Колізійний метод регулювання

 

Прямий метод регулювання має, хоча тільки й один, проте суттєвий недолік. Справа в тому, що застосування цього методу не завжди можливе. Наприклад, для уніфікації на універсальному рівні віку, з якого у фізичної особи виникає повна цивільна дієзда­тність, необхідно досягти згоди між великою кількістю держав з найрізноманітнішими правопорядками, такими, наприклад, як Ін­дія, Китай, ряд мусульманських країн тощо. Зрозуміло, що подібну уніфікацію можна чекати досить-таки довго, а може, навіть, не дочекатися ніколи.

Втім, відповідні відносини виникають і потребують вирішення, яке не може бути відкладеним на невизначений термін. Внаслідок цього, за відсутністю кращої альтернативи, законодавці та правозастосовні органи вимушені звертатися до так званого колізійного методу. Останній майже завжди здатен у таких випадках прийти на допомогу.

1. Як вже неодноразово наголошувалося, головною проблемою МПрП є вибір права, що підлягає застосуванню для врегулювання приватних відносин у випадках, коли вони ускладнені іноземним елементом. Причому, проблема вибору права в МПрП існує зав­жди. У загальному вигляді ця проблема, як вважає X. Шак, зво­диться до вибору середнього курсу між національним відстоюван­ням принципу lex forі та «акробатичними» спробами МПрП знайти пункти стикання. Якщо такий пункт знайдено, держава викорис­товує прямий метод правового регулювання і проблема набуває форму вибору державою між своїм і міжнародним правом, коли вибір робиться на користь останнього. Підставою для такого вибо­ру є міжнародно-правове зобов'язання відповідної держави.

Але як бути у випадках, якщо для врегулювання відповідних відносин, що вийшли за межі одного правопорядку, уніфікованої міжнародно-правової норми ще не створено, і, до того ж, для цих випадків відсутнє (або не визнане певним правопорядком) регу­лювання на підставі міжнародного звичаю?

Тоді у кожної з держав, які можуть претендувати на правове врегулювання цих відносин, залишається лише дві можливості:

а) застосовувати своє власне право або

б) дозволити врегулювати відповідні відносини згідно з правом іншої заінтересованої у такому врегулюванні держави.

Причому, оскільки у даному випадку мова йде про міжнародні відносини, використання колізійного методу може, на думку В. В. Гаврилова, привести до «проецювання» спірних відносин до законодавства будь-якої держави.

І в цих випадках проблема вибору залишається, хоча зміст такого вибору дещо змінюється: держава, знов-таки, обирає між своїм та іншим правом. Проте, це інше право буде вже не міжнародним, а іноземним правом. Якими ж можуть бути підстави, що обумовлю­ють вибір того чи іншого з зазначених вище варіантів вибору?

2. Наявність у певних відносинах іноземного елементу не при­водить автоматично до застосування іноземного права. Держава може вирішити, що в окремих випадках зазначені відносини ма­ють бути врегульованими нормами свого національного права. Підставою для подібного вибору можуть бути безпека держави, основи встановленого в ній правопорядку тощо. Яскравим при­кладом таких випадків є норми національних законодавств щодо виключної підсудності тих чи інших категорій справ саме націо­нальним судам відповідної країни.

Проте, розсуд держави у цьому варіанті вибору права не є не­обмеженим. Ще Л. А. Лунц зазначав, що держава взагалі-то засто­совує лише власне право. Проте, вона може визнати суб'єктивні права, засновані на іноземному законі (vested rights). Причому, та­ке визнання відбувається з огляду на comity - міжнародну ввічли-вість. Подібна точка зору була свого часу узагальнена у так званій доктрині «придбаних прав», згідно з якою безпідставна відмова Держави у визнанні суб'єктивних прав, що виникли на основі норм Іноземного правопорядку, буде порушенням принципу міжнародної ввічливості, тобто - може бути розцінено заінтересованою державою як недружній акт.

У зв'язку з питанням, що розглядається, не зайвим буде зауважи­ти, що в доктрині МПрП взагалі висловлюється думка про те, що comity стає відтворенням такого загальновизнаного принципу між­народного права, як принцип співробітництва. Можна також пого­дитися з думкою Л. А. Лунца про те, що необхідність для кожної держави визнавати в певних межах право, яке виникає внаслідок дії іноземних цивільно-правових законів, означає, що колізійне право для кожної держави є необхідним засобом організації свосї участі в міжнародному спілкуванні: жодна з держав-учасниць цього спілкування не може обійтись без колізійних норм. З цього випливає, що відмова від застосування для врегулювання відповідних відносин права іноземної держави може мати місце лише як обмеження дії принципу співробітництва, тобто за певних умов, які повинні бути визнаними міжнародним публічним правом. «Іншими словами»,- як зазначає В. Л. Толстих,- «існують певні закони взаємодії націо­нальних правопорядків, які й обумовлюють зміст МПрП».

3. За таких умов держава, за загальним правилом, здійснює ви­бір на користь іноземного права. Саме процес вирішення питання про те, право якої держави підлягає застосуванню для врегулю­вання тих чи інших конкретних відносин, пов'язаних з наявністю в них іноземного елементу, якраз і отримав назву колізійного регу­лювання. Як слушно зауважив Є. Т. Усенко. зміст даного методу зводиться до одностороннього «санкціонування однією державою застосування владних актів (законів) інших держав на своїй території чи визнання юридичних наслідків цих актів».

Слід особливо наголосити, що дозвіл на застосування іноземно­го права налається саме національним законодавцем. У зв'язку з цим доцільною видається думка В. П. Звєкова про те, що колізійна норма, яка робить можливим застосування іноземного прана, це прояв самообмеження суверена, який видав цю норму, що обумов­лено вимогами цивільного обороту. Воля до такого самообмежен­ня повинна бути відтвореною у формі акта, що має найвищу юридичну силу, бо наслідком цього самообмеження є допущення дії іноземного закону, який виражає волю іноземного суверена, у віт­чизняному «правовому» господарстві.

Інакше кажучи, кожна держава виражає тільки свою волю, коли дозволяє за відповідних умов застосувати на своїй території інозем­ний правопорядок. Проте, оскільки це роблять всі законодавці, виходить, що колізійні норми відображають, з одного боку, існу­вання розходжень та розмаїття правопорядків держав, а з іншого - певну взаємодію всіх національних правових систем світу. Під­креслюючи останній аспект застосування колізійного методу, Ю. А. Тихомиров зазначає, що у сучасному світі здійснюється стикання, взаємодія і своєрідне взаємопроникнення норм інозем­них законодавств. Сприятливою умовою для цього стає свого роду юридична готовність кожного з них до «зустрічі» з нормами від­повідних галузей іноземних законодавств.

Щоб було більш зрозумілим, про що йде мова, зішлюсь на такий приклад. Статтею 18 Закону від 23.06.2005 р. встановлено, що ци­вільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим зако­ном, яким (ст. 16) вважається право держави, громадянином якої вона є. Це означає, що у випадку, коли відносини пов'язані з присут­ністю в ній іноземного громадянина, наприклад - англійця, питання стосовно його дієздатності повинно вирішуватися відповідно до ан­глійського права, де, як відомо, встановлено, що повної дієздатності фізична особа досягає у 21 рік, а не у 18, як це, у загальному вигля­ді, встановлено нашим національним правом. Звідси випливає важливий наслідок: у випадку застосування прямого методу правового регулювання правозастосовному органу достатньо знати норму від­повідного міжнародного договору або, навіть, лише норму націо­нального права, коли в ньому норму міжнародного договору належ­ним чином транформовано, тоді як при застосуванні колізійного методу без звернення до положень відповідного іноземного права такому органу не обійтись.

До речі, нерідко колізійний метод має свої зручності. Якщо взяти наведений приклад, коли певна фізична особа опинилася на те­риторії іноземної держави, тобто потрапила у межі юрисдикції іншої держави, вона, щоб підкорятися законам цієї держави, по­винна з цими законами хоча б ознайомитися для того, щоб мати уявлення про межі своєї дієздатності. Тим часом у наведеному прикладі колізійний метод підкоряє вирішення даного питання праву держави громадянства і цим одразу досягаються дві суттєві переваги. З одного боку, правозастосовний орган може вдатися до презумпції, за якою іноземець право своєї держави вже знає. А з іншого, що значно важливіше, рішення, яке буде винесено щодо спору із застосуванням права громадянства іноземця у таких ви­падках, повинно мати юридичну силу в обох відповідних правопо-рядках, бо воно не порушує законодавчі приписи стосовно дієздат­ності фізичних осіб жодної з цих держав.

1. Незважаючи на розвиток процесу уніфікації норм МПрП та його досягнення, деякі сфери цієї галузі права залишаються поки що ледь зачепленими даним процесом.

Зазначене стосується, перш за все;

• питань, пов'язаних з дієздатністю фізичних осіб та правосуб'єктністю юридичних осіб;

• загальних положень зобов'язального права;

• спадкового та

• сімейного права,

де мають місце історично обумовлені суттєві розбіжності у право­вому регулюванні різних держав, чим створюються нездолані труд­нощі для правової уніфікації.

Крім того, навіть укладання широких за змістом міжнародних договорів, де відтворюються уніфікаційні досягнення в справі ре­гулювання тих чи інших відносин, в цих договорах, як правило, не вирішуються всі питання, пов'язані зі здійсненням відповідних відносин. Інакше кажучи, у правовому регулюванні за допомогою уніфікованих норм завжди існує можливість прогалин. До того ж, життя постійно здатне ставити нові питання, які ще не знайшли свого уніфікованого вирішення.

Нарешті, як зазначається, підґрунтя застосування норм іноземного права становлять два міркування: справедливості та ефектив­ності. Несправедливо регулювати форму шлюбу, укладеного за кордоном між іноземними громадянами, вітчизняним правом краї­ни суду, бо на момент укладення шлюбу зазначені іноземці не тільки не передбачали, а й не могли передбачати, що колись форма їх шлюбу стане предметом розгляду суду іншої країни. Неефек­тивно, з іншого боку, регулювати право приватної власності на нерухомість, що перебуває на території іноземної держави, вітчиз­няним правом іншої, бо іноземна держава ніколи у такому випадку не дозволить дії іноземного права на своїй території.

З цих та інших причин, зокрема тих, про які мова вже йшла, випливає необхідність звернення до правового регу­лювання, яке міститься чи може міститись у внутрішньодержав­ному праві іноземних країн. Але: яке саме іноземне право пови­нно бути застосованим у випадках відносин, пов'язаних з наявніс­тю в них іноземного елементу? Відповідь на це питання має дати колізійна норма відповідного національного законодавства (або міжнародного договору, укладеного певною державою). Головне призначення колізійної норми, таким чином, полягає в тому, що вона стає засобом подолання колізійної проблеми шляхом визна­чення іноземного права, що підлягає застосуванню в силу вказів­ки, яка в цій нормі міститься. Саме цим колізійна норма й відріз­няється від всіх інших юридичних приписів.

2. Таким чином, колізійна норма кожної держави стає інстру­ментом, за допомогою якого законодавець роби'І ь дійсним на своїй території іноземне право, проте - в межах дії власної системи пра­ва. Сукупність колізійних норм, встановлених у певній національ­ній правовій системі, становить колізійне право цієї держави. На думку М. М. Богуславського, колізійне право являє собою най­більш складну і доволі суттєву частину МПрП. В. Л. Толстих вза­галі вважає, що колізійне право є основою МПрП, і всі інші норми розглядаються в рамках системи МПрП з мстою зручності та універсальності висвітлення предмета, хоча безпосередньо вони з ним не пов'язані.

Підкреслимо: використання колізійного методу в МПрП складається з двох етапів - конструювання колізійних норм та їх безпосереднього застосування. Це використання можливо лише тоді, коли будуть дотримані такі умови:

• має місце однорідність відносин, врегулювати які передбача­ється завдяки створенню колізійної норми;

• існує, спільне намагання держав вирішити колізійну ситуа­цію, тобто застосування колізійного методу стає визнаним засобом вирішення колізійних проблем;

• зазначене намагання реалізується шляхом застосування од­ного й того ж засобу вирішення, а саме: завдяки створенню колі­зійних норм;

• нарешті, створювані колізійні норми мають будуватися більш або менш однаково з тим, щоб колізійне право однієї держави принципово не відрізнялось від колізійного права іншої держави.

Наведу приклади використання колізійного методу правового регулювання, що містяться у ст. 37 Договору між Україною та Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, у якій встановлено:

• правові відносини в галузі успадкування рухомого майна ре­гулюються законодавством тієї Договірної Сторони, громадяни­ном якої був заповідач у момент смерті;

• правові відносини в галузі успадкування нерухомого майна регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться.

Дані приклади є звичайними випадками колізійних ситуацій, що можуть виникнути на території будь-якої держави, і вони, од­ночасно, викладені у Договорі разом з конкретними (типовими) засобами їх розв'язання шляхом застосування сформульованих у ньому колізійних норм.

Контрольні запитання

1. Чим обумовлюється необхідність методу уніфікації у МПрП?

2. Які види уніфікованих норм створюються завдяки процесу уніфікації?

3. Якими є головні форми застосування результатів процесу уніфікації у практиці держав?

4. Хто саме готує та здійснює процес уніфікації норм у МПрП?

5. Завдяки яким перевагам процес уніфікації набув широкого застосування у сучасному МПрП?

6. У чому полягає значення процесу уніфікації для МПрП?

7. У чому полягає сутність колізійного методу правового регу­лювання га чим пояснюється необхідність його застосування?

Укладач:

к.ю.н., доцент, професор кафедри

цивільно-правових дисциплін

навчально-наукового інституту права

та психології НАВС Н.В.Плахотнюк