Характер політики румунського уряду щодо українців

Протягом 22 років румунської окупації щодо українського населення краю проводилася політика румунізації, яка була ще жорстокішою, ніж на західноукраїнських землях Польщі. На анексованих землях румунський режим втілював у життя класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. Закон про адміністративну уніфікацію поширював на приєднані землі законодавство Румунського королівства, скрізь було ліквідо-

вано самоврядування. Представники окупаційних властей намагалися довести, що Бессарабія і Буковина - штучні утворення австрійського і російського походження. В Румунії вони не мають ніякого права на існування. Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Вала-хія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).

Румунізація українців у першу чергу проявлялася в культурно-освітній сфері. Дійшло навіть до того, що румунські власті не визнавали українців як окрему національність, вважаючи їх слов'янізованими румунами. Закон про народні школи від 26 липня 1924 р. вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання велося румунською мовою.

На окупованих землях румунська мова оголошувалася державною, а українська заборонялася для вживання в державних і муніципальних закладах. На роботу в установи приймалися тільки ті, хто знав румунську мову. Українців змушували змінювати прізвища на румунські, перейменовувалися назви міст і вулиць на румунський взірець.

Найбільших утисків з боку влади зазнали українці Буковини, яка до 1928 р. перебувала на воєнному становищі. До румунської окупації тут налічувалося 218 українських початкових шкіл. На 1927 р. всі вони були закриті або румунізовані. Не залишилося жодної гімназії чи професійної школи з українською мовою навчання. Було припинено діяльність культурно-освітніх товариств, накладено заборону на видання української друкованої продукції, ввіз українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри, заборонялося друкувати наукові праці українською мовою.

Румунізації піддавалася і православна церква. Православні єпархії Бессарабії і автономна Буковинська митрополія були підпорядковані румунському патріарху. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій.

З 1928 до 1938 pp. відбувалася деяка лібералізація оку-

паційного режиму, що дало змогу частково відродити громадське життя в обмежених рамках. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи, хори тощо. Існували студентські товариства «Чорноморе», «Запороже», товариство «Кобзар», спортивне об'єднання «Довбуш» та ін. Почали виходити українські періодичні видання: тижневик «Рідний край» та єдина українська щоденна газета «Час». Згідно із законом 1929 р., в школах Буковини з українською більшістю учнів впроваджувалося декілька годин рідної мови. Проте вже 1937 р. навіть ці мізерні здобутки в сфері освіти були скасовані.

З поширенням ідеології фашизму в країні дискримінація українського населення посилилася. На початку 30-х pp. лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаганда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах.

Колоніальна політика румунського режиму на окупованих українських землях також яскраво проявлялася в економічному житті. Українські території були джерелом депіевої сировини і робочої сили. На низькому рівні розвитку знаходилася промисловість. У 1930 р. тільки 2% підприємств налічували понад 20 працівників. У промисловості панувало дрібне кустарне виробництво. Найбільшу роль в економіці краю відігравала харчова промисловість. У Бессарабії розвивалася дрібна та домашня промисловість, пов'язана з обробкою шкір, виробництвом тканин, варкою мила, рибальством тощо. Після економічної кризи всередині 30-х pp. чисельність підприємств скоротилася майже наполовину.

Долаючи економічні труднощі, румуни прагнули розв'язати їх за рахунок загарбаних територій. У Чернівцях найважливіші підприємства закривалися, а їх обладнання вивозилося до Бухареста.

В умовах румунського панування особливо відчутно гальмувався розвиток сільського господарства. У вересні 1919 р. був підготовлений проект аграрної реформи на Буковині, про-

те з втіленням його у життя панівні класи не квапилися. Тільки в липні 1921 р. проект був затверджений сенатом. Проте політики всіляко обмежували й без того символічні поступки селянам. Зокрема, поміщицький наділ, що не підлягав експропріації, на Буковині збільшувався з 50 до 100 га. Всього великим землевласникам належало майже 55 відсотків земельних площ. В ході аграрної реформи парцеляції та передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8% земельної площі великих землевласників. Але при цьому влада залишала поза увагою інтереси українських селян. Якщо вони і одержували наділи, то, як правило, малопридатні для обробітку. В основному землю отримували новоприбулі румунські колоністи, яким виділялося 0,5 га під садибу, 4 га орної землі та один гектар пасовиськ. На той час як середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га. Всього на Буковині налічувалося 115 тис. безземельних і малоземельних господарів. Економічна криза наприкінці 20-х - на початку 30-х pp. супроводжувалася остаточним занепадом господарств українських селян, який призвів до скорочення посівних площ, зниження урожайності, падіння поголів'я рогатої й продуктивної худоби, в цілому до зубожіння сільського населення. Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих в Європі, не говорячи вже про Північну Буковину і українську частину Бессарабії, які навіть за румунськими мірками виділялися злиденністю трудящого люду. У роки світової економічної кризи безробіття в цьому регіоні набуло небачених розмірів. Факт: У 1931-1932 pp. кількість безробітних на Буковині досягла 50 тис. чоловік, а на українських землях Бессарабії безробітним був кожний другий працездатний. Реальна заробітна плата у порівнянні з 1914 р. знизилася в середньому майже в 3 рази.

Колоніальна політика румунського уряду на окупованих українських землях викликала опір населення, який виявлявся у різних формах, у тому числі в збройній боротьбі. СРСР, який весь час вважав окупацію Бессарабії незаконною, в 1924 р. висунув пропозицію провести всенародне голосування (плебісцит) у цьому краї щодо його долі. Але

Румунія відхилила її. У відповідь 16 вересня 1924 р. тут спалахнуло Татарбунарське повстання, кероване комуністами, у якому взяли участь близько 6 тис. чоловік. Вже на третій день на придушення повстанців румунський королівський уряд кинув регулярні війська з артилерією та Дунайську флотилію. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців, внаслідок чого загинуло понад 3 тис. чол. Над арештованими учасниками повстання в 1925 р. було організовано «процес 500». На захист арештованих татарбунарців виступили А.Барбюс, Р.Роллан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, А.Ейнштейн, Б.Шоу та інші всесвітньовідомі діячі культури і науки. Під тиском світової громадської думки суд виправдав більшість арештованих; 85 повстанців було засуджено до різних строків ув'язнення.

Про насильницький характер румунського політичного режиму щодо українців яскраво підтверджували дані, наведені у тогочасній румунській опозиційній газеті «Царанісмул». Так, у 1918-1925 pp. лише в Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії загинули близько 13 тис. чол. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, - був поганий, та в порівнянні з румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується тепер пострілами в невинних».

3. Діяльність політичних партій на українських землях

У порівнянні зі Східною Галичиною на окупованих Румунією українських землях діяльність політичних партій розвивалася в менш сприятливих умовах. З 1918 до 1928 p., коли тут діяв воєнний стан, легальна політична діяльність була взагалі заборонена.

Лише в короткий період відносно ліберального правління в Румунії, з 1928 до 1938 р. розгорнулася діяльність політичних партій. Частина буковинських громадських діячів, старших за віком і краще соціально захищених, подібно до галицьких «легалістів» схилялася до «органічної роботи» та компромісу з владою. У 1927 р. під проводом В.Залозецького виникла Українська національна партія (УНП), яка намага-

лася захищати права українців виключно легальними методами діяльності, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою націонал-цараністсь-кою партією, внаслідок якої українцям було надано кілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справі національних меншин. УНП видавала тижневик «Рада». Однак у 30-х pp. вплив національної партії почав

послаблюватися.

Нечисленні комуністичні групи Буковини в 1926 р. ввійшли до складу Компартії Румунії і діяли в підпіллі. У 1929 р. група українців, що відокремилася від соціал-демократів, створила на Буковині легальну прокомуністичну партію «Визволення» (діяла до 1934 p.). Вона виступила з програмою одержавлення економіки, проведення аграрної реформи, закликала до боротьби за «радянську червону Буковину» та її приєднання до радянської України. Комуністи використовували партію «Визволення» для легального прикриття своєї діяльності. Проте масової підтримки населення ця та інші подібні організації не мали.

Як і в Галичині, у 30-х pp. на Буковині розгорнувся національний рух на чолі з О.Зибочинським, П.Григоровичем і Д.Квітковським, які створили конспіративну радикальну націоналістичну організацію на засадах, багато в чому подібних до оунівських. Націоналісти користувалися підтримкою молоді, передусім студентства, а також частини селянства. Ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк» та інші молодіжні об'єднання. Націоналістична організація видавала журнал «Самостійна думка» і тижневик «Самостійність».

Революційний націоналізм на Буковині жорстоко переслідувався владою. У 1937 р. відбулися два політичні процеси над українськими націоналістами, які режим використав для наступу на всі прояви політичного життя українців.

У 1938 р. в Румунії було встановлено військову диктатуру. Політичні партії та інші організації були розігнані й припинили діяльність. Лише українська радикальна націоналістична організація, завдяки своїй конспіративній побудові та

суворій дисципліні, витримала репресії уряду і продовжувала діяльність у підпіллі.

Таким чином, національна асиміляція українського населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, культурно-освітньої та ідеологічної дискримінації. Послідовно проводячи політику румунізації українського населення, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена. Проте українське населення, незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло своє прагнення до національного визволення і справедливого забезпечення соціально-економічних та культурно-освітніх вимог.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Дайте відповідь. Згідно з Сен-Жерменським договором, Букови-

ну було передано до складу Польщі: так; ні; і так, і ні.

2. Вкажіть серед наведених дат рік, в якому відбулося Татарбу-
нарське повстання:

1923 p.; 1924 p.; 1925 p.

Середній рівень:

3. Розкажіть про політику румунського уряду щодо українців.

4. Складіть план відповіді «Діяльність політичних партій на україн-

ських землях».

Достатній рівень:

5. Порівняйте становище українських земель у складі Польщі та Румунії. Знайдіть спільні риси.

6. Проаналізуйте діяльність політичних партій на українських зем-

лях, що входили до складу Румунії.

Високий рівень:

7. Протягом усього періоду румунської окупації так і не вдалося налагодити бодай елементарні форми організованого національного житя». Наведіть приклади, що стверджують цей висновок. Висловіть своє бачення становища українців у складі Румунії.

8. Опишіть, як відбувалося Татарбунарське повстання.

§29. Закарпаття в складі Чехословаччини

«Наприкінці 30-х pp. центр західноукраїнського національного життя тимчасово перемістився до Закарпатської України. Події, що відбувалися тут, укотре... поставили проблеми єдності української нації та її возз'єднання в епіцентр європейської політики».

(Історія України: нове бачення).

О Які важливі історичні уроки дістало західноукраїнське насе-• лення Закарпатської України наприкінці 30-х років?

1. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини

Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської імперії українці Закарпаття активно виступили за об'єднання краю з іншими українськими землями. 21 січня 1919 р. на Народних Зборах («Соборі русинов») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього регіону, було проголошено злуку Закарпаття з У HP. Однак несприятлива міжнародна ситуація, критичне становище Директорії внаслідок агресії більшовицької Росії, перебування УНР у стані війни з Польщею не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі. За цих умов 8 травня 1919 р. утворена представниками Ужгородської, Пряшівської та Хустської рад Центральна руська народна рада проголосила об'єднання Закарпаття з Чехословацькою республікою. Значною мірою це рішення було викликане тиском закарпатської еміграції у США, яка у листопаді 1918 р. підписала угоду з чеськими лідерами, в якій погодилася на включення своєї історичної батьківщини до складу нової, Чеської держави за умови надання їй автономії. На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріа-нонського мирного договору 1920 р. Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини на правах автономії. Зокрема відповідно до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов'язувалася:

«Встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької

держави з найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави». Проте реальний автономний статус Закарпаття, передбачений договорами і Конституцією Чехословаччини, так і не був забезпечений центральним урядом аж до 1938 р. Закарпаття було виділене в окрему адміністративну одиницю -Підкарпатську Русь, а з 1927 р. - у Підкарпатський край, очолюваний губернатором.