Входження УСРРдо складу СРСР

«Реалізація задуму про Союз як об'єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Жорстка централізаторська тенденція взяла гору. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік і поступової ліквідації їх суверенності...»

О Як ви вважаєте, чи могла існувати незалежна Радянська • Україна?

1. Державний статус України у 1921-1922 pp.

На початок 20-х pp. територія Радянської України становила 452 тис. кв. км. В той же час за її межами лишалася значна частина етнографічних західноукраїнських земель. Згідно з переписом 1920 p., населення УСРР становило 25,5 млн. чол., більшість яких- 20,9 млн. - проживала в селі.

Після остаточної перемоги більшовиків у громадянській війні самостійність новоутворених радянських республік не проголошувалася. Навпаки, підкреслювалося, що вони становлять єдину радянську федерацію. При цьому знак рівності між радянською та Російською Федерацією здебільшого не ставився. Існувала переконаність у тому, що радянська федерація народжена світовою революцією й з часом включатиме в себе основні європейські країни.

Але фактично національні радянські республіки утворювали разом з РСФРР єдину країну. Залишалися стійкими економічні та інші зв'язки, що формувалися протягом тривалого часу. Під час громадянської війни було об'єднано всі військові сили й управління економікою в єдиному центрі. А головне, радянські республіки мали тотожну політичну структуру, яка характеризувалася насамперед однопартійністю. РКП(б) являла собою державну партію, що здійснювала тотальний контроль над Радами, профспілками, армією та правоохоронними органами. Хоча керівні партійні комітети у національних республіках і називалися центральними, вони за статусом мали не більше прав, ніж губкоми в Російській Федерації.

При всьому цьому республіки, у тому числі й Україна, вважалися формально незалежними. 28 грудня 1920 р. пред-

ставники РСФРР та УСРР підписали договір про воєнний і господарський союз між двома державами. В угоді підкреслювалися незалежність та суверенність обох республік, усвідомлення ними організації спільних зусиль з метою оборони й економічного співробітництва. Оголошувалося об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів та телеграфу й Вищих рад народного господарства, які входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх уповноважених. Таким чином, підписаний документ закріплював становище, що склалося у взаємовідносинах між РСФРР і УСРР з літа 1919 p., коли більшовики утворили «військово-політичний союз республік».

В Україні проти договору виступили члени УКП (укапіс-ти) та українські ліві есери. У березні 1921 р. на V Всеукраїнському з'їзді рад один з керівників УКП М.Авдієнко навіть вимагав повного відокремлення України від Росії. Але з'їзд переважною більшістю голосів ратифікував угоду.

Аналогічні договори також було укладено між Російською Федерацією й іншими республіками. Така системи відносин одержала назву «договірної федерації». Отже, радянська федерація почала юридично формуватися ще задовго до офіційного створення СРСР.

Фактичне злиття загальнофедеративних органів з державними структурами РСФРР свідчило, що зв'язки національних республік з Росією розвивалися у напрямі поступового їх поглинання останньою (так званої «автономізації»), тобто перетворення в автономні області у складі єдиної держави -Російської Федерації. Така тенденція особливо чітко проглядалася серед членів центрального керівництва більшовицької партії, які вважали, що утворені в ході громадянської війни незалежні радянські республіки мають бути юридично «автономізовані». Найбільш послідовним виразником централізаторської лінії був нарком у справах національностей Росії, а з квітня 1922 р. - генеральний секретар РКП(б) Й.Сталін. Зокрема на X з'їзді партії він прямо заявив, що Російська Федерація є «живим втіленням» майбутнього державного союзу радянських республік.

На противагу центру керівники республіканських партійних організацій вважали за необхідне зменшити до мінімуму рівень централізації управління з тим, щоб права республік відповідали їх незалежному статусу. Оборонцями суверенітету України, зокрема, виступали такі відомі більшовики, як М.Скрипник і Х.Раковський.

2. Створення Союзу РСР

В березні 1922 р., за ініціативою голови Раднаркому України Х.Раковського, керівництво республіки розглянуло питання про взаємовідносини РСФРР та УСРР. Для глибокої й детальної його розробки було утворено спеціальну комісію. Майже одночасно аналогічні рішення ухволили Білорусія і закавказькі республіки. Зважаючи на загальне незадоволення республіканських партійних організацій, яке віддзеркалювало настрої в суспільстві, політбюро ЦК РКП(б) у серпні 1922 р. визнало за доцільне створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення федеративних відносин. До її складу ввійшли В.Куйбишев (голова), Г.Орджонікідзе, X. Раковський, Г.Сокольников, Й.Сталін, а також представники від національних республік (Україну представляв Г.Петровський). Однак проект комісії «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», який підготував Сталін при підтримці всіх її членів, крім Х.Раковського (представники республік не брали участі в цій роботі), передбачав входження республік у Російську Федерацію на правах автономій. Така пропозиція викликала обурення серед партійних керівників неросійських республік. М.Скрипник та інші українські більшовики кваліфікували її як погано прихований російський шовінізм. Отже, центральне політичне керівництво прагнуло нав'язати створюваній державі фактичну унітарність.

В.Ленін через хворобу не зміг взяти участі в роботі комісії. Після покращення стану здоров'я він ознайомився з матеріалами її роботи й 26 вересня 1922 р. написав листа Л.Каменеву для передачі членам політбюро. У ньому принцип «автономізації» відкидався і обґрунтовувалася цілком нова форма дер-

жавного союзу: Російська та Закавказька федерації разом з Україною й Білорусією мали утворити нову федерацію.

Вождь російських більшовиків розумів, що поглинання Росією національних державоутворень зруйнує ту підтримку, яку мали в неросійських окраїнах більшовики, а також справить на колоніальні народи невигідне враження про радянську систему. Жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) підтримав ленінську ідею утворення Радянського Союзу як федерації рівноправних республік.

Проте принципи побудови більшовицької партії як інструмента влади не гарантували збереження суверенітету республік. На недоліки абсолютного централізму вже давно звертали увагу відомі тогочасні політики.

«Цей централізм, - писав восени 1920 р. В.Винниченко, - стоїть у глибокій суперечності з програмою партії й тенденціями самої революції. Через те вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну - формальну, програмну, декларативну, другу - дійсну, реальну, не декларативну».

Тенденція будувати відносини всередині держави так само, як вони склалися в партії, повною мірою виявилася під час роботи комісії, утвореної вже згаданим жовтневим пленумом ЦК РКП(б), яка мала виробити конституційні засади єдиної багатонаціональної держави. У підсумку комісія висловилася за утворення наркоматів трьох типів - злитих, об'єднаних і автономних.

Незважаючи на протидію В.Леніна, запроваджена схема державного управління ще більше обмежувала права республік, ніж рішення про об'єднання найважливіших наркоматів, ухвалені влітку 1919 р. з метою перетворити країну в єдиний військовий табір.

10 грудня у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, на якому депутатів-українців було менше половини (362 з 782). Він звернувся до з'їздів рад усіх республік із закликом приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР та з цією метою запропонував пристосувати скликання загальносоюзного з'їзду до закінчення роботи чергового X Всеросійського з'їзду рад. Останній відкрився в Москві 23 грудня за участю представників усіх радянських республік. З'їзд прий-

няв постанову про утворення Союзу РСР, уповноважив обрану на І з'їзд рад СРСР делегацію від Російської Федерації виробити спільно з делегаціями інших радянських республік Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір.

ЗО грудня 1922 р. відбувся І з'їзд рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М.Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з'їзд рад. Було обрано Центральний виконавчий комітет СРСР у складі 371 члена й 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України - Г.Петровського).

3. Юридичне оформлення СРСР. Статус УСРР у складі Радянського Союзу

Союзний договір проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно та на рівноправних засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські й іноземні справи, залізничний транспорт та поштово-телеграфний зв'язок, утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці й робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції як союзного, так і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.

Запропонована форма державного об'єднання республік не змінювала «автономізаційного» принципу побудови нової держави. Тому В.Ленін уже ЗО грудня в день роботи І з'їзду рад СРСР продиктував лист «До питання про національності або про «автономізацію». Зокрема, він пропонував керівництву партії перетворити нове державотворення у конфедеративний союз:

«... Не слід зарікатися наперед ні в якому разі від того, щоб в результаті всієї цієї роботи повернутися на наступному з'їзді Рад назад, тобто залишити союз радянських соціал-

істинних республік тільки у відношенні військовому і дипломатичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркоматів». Політбюро не прислухалося до цих порад. Лист було опубліковано тільки у 1956 р.

В січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив конституційну комісію, яку очолив М.Калінін. Разом з ЦВК союзних республік вона почала розробку основних положень державного устрою. Комісія працювала гласно, але змушена була повторювати рішення внутріпартійної конституційної комісії.

Проти централізації наркоматів, як і раніше, виступали деякі республіканські керівники. Так, на XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Х.Раковський заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом, та запропонував відібрати в союзних комісаріатів дев'ять десятих їхніх справ, передавши їх національним республікам. Голова Раднаркому України виступив також проти бюрократичних методів партійного керівництва, чим розгнівав Й.Сталіна, який звинуватив опонента в підміні федеративних принципів побудови держави конфедеративними. В липні 1923 р. Х.Раковський був відкликаний з України й призначений повноважним представником СРСР у Великобританії.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося в січні 1924 р. на II з'їзді рад СРСР. Він прийняв Конституцію, що складалася з двох частин: Декларації та Договору про утворення СРСР (текст останнього істотно відрізнявся від проекту Союзного договору 1922 p.). Конституція надавала право кожній союзній республіці на вільний вихід з СРСР, але тільки за згодою на це комуністичної партії, що було малоймовірним з огляду на її централістські устремління. Також встановлювалася непорушність територій республік, які могли бути змінені тільки за їх згодою. Зовні СРСР мав вигляд федерації рівноправних республік. Проте реальна влада в країні належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків), що зводило нанівець будь-які суверенні права республік.

У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд рад затвердив новий текст Конституції УСРР. Вона законодавчо закріплювала входження радянської України до складу Союзу РСР,

визначала компетенції й функції республіканських органів державної влади. Конституція зафіксувала, крім того, зміни, пов'язані з фактом утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі УСРР, і реформу адміністративно-територіального поділу республіки.

Канадський історик українського походження Орест Суб-тельний зауважував:

...«неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками... За радянської влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці, нарешті, отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів Гетьманщини XVIII ст.».

(О.Субтельний. Україна: історія).

Отже, утворення Союзу РСР було певним компромісом між Москвою й національними рухами на окраїнах колишньої Російської імперії. Незважаючи на зовнішні демократичні форми побудови, у дійсності багатонаціональна держава була унітарною, влада в якій належала ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть дату утворення СРСР.

2. Назвіть республіки, що підписали договір про утворення СРСР.

3. Хто з українських державних і політичних діячів виступали оборонцями суверенітету України?

Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Утворення СРСР».

5. Розкажіть про воєнно-політичний союз РСФРР та УСРР.

6. Яке з наведених тлумачень відповідає терміну? Унітарний у перекладі з французької означає: союз; єдиний; який становить єдине ціле.

Достатній рівень:

7. Проаналізуйте позицію, яку займали керівні діячі України з питань створення Союзу РСР.

8. Охарактеризуйте союзний договір 1922 р.

9. Дайте визначення понять: автономія, суверенітет, унітарна держава.

Високий рівень:

10. Серед науковців існують різні погляди на акти 1922 -1924 pp.
Радянські історики розглядали створення СРСР як величезне
досягнення національної політики комуністичної партії, яка ство
рила умови для гармонійного співіснування й вільного розвитку
народів Союзу. Сучасні українські історики переважно негатив
но оцінюють як сам факт утворення СРСР, так і наслідки цього
об'єднання для українського народу.

Які оцінки цих процесів ви ще знаєте? Яку поділяєте? Чому? Відповідь обґрунтуйте.

11. Один з нових історичних міфів звучить так: якби Україна не
ввійшла 1922 р. до складу Радянського Союзу, вона могла б збе
регти суверенітет та уникнути страхітливих трагедій у своїй не
давній історії. Чи поділяєте ви це твердження? Висловіть своє
бачення цієї проблеми.

§20. Культура та духовне життя у роки НЕПу

«Українське відродження 20-х років - помітне явище в історії українського народу. Йому притаманні надзвичайно суперечливі процеси та явища. В ньому водночас поєдналося як героїчне, так і трагічне...»

О Використовуючи текст підручника і додаткову літературу, вис-• ловіть своє бачення розвитку культури й духовного життя України за часів НЕПу.

1. Політика більшовиків у царині культури. Поворот партії більшовиків до «українізації» («коренізації»)

Утвердження радянської влади після закінчення громадянської війни та запровадження більшовицьким керівництвом нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку культури й духовного життя в Україні у 20-х pp.

Зробивши деякі поступки в економічній сфері, більшовики намагалися зберегти у повному обсязі контроль держави над усіма проявами культурного та духовного життя суспіль-

Ні

ства. Комуністична доктрина партії вимагала одержавити й політизувати культуру, підпорядкувати її ідеологічним настановам. Саме така культура визнавалася партійно-державним керівництвом як культура найвищого рівня - соціалістична.

Носієм культури була інтелігенція, яка у другій половині 20-х pp. в Україні становила досить помітну соціальну верству, насамперед за своїм інтелектуальним рівнем. Ті її представники, котрі не поділяли більшовицьких позицій, проявляли інакомислення, не бажали творити в заздалегідь визначених рамках, підлягали репресіям з боку влади. Так, у травні 1921 р. в Києві на лаву підсудних за політичні переконання потрапили інтелігенти - колишні члени партії українських есерів. Наступного року з Одеси, Харкова, Києва, Катеринослава у північні райони Росії та за кордон було вислано 70 учених, погляди яких на розвиток вищої школи не збігався з офіційною лінією партії. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки НЕПу.^!

Проте позиції радянської влади у СРСР на перших порах були досить нетривкі. Відчувалася нагальна потреба підтримки її неросійськими народами. Тому, коли НЕП стабілізував становище в економіці, партія розпочала кампанію, націлену на завоювання прихильності з боку народів багатонаціонального Радянського Союзу.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), засудивши всі «місцеві націоналізми», оголосив російський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. На з'їзді було прийнято рішення про запровадження політики «коренізації», яка передбачала залучення представників корінних національностей до партійного та державного апарату, широке використання національних мов у всіх сферах життя суспільства, у тому числі в партійній і господарській роботі, сприяння у розвитку місцевих культур. Український різновид політики «коренізації» дістав назву - українізація.

Отже, як не хотілося радянському керівництву тримати під тотальним контролем всі прояви духовного життя суспільства, все ж таки воно змушене було, подібно до НЕПу, шукати й тут деякою мірою компроміс. Життя вимагало ра-

хуватися з українським національним відродженням, започаткованого національно-визвольною боротьбою попередніх років. Українізація мала на меті опанувати цей процес та спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

Українізація мала й зовнішню мету, а саме показати всім українцям, які проживали за Збручем і Дністром, що лише у СРСР вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, після краху сподівань на пролетарську революцію в Європі більшовики тепер подавали колоніальним країнам позитивний приклад вирішення національного питання. Втім, як засвідчило майбутнє, запроваджена більшовицьким керівництвом українізація була лише тимчасовим тактичним маневром.

2. Хід та наслідки українізації у 20-ті роки

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, випуск газет і журналів, книговидавничої справи мовами неросійськомовних народів. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов цих національностей. Однак на першому плані у державної партії були інші завдання: вкоренитися в національних республіках, щоб зміцнити контроль над неросійськими околицями й поширити свій вплив на місцеве населення. Апарат державної влади мав розпочати спілкування з трудящими масами їхньою мовою.

Основні напрямки цієї політики в Україні було проголошено ще у грудні 1919 р. в резолюції VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». У цьому документі зазначалося:

«Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою,... перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас».

(Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди).

Проте державний апарат у республіці, що складався переважно з дореволюційних чиновників, чинив опір українізації. Партійне керівництво також не виявляло ентузіазму в торуванні шляху українській мові. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь обґрунтував це навіть тезою про «боротьбу двох культур».

«...Російська культура й мова в Україні пов'язані з містом і «найпрогресивнішим» у суспільстві робітничим класом, а українська культура та мова - з селом і «відсталим селянством». Звідси обов'язок комуністів, на думку Д. Лебідя, було сприяння «природному процесу перемоги російської культури та мови».

(Історія України: нове бачення).

Х.Раковський піддав ці висловлювання нищівній критиці. Однак російськомовна більшість у ЦК КП(б)У й губкомах партії проводила свою лінію.

Становище докорінно змінилося лише з приходом до керівництва Л.Кагановича (1925), який заходився по-чиновницькому, старанно втілювати в життя офіційний курс і незабаром домігся неабияких успіхів.

Перші заходи українізації були спрямовані на розширення вживання української мови у партійному та державному апараті. Вже в серпні 1923 р. службовці отримали наказ пройти спеціальні курси української мови й скласти іспити на її знання. Навіть при відсутності помітного ентузіазму серед багатьох чиновників-неукраїнців українізація за декілька років дала помітні результати.

Факт: Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш ніж 20% урядових справ, то в 1927 р. - вже 70%. Помітно зросла і частина українців у КП(б)У (з 23% у 1923 р. до 52% у 1927 p.). Проте українці й надалі зосереджувалися переважно на нижчих шаблях урядово-партійної ієрархії. Навіть у 1930 р. їхнє представництво в ЦК КП(б)У становило лише 43%.

Що стосується посади генерального секретаря Компартії України, то з початку заснування партії та до середини 50-х pp. її обіймали не українці (за вийнятком короткого секретарювання на початку 20-х pp. Д.Мануїльського).

Центром українізації став Наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Його послідовно очолювали

Г.Гринько (1920-1923), О.Шумський (1923-1927), М.Скрип-ник (1927-1933). Українізація своїми успіхами значною мірою мала завдячувати невтомній діяльності О.Шумського й особливо М.Скрипника. Вони вірили, що Україна має свій шлях до комунізму, який можна поєднати з національним визволенням власного народу. До того ж О.Шумський активно виступав за розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері. Він офіційно заявляв, що українізація здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зрусифікованої бюрократії, що партійне і державне керівництво слід доручити корінним українцям. У відповідь ЦК КП(б)У на чолі з Л.Кагановичем організувало кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили в «національному ухилі», штучному прискоренні українізації та інших гріхах. У 1927 р. О.Шумського було знято з посади наркома й вислано за межі України.

Скрипник Микола (1872-1933) — український політичний і державний діяч. За революційну діяльність зазнав 15 арештів, 7 разів засуджувався до заслання. 1927-1933 pp. — нарком освіти УСРР. Один з ініціаторів політики українізації. Започаткував вивчення національного питання як окремої дисципліни. Являв собою новий тип ученого-практика, чиї праці були насичені оригінальними думками й концепціями. Виступив проти згубної більшовицької політики щодо згортання процесів українізації.

Попри труднощі кампанія українізації охопила всі сфери життя радянської України. Найбільший вплив вона справляла на освіту.

На кінець 1927 р. на українську мову навчання перейшло понад 25% інститутів, 50% технікумів і 80% загальноосвітніх шкіл.

До революції, коли не існувало українських шкіл та було заборонено на державному рівні вживання національної мови, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що були створені через 10 років українізаторами в УСРР.

Результати були вражаючими, якщо врахувати й інші труднощі, які стояли на шляху українізації освіти. Для проведення кампанії вимагалося майже вдвічі більше кваліфікованих учителів. Щоб ліквідувати цей дефіцит кадрів, М.Скрипник пропонував запросити декілька тисяч викладачів з Галичини. Проте йому не вдалося отримати дозвіл з Москви, бо радянське керівництво побоювалося впливу національно свідомих галичан. Також бракувало багатьох підручників. Існували проблеми також у вищих навчальних закладах, коли викладачі та студенти, більшість яких були не українського походження, відмовлялися користуватися «селянською мовою». Втім, з часом і в університетах студенти-українці стали чисельно переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму.

Переживала відродження й україномовна преса. Якщо у 1922 р. в республіці виходило не більше десятка україномовних газет та журналів, то у 1933 р. з 426 газет 373 видавалися рідною мовою. Книжки також друкувалися у переважній більшості українською мовою. Робилися спроби українізувати навіть армію. Українська мова впроваджувалася в офіцерських школах та великих частинах військового резерву в Україні. В Харкові було створено українізовану школу червоних старшин.

У процесі українізації велика увага приділялася також створенню умов для розвитку національних меншин, що проживали в Україні. У жовтні 1924 р. в складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку, столицею якої стало українське місто Балта.

У 1926 р. в цій республіці з 545 тис. мешконців молдавани становили ледь більше 30%, а українці - 50%. В Україні було створено російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські й польські автономні національні райони (всього їх існувало 13), сформовано 954 національні сільради, 100 містечкових рад, відкрито більше тисячі національних шкіл (у 1925 р. функціонувало 566 шкіл з німецькою мовою викладання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською).

Своїми успіхами політика українізації мала завдячувати, крім патріотичного чинника, і загальному процесу модерні-

зації суспільства. Адже рідна мова давала змогу українцям більш доступно та належним чином здобувати освіту, поповнювати свої знання, виконувати професійні обов'язки. Наприкінці 20-х pp. українська мова перетворилася на основний засіб спілкування в суспільстві, що стало на шлях індустріального розвитку.

3. Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих

Паралельно з українізацією освіти держава вживала заходів спрямованих на ліквідацію масової неписьменності. Адже більшість дорослого населення України на початку 20-х pp. не вміла читати і писати. Навчання грамоті здійснювалося безплатно. В УСРР цю роботу очолювала створена у 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. В 1923 р. під головуванням Г.Петровського було утворено товариство «Геть неписьменність!», яке вже через два роки утримувало понад 2,5 тис. закладів лікнепу, де навчалися близько 100 тис. чол. До справи ліквідації неписьменності були також залучені комсомол та профспілки, частини Червоної армії, культурно-освітні товариства. Для навчання грамоті дорослого населення держава забезпечила випуск чималої кількості букварів і книг для читання відповідного політичного спрямування. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарним навичкам читання й письма з вихованням відданості новому ладу, непримиренності до ворогів радянської влади. Факт: Протягом 20-х pp. ліквідація неписьменності серед дорослих проходила досить швидкими темпами. Наприкінці 1925 р. в республіці діяло більше 13 тис. шкіл та пунктів ліквідації неписьменності, де навчалося близько 540 тис. чол. У цілому завдяки зусиллям держави і громадськості вже до 1927 р. в Україні навчилися читати й писати більше 2 млн. чол., що дало змогу скоротити чисельність неграмотних з 76% до 43%.

Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих тривала також протягом 30-х pp.