Масові репресіїв Україні та їх жертви

Однією із сутнісних ознак сталінського тоталітарного режиму був масовий терор проти власного народу.

Комуністично-більшовицька ідеологія проголошувала насилля як один з методів поступу суспільства до настання «ери світлого майбутнього». Без репресій проти всіляких «ворогів народу», «експлуататорів», «шкідників», «диверсантів»,

на яких можна було списати всі прорахунки у будівництві соціалізму, більшовицький режим взагалі втрачав будь-який сенс свого існування.

Репресії мали на меті знищення справжніх і потенційних противників режиму, створення атмосфери страху й абсолютної покори, остаточного утвердження режиму особистої влади Сталіна, диктаторською за своєю природою та культу його особи.

Вже наприкінці 20-х pp. репресії, як і під час громадянської війни, набувають особливого розмаху. Для їх теоретичного обґрунтування Сталін висунув лжетеорію «про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства». У той же час, намагаючись перетворити республіки у безправні адміністративні одиниці Радянського Союзу, повністю викорінити будь-які прагнення до автономності, «вождь» також стверджував про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів.

Відповідно до цього, ідеологічна машина тоталітарної держави розгорнула широку кампанію з метою створити особливу атмосферу нещадної боротьби з «ворогами народу». В засобах масової інформації повністю фігурували сфабриковані слідчими справи про злочинні дії «ворогів народу», «агентів імперіалізму», підривну й терористичну діяльність різних «центрів», шкідництво на виробництві, в армії, державних установах, наукових закладах. Партійні органи організовували мітинги за участі тисяч громадян з метою всенародного засудження дій виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків.

Перша хвиля масового терору в Україні прокотилася у 1928-1931 pp. В 1928 р. було сфабриковано так звану «Шахтинську справу» над інженерно-технічними працівниками Донбасу, які були засуджені за вигаданими звинуваченнями у шкідництві. Реальними ж причинами хаосу та аварій на виробництві, невиконання планів стали штучне форсування індустріалізації, некомпетентне втручання партійного керівництва, поява десятків тисяч малокваліфікованих робітників, впровадження нової складної техніки, для обслуговування якої вимагався відповідно підготовлений персонал. Сталін ви-

користав цю справу для обґрунтування необхідності боротьби з ворогами, які перешкоджають соціалістичному будівництву.

Наступною жертвою «вождя всіх народів» проти опозиції в Україні стала стара українська інтелігенція, особливо ті її представники, які були безпосередніми учасниками Української революції, а також видатні діячі науки і культури. У липні 1929 р. Державне політичне управління (ДПУ) почало арештовувати відомих українських науковців, літераторів й інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ). Навесні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45-ма «членами СВУ». На лаву підсудних потрапили академіки С.Єфремов та М.Слабченко, історик О.Гермайзе, філолог Г.Голоскевич, письменниця Л.Стариць-ка-Черняхівська, члени уряду УНР В.Чеховський і А.Ні-ковський й ін. Цим людям приписувалася підпільна діяльність з метою відокремлення України від СРСР, вбивства Сталіна та його соратників, агітації серед селянства проти колективізації. Зрозуміло, що справу СВУ було повністю сфабриковано каральними органами, а підсудні були просто українськими патріотами, які брали активну участь у національно-культурному відродженні. Метою процесу стало обґрунтування переслідування української національно свідомої інтелігенції, компрометація політики українізації. Звинувачених було засуджено до різних строків ув'язнення, а згодом всі вони загинули в таборах.

Процес СВУ став сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і насамперед кадрів Всеукраїнської Академії наук. Відразу після процесу, на якому було засуджено декілька членів Академії, уряд почав закривати її секції й виганяти з них багатьох учених - так званих буржуазних націоналістів. У 1931 р. дійшла черга до арешту М.Грушевського, а установи, якими він керував, було розігнано. Академіка було звинувачено як керівника ще однієї сфабрикованої організації - «Українського національного центру». Згодом він був звільнений з під арешту. Проте в листо-

паді 1934 р. у Кисловодську під час хірургічної операції помер (вважають, що його було таким чином вбито, за завданням ДПУ).

Друга хвиля масових репресій в Україні припала на 1932-1935 pp., коли сталінізмом було організовано голодомор українського селянства та терор проти членів більшовицької партії - тих, хто був незгодний з політикою Сталіна й зневірився у комуністичних ідеалах, усвідомивши суть і наслідки голодомору. Якщо в цілому у СРСР апогей сталінських чисток припав на 1937-1938 pp., то в Україні масові репресії проти партійних діячів розгорнулися набагато раніше - у 1933 р.

За новою версією Сталіна, головною небезпекою для радянського ладу в Україні тепер був не російський шовінізм, а український націоналізм, який посилився завдяки підтримці з боку куркулів. Тим самим відкривався шлях до переслідування українських комуністів, пов'язаних з політикою українізації.

Вже у січні 1933 р. в УСРР прибули сталінський посланець П.Постишев та новий голова ДПУ В.Балицький. Разом з ними партійно-державний апарат України поповнили тисячі російських функціонерів, які спільними зусиллями організували масовий терор проти українізаторів. Звинувачений у національному ухилі народний комісар освіти М.Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Трохи раніше 13 травня так само вчинив письменник М.Хвильовий. Було викрито багато «контрреволюційних організацій». Серед них «Українська військова організація» (УВО), «Польська організація військова», «Блок українських націоналістичних партій».

Ще більш активно посилилася боротьба з «ворогами народу», «націоналістами» після вбивства 1 грудня 1934 р. в Ленінграді С.Кірова - авторитетного діяча більшовицької партії. Цим убивством сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії у країні, розправи над реальними і потенційними противниками режиму. Цього ж дня були запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного суду СРСР (так звані «трійки», які складалися з трьох чоловік). Відтепер справи, пов'язані з тероризмом, роз-

глядалися не більше 10 днів, без прокурора й адвоката, винесені вироки оскарженню чи скасуванню не підлягали. Фактично кожний, хто потрапляв до органів НКВС, міг бути звинувачений у тероризмі. Вже в середині грудня у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» були засуджені до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції.

В 1935 р. стало відомо про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру» й інших «національно-терористичних» організацій. Наступного року були сфабриковані справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократич-ної партії» тощо.

Розгорнуті у 30-ті pp. в Україні масові репресії досягли небачених раніше розмірів у 1937-1938 pp. (так званий Великий терор). Вони охопили всі категорії населення: представників партійного і державного апарату, науковців, митців, літераторів, військових, робітників та селян. Дійшло до того, що почалося винищування і тих провідних діячів партії й держави, які були самі замішані у масових репресіях. Сталін вирішив ліквідувати представників «старої більшовицької гвардії», яка потенційно могла скласти йому опозицію, замінивши їх новою бюрократією, повністю залежної від волі «вождя».

Виконуючи вказівки Сталіна, каральні органи в 1937 р. знищили майже всю верхівку ЦК КП(б)У та РНК УРСР. Серед репресованих були такі відомі діячі, як Е.Квірінг, Х.Ра-ковський, П.Любченко, Ю.Коцюбинський, Ю.Медведев. Не врятувалися й вірні прислужники Сталіна, організатори репресій попередніх років - П. Постишев, В.Балицький, С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський.

Факт: У підсумку із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було знищено 100. З 11 членів політбюро загинуло 10, а з 5 кандидатів у його члени - 4. За п'ять років, з 1933 до 1938 p., кількісний склад КП(б)У зменшився на 266 тис. чол., тобто майже наполовину. Репресії не припинилися й після того, як у січні 1938 р. партійну організацію республіки очолив М.Хрущов.

Одночасно не менш відчутного удару було завдано військо-

вим кадрам (всього в СРСР піддано репресіям більше 40 тис. офіцерів робітничо-селянської Червоної армії).

В Україні протягом червня 1937 - жовтня 1938 р. загинули сотні командирів та політпрацівників, серед них понад 150 офіцерів вищого командного складу. Зокрема, були заарештовані й розстріляні командуючі військами Київського і Харківського військових округів Й.Якір й І.Дубовий, відомі воєначальники - Б.Думенко, І.Федько, Є.Ковтюх, І.Гаркавий та ін. Репресії спричинили гостру нестачу професійно підготовлених кадрів в армії, що стало однією з основних причин поразок Червоної армії у 1941 р.

Отже, сталінський терор був тотальним й охоплював усі верстви населення. В суспільстві ширилися доноси, наклепи, взаємна підозрілість і страх, танула віра людей у добро та справедливість. Завдяки масовим репресіям було фізично знищено найбільш активну й інтелектуальну частину української нації, спричинено моральне розтління тих, кого оминула трагічна доля. Поряд з високими ідеалами, які прагнули втілити в життя мільйони трудящих, співіснували жорстокість, насилля, соціальна незахищеність, сплановані верхівкою більшовицької партії. Відомим зразком сталінського цинізму стала його крилата фраза, сказана під час терору 30-х pp.: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Перевір себе Початковий рівень:

1. Назвіть основні соціальні верстви українського суспільства, які сформувалися на кінець 30-х років.

2. Вкажіть рік, в якому було прийнято «український варіант сталін-

ської конституції».

3. Позначте назву, що отримала Радянська Україна у 30-ті роки,
після прийняття Основного закону:

УСРР; УРРС; УРСР. Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Масові репресії в Україні».

5. Розкажіть про соціальні деформації українського суспільства у 30-ті роки.

6. Назвіть основні положення Конституції - Основного закону України.

Достатній рівень:

7. Проаналізуйте основні етапи масового терору в Україні у 30-ті роки.

8. Дайте визначення терміна «номенклатура».

9. Поясніть, як ви розумієте вислів «український варіант сталінсь-

кої конституції». Високий рівень:

10. Репресії, терор стають характерними ознаками суспільно-політичного життя у 30-ті роки. Назвіть основні причини репресій? Яку мету вони переслідували? Висловіть своє бачення цієї проблеми.

11. Як ви вважаєте, чому у 30-ті роки була прийнята нова Конституція? Дайте історичний коментар основним положенням Основного закону республіки.

§25. Стан культури в Україні у 30-ті pp.

«У галузі культури відбуваються загальна уніфікація й цілковита ідеологізація.... Держава повсякчас і повсюдно втручається в справи і творчість діячів культури, визначає їм «соціальні замовлення», безцеремонно «повчає», «наставляє», стежить за кожним кроком. Усе це відбувається одночасно з фізичними і моральними репресіями у відношенні до інтелігенції, винищенням культурного генофонду...».

(Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки).

О Висловіть своє бачення культурних процесів в Україні у 30-ті • роки.

1. Становище в галузі освіти

Розвиток освіти, науки та культури в СРСР у 30-ті pp. відбувався під тотальним ідеологічним контролем більшовицької партії, яка втілювала в життя програму так званої «культурної революції». її основним змістом було утвердження марксистського світогляду, що вважався єдино правильним і

вірним на шляху будівництва соціалізму. Виходячи з цього, тоталітарний сталінський режим монополізував право на істину, наклав ідеологічні штампи на всі сфери культурного життя суспільства, нав'язав йому надзвичайно убоге розуміння культури з метою обслуговування власних політичних цілей.

Формування нової генерації людей з комуністичним світоглядом мала здійснювати система народної освіти. Одним з першочергових завдань стало завершення протягом перших п'ятирічок кампанії ліквідації неписьменності дорослих, розпочату відразу після остаточного утвердження радянської влади в Україні. У 1930 р. кількість учнів лікнепівських шкіл у республіці досягла 1,5 млн. чол., через два роки вона ще збільшилася на 700 тис. чол. Одночасно за парти сіли й мільйони малописьменних. Напередодні війни масова неписьменність серед працездатного населення в УРСР, за офіційними даними, була в основному ліквідована. Згідно з переписом 1939 p., лише 15% дорослого населення залишалося ще неписьменними. Однак слід враховувати, що рівень грамотності чималої кількості дорослих був надто низьким, який часто зводився до вміння ставити підпис та елементарної лічби.

На початку 30-х pp. партія у сфері народної освіти розпочала масову кампанію під назвою «всенародний похід за загальне навчання (всеобуч)». 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов'язкове навчання», згідно з якою започатковувалося чотирикласне навчання. Для цього держава збільшувала асигнування на шкільну освіту, розширювала підготовку вчителів.

Внаслідок вжитих заходів у 1933 р. в Україні працювало 21,7 тис. шкіл, у яких навчалися близько 4,5 млн учнів. Завдяки політиці українізації переважна більшість дітей відвідувала українські школи. Разом з тим 400 тис. їх навчалися в школах національних меншин, що проживали в Україні.

Проте у першій половині 30-х pp. через недостатню кількість шкіл, недоліки в проведенні всеобучу ще не всі діти були охоплені початковим навчанням, особливо в сільській місцевості, де шкільна мережа розширювалася повільніше, ніж у місті.

В 1934 р. було встановлено три типи загальноосвітньої школи: початкова (чотирирічний курс навчання), неповна середня (семирічний) і середня (десятирічний). Протягом другої п'ятирічки в Україні було завершено перехід до загальної обов'язкової початкової освіти, а у містах - до загальної семирічної.

Припинення українізації на початку 30-х pp. призвело вже наприкінці десятиліття до значного скорочення кількості україномовних шкіл. Фактично відновлювалася політика русифікації. В 1938 р. у всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Український алфавіт, граматика та словник були максимально наближені до російських.

Широкомасштабні економічні перетворення, прискорений розвиток усіх сфер суспільного життя вимагав виховання нової генерації висококваліфікованих спеціалістів. Старим кадрам, яких не так уже було й багато, сталінський режим не довіряв і часто піддавав їх репресіям. У комплектуванні студентського контингенту партія застосовувала класовий підхід. Виходячи з цього, пріоритет у формуванні нової, радянської інтелігенції надавався вихідцям з робітничо-селянського середовища. Основним каналом формування контингенту навчальних закладів вищої та середньої спеціальної освіти були робітничі факультети (робітфаки), де молодь готувалася до вступу у вузи й технікуми. Прийом на робітфаки здійснювався виключно за рекомендацією партійних, комсомольських і профспілкових організацій, військових частин тощо.

Наприкінці першої п'ятирічки в них навчалося близько 90 тис. чол. Якщо у 1927 р. в Україні вихідці з робітників та незаможних селян становили тільки 13% від загальної кількості студентів, то наприкінці 30-х pp. - 45% у вузах і 68% у технікумах. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах та технікумах, роком раніше відновлено діяльність університетів. Держава надавала матеріальну підтримку студентству. Зокрема 90% студентів одержувало стипендію.

Завдяки заходам держави наприкінці 30-х pp. в Україні в основному було забезпечено спеціалістами всі галузі народного господарства, створено кадри нової, радянської інтелігенції.

Чисельність фахівців на той час перевищувала 500 тис. чол.

Поряд з успіхами формування нової генерації інтелігенції було багато негативних явищ. З одного боку, знизився її загальний професійно-кваліфікаційний рівень. З іншого - командно-адміністративна система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості, навпаки, утверджувала в суспільстві «ідеал» бездумного виконавця, безликого «гвинтика». Ті, хто намагався критично оцінювати дійсність, зберігати моральні принципи, часто ставали жертвами репресій. При цьому під прес сталінського терору потрапляли як «специ» з ще дореволюційним стажем, так і представники нової формації інтелігенції.

2. Досягнення та труднощі у розвитку науки

Адміністрування й репресивні заходи сталінського режиму щодо вчених, які почали відкрито проявлятися наприкінці 20-х pp., негативно позначалися на розвитку науки в Україні. Незважаючи на це, вчені продовжували докладати чимало зусиль для розв'язання багатьох наукових проблем. У республіці вели дослідницьку діяльність відомі в СРСР і за кордоном наукові колективи. Найвищою науковою державною установою УРСР стала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. З 1936 р. вона отримала нову назву - Українська Академія наук (УАН). її президентами після В.Вернадського (1919-1921) були В.Липинсь-кий (1922-1928), Д.Заболотний (1928-1930), а з 1930 р. -О. Богомолець.

Спочатку основними науковими осередками ВУАН були науково-дослідні кафедри, відділи й секції. У 1933-1934 pp. Академія перетворилася на асоціацію окремих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих безпосередньо її Президії. Крім того, в Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам. У цілому наприкінці 30-х pp. в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювали близько 6 тис. учених (загальна кількість наукових працівників у республіці досягла тоді 19,3 тис).

Значних успіхів українські вчені досягли у галузі фізи-

Богомолець Олександр (1881-1946) -патофізіолог, видатний організатор науки, громадський діяч. Закінчив медичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. Працював в різних наукових центрах Росії та України. З 1929 р. - академік АН УСРР, а в 1930-1946 pp. - її президент. За безпосередньої участі Богомольця створювались Інститути клінічної фізіології і експериментальної фізіології. Відомий своїми працями в галузі фізіології, кровоносної системи, онкології, ендокринології, геронтології. Ініціатор і керівник робіт з консервування крові. "... Гармонічний розвиток організму, всебічна систематична його підтримка - кращий спосіб досягти нормального довголіття,... це нормальне довголіття на даному етапі розвитку людини наука дозволяє визначити в 125-150 років. Немає, проте, підстав вважати і ці цифри граничними",- писав О.Богомолець.

ко-математичних і технічних наук. Зокрема широко відомою була математична школа Д.Граве. В Інституті математики М.Крилов та його учень М.Боголюбов заклали підвалини нелінійної математики.

Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут у Харкові, в якому деякий час працював І.Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. За ініціативою Є.Патона, у 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, через три роки реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу почали широко застосовувати на Магнітобуді й Дніпробуді.

В галузі охорони здоров'я плідно працювали М.Гамалія, Д.Заболотний, Ф.Яновський, засновник радянської кардіологічної школи М.Стражеско, відомі фізіологи В.Данилевсь-кий та Д.Воронцов. Важливе значення для розвитку науки мали праці біохіміка О.Палладіна, генетиків та селекціонерів А.Сапєгіна, М.Холодного, В.Юр'єва.

Поступово розширювалися масштаби робіт у галузі суспільних наук. Значний внесок у розробку проблем вітчизняної історії зробили історики старої формації - академіки

Кондратюк Юрій (1897-1942) - український вчений-винахідник. Народився у Полтаві. Розробив схеми ракет для міжпланетних подорожей. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз. У книзі «Завоювання міжпланетних просторів» (1929) розглядав будову космічного корабля, умови його польоту, металеве пальне для ракет. Багато його ідей використано у практичній космонавтиці. Безпідставно звинувачений і заарештований у 1930 р. Ще у 1919 р. учений довів, що застосування посадково-злітного модуля буде найкращим способом досягнення Місяця. Загинув на фронті в 1942 р.

ВУАН М.Грушевський, Д.Багалій, О.Левицький, А.Кримський, Д.Яворницький, М.Яворський.

У 1936 р. в складі УАН було утворено суспільствознавчі інститути, у тому числі Інститут історії України, де згуртувалися молоді науковці К.Гуслистий, Ф.Лось, М.Пет-ровський, М.Супруненко й ін. Інститут історії матеріальної культури (нині Інститут археології АН України) широко досліджував пам'ятки давнього минулого України. Літературознавці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської літератури, мовознавці вдосконалювали український правопис. У 1939 р. побачило світ п'ятитомне видання творів Т.Шевченка.

Українські вчені досягли б ще більших успіхів у розвитку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської каральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями» ворожої ідеології, «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академіки АН УРСР геолог Н.Світальський, генетик І.Агол й багато інших відданих справі науковців. Безпідставні звинувачення висувалися на адресу В.Вернадського, О.Богомольця, Л. Ландау.

З особливою невтомністю переслідувалися вчені-суспіль-ствознавці. Адже суспільні науки, з огляду на специфіку своїх предметів, становили велику небезпеку для сталінського то-

Кримський Агатангел (1871-1942) - український учений-філолог, сходознавець, академік АН УСРР (з 1919). Вивчав фольклор, літературу («Українська граматика», «Давньокиївський говір», «Нариси з історії української мови...»). Автор праць з семітології, історії ісламу, історії та літератури арабів, персів, турків. Йому належать також збірка оповідань «Повістки й ескізи з українського життя». Відомий багатьма художніми перекладами зі східних мов.

талітарного режиму. Починаючи з кінця 20-х pp., партія намагалася спрямувати зусилля вчених на ідеологічне обслуговування командно-адміністративної системи, звеличення особи Сталіна, що розцінювалося як прояв партійності й класовості в науці. Коло проблем і спрямування досліджень були визначені у сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)». Найменше відхилення від його положень вважалося відступом від марксизму і жорстоко переслідувалося.

Найбільший погром, і це зрозуміло, відбувся в історичній науці. У 1930 р. режим піддав безпідставній критиці, а згодом засудив до заслання на Соловки відомого історика-марк-систа 20-х pp. М.Яворського, погляди якого були проголошені немарксистськими і «націоналістичними». Майже одночасно відбувалося переслідування найвидатнішого українського історика М.Грушевського. Були репресовані інші відомі вчені-історики - В.Пархоменко, М.Слабченко, М.Горбань, Ф.Гавриленко, В.Рожановський. Не минула лиха доля й визначних представників інших суспільних наук - філософів П.Демчи-ка та С.Семківського, філологів і літературознавців В.Перет-ца й Є.Шабліовського. Саме в 30-ті pp. було покладено початок усім наступним викривленням та замовчуванням у галузі суспільних наук, насамперед в історичній науці. Українські історики, які вціліли, змушені були у цих неприйнятних умовах зосередити свою увагу на вивченні класової боротьби, на возвеличенні ролі більшовицької партії в історії радянської України.

Яворницький Дмитро (1855-1940) -український історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник. З його іменем насамперед пов'язана подвижницька діяльність з дослідження й популяризації історії запорозького козацтва. Автор фундаментальної праці "Історія запорозьких козаків" у трьох томах (1892-1897). Написав ще понад двісті праць, присвячених здебільшого українській історії. Уклав "Словник української мови" (1920). Поховано видатного вченого у Дніпропетровську, на території створеного ним музею, що носить його ім'я. До останніх днів учений дотримувався свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад: працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б'ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини».

3. Художня література і мистецтво у 30-ті роки

Розвиток української літератури й мистецтва в 30-ті pp. пройшов під знаком тотального ідеологічного контролю радянської командно-адміністративної системи, нещадного терору сталінського режиму проти їх діячів, що мало найбільш трагічні наслідки для української культури в новітній історії.

Вже на рубежі 20-30-х pp. режим розгорнув цілеспрямовану розправу над відомими письменниками та митцями, навісивши їм ярлики не тільки «націоналістів», а й членів різних «контрреволюційних організацій». Внаслідок цього за безпідставними звинуваченнями було репресовано кілька десятків українських літераторів.

У квітні 1932 р. з метою регулювання тематики і змісту художніх видань об'єднання письменницьких сил ЦК ВКП(б) видало постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій». Згідно з цим документом, ліквідовувалися існуючі літературно-художні об'єднання й створювалася єдина Спілка радянських письменників України. З того часу літературний процес повністю контролювався партійним апаратом, а письменники мали сповідувати принцип соціалістич-

ного реалізму. На практиці це зводилося до прославлення радянської дійсності, трудових звершень трудящих під «мудрим керівництвом» партії та її вождя Й.Сталіна. Натомість поза увагою творчості письменників залишалися злочини тоталітарного режиму - примусова колективізація, голодомор, репресії проти власного народу.

Найбільш трагічними для українського письменства стали 1933 і 1934 pp., коли було знищено багатьох найвідомі-ших та найталановитіших майстрів художнього слова. Вже навесні 1933 р. було заарештовано поета й прозаїка М.Ялового. Вражений арештом свого друга і відчуваючи розгортання широкої кампанії переслідувань діячів української культури, застрелився М.Хвильовий. Того ж року на ціле десятиліття потрапив за грати сатирик О.Вишня. В 1934 р. були заарештовані й згодом розстріляні новеліст Г.Косинка, лірик Д.Фальковський, драматург та поет К.Буревій, поет В.Близько. До концентраційних таборів потрапили українські письменники М.Куліш, М.Зеров, О.Досвітній, В.Вражливий, Г.Епік, О.Слюсаренко, М.Драй-Хмара, П.Пилипович, В. Під могильний, Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, С.Пи-липенко й ін.

Усього протягом 1934-1938 pp. було заарештовано половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, яка офіційно оформилася на І з'їзді письменників республіки у червні-липні 1934 р. та налічувала тоді понад 300 чоловік. Загалом жертвами терору стали близько 500 письменників, які жили й працювали в Україні.

Трагічні для української культури 30-ті роки, коли було жорстоко придушене національно-культурне відродження 20-х років, увійшли в історію як «розстріляне відродження».

Проте навіть за умов нищення майже всього цвіту тогочасного українського письменства художнє слово продовжувало жити. Втім, талант таких відомих поетів та письменників, як П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, М.Бажай, А.Малишко, О.Корнійчук, П.Панч, Ю.Яновський не мав свободи творчості. Поряд з високохудожніми творами митцям, щоб врятувати себе, застрахуватися від розправи, доводилося платити тоталітарному режиму своєрідну данину -

прославляти партію і Сталіна. До того ж в умовах репресій літературний процес в Україні зображувався ідеологами як «вторинний» від літературного процесу у Росії. Але й за таких несприятливих умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періоду.

Значне місце в розвитку української культури продовжувало займати театральне мистецтво. Серед його видатних майстрів виділялися корифеї старшого покоління української сцени - М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовсь-кий, ціла плеяда молодших за віком талановитих режисерів та акторів - Г.Юра, І.Мар'яненко, О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма, Ю.Шумський, оперні співаки - М.Литвиненко-Вольгемут, О.Петрусенко, 3.Гайдай, М.Донець, І.Патор-жинський та ін.

Заньковецька Марія (1854-1934) - українська актриса, громадська діячка. Народилася на Чернігівщині. Всі захоплювалися її чудовим голосом. В жовтні 1882 р. відбувся її сценічний дебют в Єлизаветграді. Вона виконувала роль Наталки Полтавки у першому українському професійному театрі під керівництвом М.Кропивницького. Після революції М.Заньковецька брала активну участь у становленні нового українського театру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Разом з Саксаганським організувала Народний театр у Києві. їй першій в Україні присвоєно звання народної артистки республіки.

Однією з найяскравіших театральних зірок був Лесь Кур-бас - енциклопедично освічений режисер-новатор та актор, людина надзвичайного таланту. Його унікальний експериментальний театральний колектив «Березіль» мав на меті оновлення національного театру, закладення основ нового українського мистецтва. Проте у бюрократичній системі керівництва культурою не знаходилося місця його новаціям. Режисера несправедливо обвинуватили в націоналізмі, вигнали

із створеного ним театру. У 1933 р. Л.Курбаса заарештували й відправили до концтабору, де він і загинув.

Схожа доля чекала й всесвітньо відомого новатора живопису - М.Бойчука та його послідовників.

Командно-адміністративна система, намагаючись підпорядкувати собі всі прояви культурного життя в Україні, не залишила поза увагою і народну творчість, яка була підґрунтям національного мистецтва.

Найбільше постраждали від сваволі влади кобзарі й лірники. Встановити партійний контроль над творчістю традиційних народних співаків козацької вольності та романтики було неможливо, оскільки вони вели мандрівний спосіб життя. Тому керівництво ЦК КП(б)У нічого не знайшло іншого, як знищити їх. У грудні 1934 р. до Харкова на заключний етап Республіканської олімпіади запросили майже 300 представників цього народного мистецтва, де їх було підступно заарештовано та розстріляно.

Незважаючи на всю складність і суперечливість історії культурного будівництва в Україні протягом 30-х pp. в умовах постійного тиску сталінського тоталітарного режиму, українська культура не згасла, продовжувала й надалі розвиватися. Система народної освіти забезпечувала доступ до знань усім трудящим, було ліквідовано в основному масову неписьменність, розв'язано проблему підготовки кадрів радянської інтелігенції, розширювалися масштаби досліджень у всіх галузях науки, українські літератори, живописці, театральні діячі та інші представники української культури зберегли літературу і мистецтво для їх відродження в майбутньому.