Національно-культурне будівництво у часи Центральної Ради

Лютнева революція 1917 р. відкрила широкі можливості для відродження національної культури та освіти. Найважливішим напрямком культурно-освітньої роботи в той час стала українізація школи. Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим громадським діячем І.Стешенком не лише створювало національні навчальні заклади, а й домоглося від міністра освіти Тимчасового уряду дозволу на запровадження української мови і вивчення українознавчих предметів у народних школах, учительських семінаріях та інститутах, інших навчальних закладах.

В Києві було започатковано три державні гімназії з українською мовою викладання, а всього у містах України до осені 1917 р. відкрилося 53 середні школи.

В кінці березня 1917 р. у Києві відбувся Український педагогічний з'їзд. У резолюціях було висунуто вимоги заснування Головної української шкільної ради, створення національних бібліотек, українізації вчительських семінарій і інститутів, духовних закладів, викладання Закону Божого українською мовою.

Український освітянський рух наштовхнувся на опозицію російського й зрусифікованого чиновництва, антиукраїнської частини інтелігенції. Проти швидких темпів українізації школи виступили окремі діячі Київського шкільного округу, професура університету Святого Володимира.

Консолідація вчительства, вилилася в створення Всеукраїнської учительської спілки, заснування журналу «Українська школа». Літо 1917 р. було багатим на з'їзди та конференції, присвячені проблемам культурно-освітнього будівництва. Наприкінці липня 2-й Всеукраїнський з'їзд учителів (близько 700 учасників) виробив рекомендації для Генерального Секретаріату у галузі освіти, запропонував створити навчальні заклади за типом єдиної школи, виробленим спеціальною комісією при Товаристві шкільної освіти. Передбачалося заснування комісії при Генеральному Секретаріаті для вироблення програм українознавства, створення Науково-педагогічної академії, організації по всіх повітах учительських спілок, а по селах - «Просвіт».

На початку серпня 1917 р. відбувся Всеукраїнський професійний учительський з'їзд, який затвердив Всеукраїнську учительську спілку, започатковану ще в травні. На вересневому з'їзді просвітян засновано Всеукраїнську спілку «Просвіта», накреслено широку програму у галузі позашкільної

освіти.

Українізація вузів передбачала створення в них кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, економіки, права) та викладання національною мовою. Однак якщо у Харківському університеті вже в липні діяли кафедри української історії й філософії, то ректорати Київського

та Одеського університетів ставили всілякі перешкоди на шляху українізації керованих ними закладів. І все ж завдяки зусиллям професора П.Тутковського, доцентів І.Сушиць-кого, О.Грушевського, І.Огієнка (Київський університет), ректора Харківського університету професора Д.І.Багалія й професора М.Р.Сунцова українознавчі дисципліни впроваджувалися у навчальний процес.

Технічна інтелігенція гуртувалася навколо створеного в березні 1917 р. товариства «Праця». Під егідою цієї організації відбулися з'їзди інженерів, агрономів, лісників, залізничників, на яких обговорювалися актуальні, життєво важливі для України питання її економічного розвитку. Започаткований 5 жовтня з ініціативи товариства Український університет, який працював за державною програмою, мав історико-філологічний, природничо-математичний та юридичний факультети. Заняття для слухачів цього навчального закладу проводили кращі викладацькі кадри і науковці столиці. У грудні 1917 р. Центральна Рада видала закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських) Генеральному секретарству освіти. Потім було скасовано шкільні округи, дирекції й інспекції народних шкіл. Замість них призначалися губернські та районні комісари народної освіти і функціонували утворені раніше шкільні ради. Протягом 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових так званих «вищих початкових шкіл» (до революції таких шкіл налічувалося 356). Всі вони утримувалися за рахунок громадських та приватних коштів. Крім того, у 1918 р. діяло 38 026 «нижчих початкових» однокласних шкіл і 1 373 - двокласні. В березні 1918 р. Міністерство освіти УНР розробило план подальшої українізації вищої й професійної освіти, який передбачав створення мережі нових державних вузів, а також розв'язання проблеми підготовки викладацьких кадрів.

Революційні події не загальмували мистецьке життя, а навпаки надали йому нового, національного забарвлення.

У листопаді в Києві почала діяти Українська Академія мистецтв, яка дістала державне утримання та всіляке сприяння. Викладачами Академії стали М.Бойчук, М.Жук, Ф.Кри-чевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут й інші відомі митці.

Бойчук Михайло (1882-1939) - український живописець. Отримав художню освіту завдяки підтримці митрополита А.Шептиць-кого. Мріяв про заснування української школи церковного малярства. З 1924 р. Бойчук - професор Київського художнього інституту. З його ім'ям пов'язане виникнення творчого об'єднання художників-монументалістів, відомих як "бойчукісти", завдяки яким Україна у 20-30-х pp. вийшла на рівень світової культури. Естетичні принципи митця та його школи у 1930-х pp. радянська влада визнала ідейно шкідливими і націоналістично обмеженими. "Бойчукісти" були репресовані, твори їхні у переважній більшості були знищені. Самого М. Бойчука було розстріляно як ворога народу. "Вільна людина, яка вільно мислить, їй нічого боятися будь-якого матеріалу - взірців, боячись втратити себе.

Вона використовує все, і на досвіді ЯК ПСІ

фундаменті буде будувати далі", - писав М.Бойчук.

1917 рік відкрив небачені до того часу можливості для українського книгодрукування та преси. Видавництва «Українська школа», «Вік», «Час», «Українське видавництво», «Добровільне товариство видання дешевих і корисних книжок», «Сіяч» й інші зосередилися на випуску підручників та популярних книжок для народу. Значна частина видавничої продукції мала агітаційно-пропагандистський характер, що цілком відповідало тому історичному моменту. За даними Головної Книжкової Палати, у 1917 р. вийшло понад 1000 найменувань українських книжок.

Популярністю серед читачів користувалися газети «Нова Рада» (орган УПСР), «Робітнича газета» (орган УСДРП), «Народна воля» (орган «Селянської Спілки»).

Бурхливі соціальні потрясіння не оминули театральне життя. У квітні було створено Комітет українського національного театру, серед членів якого - актори І.Мар'яненко, Л.Курбас, композитор О.Кошиць, літератори В.Винниченко, О.Олесь, Л.Старицька-Черняхівська, публіцисти С.Єфремов, І.Стешенко й інші. Найбільших творчих успіхів на ниві творення новітнього українського театру досягли Український

національний театр під керівництвом І.Мар'яненка, трупа М.Садовського і започаткований Л.Курбасом «Молодий український театр», який ставив виключно українські п'єси. Київська міська опера почала підготовку двох опер українською мовою - «Тарас Бульба» М.Лисенка та «Черевички» П.Чайковського. Лібрето для останньої постановки переклала Л.Старицька-Черняхівська, декорації створив Г.Нарбут.

Нарбут Георгій (1886-1920) - графік. Творчість Нар-бута - яскрава сторінка в українському мистецтві. Його по праву називають одним з найбільших графіків сучасності. Як це зрозуміло з його творів, він послідовно відстоював свою принципову позицію - творити сучасне мистецтво України, не зрікаючись від її історичних високохудожніх здобутків. Крім ілюстрацій, Нарбут створював шрифтові обкладинки, силуетні портрети, малював з натури пейзажи, створював алегоричні композиції, натюрморти. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцігу, Брюсселі й Празі, Берліні й Петербурзі. Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, він виконав безліч гербів. Свій герб Нарбут підписав «Ма-зепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець».

В Одесі наприкінці 1917 р. також виник український театр, в інших містах театральне життя було ще у зародковому стані.

Помітною рисою культурного життя України стало створення творчих і громадських об'єднань: Центрального комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва, фонду ім.Т.Г.Шевченка для виховання обдарованих дітей, української жіночої спілки та інших. Створене в квітні Товариство українських правників взяло активну участь у розробці юридичної термінології, перекладі й виданні українською мовою діючих законодавчих актів.

Ряд культурних проектів так і не вдалося втілити в життя: це стосується, зокрема, ідеї створення українського природничого й сільськогосподарського музею та українського національного музею-архіву.

Курбас Лесь (1887-1942) - видатний український театральний режисер і актор. З 1910 р. - в театрі товариства «Руська бесіда», 1916 р. організував «Молодий театр», де поставив «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла, грав провідні ролі. В 1920 р. поставив одну з кращих вистав - «Гайдамаки» за Т.Шевченком. В 1922 р. заснував театр «Березіль». Виховав покоління відомих акторів та режисерів. Звинувачений радянською владою у «культурній контрреволюції». Загинув, у трудовому концтаборі. Діячі науки, культури й освіти не могли бути осторонь того, що відбувалося навколо них. Кращі представники української інтелігенції з ентузіазмом сприйняли можливості для вільного розвитку національної культури. Це знаходило опір з боку російської та зрусифікованої частини бюрократії, політичних сил, що сповідували антиукраїнські настрої. Незаперечним фактом залишається пасивність і відчуженість провінційної інтелігенції від висунутого Центральною Радою гасла українізації суспільного життя. Однак навіть ті кроки, які молода Українська держава зробила на культурно-мистецькш та освітянській ниві, заслуговують на відзнаку й вивчення.