Соціальна структура: методологія дослідження

Соціальна структура суспільства - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих, упорядкованих одна відносно іншої соціальних груп, а та­кож відносин між ними. Соціальна структура фіксує:

1) місце тієї чи іншої групи в соціальному просторі;

2) обумовленість цього місця тим чи іншим типом соціальних відно­син (економічних, політичних, соціально-культурних);

3) статусно-рольову характеристику груп як суб'єктів функціонування окремих чи всіх соціальних інститутів даного суспільства.

В широкому значенні соціальна структура охоплює всю сукупність соціальних спільностей та зв'язків між ними, що визначають їх місце в соціальній системі. Всі вони тісно пов'язані та визначають характер соціальних процесів. Наприклад, територіальні спільності відрізняються внаслідок того, що існує відмінність в рівнях соціально-економічного роз­витку регіонів, в характері та напрямках розвитку матеріального виробни­цтва, соціально-культурного середовища, що зумовлює різницю соціальних умов життя людей, впливаючи на соціально-економічну дифе­ренціацію регіонів. Аналогічно можна прослідкувати взаємний зв'язок соціально-економічної диференціації, соціально-професійної та кваліфікаційної з демографічною структурою суспільства.

У вузькому значенні поняття соціальна структура використовується для характеристики спільностей та відносин, які зумовлені соціально-економічною диференціацією та загальним розподілом праці. В ході ево­люції соціально-класова структура суспільства складалась з каст, станів та соціально-класових груп. Перші два поняття майже зникли з соціальної структури сучасних цивілізацій.

Каста (з порт, casta - рід, покоління або з лат. castus - чистий) - це замкнена соціальна група, яка склалась історично, відрізняється спільністю професійно-трудової діяльності, що має гпдогамний характер, а також успадковуванням статусно-рольових характеристик особистості та наявністю суворо визначеної ієрархічної структури.

Стан - це відносно замкнена група людей, в якій статусно-рольові хара­ктеристики особистості визначаються правами та обов'язками, що вкоре­нились у звичаях чи закріплені законом і успадковуються.

При аналізі соціальної структури суспільства використовуються два підходи. Методологічною основою першого є ленінське визначення класів.

Він отримав подальший розвиток в концепціях сучасних російських соціологів М.Руткевича, Т.Заславської, Р.Ривкіної. За В.І.Леніним класами називаються великі групи людей, які відрізняються за місцем в історично обумовленій системі суспільного виробництва, за їх відношенням до засобів виробництва, за роллю в суспільній організації праці, за способом отримання та розміром прибутку, а також за мож­ливістю привласнення чужої праці, внаслідок відмінності їх місця в укладі суспільного господарства. Головним критерієм соціально-класової дифе­ренціації, згідно з цим підходом, є економічні відносини. З даної дефініції випливає, що соціальна структура постає, по-перше, як сукупність двох великих груп: виробники та споживачі. Виробники можуть виступати як безпосередньо виробляючі матеріальні блага, так і опосередковано впливаючи на цей процес.

Лікарі, наприклад, безпосередньо не виробляють ма­теріальних цінностей, але вони виконують роботу по збереженню фізичного та психічного здоров'я, головної продуктивної сили суспільства - людини. А тому в значній мірі впливають на рівень, темпи, якість виробництва матеріальних благ. Споживачами є деякі соціально-демографічні групи на певному етапі свого життя. Перш за все - це діти, які ще не досягли віку трудової зрілості.

По-друге, пенсіонери, які своєю попередньою діяльністю забезпечили собі право не брати участі в суспільному виробництві. Далі люди, які через своє психофізичне здоров'я не мають змоги брати участь у суспільному виробництві. Є також групи, які знаходяться поза суспільним виробництвом через свої рольові функції (матері, студенти тощо), а також ті, яким суспільство не надало можливості брати участь у цьому процесі (безробітні).

По-друге, за відношенням до засобів виробництва в суспільстві існують групи, які мають неоднакові права та повноваження стосовно власності: володіння, розпорядження і використання засобів виробництва. Тільки всі три компоненти відносин власності у сукупності дають реального госпо­даря. В умовах деформованої економіки, яка спирається переважно на державну форму власності, вони відокремлені. Можна бути співвласником, але не розпоряджатися і не використовувати; можна розпоряджатися, але не володіти і не використовувати (керівники); можна використовувати, але не володіти і не розпоряджатися (торгівля, водії державного транспорту); можна не володіти, але розпоряджатися і використовувати (апарат).

Сьогодні, хоч і дуже повільно, відбувається процес утворення нових форм власності, отже з'являються нові групи згі­дно з їх причетністю до засобів виробництва.

По-третє, соціально-класові групи відрізняються за обсягом влади, що зумовлено суспільним поділом праці: керівники та виконавці, ті, що при­четні, і ті, що не причетні до управління. В соціології цю ознаку назива­ють "вісь влади".

Четвертою ознакою соціально-класової диференціації є відмінність в обсязі та джерелах прибутку різних груп.

Соціально-класова диференціація зумовлена можливістю привласнен­ня результатів праці інших через відмінності їх місця у різних укладах суспільного господарства.

Проявом догматичного тлумачення цієї концепції є абсолютизація дру­гої ознаки. Результатом стало деформоване уявлення про соціальну струк­туру в колишньому СРСР, де довгий час панувала так звана модель "2+1". Відповідно до неї лише робітничий клас та селянство, які мають безпосе­реднє відношення до засобів виробництва, визначались як класи. Інтелігенція ж, у якої це відношення опосередковане, розглядалась лише як соціальний прошарок. Цей підхід не враховував, що за третьою ознакою саме їй належить провідна роль в організації суспільного виробництва.

Розвиток суспільства виявив недоліки цього підходу. Вони полягають в абсолютизації значення власності як критерію соціально-класової дифе­ренціації і твердженні скороминучого характеру соціальної нерівності. Ра­зом з тим марксистська концепція виявила і певні історичні реалії.

В доіндустріальну епоху та на перших етапах розвитку індустріального суспільства власність на засоби виробництва дійсно була важливим чин­ником соціальної диференціації. Вона в значній мірі зумовлювала природу політичної влади, престиж та привілеї соціальних груп. Соціальний ор­ганізм того часу був відносно простий. Різноманітність сучасного суспільства не вкладається в старі схеми.

Західна соціологія запропонувала метод стратифікаційного аналізу, ви­токи якого були розроблені М. Вебером та П.О. Сорокіним. Він також знайшов розвиток в концепціях Т. Парсонса та Р. Мертона. Головним по­казником "класової кристалізації" є індекс соціальної позиції, що включає такі параметри, як рівень прибутку, тип професії, рівень освіти та обсяг владних повноважень. Класом називається суспільна група, однорідна за своїм складом, представники якої мають однакову соціальну позицію.

Соціальна стратифікація відображає об'єктивно існуючу соціальну нерівність у будь-якому суспільстві. Ця нерівність виявляється в наявності різних соціальних груп в суспільстві, їх ієрархічній залежності, а також неоднаковому розподілі соціокультурних благ та цінностей. Отже, соціальна стратифікація - це диференціація певної сукупності людей в ієрархічному ранзі, що виявляється у неоднаковому розподілі прав та привілеїв, відповідальності та обов'язків, соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого угруповання.

Сутність цієї теорії її автори яскраво зображують у вигляді листкового пирога. Соціальна структура суспільства - це своєрідний пиріг, в якого один шар відрізняється від другого визначеними характеристиками. Соціальна структура також має певну кількість страт. Їх характеристики з одного боку обумовлюють місце кожного з них у соціальній структурі суспільства, а з другого - кількість цих шарів і порядок їх розташування визначають специфіку і тип суспільства.