Перехідне відтворення та основні складові стратегії розвитку

 

Фундаментом та змістовною основою будь-якої економі­ки є відтворення — процес суспільного виробництва у безперервному повторенні й постійному відновленні.

Його основними різновидами є:

1) відтворення природних умов життєдіяльності лю­дини, зокрема ресурсного потенціалу та природного сере­довища;

2) відтворення людини — суб'єкта соціально-економіч­ної творчості, головного ресурсу економічного розвитку, творця суспільного багатства. Економічна теорія та прак­тика переконливо довели стержневу зворотну залежність відтворення соціально орієнтованої ринкової економіки постіндустріального типу: чим вищий рівень розвитку людської особистості, тим більший потенціал економічно­го зростання, і навпаки, чим більший потенціал економіч­ного розвитку суспільства, тим більше можливостей для розвитку людини.

3) відтворення суспільного продукту: засобів праці та продуктів особистого споживання;

4) відтворення виробничих відносин, зокрема, техніко-, організаційно- та соціально-економічних.

Перехідне відтворення є розгалуженою рухливою сис­темою взаємозв'язків продуктивних сил, виробничих від­носин, відповідних організаційно-регулятивних форм та форм господарювання, що зумовлені виробництвом, роз­поділом, обміном і споживанням валового внутрішнього продукту в умовах якісних трансформаційних змін в усіх сферах життєдіяльності людини та суспільства (економіч­ній, екологічній, соціальній, політичній тощо). Це склад­ний комплексний феномен, якому притаманний певний унікальний набір характеристик.

Загальні характеристики перехідного відтворення Ук­раїни властиві усім без винятку економічним системам, що перебувають в процесі якісної еволюційної чи реформа­торсько-революційної трансформації. До них, зокрема, належать:

— рухливість — суттєві якісні та кількісні зміни у ко­роткострокових періодах;

— якісна динамічність — домінування процесів відми­рання старих і становлення принципово нових зв'язків і елементів над процесами їх функціонування;

— біфуркаційність (від лат. bifurcus — роздвоєння) — альтернативність та багатоваріантність подальшого роз­витку;

— еклектичність¹ — співіснування та взаємодія достат­ньо масивних і впливових, хоча й деградуючих складових старого типу відтворення й новостворених, хитких, а тому відносно слабких складових нового типу; наявність у со­ціально-економічному середовищі зон, неоднакових за обсягом, значущістю та реформаційною пластичністю.

Певна спадковість щодо минулого та інерційність еко­номічного розвитку зумовлюють і наявність в національній моделі перехідного відтворення залишкових характеристик, витоки яких успадковані від економіки України як структурного компоненту народного господарства СРСР, зокрема:

— фрагментарність, що виражається:

• у нецілісності технологічної та соціально-економіч­ної тканини національної економіки;

• незавершеності відтворювальних контурів — відсут­ності певних ланок у технологічному ланцюгу;

— технологічна неоднорідність, виявами якої є:

• поєднання доіндустріальних, індустріальних та пост-індустріальних технологій і відповідне взаємопереплетін-ня різноманітних технологічних способів виробництва (руч­ного, механізованого та автоматизованого) з домінуванням часткової механізації в промисловості і перевагою ручної праці у сільському господарстві;

• нерівномірність у техніко-технологічному оснащенні на рівні окремих підприємств, галузей, секторів та підроз­ділів економіки;

— диспропорційність — нерівномірне зростання (зане­пад) секторів та галузей економіки, надлишок виробництва одних товарів за явного дефіциту інших;

— нестійкість до зовнішніх шоків — висока чутливість внутрішньої економічної кон'юнктури до зовнішніх впливів;

— асоціальність — вирішення соціальних проблем здій­снюється за "залишковим принципом" або заради забезпе­чення стабільності соціально-економічної системи й досяг­нення певних політичних цілей, а не підпорядкована зав­данням саморозвитку особистості.

Третя група — унікальні характеристики, що є "особис­тим" здобутком України за підсумками процесу реформу­вання. З поточних результативних характеристик на най­більшу увагу заслуговують такі.

1. Нестабільна економічна динаміка за яскравого до­мінування звуженого відтворення² у 1990—1999 pp. та розширеного, починаючи з 2000 р. (рис. 4.2, 4.3).

 

 

Порівняння обсягу наявного реального ВВП із старто­вими умовами перебудови переконує, що суто економічні втрати становлять приблизно 47 % початкового "національ­ного пирога". А якщо ще додати погіршення якості життя й демографічної ситуації, втечу капіталів та "мізків" — стратегічного ресурсу розвитку, соціальну напруженість тощо, це дає підстави визначити звуженість як поки що домінуючу тенденцію перехідного відтворення.

Провідним негативним суб'єктивним чинником була не­адекватна економічна політика держави, що полягала в послідовній реалізації моделі "шокової терапії" протягом 1993—1999 pp.

Модель "шокової терапїі" передбачала, що економічне зростання відбудеться як безпосередній наслідок привати­зації, монетарно-фінансової стабілізації та лібералізації економічного життя. Інтенсифікація цих процесів вва­жається головним чинником прискорення ринкових пере­творень, динамізації загальногосподарської кон'юнктури. Допоміжну роль призначені виконувати запроваджені дер­жавою жорсткі бюджетні та монетарні обмеження.

У відповідь на застосований державою комплекс заходів українська економіка продемонструвала певні специфічні реакції, відмінні від реакцій розвиненої ринкової еконо­міки:

• суб'єкти господарювання винаходять способи певною мірою нейтралізовувати "сцгнали", подані їм державою через грошово-кредитну та бюджетну сфери. Користуючись неринковістю економічного середовища, вони за допомогою взаємного кредитування та переходу до бартерних відносин пом'якшують введені державою жорсткі монетарні та бюд­жетні обмеження;

• підприємства продовжують виконувати частину функ­цій, пов'язаних з соціальним захистом населення, не поспі­шаючи передавати їх державі: з одного боку, розвинене у попередні роки почуття соціальної відповідальності, бажан­ня запобігти напруженню у відносинах між адміністрацією та трудовими колективом; а з другого — чинне законодавство, яке вимагає від підприємств здійснювати значні ком­пенсаційні виплати вивільненим робітникам, не спонукає керівників великих підприємств навіть у безнадійному фі­нансовому становищі вдаватися до масових звільнень пра­цівників, не залучених до виробничого процесу. "Штучна" підтримка зайнятості обертається для підприємств необхід­ністю не тільки спрямовувати кошти, насамперед, на спо­живання замість підтримки у дієздатному стані матеріаль­но-технічної бази, а й використовувати значну частину при­бутку на цілі, не пов'язані з інвестуванням.

Водночас блокування економічного зростання відбу­вається внаслідок дії таких чинників:

• політика штучного стримування падіння обмінного курсу національної валюти у поєднанні з її швидким внут­рішнім знеціненням (1992—1994 pp.) зумовлює зниження конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, підриваючи їх можливості з модернізації обладнання та адаптації до нових економічних реалій;

• домінування суб'єктивних чинників при розподілі обмежених бюджетних ресурсів за напрямками викори­стання (промисловість, сільське господарство, наука, осві­та тощо) призводить до невідповідності структури держав­них видатків реальним потребам економіки;

• спроби суб'єктів господарювання в умовах хронічної нестачі обігових коштів створити певний резерв товарно-матеріальних запасів обертаються-деформацією відтворю-вальної структури інвестицій — зміною пропорції, в якій інвестиційні витрати розподілялися між основним та обі­говим капіталом. Як наслідок, подальше зменшення ко­ефіцієнтів введення та оновлення основного капіталу, по­гіршення його фізичного стану;

• прискорення інфляційних процесів спричиняє подаль­ше скорочення обігових коштів, створює дефіцит кредитних ресурсів та ініціює зростання ставки відсотка. Швидке підвищення останньої створює перешкоди для* залучення суб'єктами господарювання приватних кредит­них ресурсів в інвестиційні проекти;

• інфляція призводить до втрати головних джерел відтво­рення основного капіталу — амортизації та тієї частки заощаджень населення, котра перебуває на депозитних вкладах Ощадбанку. Ще одна частина заощаджень погли­нається різноманітними трастовими фондами та страхови­ми компаніями і в більшості залишає національну еконо­міку.

2. Регресивність — домінування процесів і тенденцій, що суперечать стержневій меті реформ та перешкоджають виведенню національної економіки України на траєкторію стабільного постіндустріального розвитку. Йдеться, насам­перед, про "витискування" індустріальних та постіндуст-ріальних технологій, поглиблення макроекономічних та структурних диспропорцій; стрімке погіршення якісних характеристик людського капіталу тощо.

3. Макроекономічна нерівноважність — стан еколого-соціально-економічної системи, за якого не досягається оптимізація функціонування та взаємодії усіх її скла­дових.

Імперативна мета реформування — економічне зрос­тання, спрямоване на становлення ефективної економіки постіндустріального типу. Нагадаємо ті основні теоретич­ні положення, що мають принципове значення для аналізу його поточного стану і перспектив в Україні.

1) Економічне зростання — складний економічний фе­номен, який має свою структуру, чинники, джерела, на­слідки. Немає зростання загалом, реально існують його кон­кретні види, виділення яких можливе за різними класифі­каційними ознаками. Наприклад, за темпами збільшення головних макроекономічних показників (ВВП та ВВП в розрахунку на душу населення) розрізняють повільне, бурхливе та стале економічне зростання; за ступенем ви­користання економічних ресурсів — екстенсивне та інтен­сивне зростання; щодо чинного законодавства — легальне, тіньове та кримінальне зростання; за характером взаємодії національної та міжнародної економіки — експортороз-ширююче, імпортоване, імпортозаміщуюче, розорюючи зростання тощо. Одночасна наявність і співіснування різ­номанітних видів зростання зумовлює необхідність дифе­ренціації і відповідних механізмів регулювання.

Зрозуміло, що змістовні характеристики зазначених вище та інших видів зростання не можуть бути однаковими в різних соціально-економічних умовах, але у своєму кон­кретно-історичному поєднанні утворюють специфічну на­ціональну модель економічного зростання.

2) Стратегічним джерелом сучасного економічного зростання є цілісний комплекс внутрішніх найактивніших складових технологічних, економічних і соціальних укла­дів суспільства. Серед них:

а) п'ятий і шостий технологічні уклади, основу яких ста­новлять електронна промисловість, інформаційні техно­логії та комунікації, виготовлення конструкційних ма­теріалів із заданими властивостями, використання природ­ного газу як провідного енергоносія, перевезення повітря­ним і трубопровідним транспортом; біотехнології, генна інженерія, штучний інтелект; космічна техніка;

б) гармонійне співіснування приватних, колективних та державних форм власності та підприємництва;

в) високоінтелектуальний і кваліфікований людський капітал з домінуючими ознаками економічного активізму, патріотизму та суспільної відповідальності.

3) На основні взаємодії та взаємозв'язку вказаних еле­ментів формуються національні економічні відтворюваль-ні контури, підґрунтя яких утворюють комплекс ресурсно-факторних чинників (природні ресурси, географічне поло­ження країни, професійно-кваліфікаційні та інтелектуаль­но-освітні характеристики робочої сили, наявний продук­тивно-технологічний потенціал виробничих фондів тощо) та цілісна динамічна система сполучених і підтримуючих галузей і взаємозв'язків між ними.

4) Роль каркасу для зазначених контурів мають викону­вати потужні інтегровані корпоративні структури — вели­кі фінансово-виробничі, науково-освітні, торговельно-сер­вісні та інформаційні об'єднання ділових одиниць, що ве­дуть спільну діяльність на засадах консолідації активів та/або контрактних відносин для досягнення визначених цілей. Форми цих структур можуть бути різними: дивізіо-нальні компанії, холдингові компанії, промислово-фінан­сові групи, транснаціональні корпорації, — але всі вони мають забезпечувати ефективний бізнес за всіма ланками ланцюга: "наука, освіта — виробництво — збут — спожи­вання".

Такі економічні структури інтегративного типу, акуму-люючи в собі організаційну силу та фінансово-економічний потенціал промислових підприємств, банківських струк­тур, науково-дослідних організацій, торгових фірм, інвес­тиційних і трастових компаній, спроможні:

— протистояти стихії "дикого" ринку;

— позитивно впливати на конкурентоспроможність на­ціонального товаровиробництва;

— зберегти науково-технічний потенціал країни та відпо­відні наукові школи;

— захистити вітчизняну промисловість від можливого поглинання іноземним капіталом;

— обійти певні обмеження та бар'єри на шляху експор­ту вітчизняної продукції або забезпечити безпосередній вихід на зовнішні ринки.

5) Сучасному економічному зростанню вливстивий гло­бальний характер, суттєва залежність від конкурентоспро­можності конкретних національних економік.

Країни — технологічні лідери реалізують свої конку­рентні переваги, вилучаючи через механізми і канали між­народних економічних відносин (торгівля, рух капіталу, "втеча мізків", валютно-фінансові операції) значні додат­кові доходи, в тому числі монопольну ренту, економічний прибуток тощо. Зрозуміло, що роль "донорів" виконують менш розвинуті країни. Отже, досягнення якісного еконо­мічного зростання передбачає створення нових і реалізацію наявних національних детермінант конкурентоспромож­ності в контексті глобального економічного розвитку.

Враховуючи важливість характеру взаємодії національ­ної та міжнародної економіки, приділимо основну увагу саме цьому аспектові економічної динаміки. Важливою складовою національного варіанта економіч­ного піднесення є стійке експорторозширююче зростан­ня. Але, як свідчить досвід нових індустріальних країн, це можливо за наявності певних необхідних і достатніх умов, головними з яких є такі:

а) формування та існування, нехай небагатьох, але в основному технологічно завершених вітчизняних конку­рентоспроможних відтворювальних контурів з випуску кінцевої продукції високого ступеня обробки;

б) наявність відповідного розвинутого внутрішнього пла­тоспроможного попиту та його первісне насичення;

в) завоювання відповідних ніш світового ринку має су­проводжуватись експортом національного підприємниць­кого капіталу.

Відсутність або нерозвиненість зазначених чинників за умов переважно експортної орієнтації окремих галузей (наприклад, чорної металургії), навіть з метою виживання, призводить до небажаних наслідків. Ось чому в національ­ній економіці експорторозширююче зростання набуває все більш чітких ознак розорюючого. Його ознаки добре відомі та відчутні матеріально:

— значні витрати внаслідок нееквівалентної зовнішньої торгівлі;

— значні обсяги валютної виручки, що не повертаються в країну;

— використання існуючих експортних каналів для прак­тично безвідплатного вивезення національних ресурсів за кордон;

— інтенсивне переливання ресурсів із депресивних га­лузей у експортні з наступною "втечею" за зазначеними та іншими схемами.

Загальний знаменник вказаних складових розорюючого зростання — знекровлення національної економіки.

Здатність національної економіки вийти на рівень най­більш розвинутих економік визначається темпами стра­тегічного постіндустріального економічного зростання. Його джерелами покликані стати конкурентоспроможні цілісні відтворювальні контури, що органічно поєднують всі складові життєвого циклу продукції, дозволяють досяг­ти максимального ефекту від опанування значних сегментів світового ринку, стають носіями глобального економічного зростання.

На відміну від багатьох країн Центральної та Східної Європи Україна має серйозні передумови для постіндустрі-ального зростання. Вона володіє важливими складовими відтворювальних контурів з умовними назвами: "Космос", "Літак", "Турбіна", "Автомобіль", "Танк", "Судно". Але, на жаль, для більшості з них характерні незавершеність та фрагментарність. У сучасних умовах вони значною мірою економічно відрізані від джерел сировини і обладнання, кредитних ліній, ринків збуту, це не тільки не сприяє їх роз­витку, а відштовхує до межі виживання.

Кожний з розглянутих видів економічного зростання має визначені передумови, механізми і наслідки. Але слід ви­ходити з того, що в системі видів зростання провідне місце має займати постіндустріальне як стратегічно ефективне. В тактичному плані незаперечна доходотворча роль імпорто-заміщуючого та імпортованого видів зростання.

Комплексний підхід до реалізації вказаного "сценарію" розвитку потребує відповідних взаємопогоджених зусиль двох "свідомо-цілеспрямованих" елементів "триєдиного" механізму регулювання сучасної економіки (державного й громадянського регулювання) та творчого використання ними потужного стимулюючого потенціалу третього еле­мента — ринкового саморегулювання.

Заходи, що можуть бути задіяні для стимулювання й підтримки економічного зростання, за сферою дії умовно поділяють на дві великі групи. До першої, загальної групи, включають заходи, що мають об'єктом свого втручання національну економіку в цілому, визначають загальні умо­ви функціонування суб'єктів господарювання і сприят­ливість економічного середовища.

Друга, селективна група, утворюється з механізмів та інструментів, спрямованих на вирішення завдань в окремій відносно великій сфері економіки (екологічній, соціальній, інвестиційній, грошово-кредитній, фінансовій тощо).