Центральноазійські країни. Особливості моделі суспільного ладу

Центральноазійські республіки — Казахстан, Узбе­кистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан, як і Україна, проголосили на початку 90-х років незалежність. В усіх державах було прийнято нові конституції, сформовано органи державної влади. Водночас слід мати на увазі, що країни Центральної Азії мають як спільні риси в політично­му розвитку, так і специфіку, свої історичні, етнічні, демо­графічні, культурні, релігійні, місцеві кастові особливості, що істотно впливають на становлення й розвиток владних структур.

В основі моделі суспільного ладу незалежних держав Центральної Азії, що виникли на пострадянському просто­рі, — збереження стародавніх і племінних традицій та поєд­нання їх із сучасними реаліями. Доводиться враховувати

прагнення деяких релігійних кіл створити ісламську держа­ву. Процес суперечливий. І все-таки центральноазійські країни надають перевагу світській державі, водночас забез­печується конституційне закріплення вільного розвитку всіх релігійних конфесій.

Розглянемо політичні, економічні й соціальні процеси в кожній країні.

Насамперед — про ситуацію в Республіці Казахстан (те­риторія — 2,7 млн. кв. км; населення — 14,4 млн. чол.). Процес трансформації політичних структур тут відбувається складно, неоднозначно.

Президент Казахстану Нурсултан Назарбаев — один із визнаних державних діячів у Центральноазійському регіоні. На посаду Президента його обрано 1 грудня 1990 року. Як відомо, останньою формою державності в казахів був союз трьох жузів — племінних об'єднань — старшого, середнього й молодшого. За традицією вважалося, що старший жуз пос­тачає народові правителів, середній — поетів і мислителів, а молодший — воїнів. Нинішній Президент Казахстану, який пройшов шлях до влади через посаду першого секретаря ЦК Компартії Казахстану, походить із старшого жузу, тобто племені, що вирощує еліту. Нині за його участі в країні енергійно проводяться політичні й економічні реформи, ініційовано низку міжнародних акцій, зокрема створення Євразійського співтовариства. Широкий комплекс проблем становлення Казахстану як незалежної держави, його сус­пільно-політичного ладу, місця цієї провідної центрально-азійської країни в світовій цивілізації Н. Назарбаев осмис­лює в книзі «На порозі XXI століття» (1996): «Казахстан має стати не просто економічно розвиненою державою. Він має стати рішучим послідовником і надійним символом демо­кратії й прав людини».

У Казахстані після проголошення незалежності на всіх рівнях рад — від сільських до парламенту — відбувся само­розпуск. Причому цілком добровільно, що вчергове здивува­ло світ загадковою східною організованістю. У березні 1994 р. в Казахстані обрано новий парламент (177 депу­татів), який працював на професійній основі, але через рік Конституційний суд країни визнав повноваження депутатів нелегітимними: було виявлено факти порушення консти-

туційних норм під час визначення виборчих округів та в ме­тодиці підрахунків голосів. Парламент було розпущено, прийнято відставку уряду. Законодавчі повноваження пе­рейшли до Президента.

У квітні 1995 р. на всенародному референдумі (референ­дум ініційовано Асамблеєю народів Казахстану, його ідею підтримали п'ять впливових політичних партій: «Народна єдність Казахстану», «Народний конгрес Казахстану», «Пар­тія відродження Казахстану», «Соціалістична партія Казахс­тану», «Народно-кооперативна партія Казахстану») повно­важення Президента Н. Назарбаева було продовжено до 2000 р.

Конституцію Республіки Казахстан прийнято всенарод­ним референдумом 30 серпня 1995 року. Відповідно до Ос­новного Закону Казахстан проголошує себе демократичною, світською, правовою державою, вищими цінностями якої є людина, її життя, права й свободи.

Республіка Казахстан є унітарною державою з прези­дентсько-парламентською формою правління. Єдиним дже­релом державної влади є народ. Народ здійснює владу без­посередньо через республіканський референдум і вільні вибори, а також делегує здійснення своєї влади державним органам.

Державна влада в республіці єдина, здійснюється на основі Конституції й законів відповідно до принципів її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки та їхньої взаємодії з використанням системи стримувань і противаг.

Громадські об'єднання рівні перед законом. Не допус­кається незаконне втручання держави в справи громадських об'єднань, а їх — у справи держави, покладання на громад­ські об'єднання функцій державних органів, державне фінансування громадських об'єднань.

Згідно з Конституцією, Президент Республіки Казахстан є главою держави, її найвищою посадовою особою, визна­чає головні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, представляє Казахстан всередині країни й у міжна­родних відносинах. Президент Республіки Казахстан оби­рається відповідно до конституційних законів повнолітніми громадянами Республіки на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням терміном

на п'ять років. Одна й та сама особа не може обиратися Президентом республіки більше двох разів поспіль.

Президент Республіки Казахстан призначає чергові й по­зачергові вибори до парламенту республіки, за згодою пар­ламенту призначає на посаду прем'єр-міністра республіки; звільняє його з посади; за поданням прем'єр-міністра виз­начає структуру уряду республіки, призначає на посаду та звільняє з посади його членів; здійснює інші повноваження, передбачені Основним Законом країни.

Президент республіки несе відповідальність за дії, здій­снені під час виконання своїх обов'язків, його може усуну­ти з поста парламент лише в разі державної зради.

Парламент Республіки Казахстан є найвищим представ­ницьким органом республіки, що здійснює законодавчі функції. Термін повноважень парламенту — чотири роки. Парламент складається з двох палат: Сенату й Мажилісу. Сенат утворюють депутати, що обираються по дві особи від кожної області, міст республіканського значення й столиці республіки. Сім депутатів Сенату призначаються президен­том Республіки на термін повноважень парламенту. Ма-жиліс складається з шістдесяти депутатів, що обираються в одномандатних територіальних округах.

Парламент на спільному засіданні палат на пропозицію Президента республіки має право вносити зміни й допов­нення до Конституції, дати згоду на призначення Президен­том прем'єр-міністра республіки, заслухавши доповідь прем'єр-міністра про програму уряду, схвалити або відхили­ти її, здійснювати інші повноваження, покладені на парла­мент Конституцією.

Президент республіки може розпустити парламент у ви­падках висловлення парламентом вотуму недовіри урядові, дворазової відмови парламенту дати згоду на призначення прем'єр-міністра, політичної кризи в результаті неподолан­них незгод між палатами парламенту або парламентом та іншими гілками влади.

Уряд здійснює законодавчу владу Республіки Казахстан, очолює систему виконавчих органів і керує їхньою діяль­ністю. Уряд відповідальний перед Президентом республіки, а також підзвітний парламентові республіки. Уряд Рес­публіки Казахстан розробляє головні напрями соціально-економічної політики держави, її обороноздатності, безпе­ки, забезпечення громадського порядку й організовує їх здійснення.

Президент республіки має право з власної ініціативи прийняти рішення про припинення повноважень уряду і увільнити від обов'язків будь-якого його члена. Звільнення з посади прем'єр-міністра означає припинення повнова­жень усього уряду.

Конституційна рада Республіки Казахстан складається з семи членів, повноваження яких тривають шість років. Го­лова, й два члени Конституційної ради призначаються Пре­зидентом республіки, два члени — головою Сенату, два — головою Мажилісу. Конституційна рада вирішує в разі супе­речності питання про правильність проведення виборів Президента республіки, депутатів парламенту й проведення республіканського референдуму; дає офіційне тлумачення норм Конституції; розглядає інші питання, покладені на неї Основним Законом країни.

Місцеве державне управління здійснюється місцевими представниками й виконавчими органами, що відповідають за стан справ на певній території. Місцеві представницькі органи — масліхати — обираються населенням на чотири роки. Місцеві виконавчі органи входять до єдиної системи виконавчих органів Республіки Казахстан, забезпечують проведення загальнодержавної політики виконавчої влади в поєднанні з інтересами й потребами розвитку відповідної території. Місцевий виконавчий орган очолює акім відпо­відної адміністративно-територіальної одиниці, що є пред­ставником Президента й уряду республіки. Компетенція масліхатів, організація й порядок їхньої діяльності, право­вий статус депутатів установлюються законом.

На початку жовтня 1998 р. парламент Казахстану прий­няв поправки до Конституції, продовживши термін повно­важень глави держави до 7 років і призначивши позачергові президентські вибори на січень наступного року. Політичні опоненти Н. Назарбаева стверджували, що прискорення виборів викликане зниженням рейтингу Президента та його авторитету в суспільстві- через невдачі економічних і со­ціальних реформ і зростанням популярності колишнього прем'єр-міністра Кажагельдина.

Вибори 10 січня 1999 p. стали першими в історії Казахс­тану виборами глави держави, що проводилися на альтерна­тивній основі. Крім Н. Назарбаева, було зареєстровано ще З кандидати. Акажана Кажагельдина — головного (як стверд­жувала незалежна преса) суперника чинного Президента, центрвиборчком так і не зареєстрував кандидатом у Пре­зиденти.

Місія ОБСЄ констатувала, що виборчий процес у Казах­стані не відповідав міжнародним стандартам. Порушення полягали, зокрема, в тиску й залякуванні владою альтерна­тивних кандидатів та їхніх прихильників, ускладненому дос­тупі до ЗМІ, масованій пропаганді на користь нинішнього Президента в державних мас-медіа.

Хоч там як, Н. Назарбаев здобув переконливу перемогу на виборах. За його кандидатуру віддали голоси 81,7 відсот­ка виборців, що взяли участь у голосуванні. Отже, вісім нас­тупних років — до 3 грудня 2006 р. — главою держави зали­шається перший Президент Казахстану Н. Назарбаев.

Напередодні виборів до парламенту, які відбулися 19 ве­ресня 2004 року, на з'їзді пропрезидентської партії «Отан» Н. Назарбаев оголосив про початок масштабної політичної реформи, метою якої є підвищення ролі парламенту в сис­темі влади. Створено Національну комісію з питань демок­ратії та громадянського суспільства.

Наступницею нинішнього Президента Казахстану нази­вають його дочку Даригу Назарбаеву, яка нині є главою по­тужного казахського медіа-холдингу «Хабар», керівником Міжнародного інституту сучасної політики, лідером новост-вореної партії «Асад» (дослівно: «Всім миром»). «Асад», що налічує J70 тисяч членів, має вдихнути нове життя в про-президентський табір, стомлений колишніми партіями вла­ди, й дати бій опозиції в рамках легітимного політичного процесу. «Асад» стає провідною політичною партією в країні, Д. Назарбаева — другим після Президента політиком. Д. Назарбаева: «Громадянські інститути, громадські ор­ганізації й політичні партії повинні працювати на те, щоб підносити рівень політичної культури, пояснювати людям, що відбувається, щоб вони самі робили усвідомлений вибір, самі розуміли, в чому їхній інтерес і яка громадська сила чи політична партія найбільшою мірою здатна захищати ці

інтереси в органах влади». І далі: «Роль політичних партій старого типу, утворених наприкінці минулого сторіччя, відхо­дить у минуле. Тепер потрібна партія нового типу». До речі, сама Д. Назарбаева вважає, що Н. Назарбаев 2006 року ба­лотуватиметься в президенти. Це не суперечить Конституції.

Неоднозначно оцінюється політика владних структур у підході до міжнаціональних взаємовідносин. Заміна нека-захів на казахів у державній адміністрації, поліції, парла­менті негативно впливають на російськомовне населення, яке побоюється, що його майбутнє (в Казахстані з 14,4 млн осіб 60,3 відсотка — неказахи, переважно росіяни й ук­раїнці) — це вимушене поповнення низькооплачуваної ро­бочої сили для обслуговування казахської еліти. Проте ці побоювання не мають під собою ґрунту. У Казахстані права всіх націй захищено Конституцією. Російська мова є офіційною й прирівнюється до державної. Грошовий знак тенге має написи двома мовами: казахською та російською.

У зовнішній політиці, зокрема щодо країн СНД, Прези­дент Казахстану виступає за інтеграцію в пострадянському просторі, послідовно обстоює потребу розвитку як двосто­ронніх (останнім часом тричі офіційно відвідав Україну), так і багатосторонніх відносин (у лютому 1995 р. президентами Казахстану, Узбекистану й Киргизстану прийнято рішення про створення міждержавної ради, до якої ввійшли прези­денти, прем'єр-міністри, міністри закордонних справ із штаб-квартирою в Алмати). Крім того, створено Централь-ноазійський банк. У цьому контексті можна розглядати й створення влітку 1998 р. «Центральноазійського економіч­ного співробітництва», куди ввійшли Узбекистан, Казах­стан, Киргизстан і Таджикистан.

Визначаючи перспективи розвитку СНД, Н. Назарбаев стверджує: «Сьогодні докорінно треба реформувати не тіль­ки саму Співдружність, а й російську політику стосовно своїх найближчих сусідів. Поки вона не стане справді відповідальною й дружньою, орієнтація країн СНД на інші геополітичні центри зберігатиметься. Гадаю, що ніхто не сперечатиметься з тим, що й досі «ключі» від інтеграції пе­ребувають у Кремлі».

Порівняно зважені політичні й економічні перетворен­ня здійснюються в Республіці Узбекистан (територія —

447,4 тис. кв. км; населення — 25,2 млн. чол.). Як відомо, родоплемінна структура тут розмита й не відіграє істотної ролі. Важливе значення надається традиціям колишніх мо­гутніх середиьоазійських держав: Бухари, Коканду, Хорезму. Не випадково обраний 29 грудня 1991 року Президент Узбе­кистану Іслам Карімов, колишній перший секретар ЦК Ком­партії республіки, який народився в Самарканді — одній із двох столиць бухарської держави, обрав історію Бухари за базову.

До речі, ташкентська еліта тривалий час не могла усвідо­мити, чому їй належить підкорюватися самаркандцеві. Бо­ротьба кланів, що передувала остаточному утвердженню Іслама Карімова, завершилася на його користь. При цьому і ташкентці, і ферганці, і, зрозуміло, самаркандці знайшли своє місце у владних структурах.

Підвалиною нової узбецької державності стало вчення бухарських правителів — від грізного еміра Тимура до вели­кого теолога Накшабанда. І. Карімов зазначив, що звер­тається до мудрості великого Тимура: заволодівши розумом людей, можна наказувати їм. У 1991 р. І. Карімов так відповів депутатам Верховної Ради Узбекистану на звинува­чення його в диктаторських проявах: «У нашій республіці може бути або демократія, або порядок. І я обрав порядок». Головна заповідь Президента: «На Сході владу не ділять». Досвід Південної Кореї, Чилі, Китаю й навіть Туреччини, як переконує І. Карімов, є найкращим доказом ефективності політики твердої руки щодо центральноазійських країн.

І. Карімов, якого в січні 2000 р. знову обрано Президен­том Узбекистану, — послідовний прихильник світської дер­жави, однозначно наголошує на своїй протидії ісламському екстремізму. Референдум, що відбувся в країні на початку 2002 p., продовжив термін повноважень Президента Узбе­кистану з нинішніх п'яти до семи років. Наступні вибори мають відбутися в 2007 році.

До речі, восени 2003 року старша дочка І. Карімова Гульнара — одна з найбагатших ділових жінок Узбекистану — вийшла заміж за міністра закордонних справ Садика Сафає-ва, який доти обіймав посаду Надзвичайного й Повноваж­ного Посла Узбекистану в Сполучених Штатах Америки. Вважають, що С. Сафаєв може стати наступником І. Карімова.

За Конституцією (прийнято 8 грудня 1991 p., внесено зміни 28 грудня 1993 p.), Узбекистан — президентська рес­публіка. Від імені народу Узбекистану можуть виступати тільки обрані ним Олій Мажліс і Президент республіки.

Система державної влади Республіки Узбекистан грун­тується на принципі поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову.

Найвищим державним представницьким органом є Олій Мажліс Республіки Узбекистан, який здійснює законодавчу владу. Складається з депутатів, що обираються в територіаль­них виборчих округах на багатопартійній основі терміном на п'ять років. Нині це двопалатний парламент, вибори до ниж­ньої палати проводяться переважно за партійними списками.

До виключних повноважень Олій Мажлісу належать: прийняття Конституції Республіки Узбекистан, внесення в неї змін і доповнень; призначення виборів до Олій Мажлісу, визначення дат виборів Президента республіки, затверджен­ня указів Президента республіки про призначення та звіль­нення з посади прем'єр-міністра, його першого заступника, заступників прем'єр-міністра, членів Кабінету міністрів, здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією.

Президент Республіки Узбекистан є главою держави й виконавчої влади. Він водночас очолює Кабінет міністрів.

Президент Республіки Узбекистан обирається громадя­нами цієї країни на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на п'ять років, виступає гарантом дотримання прав і свобод грома­дян, Конституції й законів Республіки Узбекистан; предс­тавляє Республіку Узбекистан всередині країни й у міжна­родних відносинах.

У разі виникнення в складі Олій Мажлісу Республіки Уз­бекистан неподоланних суперечностей, що ставлять під заг­розу його нормальне функціонування, або неодноразове прийняття ним рішень, що суперечать Конституції, Олій Мажліс може бути розпущений за рішенням Президента, прийнятим за згодою Конституційного суду.

Якщо Президент Республіки Узбекистан за станом здо­ров'я не може виконувати свої обов'язки, в десятиденний термін на надзвичайному засіданні Олій Мажліс з депутатів на термін до трьох місяців обирає тимчасово виконуючого

обов'язки Президента. У цьому випадку мають бути у три­місячний термін проведені всенародні вибори Президента Республіки Узбекистан.

Склад Кабінету міністрів формує Президент і затверджує Олій Мажліс республіки. Кабінет міністрів забезпечує ефек­тивне функціонування економіки, соціальної й духовної сфери, виконання законів, інших рішень Олій Мажлісу, указів, постанов і розпоряджень Президента республіки.

Представницькими органами влади в областях, районах і містах є ради народних депутатів, очолювані хакімами, які, з огляду на інтереси держави й громадян, вирішують питан­ня, віднесені до їхньої компетенції. Органом самоврядуван­ня в селищах, кишлаках і аулах є схід громадян, що обирає на два з половиною роки голову (аксакала) і його радників. Порядок виборів, організація діяльності та обсяг повнова­жень органів самоврядування регулюється законом.

Судова влада в Республіці Узбекистан діє незалежно від законодавчої та виконавчої, політичних партій, інших гро­мадських організацій. Організація й порядок діяльності судів визначаються законом.

Конституційний суд Республіки Узбекистан розглядає справи про конституційність актів законодавчої та виконав­чої влади. Конституційний суд за поданням Президента обирається Олій Мажлісом із спеціалістів у галузі політики й права у складі голови, заступника голови й суддів. У своїй діяльності судді Конституційного суду незалежні й підкорю-ються тільки Конституції Республіки Узбекистан.

Останнім часом проблема формування громадянського суспільства, відносин владних структур, громадян стала ак­тивніше досліджуватися фахівцями різних напрямів і галузей соціального знання. У книзі «Узбекистан на порозі XXI сто­річчя: загрози безпеці, умови й гарантії прогресу» І. Карімов стверджує: «Для нас громадянське суспільство — це соціаль­ний простір, де верховенствує закон, який не тільки не суперечить, а й сприяє саморозвитку людини, реалізації інтересів особистості, максимальному функціонуванню її прав і свобод». І далі: «Закони держави не повинні обмежу­вати права людини, громадянина, проте й законів повинні дотримуватись усі беззаперечно».

До проблеми громадянського суспільства Іслам Карімов звертається й у доповіді на IX сесії Олій Мажлісу другого скликання (29 серпня 2002 p.): «П'ятий пріоритет і найваж­ливіша передумова формування громадянського суспільства — це посилення ролі та значення в житті суспільства недер­жавних і суспільних інститутів. Це реалізація на ділі прин­ципу «від сильної держави — до сильного суспільства». Це поетапне й поступове зменшення ролі державних структур у вирішенні багатьох завдань, пов'язаних насамперед із соціально-економічними процесами й передання цих функцій громадським організаціям».

Зайнігдін Ісламов, доктор юридичних наук, професор вважав, що громадянське суспільство передбачає еконо­мічно розвинену ситуацію й досить високий рівень суспіль­ного добробуту, завдяки якому суб'єкти громадянського суспільства здатні разом, але без участі держави, реалізувати свої інтереси. В Узбекистані така ситуація лише починає формуватися.

Нині Узбекистан переживає серйозні економічні труд­нощі. Насилу долається спад виробництва, є проблеми із забезпеченням населення продуктами, зокрема хлібом, се­редній доход громадян не перевищує 30 доларів. У цій ситу­ації владні структури Узбекистану мусили попросити креди­ти у Всесвітнього банку й Міжнародного валютного фонду. За сприяння США Узбекистан отримав кредит у 1,5 мільяр­да доларів. Одночасно спостерігається зростання впливу США на економічну й політичну ситуацію в цій централь-ноазійській державі. На сьогодні американським компаніям належать ключові позиції у виробництві й експорті золота й урану — найважливіших, після бавовни, джерел валютних надходжень країни.

І. Карімов — послідовний прибічник світської держави. Саме діями релігійних екстремістів пояснюють терористичні акти в лютому 1999 p., коли від вибухів у Ташкенті загину­ло 14 осіб, 128 — поранено, 83 з них доставлено до лікарні. Як вважає Президент Узбекистану,- мета терористів поляга­ла в тому, щоб підірвати мир і спокій у країні, посіяти сумнів щодо правильності нинішньої політики. Реакція гро­мадян Узбекистану була зворотною.

У квітні 2004 року в Ташкенті й Бухарі внаслідок теро­ристичних актів і сутичок міліції з фундаменталістами заги­нуло 42 особи, серед них 3 міліціонери. За офіційною вер­сією, здійснені терористичні акти — це спроби завдати уда­ру по міжнародній антитерористичній коаліції і насамперед по Сполучених Штатах Америки як її основному учасни­кові. При цьому слід враховувати той факт, що в Узбекис­тані розміщено американську військову базу, а влада країни підтримувала дії США в Афганістані. Інша версія полягає в тому, що терористичні акції — справа рук відповідних сил усередині Узбекистану, які прагнуть експлуатувати тих, хто незадоволений надмірно жорсткою політикою владних структур щодо радикального ісламістського угруповання «Хізб-ут-Тахрір». Сьогодні режим Іслама Карімова вважа­ється одним із найжорстокіших у Центральній Азії. Ставши вірним союзником США в боротьбі з тероризмом, узбець­кий Президент скористався цим для того, щоб застосувати репресії проти опозиціонерів-ісламістів незалежно від того, виступали вони за збройні методи боротьби чи ні. І немає нічого дивного в тому, що така репресивна політика тільки збільшила лави терористів.

У зовнішньополітичній сфері Узбекистан за роки неза­лежності визначив своє місце, набув самостійного голосу у світовому співтоваристві. Нині Узбекистан визнали 165 дер­жав, із більш як 120 країнами світу встановлено офіційні дипломатичні відносини.

Президент І. Карімов рішуче виступає проти поспішної інтеграції країн СНД. Ним визначено п'ять головних перед­умов, на яких має здійснюватися інтеграція й кооперація між державами. Це — добровільність і цілковита рівно­правність держав, однакова спрямованість та ідентичність реформ, що здійснюються в кожній країні, опора перед­усім на власний потенціал, неприпустимість форсування інтеграційних процесів, коли формування спільних над­державних структур тяжіє над процесами економічної інтеграції.

Туркменським феноменом називають те, що нині відбу­вається в цій країні. Республіка Туркменістан (територія — 488,1 тис кв. км; населення — 4,6 млн чол.) має яскраво ви­ражений племінний поділ: загалом 30 племен, найбільших —

п'ять. Племена мають чіткі ареали розміщення, «свої» землі. За ними республіка має п'ять великих областей — велайятів. Першим Президентом Туркменістану в 1990 р. було обрано Сапармурата Ніязова, колишнього першого секретаря ЦК Компартії Туркменістану. При цьому враховувався й той факт, що за своїм походженням С. Ніязов був із племені теке, з якого історично виходили правителі країни. Свою легітимність Президент Туркменістану підтвердив після прийняття нової Конституції на всенародних виборах у червні 1992 р. (за нього проголосувало 99,5 відсотка вибор­ців) і на референдумі в січні 1994 p., який продовжив пов­новаження Президента ще на п'ять років, до 2002 р. Цьому значною мірою сприяло толерантне ставлення глави держа­ви до інших племен, а також до національно-демократично­го опозиційного руху «Агзи бирлик» («Єдність»).

Парламент Туркменістану, «враховуючи звернення гро­мадян і виконуючи волю народу», закріпив за Президентом нове ім'я — Сапармурат Туркменбаші (вождь усіх туркме­нів). У грудні 1999 р. Халк Маслахати (народна рада — вхо­дять Президент, депутати Меджлісу, члени уряду, керівники адміністративних утворень) постановила, що С. Ніязов «не обмежується в термінах президентства». Політрада Демокра­тичної партії Туркменістану (С. Ніязов — її почесний голо­ва) запропонувала надати йому ці повноваження довічно. І, нарешті, в 2002 р. народна рада оголосила Ніязова довічним Президентом.

Відповідно до Конституції, Туркменістан — демократич­на, правова, світська держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки. Туркме­ністан, згідно з законом, має статус постійного нейтралітету.

У Туркменістані — президентська республіка. Найвищим представницьким органом народної влади є Халк Маслаха­ти (народна рада) Туркменістану. Вищу державну владу й управління в Туркменістані здійснюють Президент, Меджліс (50 депутатів), Верховний суд, Вищий господарсь­кий суд, Кабінет міністрів. Туркменістан складається з адміністративно-територіальних утворень, де діють місцеві органи самоврядування.

У руках Туркменбаші зосереджується вся повнота влади. Він — Президент республіки, глава Кабінету міністрів,

керівник найвищого органу представницької влади — Халк Маслахати (народної ради), голова ради старійшин. Він же — нерховний головнокомандувач у чині генерала армії, голова Ради оборони й національної безпеки, начальник цивільної оборони, голова єдиної в країні Демократичної партії.

По всій країні розпочалося будівництво пам'ятників першому туркменському Президентові, його іменем названо вулиці, міста й навіть канали. У центрі Ашгабада спорудже­но незвичайний пам'ятник — 12-метрову позолочену фігуру поставлено на 23-метровий постамент. Подібних пам'ят­ників немає в історії Середньої Азії: ісламська релігія забо­роняла зображення людей. С. Ніязов створив звід правил, за якими повинен жити кожний туркмен. Книга названа «Рух-нама» («Духовна книга») — головна книга туркменського народу, книга-дороговказ. Вона підбиває підсумки істо­ричної діяльності туркменів, розповідає про особливості їхнього розуму, звички, традиції, бажання й прагнення. За словами С Ніязова, в «Рухнамі» описано всі морально-філо­софські риси туркменського народу. На прикладах історич­ного становлення туркменської нації та її державності зроб­лено висновок, що тільки за внутрішньої згуртованості народу, всіх його племен на єдиній платформі моральних засад і традицій держава може бути стабільною. «Турк-меністан — улюблена Вітчизна, краю рідний мій, і в думках, і серцем я завжди з тобою. За найменше зло, завдане тобі, хай відніметься рука моя. За найменший наклеп на тебе хай знесиліє язик мій. У час зради Батьківщини, Сапармурата Туркменбаші Великого, священного стяга твого, хай перер­веться дихання моє!» — цією клятвою туркмени розпочина­ють усі збори, уроки в школах, її завчають навіть у дитячих садках. Сам Ніязов неодноразово заявляв, що перехльосту­вання через край у цих питаннях його не бентежить. Турк­менбаші переконаний: коли суспільство створить цивілізо­вану економіку, в основі якої буде приватна власність, з'являться справді демократичні інститути, необоротним фактом стане верховенство закону й непорушність прав лю­дини, тоді й зайве, наносне, що стосується його особи та імені, відпаде саме собою.

У чому феномен культу особи Туркменбаші? Відповідь, напевне, треба шукати в особливостях азійського менталіте-

ту: вождь може бути тільки один, а одноплемінники повинні беззаперечно визнавати його верховенство. Цим обмежуєть­ся й кадрова політика президента, спрямована на зміцнення режиму особистої влади. Він використовує принцип проти­ваги (не допускати посилення позицій будь-кого з ближньо­го кола). Президент відкрито дає зрозуміти своїм чиновни­кам, що має компромат на них, і робить це регулярно. Такий принцип допомагає йому «тримати у вуздечці чинов­ників, які відчувають, що перебувають «під ковпаком». Дру­ге правило кадрової роботи вождя — регулярні зміни керівного складу, що не дає нікому «вкорінитися» на одно­му місці й перетворитися на самостійний центр сили.

У Туркменістані з ініціативи С. Ніязова розроблено праг­матичну програму «10 років благополуччя», пізніше транс­формовану в «10 років стабільності». її головні положення: спираючись на позитивні елементи минулого, бачити й здійснювати нове. У перспективі передбачається перехід від експорту сировини (газ, нафта, бавовна, каракуль) до про­дажу готових виробів і напівфабрикатів. Мала держава, на переконання Президента, повинна спиратися на власні сили.

Проте реалізувати цю ідею виявилося не так просто. За запасами газу Туркменістан посідає п'яте місце в світі. Про­даж газу є вирішальним фактором соціальної й політичної стабільності в країні. Єдиний газопровід із Туркменістану проходить через Росію. Із 2007 року монопольним покупцем газу на 25 років стає російський «Газпром», а єдиним екс­портним ринком — російський, який, зрозуміло, визначати­ме занижені ціни для Туркменістану й підвищені для імпор­терів туркменського газу. Україна, зокрема, за угодою має отримати в 2004 році 36 мільярдів кубометрів газу, більшу частину видобутого за цей період. Спроба здійснити турк­менсько-іранський проект прокладання трубопроводу Турк­меністан — Іран — Туреччина — Південна Європа до остан­нього часу не мала успіху. Втрутився Вашингтон, відомий своїм недоброзичливим ставленням до Ірану, й примусив усіх інвесторів відмовитися від фінансування проекту.

Рівень життя в Туркменістані невисокий. Середня за­робітна плата становить 20—25 доларів. Тут діє зрівняйлівка. Рівень заробітної плати в різних секторах економіки й у дер­жавних і приватних підприємствах обмежується законом.

Заробітної плати вистачає для досить скромного існування, користування порівняно невисокими в ціні комунальними послугами (забезпечення населення газом безкоштовне). Кожному громадянину за порівняно невисокими цінами продається певна кількість м'яса, масла, цукру, рису, госпо­дарського мила. У згадуваній книзі «Рухнама» Туркменбаші закликає еліту і співгромадян пройнятися духом національ­ної величі, необхідним для побудови нової країни. Але біда в тому, що ані корумповані чиновники, заклопотані бажан­ням якнайшвидше напхати кишені, ані замордовані злидня­ми громадяни не готові до сприяння геройству вождя.

У зовнішньополітичній діяльності Туркменістан дотри­мується статусу постійного нейтралітету, який законодавчо закріплено в Конституції країни: «Туркменістан на основі закону має статус постійного нейтралітету. Визнаний світо­вим співтовариством постійний нейтралітет Туркменістану є основою його внутрішньої та зовнішньої політики». У грудні 1995 р. Генеральна Асамблея ООН одноголосно ухвалила безпрецедентну резолюцію «Постійний нейтралітет Туркме­ністану». У цьому документі висловлено міжнародне виз­нання політики «відкритих дверей» і невтручання у внут­рішні справи інших держав, яку проводить країна від часу проголошення незалежності. С. Ніязов зазначав: «Хочу особливо наголосити: міжнародна підтримка нашого зов­нішнього курсу не випадкова. У світі дедалі більше людей розуміє — нейтралітет Туркменістану відповідає загальним інтересам наших сусідів, бо відкриває широкі перспективи для розвитку в регіоні взаємовигідного співробітництва, для стабілізації обстановки, створення клімату взаємоповаги й довіри».

У Киргизькій Республіці (територія — 198,5 тис. кв. км; населення — 4,7 млн чол.), як і в інших незалежних держа­вах Центральної Азії, також відбуваються складні політичні й економічні процеси. Президентом Киргизстану 27 жовтня 1990 року обрано академіка Аскара Акаева. На цей час з'ясу­валося, що А. Акаев є прямим нащадком одного з останніх киргизьких правителів хана Шабдана, тобто законним спад­коємцем престолу. На посту Президента він виступив прибічником пріоритету прав людини над правами нації, що спричинило нарікання місцевих націонал-радикалів.

Згідно з Конституцією, Киргизстан — суверенна, унітар­на, демократична республіка, побудована на засадах право­вої, світської держави. Він є президентською республікою. Народ Киргизстану є носієм суверенітету та єдиним дже­релом влади, яку здійснює через систему державних органів. Державна влада в країні грунтується на принципах вер­ховенства влади народу, яку представляє й забезпечує всена­родно обраний глава держави — Президент, її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, а також розділення функ­цій загальнодержавної влади й місцевого самоврядування.

У грудні 1995 р. А. Акаева на альтернативній основі пов­торно обрано Президентом Киргизстану. Перед виборами він заявив: «Я пішов на цей безпрецедентний крок (вибори на альтернативній основі), щоб довести: Азія спроможна на демократичний шлях розвитку». У грудні 2000 р. А. Акаева переобрано ще на один термін.

2 лютого 2003 року в Киргизстані відбувся референдум про внесення поправок до Конституції. Головною метою цієї конституційно-правової реформи є передання частини повноважень Президента урядові й парламенту країни задля ефективнішого функціонування всіх гілок державної влади. Так, прем'єр-міністр вноситиме кандидатури членів уряду на затвердження парламентом, парламент затверджуватиме суддів усіх рівнів. Оновлена редакція Конституції передба­чає створення однопалатного парламенту в складі 75 депу­татів (сьогодні загальна кількість депутатів двох палат — 105 осіб), які працюють на постійній основі та обираються за мажоритарною системою.

Більшість громадян Киргизької Республіки (70 відсотків) висловилися за збереження за А. Акаєвим президентських повноважень у попередньому обсязі до кінця терміну прези­дентства — 2005 року.

Нинішній Президент Киргизстану є активним прибічни­ком процесів у СНД, підтримав інтеграційний курс Росії у стосунках із країнами — учасниками СНД. Цьому передував складний пошук місця Киргизстану в новому геополітично-му просторі: вивчалася можливість «тюркського загального ринку», запропонованого Туреччиною, «ісламського загаль­ного ринку», на який орієнтували Саудівська Аравія та Іран, можливість зближення з Китаєм. Зрештою було обрано

шлях тіснішої інтеграції з країнами СНД. Прикладом цього можуть бути відносини Киргизстану та України.

Президент Киргизстану виступив з ініціативою відроди­ти напередодні третього тисячоліття ідею Великого Шовко­вого шляху. «Дипломатія Шовкового шляху» передбачає як напрями відносин («Киргизстан — прикордонні країни», «Киргизстан—Європа», «Киргизстан—Східна, Південно-Східна Азія»), так і принципи цих відносин (рівноправне партнерство, взаємозалежність, взаємна вигода, довгостро­кова перспектива, багатовекторне співробітництво). Киргиз­стан і може й готовий виступити сполучною ланкою між усіма країнами Великого Шовкового шляху.

Політична нестабільність, занепад економіки спостері­гається в країнах, що потерпіли від міжнаціональних і воєн­них конфліктів. Ідеться, насамперед, про Республіку Таджи­кистан (територія — 143,1 тис. кв. км; населення — 6,6 млн чол.), яку роздирають кланові й етнічні суперечності, де корумпована економіка, де опозиція, підтримувана зару­біжними країнами, веде збройну боротьбу проти владних структур. Уведення до Таджикистану 20-тисячних колектив­них миротворчих сил СНД, посилена охорона кордону російськими військами, заборона опозиційних партій і рухів тривалий час не приносили очікуваних результатів.

Попри все це в Таджикистані прагнуть розвивати конс­титуційний процес. У листопаді 1994 року прийнято нову Конституцію Таджикистану.

Відповідно до Основною Закону Республіка Таджикис­тан — суверенна, демократична, правова, світська й унітар­на держава. Це — соціальна держава, політика якої спрямо­вується на створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини. Таджикистан — президентська республіка. Право виступати від імені народу Таджикистану належить тільки Президентові й Маджлісі Олі.

Громадські об'єднання створюються й діють у рамках Конституції й законів. Держава надає їм однакові можли­вості в їхній діяльності. Релігійні організації відокремлюють­ся від держави й не можуть втручатись у державні справи. Створення й діяльність громадських об'єднань, що пропагу­ють расову, національну, соціальну й релігійну ворожнечу

чи закликають до насильницького повалення консти­туційного ладу й організації збройних груп, забороняються.

Маджлісі Олі є найвищим представницьким і законодав­чим органом Республіки Таджикистан. Маджлісі Олі оби­рається терміном на п'ять років.

Президент Республіки Таджикистан є главою держави й виконавчої влади (уряду), гарантом Конституції й законів, прав і свобод людини й громадянина, національної незалеж­ності, єдності й територіальної цілісності, спадкоємності й довговічності держави, узгодженого функціонування та взаємодії державних органів, дотримання міжнародних до­говорів Таджикистану.

Уряд республіки забезпечує ефективне керівництво функціонування економіки, соціальної й духовної сфери, виконання законів, рішень Маджлісі Олі, указів і розпоряд­жень Президента Таджикистану.

Місцева влада складається з представницьких і виконав­чих органів, які діють у рамках своїх повноважень. Органом самоврядування в населеному пункті й селі є джамоат. По­рядок утворення, повноваження й діяльність органів місце­вої влади регулюються конституційним законодавством.

Судову владу в Таджикистані здійснюють Конституцій­ний суд, Вищий економічний суд, Верховний суд, військо­вий суд, суд Гірсько-Бадахшанської автономної області, об­ласні, міста Душанбе, міські й районні суди.

Конституційний суд складається з 7 осіб. До його повно­важень входить визначення відповідності Конституції законів, правових актів Маджлісі Олі, Президента, уряду, Верховного суду, Вищого економічного суду й інших дер­жавних і громадських організацій.

Президентом країни наприкінці 1994 року обрано Емо-малі Рахмонова, який доти був Головою Верховної Ради Таджикистану. Опозиція відмовилася брати участь у вибо­рах, стверджуючи, що вони є дискримінаційними щодо про­тивників режиму. У лютому 1995 р. відбулися вибори до парламенту, сформовано уряд.

Перспективи політичної стабільності в Таджикистані за­лишаються суперечливими. Надзвичайно складним виявив­ся міжтаджицький діалог. У серпні 1995 р. Президент Тад­жикистану Е. Рахмонов і лідер об'єднаної таджицької опо-

зиції Саїд Абдулло Нурі підписали протокол про головні принципи встановлення миру й національної злагоди в країні. Від вересня 1995 р. міжтаджицькі переговори відбу­ваються в Ашгабаді. Урядова делегація, яку до останнього часу очолював міністр закордонних справ, вважає, що політичне врегулювання в країні слід здійснювати в консти­туційних рамках, виходячи з визнання легітимності чинних владних структур. Частина представників опозиційних сил виступає за надання особливої ролі Узбекистану в розв'я­занні міжтаджицьких проблем. Проте наявність «узбецького фактора», на думку аналітиків, може призвести до того, що політична боротьба стане міжетнічною, переросте в протис­тояння між узбеками й таджиками, а за цих умов вірус націоналізму може поширитися на сусідні країни, а потім і на весь центральноазійський соціум. Вихід вбачається тіль­ки в національному примиренні. І починати треба з припи­нення збройного конфлікту.

Улітку 1997 р. в Москві підписано угоду між Президен­том Таджикистану Е. Рахмоновим і лідером об'єднаної таджицької опозиції А. Нурі про припинення збройного протистояння й утворення коаліційного уряду (опозиція матиме в ньому третину місць) на перехідний період до про­ведення нових виборів до владних структур республіки.

Московські й Тегеранські мирні угоди створили сприят­ливу атмосферу для проведення політичних, економічних і військових реформ у країні. Із завершенням інтеграції війсь­кових формувань об'єднаної таджицької опозиції до складу силових відомств, включення її представників в уряд, поста­ла можливість спільно будувати цивілізовану державу. Це підтвердили й президентські вибори в листопаді 1999 р. Президентом Таджикистану знову обрано на альтернативній основі на семирічний термін 47-річного Е. Рахмонова. За нього віддали голоси 97 відсотків тих, хто брав участь у виборах.

20 червня 2004 року 97,9 відсотка (за офіційними дани­ми) тих, хто взяв участь у голосуванні, підтримали внесення до Конституції Таджикистану відповідних поправок, які надають можливість Президентові Таджикистану Емомалі Рахмонову ще двічі висувати свою кандидатуру на прези-

дентських виборах і пробути на цьому посту в загальному підсумку більш як 14 років.

Отже, як свідчить аналіз, у політичній сфері центрально-азійські країни дотримуються послідовного курсу на неза­лежність (але проглядається тенденція становлення автори­тарних режимів). Нові конституції цих держав чітко визна­чають повноваження законодавчих органів, глав держав, урядів, судової влади. Основні закони широко декларують права, свободи громадян, умови діяльності інститутів грома­дянського суспільства. Проте практична реалізація цих дек­ларацій суттєво розходиться із теорією. Істотні відхилення реального політичного життя від цивілізованих норм демок­ратії постійно відзначають західні експерти. Держави цент-ральноазійського регіону з великими труднощами виходять з економічної кризи, не спадає соціальна напруженість.