Україна, Білорусь, Молдова: варіанти суспільного ладу

Україна, Білорусь, Молдова проголосили свою незалежність, але, хоч і різною мірою, постійно відчувають небажання Росії цілковито їх «відпустити».

Насамперед це стосується України (територія — 603,7 тис. кв. км; населення на січень 2002 p.— 48,4 млн. чол.), безпосередньої сусідки Росії. Значна кількість російських політиків вважають Україну частиною великої Росії. Саме цим пояснюється їхнє негативне ставлення до незалежної економічної політики України, до створення власних збройних сил.

Слід мати на увазі й те, що останнім часом в українських засобах масової інформації, в художній і публіцистичній літературі історія українсько-російських відносин зображується переважно в чорному кольорі. Росія в цих публікаціях виступає в образі давнього поневолювача України. У російських же джерелах масової інформації сучасна Україна розглядається, кажучи словами академіка В. І. Вернадсько-го, як шкідливе й штучне явище в державному й національному організмі. Обговорюється перспектива поступового встановлення економічної блокади України, реалізації безкомпромісних заходів для примушування України дружити з Росією.

Проте історія потребує об'єктивного й усебічного висвітлення. Адже Україна і Росія мають складну, багатосотлітню історію відносин, зокрема й трагічні сторінки. Але визначальним фактором є те, що український і російський народи є спорідненими в етнічному, культурному, духовному плані й у скрутний час виступали разом проти загарбників, обстоювали свою незалежність. Усе це, зрештою, визначає теперішнє та майбутнє наших держав.

Україна й Росія перебували сотні років у єдиному конституційному, економічному, інформаційному просторі. Новий геополітичний простір відкрився перед Україною та Росією після розпаду Радянського Союзу. Виникли такі проблеми, яких раніше не було (заборгованість України за енергоносії, поділ Чорноморського флоту). Це призвело до напруженості в стосунках двох держав. Політологи назвали це феноменом «залишкової ідеологізації», суть якого полягає у демонстрації впливовими російськими політиками столичного комплексу, імперського синдрому щодо «молодшої сестри», несприйнятті того, що Україна прагне бути хоч і добросусідською, але незалежною державою. Україна, в свою чергу, виявляє настрої національного романтизму, провінційної закомплексованості «молодшої сестри», яка, звільнившися від опіки «старшого брата», приміряється кинути камінь у його широку спину і йти ним же торованою стежкою без упевненості, що це правильний шлях.

Україна прагне до нормальних відносин із Росією. Однак будь-які спроби повернути її в залежність від Москви лише посилюють настрій відчуження серед населення. Внутрішня економічна слабкість робить Україну уразливою від зовнішнього тиску. Насамперед ідеться про енергетичну залежність (Росія постачає Україні 80 відсотків газу). Реструктуризація боргу лише частково розв'язує цю проблему, як і пе-редання імпорту нафти комерційним структурам. Треба знайти альтернативні джерела постачання газу й нафти. До цього слід додати впровадження технологій виробництва газу з вугілля й поглибленої переробки нафти (тепер втрачається 40 відсотків сирої нафти, а ці втрати із запровадженням новітніх технологій можна звести до двох відсотків). Перспективним у цьому плані може стати створення міжнародного газового консорціуму (Україна, Росія, Німеччина).

Сучасна зовнішня політика України орієнтована на конструктивні й дружні стосунки з Росією, а водночас на поступову, але неухильну інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. Україна вже не може стати провінційним аванпостом Москви і надає перевагу шляху, яким пішли сусідні Польща, Угорщина та Чехія.

Росія повинна подолати свою упередженість до України й визнати той великий внесок, який Україна може зробити

в розвиток самої Росії та в стабільність Європи. І якщо Росія навчиться поводитися з Україною як із незалежною державою, то вона тим самим подолає найкритичніший елемент свого давнього імперського синдрому. Ще під час Першої світової війни академік В. І. Вернадський у статті «Українське питання і російське суспільство» писав: «Голос української інтелігенції при вкорінених упередженнях проти українського руху не може бути переконливим для уряду і широких, малознайомих із суттю питання громадських сил. Тоді як авторитети російської науки та визнані представники російської громадськості своїм впливом могли б якщо не остаточно розв'язати українське питання, то все ж зрушити його з місця та наблизити вирішення цього вікового важкого державного непорозуміння». Таким бачив підхід до нормалізації українсько-російських відносин видатний російський учений, який згодом став першим президентом Академії наук України. Саме дефіцит взаєморозуміння є тим окислювачем, що постійно руйнує українсько-російські будівлі, де ще зберігся добротний, зведений історією фундамент для зміцнення відносин двох держав у майбутньому. Найближчими роками, на думку відомих експертів, українсько-російські відносини стануть найважливішими в Європі й матимуть геополітичне значення, оскільки на їхньому прикладі відпрацьовуватиметься модель відносин регіональних держав.

Перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, Україна має лише один вектор виживання — зміцнення свого економічного суверенітету.

Нині владні структури України прагнуть здійснити ефективні заходи для виходу з кризи. У державі здійснюється реформа політичної системи. Стратегічною метою соціально-економічних перетворень у всіх сферах життя й надалі залишається виведення України на шлях побудови суспільства з багатоукладною соціально орієнтованою економікою за реального підпорядкування держави інтересам трудівників.

Республіка Білорусь, як і інші республіки колишнього Радянського Союзу (територія — 207,6 тис. кв. км; населення — 10,4 млн. чол.), у 1991 році проголосила незалежність. У березні 1994 року прийнято нову Конституцію Республіки Білорусь, відповідно до якої було сформовано владні орга-

ни, обрано Президентом країни Олександра Лукашенка. У листопаді 1996 року на референдумі було затверджено в новій редакції Конституцію Білорусі. Політичним завершенням цього процесу став перехід від парламентської до президентської республіки. Припинив свою діяльність парламент і було сформовано новий двопалатний законодавчий орган.

Відповідно до нової Конституції, Республіка Білорусь — унітарна демократична соціальна правова держава. Єдиним джерелом державної влади й носієм суверенітету в Республіці Білорусь є народ. Державна влада в Республіці Білорусь здійснюється на основі поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Державні органи в межах своїх повноважень самостійні: вони взаємодіють, стримують і врівноважують один одного.

Нова Конституція значно розширює повноваження глави держави.

Президент Республіки Білорусь є главою держави, гарантом Конституції Республіки Білорусь, прав і свобод людини й громадянина. Президент уособлює єдність народу, гарантує реалізацію головних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, представляє Республіку Білорусь у відносинах із іншими державами й міжнародними організаціями. Президент здійснює заходи щодо захисту суверенітету Республіки Білорусь, її національної безпеки й територіальної цілісності, забезпечує політичну й економічну стабільність, наступність і взаємодію органів державної влади, здійснює посередництво між органами державної влади, державою та суспільством.

Президент обирається на п'ять років безпосередньо народом Республіки Білорусь на основі загального, вільного, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням. Одна й та сама особа може бути Президентом не більш як два терміни.

Президент Республіки Білорусь, за згодою Палати представників, призначає на посаду прем'єр-міністра Республіки Білорусь; на пропозицію прем'єр-міністра визначає структуру уряду, призначає на посаду та звільняє з посади «заступників прем'єр-міністра, міністрів та інших членів уряду, приймає рішення про відставку уряду або його членів.

На випадок вакантності посади президента або неможливості виконання ним своїх обов'язків, його повноваження до складання присяги новообраним президентом переходять до прем'єр-міністра Республіки Білорусь.

Щодо ролі глави держави, то білоруські політологи зазначають, що, хоча президент формально не є главою виконавчої влади, багато з його повноважень настільки активно впливають на формування й діяльність уряду та інших органів державного управління, що «мимоволі напрошується висновок про домінантну роль Президента в структурі державної влади, характерну для президентських і «супер-президентських республік». У вересні 2001 р. Олександра Лукашенка обрано Президентом Республіки Білорусь на новий термін. За нього віддали голоси 75,6 відсотка виборців.

Конституційний суд Білорусі обговорює можливість змін конституційної норми, яка нині передбачає, що одна й та сама особа не може обіймати президентську посаду більш як два терміни. Проте зміна цієї конституційної статгі можлива лише шляхом народного референдуму. 17 жовтня 2004 р. більшість білорусів (77,3 відсотка) на всенародному референдумі проголосували за можливість для О. Лукашенка балотуватися у президенти в 2006 р.

Представницьким і законодавчим органом Республіки Білорусь є парламент — Національні збори. Парламент складається з двох палат — Палати представників, 110 депутатів якої обираються відповідно до закону на основі загального рівного, вільного, прямого виборчого права таємним голосуванням, і Сенату, до якого входять по дев'ять сенаторів від кожної області та міста Мінська. По шість сенаторів обираються таємним голосуванням на засіданнях депутатів місцевих рад відповідної області й міста Мінська, третина сенаторів призначається Президентом Республіки Білорусь.

Конституція Республіки Білорусь чітко визначає регламент роботи й повноваження Палати представників і Сенату.

Палата представників призначає вибори президента; дає згоду Президентові на призначення прем'єр-міністра, висуває звинувачення проти Президента в разі скоєння ним державної зради чи іншого тяжкого злочину, приймає рішення з інших питань, передбачених Конституцією.

Сенат схвалює або скасовує прийняті Палатою представників проекти законів про внесення змін до Конституції, про тлумачення Конституції, проекти інших законів. Сенат може приймати рішення щодо інших законів, передбачених Конституцією.

Виконавчу владу в Республіці Білорусь здійснює уряд — Кабінет міністрів, центральний орган державного управління. Уряд у своїй діяльності підзвітний Президентові Республіки Білорусь і відповідає перед парламентом Республіки Білорусь. Уряд Республіки Білорусь керує системою підпорядкованих йому органів державного управління й розробляє головні напрями внутрішньої та зовнішньої політики й застосовує заходи щодо їх реалізації, а також здійснює інші повноваження, покладені на нього Конституцією, законами й актами Президента.

Уряд Республіки Білорусь складається з прем'єр-міністра, його заступників і міністрів. Роботою уряду керує прем'єр-міністр Республіки Білорусь.

Місцеве врядування та самоврядування здійснюється громадянами через місцеві ради депутатів, виконавчі та розпорядчі органи, органи територіального громадського самоврядування, місцеві референдуми, зібрання та інші форми прямої участі в державних і громадських справах.

Компетенція, порядок створення й діяльності органів місцевого управління визначаються законом.

Судова влада в Республіці Білорусь належить судам. Контроль за конституційністю нормативних актів у державі здійснюється Конституційним судом Республіки Білорусь. Конституційний суд формується в кількості 12 суддів із висококваліфікованих спеціалістів у галузі права, які мають науковий ступінь.

Компетенція, організація й порядок діяльності Конституційного суду визначаються законом.

Державною мовою в Республіці Білорусь є білоруська мова. Російська мова має рівний статус із білоруською.

Конституційний процес у Білорусі оцінено всередині країни та за її межами як такий, що відбувся з суттєвими порушеннями демократичних принципів. У результаті створено передумови для концентрації всієї влади в руках Президента й перетворення парламенту, Конституційного суду,

місцевих органів влади на суто декларативні інституції без реальної влади... Президент став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, зведення її лише до двох суб'єктів: вождь і народ.

Соціологічний моніторинг, проведений у Республіці Білорусь, свідчить, що в країні створилася складна економічна, політична й соціальна ситуація (підвищення цін, безробіття, зростання злочинності). Мешканці країни досить критично ставляться до владних структур: 18,6 відсотка заявили, що влада належить корумпованим структурам (мафії), 6 відсотків — народу, 11 відсотків — парламенту, 9,3 відсотка — уряду, 47,6 відсотка — Президентові країни. На сьогодні в білоруському суспільстві не виявляється готовності до активного захисту конституційних засад державності, а отже, й громадянського суспільства, що свідчить про значну проблемність його формування й розвитку як найважливішого гаранта прав і свобод людини, конституційного порядку.

В економічній сфері відбувається згортання ринкових реформ, відновлення колишньої системи управління виробництвом. Президент, владні структури на словах не відкидають ринкової економіки, але сприймають тільки позитивні сторони (велику продуктивність праці, товарний достаток) і не сприймають негативних (соціальні диференціації, безробіття). Таке уявлення є типовим і для масової свідомості. Сформована в Білорусі модель мобілізаційної економіки має всі риси соціалістичної: зрівняйлівка, завдяки якій регулярно виплачується заробітна плата, призвела до того, що в Білорусі найвища грошова емісія серед країн СНД. Рівень життя населення неухильно знижується.

За цих умов зусиллями Президента ліквідовано автономію інформаційного простору, обмежено владні функції парламенту, скасовано будь-які альтернативні політичні майданчики. В умовах державної власності на засоби виробництва жодна з альтернативних груп інтересів не має значного економічного базису. За відсутності альтернативного державі економічного базису й медійного простору білоруська опозиція не має можливості стати опозицією в повному розумінні цього слова. Простору для відновлення інститутів громадянського суспільства не залишилося.

Говорячи про авторитарні методи управління, треба водночас підкреслити, що за відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з кризи, створити передумови для розвитку демократії, становлення інститутів правової держави й громадянського суспільства. Проте авторитарні методи керівництва, як правило, дають тимчасовий успіх.

Як відомо, Росія й Білорусь, найтісніше поєднані одна з одною в рамках СНД, стали на шлях створення союзної держави. У травні 1997 р. підписано договір про союз Білорусі та Росії. В організаційно-політичній сфері утворилися й почали діяти Вища рада, Парламентські збори й виконавчий комітет співтовариства. В економічній сфері складено спільні прогнози головних макроекономічних показників, баланс політико-енергетичних ресурсів, програма економічного реформування. У соціальній сфері громадянам обох держав надано рівні права в отриманні освіти, медичному обслуговуванні, працевлаштуванні та оплаті праці, придбанні, ввезенні та вивезенні власності в треті країни. Уперше в СНД прийнято програму узгоджених дій у галузі зовнішньої політики й загальні принципи військового будівництва. Процес відбувається складно, суперечливо, вимагає продуманих дій. В. Путін зазначав: «Створення реального Союзу займе багато часу, оскільки він не може здійснитися без уніфікації законодавства й фінансово-економічної системи держав». 1 далі: «Побудова союзної держави — це справа грандіозних масштабів, яка не терпить метушні. Тому ми просуваємося обережно й без поспіху». Президент Білоруської асоціації політологів Володимир Бобков зауважив, що дехто з політиків і вчених тлумачить «інтеграцію» як «єдину державу», не враховуючи, що реальними суб'єктами органічної інтеграції можуть бути тільки самостійні й тільки дієздатні члени. За таких умов заклики до «возз'єднання єдиної країни», з якими виступають численні політики й учені Росії та Білорусі, об'єктивно діють на шкоду інтеграції, оскільки породжують у Білорусі серйозні побоювання за свій незміцнілий суверенітет.

Ні союзна держава, ні спільні перспективи участі в єдиному економічному просторі не убезпечують Білорусь від «газової війни» з Росією. 18 лютого 2004 року російський «Газпром» припинив постачання газу в Білорусь, мотивуючи це тим, що газ не може продаватися білорусам за внут-рішньоросійськими цінами. У відповідь О. Лукашенко віддав розпорядження відбирати з газопроводів транзитний російський газ, чим порушив його постачання в Західну Європу, зокрема до Німеччини. Конфлікт удалося владнати лише з приходом у російський уряд Михайла Фрадкова. Одразу після його призначення прем'єр-міністром російська компанія «Сибуд» і білоруська «Белтрансгаз» підписали угоду про відновлення постачання газу в Білорусь.

Розвиток відносин Росії й Білорусі на шляху союзної коаліції мав би ініціювати різке пожвавлення реінтеграційних процесів на території колишньої «великої імперії». В Росії це враховують, як і те, що з роширенням НАТО й ЄС інтерес до Білорусі на Заході зростає. Мається на увазі також і той факт, що без Білорусі Росія втрачає шанс наростити свій військовий потенціал. Для білоруського Президента союз Росії та Білорусі створює передумови пролонгації його владних повноважень, заради цього він може піти навіть на обмеження суверенітету своєї країни.

До об'єднання в союзну державу Росія й Білорусь спонукають і Україну. Україна ж прагне виробити щодо Білорусі збалансовану стратегію, яка, з одного боку, відповідатиме геополітичним інтересам України, а з іншого — сприятиме розвитку й поглибленню демократії в братній державі.

Аналізуючи відносини Білорусі з зовнішнім світом, необхідно констатувати, що білоруське суспільство й еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватися до нових історичних і геополітичних умов. Войовниче неприйняття західних цінностей, європейських стандартів демократії призвели до міжнародної ізоляції. Країна опинилася в міжнародній ізоляції, залишилася без економічної та політичної підтримки міжнародного та європейського співтовариства і, судячи з економічних показників, дедалі більше втрачає позиції.

Внутрішня й зовнішня політика Республіки Білорусь неоднозначно сприймається зарубіжними країнами, зокрема західними.

Трансформація владних структур, суспільно-політичного устрою в Республіці Молдова (територія — 33,8 тис. кв. км;

населення — 4,5 млн. чол.) відбувалося за сценарієм, характерним для всіх республік колишнього Союзу, хоч і зі своїми відмінностями. У червні 1990 р. в Молдові прийнято декларацію про суверенітет держави, а ще через рік обрано першого президента. Шлях визначення Молдови в новому геополітичному просторі був суперечливим. Ускладнилися відносини з Росією. А прагнення об'єднатися з Румунією призвело до вибухонебезпечної ситуації в країні. У відповідь на це проголошується Придністровська республіка.

Улітку 1994 р. в Молдові обрано новий парламент. Того самого року прийнято Основний Закон країни. За Конституцією, Республіка Молдова — суверенна і незалежна, єдина й неподільна держава. Форма державного правління — президентсько-парламентська республіка. Законодавчу, виконавчу й судову владу поділено, вони взаємодіють у здійсненні своїх прерогатив відповідно до положень Конституції.

Республіка Молдова — нейтральна держава.

Парламент є найвищим представницьким органом народу Республіки Молдова і єдиною законодавчою владою держави. Парламент складається зі 101 депутата, обирається на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним і вільним голосуванням. Термін повноважень парламенту — чотири роки.

Президент Республіки Молдова є главою держави, представляє державу й виступає гарантом її суверенітету, національної незалежності, єдності й територіальної цілісності. Президент обирається терміном на чотири роки на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним і вільним голосуванням.

Після консультацій із парламентською більшістю Президент Республіки Молдова висуває кандидатуру на посаду прем'єр-міністра й на основі вотуму довіри, висловленого парламентом, призначає уряд. Уряд забезпечує проведення внутрішньої і зовнішньої політики держави та здійснює загальне керівництво публічним управлінням.

Правосуддя здійснюється Вищою судовою палатою, Апеляційною палатою, трибуналами й судами. Конституційний суд -— єдиний орган конституційної юрисдикції в Республіці Молдова, незалежний від будь-якої іншої публічної влади, що підкорюється тільки Конституції. Конституційний суд складається з шести суддів, що призначаються (двоє — парламентом, двоє — Президентом і двоє — Вищою радою магістратури) на шестирічний термін.

У листопаді 1996 р. Президентом Молдови обрано Петру Лучинського. Президент Молдови визначив пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У сфері економіки йшлося про її більшу централізацію й активну участь держави в її розвитку. Ухвалено серію законодавчих актів щодо забезпечення економічних перетворень, зокрема пакет законів (європейського зразка) з банківської системи. У

1996 р. вдалося зупинити спад виробництва. Досягнуто зрушень у врегулюванні придністровського конфлікту. У травні

1997 р. в Москві підписано Меморандум про нормалізацію відносин. Згідно з новою Конституцією Молдови, населенню Придністров'я і південним районам, у яких компактно проживають гагаузи й болгари, гарантується отримання особливого політичного статусу, що позитивно вплинуло на політичну ситуацію в країні. Проте питання це до кінця не вирішено. Після виборів до парламенту Молдови в березні

1998 р. стосунки між законодавчою й виконавчою гілками влади не поліпшилися. Прагнення Лучинського винести на референдум зміни до Конституції, спрямовані на введення президентської форми правління, за якої Президент мав відповідати за формування й керівництво урядом, не було підтримане виборцями. Намагання Верховної Ради Молдови ввести парламентську форму правління призвели наприкінці 2000 р. до політичної кризи (парламент не зміг обрати Президента) й до розпуску самої Ради. Проте навесні 2001 р. комуністи перемогли на парламентських виборах і забезпечили обрання на посаду Президента Молдови свого лідера — Володимира Вороніна. У травні 2003 р. правляча в країні партія комуністів здобула більшість голосів на виборах до місцевих органів влади.

У Молдові останнім часом відбуваються позитивні зміни в розвитку економіки, соціальній сфері. Темпи зростання в промисловості становлять 18 відсотків. Відбулося відродження легкої промисловості. На повну потужність запрацювали консервні заводи. Поліпшилося пенсійне обслуговування. На 68 відсотків зросла зарплата працівників бюджетної сфери й досягла 50—60 доларів щомісяця, було зупинено інфляцію. У здійсненні економічної політики владні органи більше, ніж раніше, орієнтуються на центральне планування. Уряд установив тарифи на електроенергію та здійснює контроль за розвитком сільськогосподарського сектора.

Негативне явище, якого країна не позбавилася, — це корупція, що негативно позначається на розвитку економіки. Дехто з політиків контролює цілі сектори в промисловості як персональні монополії, обмежує експортні та імпортні операції, які здійснюються іншими. Урядові чиновники будують дорогі житлові будинки, маючи скромну зарплату. Камела Сміт, колишній посол США в Молдові, зауважила, що корупція душить економіку Молдови і її розростання — головна причина, через яку країна залишається такою бідною.

Мер Кишинева, співголова партії «Наша Молдова», Серафим Урдекян зазначав: «Найбільшою помилкою недалекого минулого стало рішення щодо переходу до парламентської республіки, яка в умовах сучасної Молдови трансформувалась у диктаторську республіку. Всю владу монополізував Президент, який підім'яв під себе парламент, уряд і силові структури. Закінчується третій рік, а Президент, обраний не всенародно, жодного разу не звітував перед парламентом за виконану ним роботу». До речі, в Кишиневі поширюються чутки, що за два з половиною роки президентства Володимир Воронін і його син Олег, пов'язаний із банківським бізнесом, встигли збити собі статок понад мільярд доларів.

У зовнішній політиці парламент, Президент, уряд Молдови зосереджують зусилля на зміцненні зовнішньополітичних зв'язків з іншими країнами. Нині Республіка Молдова визнана більш як 140 країнами світу, є повноправним членом ОOH і Ради Європи, плідно співпрацює з ОБСЄ і Європейським Союзом, а також із НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру».

Відносини Молдови й України оцінюються аналітиками як добрі. Суперечностей небагато. Україна бере активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Проте ця проблема є однією з непростих.

Отже, в Росії, Білорусі й Молдові трансформація політичних структур відбувається складно, суперечливо. Політичні структури, сформовані в Росії, Білорусі та Молдові, за наяв-

ності певних відмінностей, мають виразні риси авторитарних режимів. Владних повноважень більше у глав держав, занижено роль законодавчих органів, виконавчою гілкою влади монополізовано вплив на засоби масової інформації. Владні органи спираються на адміністративний ресурс, за необхідності можуть продемонструвати його. Роль політичних партій, громадських об'єднань, інших інститутів громадянського суспільства є незначною. Політична ситуація в Росії й Молдові ускладнюється незалагодженими до кінця міжнаціональними конфліктами (Чечня — в Росії, Придністров'я — в Молдові). Втручання США в розв'язання придністровського конфлікту загострило російсько-молдовські стосунки.

Усі країни прагнуть вийти з глибокої економічної кризи, зупинити процес зниження життєвого рівня людей. Серед головних напрямів виходу з кризи — створення та здійснення на державному рівні науково обґрунтованих програм економічних реформ. Постійно триває пошук, хоча й не без перешкод, шляхів тіснішої, насамперед економічної, інтеграції.