Філософські концепції модерну та постмодерну

В рамках історико-філософського дослідження модернізм слід розуміти як ідеологічна течія в європейській філософії, направлене на перетворення і оновлення. У цьому сенсі модернізм як ідеологічне явище протиставляється ідеології традиційного суспільства, заснованої, по-перше, на домінуванні традиції над інновацією, а, по-друге, що спирається на релігійну або міфологічне виправдання цієї традиції. Тому одним з ключових аспектів модернізації Федотова В.Г. називає становлення індивідуальності і домінування новаторства над традицією.

Слід зробити застереження, що я не ставлю в цьому дослідженні завдання строго визначити хронологічні рамки модернізму, а також я не називаю модерністами всіх філософів, які жили в кінці XIX - початку XX століття. Я не вважаю, що все мислителі цього періоду можуть бути однозначно зараховані до модернізму. У даній же роботі я доводжу, що модернізм є, насамперед, ідеологічним течією, тому в роботах багатьох філософів, соціологів, теологів, лінгвістів, економістів цього періоду ми можемо виявити прямий або опосередкований вплив модернізму. У даній роботі ми зупинюся на розгляді найбільш яскравих представників модернізму.

Для більш повного розуміння модернізму звернемося до історичного осмислення цього явища. Існує кілька розумінь феномена модерності в історії мистецтв, соціології і у філософії. Розбіжності полягають у визначенні хронологічних рамок епохи модерну: якщо розуміти модернізм як світогляд, що орієнтується на індивідуальність і наукове пізнання, то історичні рамки епохи модерну збігаються з рамками філософії Нового часу (коли обгрунтовуються принципи наукового пізнання і раціоналізм у Бекона, Декарта, Канта). Якщо прийняти дану версію, то модернізмом слід вважати раціоналістичну філософію, пов'язану з ідеєю незалежності і активності суб'єкта, що наполягає на науковості філософського пізнання і категоріальному характер мови філософії, яка знайшла своє продовження в позитивізмі і сучасної аналітичної філософії. У цьому випадку феномен модернізму в філософії тісним чином пов'язаний з переходом від традиційного суспільства до індустріального, тобто зі становленням капіталізму, з появою самостійності індивіда, здатного перетворювати світ з власної волі. Тому М.М. Федорова пов'язує розвиток модернізму з науковою революцією, що означала перехід від бачення світу як керованого божественним промислом, до осмислення світових процесів як саморегулівних; в результаті на зміну символічного єдності в світорозумінні приходить така картина світу, в якій людина відділений від природи і намагається всіляко з нею з'єднатися шляхом підпорядкування її своєї думки і волі; у світі все підпорядковане законам механіки, і ці закони покликаний пізнати людина. [Див.: 30]. Однак якщо ми приймемо цю систему відліку, то ризикуємо здійснити дві помилки. З одного боку, погоджуючись з тим, що модернізм збігається за часом з виникненням новоєвропейського раціоналізму, ми ризикуємо ототожнити модернізм з ідеологією капіталізму. У цьому випадку ставиться під сумнів правомірність використання самого поняття «модерн». З іншого боку, ми ризикуємо однозначно прямим (і досить грубим) чином зв'язати розвиток філософії і розвиток соціальних відносин. Не можна не визнати, що соціальний розвиток впливає на розвиток ідеології, але некоректно говорити про те, що соціальний і культурний розвиток прямо пропорційні один одному і культура тільки відображає і повторює етапи соціального розвитку. І нарешті, якщо ми погодимося з тим, що модернізм хронологічно збігається з філософією Нового часу, то м з необхідністю повинні визнати необхідність використання багато терміна для філософії початку ХХ століття, яка докорінно відрізняється від філософії Нового часу.

З точки зору іншої традиції, модернізм можна розуміти як світогляд орієнтоване на заперечення традиційних основ. У цьому сенсі, хронологічні рамки модернізму зовсім невизначні, більше того, знімається сам питання історичному положенні модернізму. Тут можна погодитися з У. Еко в тому, що будь-яка епоха має свій модернізм, тобто ідеологічне прагнення до новаторства і переосмисленню традиції. Подібна точка зору є більш філософської, однак, також не дає повного уявлення про феномен модерну у філософії. У цьому випадку, модернізм кінця XIX - початку ХХ століть можна розуміти як ще одне течії в ряду інших, які прагнули до оновлення традиційних установок і цінностей. Однак деякі філософи і дослідники побачили в зміні культурних стилів знак кінця XIX століття якийсь істотне зрушення, перехід до ще принципово новому, переродження в «нову сучасність» (В. Беньямін).

Що стосується впливу модернізму на подальший розвиток історії філософії, то тут можна назвати активне запозичення з боку постмодерністів. Якщо неомодернізм в особі того ж Хабермаса прагне до завершення незакінченого проекту модернізму і наполягає на колишніх принципах, то постмодернізм прагне до радикального переосмислення попередньої традиції. З іншого боку, не можна заперечувати генетичної спадкоємності постмодернізму по відношенню до модернізму, про що говорять численні подібності. Зокрема, прагнення до окраїнності (або маргінальність), характерна для всього інтелектуального модерністського простору, виявляє певні подібності з постмодерністському критичним методом деконструціі. Виходячи з цього, можна зробити важливий висновок про те, що специфіка постмодернізму в неявній формі в чому присутня вже в культурі модерну. Таким чином, я вважаю невиправданими висновку про те, що постмодернізм заперечує досвід, накопичений попередньої філософською традицією. Постмодернізм (що випливає вже з самого терміна) успадковує велику частину модерністських ідеологічних установок (насамперед, орієнтацію на нове і принцип децентрації та економії, більша частина яких запозичена саме у К. Маркса [Дж. Лечт вважає, що Ж. Дерріда запозичує теорію загальної економії у К. Маркса, см: Lechte J. Fifty Key Contemporary Thinkers. London, 1994]), хоча вони і піддаються деконструкції (тому і виникає приставка «пост-»), ідеї епохи модерну переосмислюються і інтерпретуються поза авторського (історичного) почала, на чому наполягала класична філософія, тим не менш, не відбувається заперечення накопиченого попередньої філософської думкою. Постмодернізм може бути зрозумілий як частина незавершеного модерністського проекту, про який говорить Ю. Хабермас. Таким чином, історичність і спадкоємність між двома традиціями очевидна, хоча також очевидно і розвиток певних ідеологічних аспектів філософії модерну, отже, можна говорити про переосмислення, але не про заперечення постмодернізмом історичної традиції, як це часто роблять непрофесійні критики. Символічно, що однією з емблем постмодерну є кореневище (або ризому, про яку пишуть Дельоз і Гваттарі). Слід розуміти, що постмодерн також є частиною історичного розвитку європейської думки, в цьому сенсі зв'язок його з класичною філософією і філософією модернізму, безсумнівно, присутній, але на прихованому рівні, подібно до того, як коріння дерева приховані в землі. Взаємодія ідеологій модернізму і постмодернізму може бути описано як зняття (Aufheben) модернізму в постмодернізмі, причому ця негація (зняття) носить не заперечує характер, а, в гегелівській традиції, зберігає і утримує зняте (Die Negation des Bewusstseins, welches so aufhebt, dass es das Aufgehobene aufbewahrt und erhalt).

Навіть незважаючи на те, що формально покладається відсутність рамок культури постмодерну, отже, історична та ідеологічна незавершеність дозволяє говорити нам про постмодерні як про культуру пост-сучасності, тобто не тотожною і не вписаною в рамки сучасної ментальності, тим не менше, вже існує певна історія філософії постмодерну, яка, отже, належить як частина історії європейської думки. Полаганіе незавершеності як ідеологічного принципу, так чи інакше, є продуктом конкретної епохи, затвердження ж ідеологічної пост-сучасності є скоріше ще однієї постмодерністської метафорою. Саме в силу того, що ми знаходить спадкоємність між модерністської та постмодерінстской традиціям, ми можемо говорити про постмодернізм як про частину європейської філософії, вписаною в конкретність історичної епохи. Таким чином, постмодернізм теж виявляється сучасним (modern) культурним освітою, - виявляючи, тим самим ще одну грань ідеологічної близькості двох традицій, - вписаним в реальність часу, хоча ідеологічна відкритість і незавершеність залишається. Влада історії філософії (яка не заперечується постмодернізмом) в даному випадку виявляється сильнішою, ніж сама ідеологія постмодернізму. Таким чином, здійснюється ідеологічна вписаність конкретного свідомості (в даному випадку постмодерного) у процес історичного розвитку, про яку писав К. Маркс: «Свідомість, отже, вже з самого початку є суспільний продукт і залишається їм, поки взагалі існують люди». [11, С. 27]. Свідомість будь-якої епохи є контекстом (фоном) для формування індивідуальної свідомості-тексту, разом з тим визначає його вписаність (приналежність) в конкретність історичного розвитку. Таким чином, ми можемо спостерігати взаємовплив ідеології модерну (орієнтованого на заперечення історії) і постмодерну (орієнтованого на заповнення (supplement) історії), які співіснують в сучасній філософії. Також ми можемо спостерігати запозичення методології і одночасно історичну спадкоємність двох цих течій. «Як анти-гегельянці - Фейєрбах, Маркс і К'єркегор - дали нам зрозуміти іронію системи без конкретного мислителя, так у свою чергу постмодернізм вимагає, щоб ми звернули увагу на аналогічну іронію дискурсу без ораторів, текстів без авторів і дії без діячів». [61, p. 61]. Тут К. Шрег говорить саме про модерністської установці на модифікацію раціонального, коли раціональне перестає бути суб'єктивною характеристикою (як для Декарта або Спінози), і стає модифікацією (поза-особистісним принципом) розуму в економіці, психоаналізі, релігії, волі і т.п. Такий же ефект ми можемо спостерігати в філософії постмодернізму, де поняття про особистість розчиняється в загальній ідеології дискурсивного, текстуального, діяльного.