Рух, простір і час, як категоріальні визначення буття

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки. Щоб визначити час, потрібно співвіднести його з чисомь відмінним і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Простір – єдина категорія, через яку можна визначити час.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважають геометрію та фізику.

Культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час розглядається в тісному зв'язку з розвитком культури.

На жаль, ця суперечність двох традицій є нездоланною, вона характеризує суперечливе єство категорій, які поєднують об'єктивні властивості речей природи і суб'єктивні форми мислення, визначені культурою.

Для розуміння простору і часу важливе значення має також наголошування на їх особливостях в різних сферах буття — неживій і живій природі, у сфері людини. Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини — це потік переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, пізніше чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити.

Простір, і особливо час, є формами організації суспільного життя. Все сучасне життя прив'язане до часу — рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо — все це регламентовано часом.

Під впливом цих ідей, а також позитивізму О. Конта матеріалістична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху матерії вивчається відповідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифікація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею еволюції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різноякісність світу: вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зрозуміти специфіку живого на їх основі неможливо.

Попри наявність у ній правильних положень, концепція «форм руху» має і суттєві недоліки. Головний полягає в тому, що вона ігнорує специфіку буття людини. Справді, абсурднішого визначення суспільного життя як «соціального руху матерії», якого дотримувалася радянська філософія, годі й шукати. Тому гуманітарні науки випали з класифікації наук, що ґрунтувалась на «формах руху». Крім того, концепція «форм руху» не мала методологічного обґрунтування, яке виходило б з певних філософських принципів. Відповідно, вона не могла відповісти на запитання: на якій підставі виділені означені «форми руху», чому відсутні, наприклад, астрономічна, геологічна «форми руху»? Та й пізнавальний здобуток цієї концепцп незначний, окрім загально прийнятих положень, що існують нижчі та вищі рівні, що вищі включають нижчі, але не зводяться до них.

Проблема єдності світу