Становлення некласичної філософії: раціоналізм та ірраціоналізм

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів

класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з

усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної

філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі

випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була

безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому.

Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму

основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є

розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних

засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм,

впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити

всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що,

розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи

та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання

загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Головним був розум. Фiлософський напрямок, що визнає розум основою знання i поведiнки

людей називається рацiоналiзмом. Але на початку 20 ст. почали з’являтися подiї, якi з точки

зору були абсурдними, iррацiональними: вiйни, революцiї, кризи перевиробництва. Тодi

виникають сумнiви в силi розуму, в тому, що ми можемо досягти iстини, сумнiви в

рацiональностi iсторiї та її прогресуваннi. Це вже позицiя iррацiоналiзму фiлософського

напрямку, який обмежує або заперечує роль розуму в процесi пiзнання. Вiн вважає, що засади

свiту не можуть буди осягнутi розумом, а сама дiйснiсть має алогiчнийн, нерозумний

характер. Iррацiональною засадою свiту оголошується свiтова воля (Шопенгауер), бiологiчне

життя (Нiтше), несвiдоме (Фрейд). Всi вони кажуть, що сутнiсть свiту iррацiональна й може

бути осягнена нелогiчним шляхом (тобто почуттями, вiрою, iнтуїцiєю). Початок:

Шопенгауер, Нiште, Пьєр К’Iгор.

Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали

діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному

вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю

Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від

розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом

космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести,

що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення

нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична

філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також

попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з

вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від

об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є

узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на

принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук.

Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж

вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.