Українська Церква під окупацією австро-угорщини а) українська Католицька Церква в Галичині

Року 1772, після першого розбору Польщі, Галичина опинилася під владою Австрії, а року 1774 Австрія приєднала і трикутник між Серетом та Дністром — Буковину. Австрія дістала єпархії: Львівську Перемиську, частини Кам'янецької та Холмської, і тоді почали вжи­вати офіційно термін — «греко-католики» для позначення всіх католиків-українців.

Митрополит Пилип Володкович (1762-1778), Лев ПІептицький (1778-1779), Ясон Смогоржевський (1787-1788) та Теодосій Ростоцький (1778-1805) перебували поза межами Австрії, в Польщі, а остан­ній митрополит, Теодосій Ростоцький, з 1795 року перебував у Росії. Стосунки з митрополитами для католиків під владою Австрії були дуже тяжкі і могли відбуватися за посередництвом.дипломатичних установ. Керували греко-католицькою паствою в Галичині два ви­датних єпископи: Львівський — Петро Білянський, з білого духовен­ства (1780-1798), та Перемиський — Максиміліян Рилло (1785-1794) — василіянин.²²⁹

Галичина під час переходу її під владу Австрії була в тяжкому становищі: шведські війська, російська окупація, боротьба магнатів, загальна анархія, занепад зовнішньої торгівлі — довели країну до зубожіння. Занепала освіта, було чимало священиків, що не вміли навіть читати. Пани-поляки презирливо ставилися до українського духовенства, яке часто виконувало панщину нарівні з селянами.

Цісарева Марія-Терезія почала вживати заходів для поліпшення стану духовенства. Року 1774 у Відні засновано богословську школу для греко-католицького духовенства — «Barbareum», а року 1784 у Львові університет; року 1787 створено при ньому Studium Ruthe-norum з українською мовою навчання.²⁸⁰

Єпископ Львівський, Петро Білянський, особливу увагу віддавав народній освіті, наказував парохам дбати, щоб парафіяни будували школи. Перешкоджав брак підручників, а також спротив поміщиків,

²²⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 293-300.

²²⁹ о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 155-156.

^и.° Д. ДОРОШЕНКО. Нариси, II, стор. 276-278. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 484.

 

які не хотіли мати освічених селян. Справу освіти взяли до своїх рук Василіяни.

Тяжкою трагедією для культури Галичини було скасування манастирів: з 235 василіянських манастирів у Перемиській та Львівських дієцезіях на початку XIX ст. залишилося 14. Пропали кош­товні бібліотеки, рукописи. Вплив Василіян на довгий час був спара­лізований.

В обороні української культури стало біле духовенство, але се­ред нього було замало освічених людей.²³¹

Після третього розбору Польщі під владу Австрії перейшла Холмщина. Разом у трьох єпархіях — Холмській, Львівській та Перемиській — було 3.000 парафій. Тільки року 1806, після смерти митрополита Теодосія Ростоцького, цісар Франц І відновив Галиць­ку митрополію, до якої належали єпархії: Львівська, Перемиська та Холмська. Першим митрополитом Галицьким став єпископ Перемиський Антін Ангелович.²³⁸

Митрополит Антін Ангелович (1808-1814) посідав митрополичу кетедру в тяжкі часи. Року 1809 Галичина була окупована поль­ським легіоном армії Наполеона. Всі урядові посади обсаджено по­ляками або їх прихильниками. Українських священиків арештували і вивозили на суд до Любліну. Від митрополита вимагали, щоб він виголошував накази Наполеона. Церковні цінності сконфісковано. Митрополит примушений був тікати до Бескидів, але по дорозі був заарештований і відвезений на суд до Стрия, але, в той самий день австрійські війська розгромили польський легіон — і митрополита та його супутників звільнили. Своє правління Антін Ангелович присвятив головним чином відновленню зруйнованих поляками шкіл.²³⁹

Митрополит Михайло Левицький (1816-1858) протягом свого 42-літнього правління боровся за піднесення престижу Української Католицької Церкви, дбав про те, щоб забезпечити її матеріяльно, щоб організувати шкільництво. Велику увагу приділяв він теологіч­ній освіті. З великим трудом добився митрополит, щоб у Львівському університеті, який опинився в руках поляків, викладали україн­ською мовою догматику, пастирське богослов'я та катехитику. Внас­лідок його старань з 1856 року до шкіл катехитами стали призна­чати греко-католиків.²³⁴

Багаторічна діяльність Михайла Левицького збіглася з добою українського відродження. Взагалі духовенство грало велику ролю в культурному та національному житті Галичини. Воно було про-

²³¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 492-499.

²³² о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 157-158, 162-163.

²³³ о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 162-166.

-^ч Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 502-506.

 

відною верствою, бо шляхетство, за невеликими вийнятками, спольщилось. Перший гурток, який свідомо став на національний ґрунт, належав до духовного кола Перемишля. Постав він року 1816 під проводом М. Левицького, тоді ще Перемиського єпископа, та крилошанина Перемиської капітули о. Івана Могильницького, і визначив своєю метою ширення в народі освіти. З цього гуртка вийшло чима­ло видатних діячів культури; зокрема о. І. Могильницький — автор першої української граматики. З цього гуртка вийшла перша - запис­ка з вимогою рівноправности і ствердженням культурної вартости української мови. Звідси йшли різні заходи щодо українського шкільництва.

Після призначення М. Левицького на митрополита, наступник його, з 1818 року, єпископ Іван Снігурський купив друкарню, в якій друкували українською мовою релігійного змісту книжки. Снігур­ський особливу вагу звернув на підготову дяків, які разом із тим повинні були бути вчителями в парафіяльних школах.²⁸*

У 1830-их роках виник у Львівській семінарії аналогічний гур­ток української інтелігенції, на чолі якого стояла «Руська Трійця»: М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони вивчали минуле України, її етнографію й рішуче боронили народню мову проти ре­акційних діячів, що намагалися зберегти стару, книжну, церковну мову. Перемога на деякий час залишилася на боці реакційної течії, до якої належало багато впливових уніятських діячів, що їм австрій­ський уряд передав цензуру українських книжок. Не витримали бо­ротьби члени «трійці»: загинув Шашкевич, як парох убогої пара­фії; перейшов до поляків Вагилевич і нарешті Я. Головацький, про­фесор Львівського університету, перейшов на службу до Росії. Пе­рейшов й інший професор — видатний філософ, І. Лодій. Ці пере­ходи до Росії завдавали великої шкоди українській справі, бо вик­ликали обвинувачення в москвофільстві цілого руху та недовір'я збоку австрійського уряду та Апостольської Столиці.

Митрополит Михайло Левицький активно підтримував україн­ський національний рух, хоч не все духовенство розуміло важливість його діяльности в цій справі. У 1816 році вибухла боротьба за письмо: австрійський уряд пропонував ввести латинку, митрополит Левицький став рішуче на захист кирилиці, і здобув перемогу.

Дуже багато ускладнень внесли в галицьке церковне життя єзу­їти. Року 1820 Олександер І, як сказано вище, виселив єзуїтів поза межі Російської імперії і вони оселилися в Тернополі. Митрополит сподівався дістати від них допомогу в шкільній справі та в боротьбі з москвофільством. Проте, єзуїти, намагаючись вирвати Галичину

²³⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 499-502. — Е. ВІНТЕР. Там же: сто». 150-154.

 

з-під москвофільських впливів, перегинали справу в інший бік і сприяли переходам уніятів на латинський обряд."⁹

Рішуче виступив митрополит на захист уніятів, коли в 1839 році Микола І зліквідував в Росії Уніатську Церкву. Року 1841 митропо­лит видав пастирське послання, в якому боронив унію й засуджу­вав переслідування її.²³⁷

Внаслідок зростання Львівської дієцезії (наприкінці 1840-их ро­ків в ній було 1.561.288 душ), року 1850 створено Станиславівське єпископство.

Року 1856 папа Григорій VI нагородив митрополита Михайла ти­тулом кардинала, що значно піднесло авторитет Української Като­лицької Церкви серед інших Католицьких Церков.²³⁸

Завдяки майже півстолітній діяльності митрополита Михайла Левицького уніятське духовенство твердо стало на чолі українського руху. «Святоюрська гора» і катедра св. Юра у Львові стали символом української самостійности. З неї пролунали заклики до боротьби за національну незалежність, з нею зв'язана була Головна Руська Рада 1848 року, яку очолював єпископ Григорій Яхимович, року 1860 призначений папою на митрополита.

Григорій барон Яхимович (1860-1866) був одним із видатних діячів України. Він брав участь у всіх виявах українського культурного життя і був, за виразом історика Української Католицької Церкви, д-ра Г. Лужницького, «володарем духової української держави». Тільки завдяки митрополитові Яхимовичеві визнано кирилицю на­рівні з латинкою. Але боротьба між Українською і Польеько-Латинською Церквами загострювалась. Року 1861 вступила в силу нова конституція, яка дала полякам велику владу в місцевому самоурядуванні Галичини.²³⁹ У змаганнях за поліпшення долі українського селянства духовенство вело перед. Проте, йшла боротьба і всередині його, бо значна частина духовенства прагнула ближчих зв'язків з поляками. Року 1862 в Римі поляки та українці підписали «Кон-кордію» — договір, який визнавав повну рівноправність католиків та уніятів. Але насправді це залишилося тільки на папері.²⁴⁰

Митрополит Спиридон Литвинович (1864-1869) був видатним уче­ним і парляментаристом. Найбільшою подією його правління було влаштоване ним у Львові урочисте святкування канонізації св. Йоасафата Кунцевича. На свято приїхав представник папи, і це піднесло престиж Української Католицької Церкви.

²³⁶ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 506.

²³⁷ Е. ВШТЕР. Там же, стор. 154-155. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 507.

²³⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 508. — о. І. НАЗАРКО. Там же, етор. 170-176.

²³⁹ Е. ВІНТКР. Там же, стор. 163-164. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 516. — о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 180-184.

²⁴⁰ Е. ВШТЕР. Там же, стор. 173-176.

 

Усе правління митрополита Литвиновича було виповнене гострою боротьбою з польським вищим духовенством, яке намагалося підко­рити уніятського митрополита польському архиспископові. Конкордія 1863 року не змінила справи. У цій боротьбі позначалися дві те­чії: одні греко-католики стояли за латинізацію обряду, і їх підтри­мували поляки, інші, т. зв. «пуристи», вимагали очищення обряду від католицьких впливів і повороту до первісних, східніх обрядів. Митрополит Григорій та Спиридон видалило кілька наказів, якими забороняли переходити на латинство, але ці накази не були вико­нувані. З противного боку — пуристи — у щораз більшому числі переходили до Росії. Постав т. зв. «уніятизм», себто погляд, що Уніятська Церква має бути третьою поруч із Римо-Католицькою і Пра­вославною. Відносини в Греко-Католицькій Церкві ставали все більше напруженими. Громадянство не погоджувалося з поміркова­ною політикою митрополита, і поволі осередок боротьби за націо­нальні інтереси переносився з «Свято-Юрської гори» (як то було за митрополитів Левицького та Яхимовича) до «Народного Дому», до світських діячів.²"

Митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) був переважно вче­ний, а не політик. Він не зміг знайти відповідного становища в бо­ротьбі між москвофільством і латинізацією, яка захоплювала чим­раз ширші кола. Політичний провід перейшов до рук т. зв. «старо­руської» партії москвофільської орієнтації. її орган «Слово» висту­пало так гостро, що митрополит заборонив його. Боротьба митропо­лита проти пияцтва, проповіді на цю тему духовенства, організову­вані братства тверезости — викликали незадоволення впливової у Відні польської шляхти, яка мала монополії на продаж вина. До неспокою прилучалася реформа Чину св. Василія, яку Рим доручив перевести польським єзуїтам. Проти цього виступила українська преса обвинувачуючи митрополита в бажанні спольонізувати Ва-силіян.²⁴²

Не зміг Йосиф Сембратович знайти виходу в боротьбі між пури­стами і прихильниками латинізації обряду. «Конкордію» скасовано завдяки українським послам у Віденському парляменті, що дало привід полякам посилити інтриги проти митрополита. На тлі цих настроїв року 1882 вибухла справа пароха Скалату, о. Івана Наумо­вича, що був відомий як громадський діяч, як посол до парляменту та як автор книжок для народу: він перейшов на православ'я, а за його прикладом наслідувало ціле село Гнилички, Збаражського по­віту. До того прилучилася справа Ольги Грабар, доньки А. Добрян-

²⁴¹ о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 191-192.

²⁴² о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 201-202.

 

ського, яку разом із групою інших осіб притягай до суду за дер­жавну зраду.

Усе це викликало зливу обвинувачень проти митрополита. Ав­стрійський уряд наказав арештувати Наумовича, але російський уряд просив передати його до Росії. Цісар категорично зажадав «добровільного» уступлення митрополита, і після того він переїхав до Риму.²⁴³

Митрополит Сильвестер Сембратович (1882-1898) дістав тяжку спадщину. Уся Галичина була захоплена боротьбою москвофілів і латинників. Польська шляхта, польський клір брали жваву участь у цій боротьбі, обвинувачуючи митрополита в москвофільстві. Се­лянство тягло теж до москвофільства. Митрополит не мав підтримки у духовенства, вища верства якого — «попократія» — ставилася з резервою до народництва. Проти митрополита, що шукав середньої лінії, виступали вороже молодь і клір.

Відносини між двома течіями ще більше загострила реформа Чи­ну Василіян, яка почалася року 1882. Коли Василіяни спромоглися мати власний провід, єзуїти відійшли від них. Після того Чин св. Василія почав ширитися, засновано було його провінції в різних країнах.

Митрополит Сильвестер створив низку чернечих організацій: Товариство св. Петра, Згромадження Сестер Служебниць (1892), То­вариство св. Павла, заснував Виховний Інститут для дівчат, Това­риство для вдів і сиріт по священиках, дбав про школи, бібліотеки, читальні.

Року 1891 він скликав до Львова Провінціяльний Синод, участь у якому взяли 140 священиків і папський леґат. Року 1895 папа Лев XIII іменував Сильвестра кардиналом.⁸"

Наступник митрополита Сильвестра Сембратовича, Юліян Сас-Куїловський (1899-1900), вступив на митрополичий престіл у ве­ресні 1899 хворий, і помер у січні 1900 року.²" Після нього на мит­рополичий престіл вступив єпископ Станиславівський, Андрей, граф Шептицький (1900-1944). Його майже півстолітнє посідання митрополичої катедри було цілою епохою в історії Української Ка­толицької Церкви і самої України.

 

Б) ЦЕРКВА НА БУКОВИНІ

Прилучення Буковини до Австрії 1774 року застало Православну Церкву в тім краю поділено між двома єпархіями: більша частина

^м> о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 202-203, 208.

²⁴⁴ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 523-529. — о. І. НАЗАРКО Там же стор.209-212.

⁸⁴⁵ о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 214-221.

 

входила до єпархії в Радівцях, друга — менша частина — до Сучавської єпархії. Зверхником обох був митрополит Яський. Австрій­ський уряд не бажав, щоб Православна Церква Буковини підлягала владі митрополита чужої держави. Тому цісар Йосиф II видав 1781 року «патент», яким віддано всі парафії та манастирі в межах ав­стрійської Буковини єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. Після того митрополит Яський зрікся своєї влади над єпархією в Радівцях та в Сучаві, а Досифей іменувався єпископом Буковини. Того ж року єпископську катедру пере­несено до Чернівців, де збудовано пишну резиденцію й засновано Консисторію. Деякий час єпископія була незалежною, але року 1783 прилучено її до митрополії в Карловицях Сремських, у Славонії. Це була Сербська Православна Церква в Австрії. У складі її пере­бувала Буковинська Церква до 1873 року.²⁴⁶

У перших часах перебування під австрійською владою на Буко­вині було коло 20 манастирів та скитів з 466 ченцями та 88 черни­цями. Найбільші манастирі були в Путні, в Драгомирні, в Сучаві та в Сучавиці.²⁴⁷ 1782 року австрійський уряд зліквідував 14 менших манастирів, а церковні маєтки секуляризував. З тих маєтків — лі­сів, орних полів, рибних ставків, що дорівнювали четвертій частині площі Буковини —- створено «церковно-релігійний фонд». Розпоря­дження фондом було в руках управління в Чернівцях, під загаль­ним контролем австрійського уряду. За рахунок цього фонду утри­мувалось манастирі, церкви, середні школи, Богословський Інсти­тут у Чернівцях (1824), Богословський факультет при Чернівець­кому університеті (1875), збудували 1860 року резиденцію митро­полита і катедральну церкву в Чернівцях тощо.²⁴⁸

Православна людність Буковини складалася з українців, які на­зивали себе «русинами», і румунів, які називали себе «волохами». Українці були автохтонами з найдавніших часів, потомками уличів і тиверців. Обидва народи сповідали православну віру, і тому укра­їнців часто називали волохами, не надаючи значення національній різниці.²⁴⁹

Найбільше значення для історії Православної Церкви на Буковині мав митрополит Євген Гакман (1835-1873). Він був українцем, але багато зробив для румунів; коштом релігійного фонду засновано румунську гімназію в Сучаві та румунську реальну школу в Чер­нівцях. Викладовою мовою в Богословському Інституті стала ру-

²⁴⁸ о. І. ТКАЧУК. Церковно-релігійне життя ha Буковині. «Буковина», 1956, стор. 727, 731-732. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Нариси..., НІ, стор. 311.

²⁴⁷ О. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 728.

²⁴⁸ о. І. ТКАЧУК. Там же, стор. 729. ~ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 312-313.

⁵" І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, Ш, стор. 314-315.

 

мунська, а не латинська, як було раніше. Але митрополит Євген рішуче виступив проти домагань румунського митрополита та послів прилучити Буковинську єпархію до Румунської митрополії. 1873 року він добився від австрійського уряду утворення незалежної Бу­ковинської митрополії, до якої прилучено і Церкву в Далмації. Євген Гакман був першим митрополитом Буковини.

Другою заслугою Євгена Гакмана було заснування Товариства «Руська Бесіда» в Чернівцях року 1870. «Руська Бесіда» об'єднала національно-свідомих українців, учителів, священиків, політиків. До Товариства належали — С. Смаль-Стоцький, Юрій Федькович, оо. Г. і С. Воробкевичі, М. Василько та інші діячі.²⁵⁰

Зрумунізований українець, митрополит Сильвестр Андрієвич-Морар (1880-1895) призначив на всі посади румунів і нищив усі укра­їнські здобутки на церковному полі.

Небагато міг зробити наступник його, митрополит Аркадій Чуперкович (1896-1902), що лише шість років посідав митрополичу катедру. Головне, що зроблено за його правління — це укладення кате­хизису та підручника релігії українською мовою.⁸⁵¹