Лекція 29. Культура України другої половини XIX ст

Культурна ситуація періоду Розвиток освіти й нау­ки Здобутки художньої літератури Драматургія і театр Піднесення музичної культури Образотворче мистецтво й архітектура

 

Культурна ситуація періоду. Перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі, зо­крема появу струменя демократичної культури. Внутрішня політика правлячих кіл указаних держав по-різному від­бивалася на культурному розвитку. Насадження монархіч­ної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення народних мас, нехтування політичними й національними правами українського народу — все це негативно впливало на ста­новлення демократичного напряму культури України. Про­те в другій половині ХІХ ст. діяли й фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культу­ри. Епоха промислового капіталізму викликала потребу, в спеціалістах для різних галузей, господарства, науки «.і культури. На перший план виступає різночинна, інтеліген­ція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократич­ного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. Його живила також національно-ви­звольна боротьба передових громадських сил. Ідеали соціальної справедливості, демократії, політичної й націо­нальної свободи надихали творчість кращих діячів, духов­ної культури України. У зміцненні її демократичного на­пряму важливе значення мали зв'язки його представників із передовими майстрами російської культури. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європей­ських.

Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів цар­ської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби гос­подарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.

Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь по­чала організовувати школи для селян, робітників і реміс­ників. Вони працювали в недільні та святкові дні, через що називалися недільними. У 1859—1862 pp. на Україні їх діяло понад 110. Передові освічені люди готували для них навчальну літературу, зокрема Т. Шевченко склав «Бук­варь южнорусскій». У багатьох із цих шкіл навчання ве­лося за розширеною програмою з гуманітарних і природни­чих дисциплін, деякі вели навчання українською мовою.

Проте за царським указом від 10 червня 1882 р. недільні школи були закриті. їхнє відновлення сталося пізніше.

1864 р. царський уряд здійснив реформу народної осві­ти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чо­тирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосереди­лося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.

Наприкінці 60-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких виклада­ли також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, крес­лення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові на­родні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було ба­гато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбового матеріалу. В умовах реакції 80-х років збільшилася, особ­ливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.

У 1897 р. па території Східної України існувало близь­ко 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання че­рез скрутне матеріальне становище. Через те рівень гра­мотності трудящих, особливо селян, був низьким. На­прикінці 90-х років у різних губерніях України процент письменних коливався від 15,5 до 27,9.

Основними середньоосвітніми закладами залишалися гімназії. Згідно з новим статутом 1864 р. засновувалися повні (семикласні) гімназії та неповні (чотирикласні) про­гімназії. Формально вони вважалися безстановими, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, ду­ховенства, буржуазії. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага віддавалася гуманітарним дис­циплінам, особливо грецькій та латинській мовам. їх ви­пускники могли без іспитів вступати до університетів. У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавст­во, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчен­ня їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гім­назіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьо­мим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні на­вчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дів­чат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.

Спеціалістів із вищою освітою готували Харківський та Київський університети з історико-філологічшш, фізико-математичиим, юридичним і медичним факультетами. У 1878— 1889 р. у Києві діяли вищі жіночі курси. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж фа­культети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х ро­ків — уже понад 4 тис. У складі студентства скорочувала­ся кількість дворянських вихідців і зростав прошарок дітей буржуазії та інтелігенції. Управління університетами не було сталим. Згідно з університетським статутом 1863 р. їм було надано певну автономію, зокрема розширено пра­ва університетських рад і професорських колегій. Однак статут 1884 р. повністю ліквідував університетську авто­номію.

Зрослі потреби в підготовлених кадрах зумовили при­скорення розвитку професійної освіти. На Україні з'явило­ся чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 70—90-х роках відкриваються вищі спеціальні учбові заклади: Ніжинський історико-філо-логічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Хар­ківський ветеринарний інститут, Південноросійський техно­логічний інститут у Харкові, Київський політехнічний ін­ститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.

На Західноукраїнських землях згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально запроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистача­ло кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, поміщики і буржуазія здійснюва­ли політику полонізації (Східна Галичина), мадьяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гім­назіях. Колонізаторським цілям Австро-Угорської монархії підпорядковувалася система навчання у Львівському (мав чотири факультети — філософський, юридичний, богослов­ський і медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. у складі юридичного, філософського та богословського фа­культетів) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був не частим явищем. Із спеці­альних вищих закладів виділялися Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут було засіювано також Академію ветеринар­ної медицини.

Поступальним, хоча складним і суперечливим, був роз­виток науки на Україні, що відбувався переважно в уні­верситетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнува­ли проведення, наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло стави­лися до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалася офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих учених плідно працювали на науковій ниві й досягли великих здобутків. Значну роль у налаго­дженні інформації між ученими, координації творчих пошу­ків відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70.—90-х роках: Харківське, Київське та Одеське товарист­ва дослідників природи, Харківське математичне товарист­во, Київське фізико-математичие товариство, Історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Ро­сійського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університе­тах, Ніжинському історико-філологічному інституті, Науко­ве товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише на­уковці, а й широке коло громадськості.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася значним по­жвавленням в усіх галузях наукової творчості, особливо природознавстві. В університетах України працювало чи­мало талановитих математиків., фізиків, хіміків, біологів, геологів тощо.

Тривалий час кафедру механіки Харківського університету очолював О. М. Ляпунов (1857—1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт з математичної фізики і теорії імовірностей. У Харкові також працював відомий спеціаліст у галузі математичного аналізу і механіки В. Г. Імшенецький. Визначне місце серед учєних-математиків посідав М. Є. Ващенко-Захарченко (1825—1912), котрий понад 40 років читав різні курси в Київському університеті, зокрема новий ще тоді курс неєвклідової геометрії. Він створив ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь, передбачив деякі сучасні підходи до операційного числення і теорії рівнянь із запізнілим аргументом. Цілу епоху в житті Київського університету склала діяльність матема­тика В. П. Єрмакова, який, зокрема, одержав цінні результати з тео­рій рядів і диференційних рівнянь. Багато проблем у галузі механіки були розв'язані київськими ученими І. І. Рахманіновим, Г. К. Сусло­вим. У Новоросійському університеті творили відомі математики Є. Ф. Сабіиін, С. П. Ярошенко, І. Ю. Тимченко.

Використовуючи світові відкриття у галузі фізичної науки, плідно працювали українські вчені. Глибокі дослідження хвильових процесів і земного магнетизму здійснив у Новоросійському університеті М. О. Умов. Із 1865 по 1890 р. кафедру фізики Київського університету очолював М. П. Авенаріус — основоположник однієї з перших у Росії наукових шкіл із молекулярної фізики. Ґрунтовний аналіз основних по­нять термодинаміки зробив М. М. Шіллер, який очолював створену вперше на Україні кафедру теоретичної фізики. В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по. 1902 р. у Харкові працював М. Д. Пильчиков — один із піонерів рентгенографії та рентгенології в Росії. Визначну роль у розвитку астрономічних досліджень відіграв М. Ф. Хандриков, під керівництвом якого було видано чотири томи «Анналов Киевской обсерватории». Астрофізичні дослідження в Одесі проводив О. К. Кононович.

Великий вплив на розвиток хімії зробили праці М. М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті. Його класичні роботи лягли в основу нової наукової галузі — метало­термії. Учений стояв у витоків ще однієї нової науки — фізичної хімії. Серед хіміків Київського університету ряд оригінальних гіпотез висуну­ли М. М. Каяндер, Я. І.Михайленко, М. А. Бунте. Основоположник першої наукової школи в галузі органічної хімії П. П. Алексеев видав багато цінних праць, у тому числі підручників і посібників. Дальшому розвиткові колоїдної хімії сприяли дослідження І. Г. Борщова та Ф. Н. Шведова.

Піднесення геологічної науки на Україні пов'язано з іменем заві­дуючого кафедрою Київського університету К. М. Феофілактова — та­лановитого й різнобічного вченого. Із заснованої ним київської школи геологів вийшли такі відомі науковці, як П. Я. Армашевський, В. Ю. Та-расенко, П. А. Тутковський. Цікаві праці з палеонтології та стратигра­фії залишив Г. О. Радкевич. Одним із засновників палеоботаніки иа Україні був, І. Ф. Шмальгаузен. Для збагачення геологічних знань ба­гато зробили вчені Харківського університету П. Д, Борисяк та Г. Ф. Лспакопський.

Розвиткові фізичної географії ил Україні сприяв російський вчений В. В. Докучаев, який у 70 х роках вивчив грунти, рослинність і рельєф Полтавщини, Причорномор'я, межиріччя Дніпра і Дністра та інших районів. У Харківському університеті була відкрита перша на Україні кафедра фізичної географії. її керівникові Л. М. Краснову належить оригінальний курс лекцій із загального землезнавства. У 1891 р. кафедру фізичної географії та метеорологічну обсерваторію Київського універ­ситету очолив П. І. Броунов». З його ім'ям пов'язано створення при­дніпровської мережі метеорологічних станцій. Для вивчення економіч­ної географії України чимало зробили статистики, зокрема земські, а та­кож російські вчені П. П. Семенов-Тянь-Шанський, О. Ф. Фортунатов та ін.

Інтенсивно розвивалася на Україні біологічна наука. Плідну діяль­ність у Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І. І, Мечников, 1886 p. разом із мікробіологом М, Ф. Гамалією він організував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. З 1869 по 1874 р. у Київському університеті працював видат-ний зоолог О. О. Ковалевський. Багато змістовних праць з ембріоло­гії, анатомії та філогенетики тварин, систематики і фауністики написав А. А. Коротнев. Великий вплив на формування світогляду вчених Украї­ни мали праці засновника російської фізіологічної школи І. М. Сечено­ва, який у 1871—1876 pp. очолював фізіологічну лабораторію в Ново­російському університеті. У вивченні будови головного мозку неабияка заслуга належить ученому Київського університету В. О. Бецу. Капі­тальні праці про українську флору написав уже згадуваний І. Ф. Шмальгаузен. Перші детальні дослідження з фізіології рослин на Україні провів І. Г. Борщов.

Плідна робота велася на медичних факультетах університетів. У золотий фонд медицини ввійшли праці талановитого київського хірурга Ю. К. Шимановського. Значні успіхи в галузі офтальмології були досягнуті В. О. Караваєвим, О. В. Івановим, О. В. Ходіним. У Київ­ському університеті викладали один з основоположників гістофізіоло­гії Н. А. Хржонщевський, видатний дослідник у галузі експерименталь­ної патології, фізіології та бактеріології В. В. Підвисоцький, один з основоположників вітчизняної експериментальної гігієни В. А. Субботін.

На західноукраїнських землях в галузі природознавчих наук плід­но працювали математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський та інші вчені.

У гострій ідеологічній боротьбі розвивалися на Україні гуманітарні науки. У філософії домінував ідеалізм, який заповзято пропагувався з університетських кафедр. Мате­ріалістичні погляди обстоювали передові діячі суспільної думки, передусім революційні демократи І. Я. Франко, П. А. Грабовський та ін. Їхньому утвердженню на пози­ціях матеріалізму сприяли соціалістичні ідеї, що набували поширення у демократичних колах.

Різні течії існували і в економічній науці. На кафедрах політекономії та статистики університетів працювали зде­більшого прихильники дворянсько-буржуазних теорій. Про­гресивні економічні погляди, що виражали інтереси народ­них мас, насамперед селянства, обґрунтовували представ­ники демократичного табору, провідну роль у якому відігравали революційні народники.

З 80-х років значного поширення набули дрібнобуржу­азні економічні ідеї ліберальних народників. Цей напрям на Україні репрезентував, зокрема, О. С. Посников (Ново­російський університет). Помітний слід в економічній на­уці залишили статистичні видання земств України.

Великий вплив на погляди представників прогресивної економічної думки мало марксистське економічне вчення. Це передусім стосується українського революційного де­мократа С, А. Подолинського і талановитого вченого-економіста М. І. Зібера, про діяльність яких йшлося у по­передніх лекціях.

Значні зрушення відбулися в історичній науці: завдяки публікації архівних документів, літописів, мемуарів та ін­ших матеріалів розширилась її джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, по­силився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотом­ного «Архива Юго-Западной России» — капітального зі­брання історичних документів і літературних пам'яток Пра­вобережної і Західної України XIV—XVIII ст. Велику цін­ність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863—1892 pp. 15-томиі «Акты Южной и Западной Руси». Чималу роль у пожвавленні історичних досліджень відігравав щомісячний журнал «Ки­евская старина», заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука також характеризувалась різними на­прямами й течіями. Свою діяльність продовжували дворян­ські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіо­графія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці буржуазних істориків часто містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, деталь­но опрацьовані й систематизовані, однак у них нерідко ро­билися тенденційні висновки, оцінки.

Серед істориків буржуазно-ліберального напряму своєю плідною творчістю продовжував виділятися М. І. Костомаров (1817—1885). З-під його пера з'являлися все нові й нові праці — «Гетьманство Выговского», «Гетьманство Юрия Хмельницкого», «Руина», «Мазепа», «Павел Полуботок» та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання—висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим буй творчий доробок О. М. Лазаревського (1834—1902), присвячений історії Ліво­бережної України другої половини XVII—XVIIІ ст. У працях «Малороссийские посполитые крестьяне (1648—178.'!)», «Описание старой Малороссии», «Очерки малороссийских фамилий», «Люди старой Мало­россии» та інших він розробив значною мірою ноні питання: форму­вання на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення ко­зацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відігравав В. С Іконников (1841—1923), автор фунда­ментального «Опыта русской историографии». Численні праці з історії, археології та етнографії України написан В. Б. Антонович (1834— 1908). Серед них — «Дослідження про козацтво за актами 1500—1648", «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432— 1798», «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768», «Архео­логічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії».

З 80-х років дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напряму О. Я. Єфименко (1848—1918). їй належать, зокрема, праці «История украинского народа», «Копные суды в Левобережной Украине», «Турбаевская катастрофа», «Дворишнее землевладение в Южной Руси», «Очерки истории Правобережной Украины» та ін. До кінця XIX ст. відносяться початки творчої діяльності Д. І. Багалія (1857—1932) — «Очерки из истории колонизация и быта степной окраины Московского государства», «Опыт истории Харьковского университета» та ін. З лібе­рально-народницьких позицій історію України досліджував І. П. Новицький (1844—1890). його основна праця — «Очерки истории крес­тьянского сословия Юго-Западной России в XV—XVII веке». Виразне народницьке спрямування мали історичні праці О. І. Левицького (1848—1922)—«Очерки народной жизни в Малороссии во второй по­ловине XVII ст.», «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII в.», «Очерки старинного быта на Волыни и Украине». Багато монографій і статей з історії реформаційного руху в Європі, насамперед релігійних воєн у Франції, аграрних відносин у Франції напередодні та під час буржуазної революції кінця XVIII ст., написав ліберальний історик 1. В. Лучицький (1845—1918). Його ж досліджен­ня про общину на Україні мали на собі певний відбиток народницьких концепцій. У 80—90-х роках ґрунтовні праці з історії запорозького ко­зацтва опублікував Д.' І. Яворницький (1855—1940). Головні з них — тритомна «Історія запорізьких козаків», «Вольності запорізьких коза­ків», «Іван Дмитрович Сірко — славний кошовий отаман війська запо­різьких низових козаків», «Число і порядок запорізьких січей», «За­поріжжя в залишках старовини та переказах народу».

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлюва­ли І. Я. Франко, С. А. Подолинський, П. А. Грабовський та ін. їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народ­них мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (нагадаємо про валуєвський цир­куляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборо­нялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мово­знавства. Значна робота проводилася в галузі лексикогра­фії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький (1837—1911) — «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной, истории малорусского наречия в XVII в. та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознав­ства О. О. Потебня (1835—1891) —«Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречии» та ін. Відомими вченими-філологами були Ф. Г. Міщенко (класична філологія), М, П. Дашкевич (за­хідноєвропейська, російська та українська література), М. І. Петров (українське літературознавство). Великий вклад у дослідження історії і теорії української літерату­ри та мовознавства зробив І. Я. Франко.

У галузі фольклористики й етнографії плідно працюва­ли М. Ф. Сумцов, П. П. Чубинський, М. П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко та ін.

Розвиток юридичних наук на Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М. Ф. Владимирський-Буданов (істо­рія російського, українського, литовського і польського права), О. Ф. Кистяківський (кримінальне право, історія права і судочинства на Україні), В. А. Незабитковський (міжнародне право).

Отже, в другій половині ХїХ ст. на Україні творило ба­гато учених, які кращими зразками своєї творчості збага­тили культуру українського народу.

Здобутки художньої літератури. Українська література того часу розвивалася у тяжких суспільно-політичних умо­вах, однак досягла високого рівня розвитку. її зростання зумовлювалося великим впливом геніальної творчості Т. Г. Шевченка, передової російської літератури, револю­ційно-демократичних та національно-визвольних ідей. В українській літературі у суперечливому переплетінні й протиборстві співіснували революційно-демократичний, де­мократичний і буржуазно-ліберальний напрями. Повної зрі­лості досягли всі її жанри —проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Для художнього відображення дійснос­ті письменники використовували різні методи. Провідним серед них став критичний реалізм. Розширилася тематика літературних творів. У них з'явилися образи представників різних верств тодішнього суспільства, в тому числі «нових людей» — революційних борців. Великого поштовху розвит­кові української літератури надав журнал «Основа» (1861—1862 pp.). Чимало творів письменників Східної України друкувалось у періодичних виданнях на західно­українських землях — «Вечорницях», «Меті», «Ниві», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Знач­ним фактором збагачення літературного процесу були осо­бисті контакти письменників.

Демократичний напрям в українській літературі пред­ставляла видатна письменниця Марко Вовчок (М. О. Ві-лінська; 1833—1907). У своїй першій збірці «Народні оповідання» вона гнівно засуджувала кріпосницький лад, із великою любов'ю змалювала образи простих людей. У пі­зніших українських і російських оповіданнях, повістях, ро­манах («Інститутка», «Ледащиця», «Маруся», «Панська воля», «Кармелюк», «Невільничка», «Записки причетника» та ін.) письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти поміщицького гніту, іноземних загарбників, ви­крила духовну ницість провінціального панства, створила живі постаті виразників інтересів гнобленого люду.

У демократичному руслі протікала творчість видатного українського байкаря Л. І. Глібова (1827—1893). В алего­ричній формі він зображував безправне становище селян­ства, свавілля поміщиків, капіталістичний визиск трудя­щих, паразитизм чиновників, лицемірство і прислужництво («Вовк та Ягня», «Вовк і Вівчарі», «Щука», «Лисиця і Хов­рах», «Лев на облаві» та ін.), картав користолюбство, обмеженість панівних класів, з теплотою відгукувався про високі моральні якості простих людей («Хазяйка й Челяд­ники», «Зозуля й Горлиця», «Бджола і Мухи» та ін.). По­пулярними стали також його ліричні поезії та вірші для дітей.

Талановитий письменник-різночинець А. П. Свидницький (1834—1871) створив перший зразок реалістичного соціально-побутового роману з сучасного життя — «Люборацькі», в якому показано занепад старосвітської родини сіль­ського священика у трьох поколіннях. Цей твір засвідчив прямування української реалістичної прози до показу ши­роких епічних картин життя суспільства, до аналізу склад­них відносин пореформеного часу. Революційним пафосом були пройняті вірші молодого Свидницького «Україно, ма­ти наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина».

Яскравою зіркою на літературному небосхилі засвіти­лося ім'я поета-демократа С. В. Руданського (1834— 1873). Широкої популярності зажили його мелодійні лірич­ні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя» та ін.), написані в народнопісенному дусі. Ряд його віршів грома­дянського звучання («Над колискою», «Гей, бики!», «Нехай гнеться лоза», «Не кидай мене» та ін.) змальовували долю селян-кріпаків, закликали до боротьби в ім'я світлого майбутнього. Славу поетові принесли також його гуморис­тично-сатиричні вірші — так звані співомовки.

У 70—90-ті роки в літературу ввійшла нова плеяда ви­сокоталановитих письменників. Це насамперед І. С. Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання. Реалістично і високохудожньо письменник відтворив життя, побут та пси­хологію селян, заробітчан, бурлаків («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духовенства («Старосвітські ба­тюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»), міщан («На Кожум'яках»). Письменник звертався й до історич­ної тематики («Запорожці», «Маруся Богуславка», «Геть­ман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький» та ін.).

На революційно-демократичних засадах базувалася творчість Панаса Мирного (П. Я. Рудченко; 1848—1920). Автор новаторських соціально-психологічних романів і по­вістей з народного життя, він підніс українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори — це велика художня епопея, що відображає життя українського народу протя­гом майже всього XIX ст., особливо після реформи 1861 р. Автор нещадно викрив кріпацтво та його пережитки, весь тогочасний гнобительський лад, створив образи борців за соціальне визволення.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив свою творчість революціонер-демократ П. А. Грабовський (1864—1902). Розглядаючи літературу як «живу творчу силу громадського руху», він створив на засланні пристрас­ні революційні поезії (збірки «Пролісок», «З півночі», «Кобза»). У них поет вилив усі свої палкі почуття до екс­плуатованих і гноблених, проголосив непохитну віру в ре­волюційне перетворення світу.

Співцем трудових низів, виразником їхніх надій та прагнень був поет-демократ І. І. Манжура (1851—1893). У багатьох поезіях (збірки «Степові думи та співи», «Над Дніпром») він талановито змалював гірку долю трудящого селянства, наймитів, бурлаків, заробітчан, оспівував ге­роїчне минуле українського народу.

У 90-х роках розпочалася творча діяльність М. М. Ко­цюбинського (1864—1913). У цей час він поступово звіль­нявся від культурницьких ілюзій та утверджувався на ре­волюційно-демократичних позиціях. У ранніх творах («П'ятизолотник», «По-людському», «Дорогою ціною», «Для загального добра» та ін.) письменник показав бла­городство простих трудівників, пробудження в них почуття людської гідності, їхні прагнення до волі. Громадянські мотиви дзвінко зазвучали уже в ранніх поезіях Лесі Укра­їнки (Л. П. Косач-Квітка; 1871—1913)—«Досвітні огні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово,.чому ти не твердая криця» та ін.

У 80—90-х роках велику культурну й громадську діяль­ність розгорнув Б. Д. Грінченко (1863—1910), погляди яко­го в основі були демократичними, хоч і відзначалися су­перечливістю. У поезіях (збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін.), оповіданнях і повістях («Сонячний промінь», «Під тихими вербами» та ін.) він правдиво відобразив життя селянської бідноти, робітників-шахтарів, учителів тощо. Своєрідним явищем в українській літературі була поетична творчість Я. І. Щоголєва (1823— 1898) —збірки «Ворскло», «Слобожанщина». У 80-х роках з'явилися перші поезії В. І. Самійленка (1864—1925). Най­повніше його талант розкрився у сатиричних і гумористич­них віршах («Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні», «Патріота Іван» та ін.).

Чималий внесок у розвиток української літератури зро­били письменники, що стояли здебільшого на буржуазно-ліберальних позиціях,:—П. О. Куліш, О. Я. Кониський, Олена Пчілка, Д. Л. Мордовець та ін.

У гострих ідеологічних колізіях розвивалася література на західноукраїнських землях. Становлення її демократич­ного напряму відбувалося під впливом передової східно­української та російської літератури. Чимало самобутніх творів належить письменникові-демократу Ю. А. Федьковичу (1834—1888)—поезії «Дезертир», «Старий жовнір», «Довбуш», «Кобилиця», «Браття-опришки, гайда за чару», «В, день скону батька нашого Тараса...», оповідання й по­вісті «Люба-згуба», «Опришок», «Безталанне кохання» та ін. У них він яскраво відтворив побут, звичаї, психологію, надії та прагнення гуцулів, кликав до боротьби за соціаль­не і національне визволення, висловив свою глибоку любов до рідного краю.

У 70—90-х роках у Східній Галичині розцвів могутній багатогранний талант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча революційно-демократичного напряму І. Я. Франка (1856—1916), творчість якого є унікальним явищем не тільки української, а й світової культури. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та ін­тимної лірики (збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Із днів журби» та ін.), змалював величні образи револю­ціонерів, оспівував соціалістичний ідеал («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми» та ін.). Серед прозових творів, Франка, особливе місце посів бориславський цикл -(оповідання «Ріпник», «На роботі», повісті «Boa constric­tor»,.«Борислав сміється» та і.н.),, у якому яскравими ху­дожніми фарбами відтворено криваву історію первісного капіталістичного нагромадження,, жорстоку експлуатацію робітників підприємцями, перші виступи робітничого класу.

Поряд з. І. Я. Франком плідно працювала плеяда його талановитих однодумців—М. І. Павлик, Н. І. Кобринська, С.М. Ковалів, Т., Г. Бордуляк, Є. І. Ярощинська та ін.,Багатством тематики, широтою охоплення життя, рів­нем художньої, майстерності,, новаторством українське пи­сьменство, другої половини XIX ст, посіло помітне місце у світовій літературі.

Драматургія і театр. Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності ви­датних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні тради­ції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід пере­дової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно по­в'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п'єс, нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галерея образів пореформеної доби.

Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького (1840— 1930) —це понад 40 п'єс. Серед них: «Дай серцю волю, за­веде в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Гли­тай, або ж павук», «Дві сім'ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних харак­теристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Ха­рактерною особливістю Кропивницького є незвичайне вмін­ня добирати і майстерно представляти типові соціальні яви­ща, створювати характерні побутові сцени, малювати дра­матичні картини народного життя.

Багатогранним був талант письменника і драматурга М. П. Старицького (1840—1904), автора численних істо­ричних романів (трилогія — «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських та зарубіжних письменників — «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циган­ка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удоско­налені, ці обробки стали по суті новими самостійними тво­рами. Серед власних п'єс Старицького найвідоміші соціаль­но-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», низ­ка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І. К. Карпенко-Карий (Тобілевич; 1845—1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу ре­пертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бур­лака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача прав­ди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої со­ціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси «Наймичка», «Безталанна». Невмирущу славу драма­тургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко-Карий присвятив історичному мину­лому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Тво­рам драматурга притаманні незвичайна емоційність, лірич­ність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя»,— говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум'яках»), Па­нас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Ря­бина»), романтично-легендарних творів на історичному ма­теріалі («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального ви­криття, сила реалістичного проникнення в суспільні відно­сини, в морально-етичні засади пореформеної доби — все це свідчило про новаторський характер української драматур­гії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під заборо­ною. Згідно з відомим Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 p. цар дозволив ставити п'єси українською мо­вою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-гу­бернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені істо­ричні події, які нагадували б про колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвлад­них йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзви­чайно важких умовах.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценіч­не мистецтво, був аматорський театр. У 1861 —1862 pp. діяв аматор­ський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Това­риство, кохаюче рідну мову». Активну участь у його організації брали Л. І. Глібов, О. В. Маркович, О. М. Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І, Лагоди відновив свою діяльність та проісну­вав до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматор­ський театр (1865—1875 pp., керівник В. Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський, О. О. Русов, О. І. Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60—70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М. Л. Кропивницький та І. К. Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80—90-х роках.

1882 p. M. Кропивницький створив перші/ українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Запьковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квіт-ки-Основ'яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п'єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії». Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і ви­конанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-ху­дожньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з ка­сової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 р. директором трупи став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Об'єд­нання найвидатніших діячів українського театру благотвор­но відбилося на творчому зростанні трупи. її склад попов­нився новими талановитими акторами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко, М. Маньківський та ій.), а репертуар ^;—новими постановками («За двома зайцями» М. Старицького, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Утоплена» М. Старицького та ін.). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М. Лисенко. Вона могла ставити й опер­ні спектаклі. 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві — під керівництвом М. Кропивницького і під керівництвом М. Старицького.

У трупі М. Кропивницького були зібрані найталановитіші сили тодішнього українського театру: М. Заньковецька, М. Садовський, П. Сак­саганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, A. Максимович, І. Загорський, А. Переверзєва, О. Маркова, Д. Мова, П. Карпенко, Л. Квітка та ін. Керівник запровадив нову систему орга­нізації трупи — товариство на паях, до якого входило десять провідних акторів, що колегіально ппріїиунали питання репертуару, маршруту, найму і звільнення, дисципліни. Трупа відновила вистави попередніх років, інсценізувала мові п'єси 1. Кврпенка-Карого— «Бондарівна», «Poзумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». За роки своєї діяльності (1885—1888) трупа відвідала понад двадцять міст України, а також Петербург і Москву, де користувалася дійсно тріумфальним успіхом.

Трупа М. Старицького (Є. Боярська, О. Вірина, М. Маньківська, B. Грицай, Ю. Косиненко, Л. Манько, Л. Ліницька, Ю. Шостаківська та ін.) також базувалася на товариських засадах. Ідейні та організаційні принципи, запроваджені Кропивницьким і Старицьким під час їх­ньої спільної роботи, і тут залишилися в силі. За роки своєї діяльності (1885—1891) трупа відновила вистави «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці», «Глитай, або ж павук», «Дай сер­цю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «За двома зайцями», «Запорожець за Дунаєм», «Чорноморці», «Утоплена», «Гаркуша». Крім того, репертуар поповнився п'єсами «Не судилось», «Юрко Довбиш», «Крути, та не перекручуй» та ін. М. Лисенко написав музику до вистав «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Різдвяна ніч», «Ніч під Івана Купала». Трупа розширила територіальні межі діяльності українського театру: вона гастролювала у Криму, на Кубані, Поволжі, в Польщі, Білорусії, на Кавказі, відвідала Москву та Петер­бург. Сприйнявши кращі здобутки тодішнього репертуару, колектив то рував нові шляхи в напрямі порушення суспільно значущих питань, відіграв значну роль у дальшому розвитку музичного жанру, підніс мистецтво театральної режисури.

У подальшому кращі традиції перших українських про­фесійних колективів продовжили нові великі трупи: М. Садовського (діяла з 1888 по 1898 p.), M. Кропивницького (1888—1893; 1894—1900), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890—1909). їхню основу складало сузір'я ві­домих нам акторів. З'явилися й нові талановиті сили — Ф. Левицький, Г. Борисоглібська, І. Загорський, Д. Гай­дамака, В. Марченко, І. Мар'яненко та ін.

Крім великих драматичних колективів, у 80—90-х роках на Україні діяло кілька десятків українсько-російських труп, створених колишніми акторами. У містах, де існували спеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські. трупи. 1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

1864 р. у Львові було засновано український професій­ний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався із творів наддніпрянських і за­хідноукраїнських письменників, кращих зразків європей­ської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати, Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді захід­ноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли тала­новиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін. Ба­гато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І. Франко.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістов­ності, великої критично-викривальної сила і високої худож­ньої довершеності.

Піднесення музичної культури. Умови, що склалися внаслідок урядових заборон, були несприятливими й для розвитку української музики. Однак завдяки зусиллям передових діячів культури і в цій галузі відбулися великі зру­шення. Дійового поштовху, як ми знаємо, завдали україн­ські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. М. Кропивницький також знаний як співак і композитор (зокрема, велику по­пулярність здобули його пісня «Соловейко» та дует «Де ти бродиш, моя доле»). Українська музична культура по­ширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали на Україні.

Піднесенню музичного мистецтва на Україні сприяли видатні російські композитори. Так, ряд авторських кон­цертів на початку 90-х років дали П. І. Чайковський (Київ, Одеса, Харків), С. В. Рахманінов (Київ та Харків), М. А. Римський-Корсаков (Одеса). Значну роль відіграли відділення Російського музичного товариства, що виникли в ряді великих міст України. При них були засновані му­зичні школи, які згодом перетворилися на училища. У Киє­ві, Харкові та Одесі діяли російські оперні театри. Однак ні вони, ні відділення Російського музичного товариства не займалися пропагандою української музики.

Великим надбанням українського мистецтва є творчість багатьох композиторів. Уже в перший пореформений рік славетний співак С. С Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Компози­торові належать також відомі пісні «Стоїть явір над во­дою» і «Спать мені не хочеться».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя «Вечорниці» П. І. Ніщинського (1832—1896). Центральна частина її — знаменитий чоло­вічий хор «Закувала та сива зозуля», в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композито­ра є обробки народних пісень «Про козака Софрона», «Про Байду», романси «Порада», «У діброві чорна галка». Пал­кий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса (1853—1909) «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом., мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П. П. Сокальського (1832— 1887) — опери «Мазепа» (за поемою О. С. Пушкіна «Пол­тава»), «Майська ніч», «Облога Дубна» (обидві за М. В. Гоголем), фантазії «Українські вечори», «На беретах Дунаю» та інші фортепіанні твори, а також романси і хо­ри. Його перу належить капітальна теоретична праця «Рус­ская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...», в якій проводи­лася думка про зв'язок національних особливостей мелоди­ки народної пісні з мовою даної національності. М. М. Калачевський (1851—1910) написав відому «Українську сим­фонію», в основу якої ліг народнопісенний матеріал («Ві­ють вітри», «Дівка в сінях стояла», «Побратався сокіл з сизокрилим орлом», «Ой, джиґуне, джиґуне» та ін.). Пе­реважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор.

Значним досягненням стала Симфонія соль-мінор В. І. Сокальського (1863—1919). Композиторові належить також кілька оркестрових творів, фортепіанні мініатюри, багато романсів, дитяча опера «Ріпка» та ін. Понад 30 тво­рів на слова Т. Г. Шевченка («Така її доля», «Утоптала стежечку», «Якби мені черевички» та ін.), низку романсів і (серед них «Дивлюсь я на небо» на слова М. Петренка) і аранжировок створив В. І. Заремба (1833—1902).

Цілу епоху в музичному житті України становить твор­чість М. В. Лисенка (1842—1912) —великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому суди­лося стати основоположником української класичної му­зики.

Основні творчі здобутки М. В. Лисенка припадають на 70—90-ті ро­ки. Композитор обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», який включав понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями романси, дуети і хори написані на тексти І. Я. Франка («Безмежнеє поле»), Є. П. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. В. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне («Коли розлучаються двоє») та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка «Та­рас Бульба». На сюжети повістей М. В. Гоголя написані також опери «Різдвяна ніч», «Утоплена». Композитор створив музику до п'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», оперету «Чорноморці», ди­тячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий ступінь професіоналізму Лисенко підніс інструменталь­ну музику. Він є автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фанта­зії» та «Елегійного каприччіо» для скрипки і фортепіано, струнних квар­тетів і тріо,, п'єс для віолончелі. Ним створено багато творів для фор­тепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез № 1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). Теоретичні праці Лисенка ззклали наукові основи національної музичної фольклористики. Творча спадщина великого композитора стала невичерпним джерелом укра­їнської музичної культури.

Розвиток музики на західноукраїнських землях також стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах му­зичні номери були органічною часткою спектаклів, які на­зивалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Знач­ного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій, Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Ма­совими стали збирацтво і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. М. Вербицького (1815—1870). йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близь­ко десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національ­ної музики створив І. А. Лавровський (1822—1873) — автор багатьох хорів («Козак до торбана», «Осінь», «Руська річ­ка», «Заспівай ми, соловію» та ін.), пісень, музики до дра­матичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І. І. Воробкевича (1863—1903). Серед його хорових тво­рів — композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», вальси, мазурки, польки, музика до спек­таклів.

В. Г. Матюк (1852—1912) працював здебільшого у во­кальних жанрах. Відомі його хори («Руська пісня», «Боле­слав Кривоустий під Галичем»), пісні («Веснівка» на слова М. Шашкевича). Центральне місце серед музично-драма­тичних творів А. К. Вахнянина (1841—1908) належить опе­рі «Купало». Мелодія його хору «По морю, по морю» пізні­ше стала основою революційної пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати». Глибиною почуттів відзначалися хори і ро­манси Д. В. Січинського (1865—1909) —«Даремне, пісне», «Пісне моя», «Із сліз моїх» та ін. Основу творчості О. Й. Нижанківського (1862—1919) також становили хо­рові твори («З окрушків», «Гуляли», «Вечірня пісня»). По­пулярними були його дуети «Люблю дивитись», «До ластів­ки». Західноукраїнські композитори брали активну участь у громадсько-культурному житті, видавали підручники з музики тощо.

Отже, в другій половині XIX ст. українські композито­ри створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

Образотворче мистецтво й архітектура. Характерним для українського образотворчого мистецтва другої полови­ни XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, на­родності, життєвої правди. На розвитку художнього життя на Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних ху­дожніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. Ви­сокої професійної майстерності українські художники про­довжували набувати в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Оде­сі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку всієї культури па перше місце вису­вається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюють­ся, він збагачується на нові сюжети і міцніше пов'язується зі суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмис­лити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жан­ру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формуван­ня пейзажного жанру, що набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість укра­їнських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма із них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних тра­дицій Т. Г. Шевченка — Л. М. Жемчужніов, І. І. Соко­лов, К. О. Трутовський. Творча діяльність Л. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов'ю до україн­ського народу, його історії та культури. Він створив про­никливі картини «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу» та інші, був видавцем альбому, присвя­ченого Україні і в пам'ять шевченківського названого також «Живописною Україною». Найвище піднесення мисте­цьких здібностей І. І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукувався як про людину, що «любить наш народ і нашу країну», виявилося в картинах «Повернення з Ярмарку», «Проводи рекрутів», «Погорільці», «Ніч напе­редодні Івана Купала», «Ранок після весілля в Малоросії», «Українські дівчата ворожать на війках». До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спад­щина К. О. Трутовського (1826-—1893).^: Митець з^: глибоким знанням предмета відтворював побут та звичаї українсько­го і російського народів («Хоровод у Курській губернії», «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок» та ін.), гостро засуджував суспільні порядки («Збирання недоїмок на селі», «Рекрутський набір», «У судді» та Ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письмен­ників.

У дусі ідейних иастанов передвижників творив живопи­сець і графік П. Д. Мартинович (1856—1933). Йому на­лежать картини «У канцелярії волосного писаря», «Внут­рішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» та ін.

Художник-передвижник М. Д. Кузнецов (1850—1929) у творах «На заробітки», «На сінокос», «У свято» з тепло­тою зобразив сцени повсякденного життя народу, підкрес­лив глибокі соціальні контрасти («Об'їзд володінь», «Миро­вий посередник»). Неабиякі здібності виявив Кузнецов у портретному жанрі. Людина з її переживаннями була в центрі полотен й іншого вдумливого художника, проникли­вого психолога, тонкого колориста К. К- Костанді (1852— 1921) —«В люди», «Біля хворого товариша», «Рання вес­на», «Старенькі» та ін.

Визначним майстром побутового жанру був академік М. К. Пимоненко (1862—1912). Переважна більшість його творів, написаних на теми селянського життя, відзначають­ся щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю. Серед них — «Святочне ворожіння», «Весілля в Ки­ївській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс* та ін.

У 80—90-х роках у побутовому жанрі з'явилася міська тематика. З'явився і новий герой, найчастіше з найбідиіших верств населення — «Відпочинок», «На бульварі» П. О. Нілуса, «Міг бути людиною», «Ранок у холодній» С. Я. Кишинівського. У картині Г. О. Ладиженського «Ви­вантаження граніту в Одеському порту» вперше в україн­ському живопису зроблено спробу змалювати образи ро­бітників.

Українська тема посідала чільне місце в творчості ро­сійських художників О. Д. Ківшенка, В. Д. Орловського, А. І. Куінджі, братів Маковських. Проте особливе місце тут належить І. Ю. Рєпіну, Визначним явищем російського та українського історичного жанру стало його грандіозне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», яке надовго визначило шляхи подальших шукань україн­ських митців.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вда­валися до героїчної історії козацтва («Сторожа запорізь­ких вольностей», «Козачий пікет» С. І. Васильківського, «Проводи на Січ» О. Г. Сластіона, «Запорожці викликають ворога на герць» А. І. Кандаурова, «Тривога» Г. С. Крушевського, «Похорон кошового» О. О. Мурашка та ін.).

Видатним українським художником-реалістом був С І. Васильківський (1854—1917). Найцінніше у його до­робку — твори, присвячені рідній природі,— «Козача лева­да», «Залишки вікового лісу», «Степ на Україні», «Ранок» та ін. Своєрідністю бачення природи відзначалися картини І. П. Похитонова (1850—1923) — «Зимові сутінки на Украї­ні», «Сіножать», «Отара на тирлі». Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К. Я. Крижицький (1858—1911)—«Хутір на Україні», «Перед грозою», «Лі­сові далі», «Косарі на Україні», «Жнива». Цінним надбан­ням української художньої культури є твори П. О. Левчен­ка (1856—1917) та М. С. Ткаченка (1860—1916), які реп­резентували ліричний струмінь у розвитку реалістичного пейзажу.

У творчості західноукраїнських художників, які здобу­вали освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразним був вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все більш демократичного характеру. Зачинателя­ми західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович (1839—1903)—-«Бойківська пара», «Гуцулка бі­ля джерела», «Шевченко на засланні» —та Т. Д. Кописганський (1844—1916)—«Гуцул з Липовиці», «В селян­ській хаті», «Погорільці». Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. І. Труш (1869— 1941). На Буковині у 80—90-х роках працював Ю. Г. Пі-гуляк (1845—1919), відомий своїми жанровими картинами «Гуцули», «Любов і мірність», а також: портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва па Буковині пов'язані з ім'ям М. 1. Івасюка (1865—1930). Це картини, при­свячені простим селянам, полотна на історичні теми, порт­рети. 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г. Г. Рошкович (1854—1915), який, зокрема, викопав багато розписів у церквах.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повіль­ніше. У найбільш поширених тематично-жанровій скульпту­рі малих форм і жанрі портрету помітних успіхів досягли Л. В. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оран­ка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. П. Забіла (бюсти М. Є. Салтикова-Щедріна, М. В. Гоголя, мармуровий портрет Т. Г. Шевченка), Б. В. Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельниць­кому (скульптор М. Й. Мікешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Piгep та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на роз­мах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівель­ної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архі­тектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Я. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, Першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова, оперного театру (арх. В. О. Шреттер), Володимирського собору (арх. І. В. Штром, П. І. Спарро, О. В. Беретті). У Харкові за проектом О. М. Бекетова збудовані приміщення комерційного учили­ща і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперно­го театру (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер), Нової біржі (арх. О. Й. Бернардацці). На західноукраїнських землях з'яви­лося чимало примітних споруд: у Львові — будинки полі­технічного інституту (арх. Ю. О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), оперного театру (арх. 3. Горголевський), у Чернівцях — будинок резиден­ції митрополита Буковини (арх. й. Главка), на Закарпат­ті— мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужго­родської синагоги, комітатськиіі будинок у Береговому. От­же, в архітектурі України часів капіталізму разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Отже, незважаючи на загалом несприятливі суспільно-політичні умови, культура України у другій половині XIX ст. досягла значних здобутків. Творчість багатьох та­лановитих діячів науки, літератури й мистецтва була на­самперед підпорядкована обстоюванню передових ідей, служінню інтересам широких народних мас. Саме в цей час. було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури - як непересічного утвору, а кращі ми­стецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси націо­нального характеру знайшли, своє цілковите втілення у творчості видатних представників народі}.

Рекомендована література

Історія українського мистецтва: У 6 т. К., 1970. Т. 4. Кн. 2.

Історія української літератури: У 2 т. К., 1987. Т. 1.

Історія філософії на Україні: У 3 т. К., 1987. Т. 2.

Кравець М. М. Іван Франко — історик України. Львів, 1971.

Марков П. Г. А. Я. Ефименко — историк Украины. К., 1966.

Марков П. Г. Общественно-политические и исторические взгляды М. А. Максимовича. К., 1986.

Нариси історії архітектури Української РСР (Дожовтневий період). К., 1957.

Нариси історії української музики: У 2 ч. К., 1964. Ч. 1,

Пинчук Ю. А, Исторические взгляды Н. И. Костомарова (краткий очерк). К., 1984.

Український драматичний театр: Нариси історії: У 2 т. К., 1967. Т. 1.