Тема 12. Філософська антропологія

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з основними питаннями, поняттями та проблематикою філософської антропології.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Людина як предмет філософського аналізу.

2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині

3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.

4. Особистість і суспільство. Проблема людської свободи.

Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І. Кант питання «що таке людина?» формулює як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки, не дивлячись на певні недоліки та історичну обмеженість, додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображен­ням і символом макрокосму – Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності та самоцінності людини як духовної істоти.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття, вважала істинно людським в людині те, що робить її представни­ком всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливо­сті людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеаліс­тичних уявлень німецької класики, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марк­сизму повертають людині її цілісність - розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності.

З кінця XIX - початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини стає чи не основною длябільшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи та індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй непо­борності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С.К'єркегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антрополо­гічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалі­зму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення, «екзистенції» людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проб­лематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особли­вий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження лю­дини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок ево­люційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапієнс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність со­льного життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції - природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність, індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існу­вання людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченність космосу. Люди­на постає як природно-космічна істота.

В марксистській теорії людина виступає як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі, суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «не запрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина створює і розвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

Отже, крайностями щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людсь­кого існування, друге - соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» - природними і соціальними чинниками. За винят­ком природного і соціального змісту на місці людини в даних теоріях зали­шається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена «ззовні», виступає своєрідною «іграшкою» соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма мож­ливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до само детермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами - отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індиві­дуальним діячем.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою скінченність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Тає­мниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фрома, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною на протязі історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточно­го, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як «готове» знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішен­ня проблеми сенсу життя з історії людської культури. З античних часів ві­дома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (з грецької «насоло­да», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цін­ність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і лю­бов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати не­повторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів – від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідаль­ності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради ін­ших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають ін­тереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небез­пека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюєть­ся лише на засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал, реалізації якого людина може посвятити своє життя (це може бути ідея комунізму, «світлого майбутнього» тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національно-релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального «Я» не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда - в першу чергу самому здійснитися як Людина, або - мовою релігії - «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Як писав французький філософ Г.Марсель, «піднятися до Бога - це означає ввійти в самих себе, більше того, в глибину самих себе - і себе ж перевершити».

Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універ­сально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ - і природний, і суспільний. Таке можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством, з культурою людства. Це і є саме те, що має назву ду­ховної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості - справа її влас­ного вибору, особистого ризику віри і долі.

В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і суспільс­тва є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зрос­тання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору. Через світові війни, революції, тоталітарні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозу всесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, че­рез протиріччя науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова цивілізація з принципово іншим типом соціальних зв'язків. Це потребує но­вого вирішення «вічної» проблеми - чи в змозі індивід бути володарем своєї долі, чи може він створити сам себе і своє життя?

Досить неоднозначною є роль суспільства в цьому процесі. Взаємовід­ношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх актив­ності, моральної і громадської позиції залежить становище суспільства і міра його «людяності».

Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченними зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначає­ться його соціально-історичними і культурними особливостями. Саме в су­спільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття «особистість» передбачає наявність самодетермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає - бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох взаємообумовлених факторів: внутрішнього - від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього - від типу і характеру суспільних відносин.

У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Поняттям «індивід» позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду «людина розумна», але й певної соціальної спільноти. Індивід - одиничне буття соціального, певний «атом» соціуму, один з множини подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. Будь-яка людина як соціальний індивід є фрагмен­том, обмеженою часткою, локальним відображенням суспільного цілого, у цьому розумінні людина виступає соціально-обмеженою істотою, що знахо­диться в залежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статус людини виступає такою умовою, що обмежує її індивідуальні можливості.

Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагмен­том неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуаль­ність. За своїм походженням поняття «індивідуальність» є ренесансним по­няттям. Саме на епоху Відродження приходиться розквіт яскравих, оригі­нальних, унікальних в своїй неподібності до інших індивідуальностей. Ви­ключність, обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф.Енгельса, то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатогранністю вченос­ті. Індивідуальність і є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізня­ють одну людину від всіх інших. Кожний індивідуум - носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключ­ність, неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому при­таманне неповторне життя.

З поняттям «особистість» пов'язана фундаментальна, істотна риса лю­дини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним продук­том обставин, а виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна сво­бода волі і вибору, здатність до творчості у всіх її проявах. Особистість - це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона - суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненнями вона зобов'язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю означає не бути маріонеткою суспільства, не грати нав'язану суспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю - озна­чає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси - і бути відповідальною за свої вчинки. Бути особистістю - означає не посилатися на різноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійність особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безумовними цінностями, вічними заповідями. Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність, мо­ральність, здатність до творчості.

З плином історії змінюються суспільні відносини, типи взаємозв'язку людини і суспільства, а звідси - і соціальні типи особистості, ступінь їхнього розвитку. Історія знає три основних типи соціальності, що визнача­ють історичний тип особистості: відносини особистої залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів.

Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, кас­ти тощо. І реально, і в усвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для нього - це «ми», певна спільнота, соці­альна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід в традиційних суспільствах - не особис­тість, не індивідуальність, а лише «групова людина».

З розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. І часто вона йде на зре­чення, на втечу від свободи. Належність до певної спільноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття сим­патії до знайомих, до «своїх», до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» - з іншою культурою, з ін­шою релігією, з іншою людиною, неподібною за своїми поглядами і пере­конаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і не своїми. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за сло­вами Е.Фрома, це є тваринна симпатія, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.

Християнство вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засади людської єдності - почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові - домашні його» підкреслювали необхідність розірвати зв'язки особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.

Техногенна цивілізація, що виникає разом з формуванням буржуазних відносин, ґрунтується на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи індивідуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецедентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дозволило індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де кожний індивід - сам по собі, соціальне і морально ізольо­вана одиниця суспільства. Він переслідує свій власний інтерес, намагаю­чись використати інших в своїх цілях. Саме тут відносини між людьми на­бувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших як до засобу досягнення своїх економіч­них цілей. Звідси - панування духу відчуження, індивідуалістичної самот­ності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, вона опинилась у полоні вузько-егоїстичних відно­син, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише як товар.

Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надособистого (суспільного чи божественного) цілого. Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, по­чуває себе вкрай самотньо і незручно всередині бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосувався до сучасного соціуму (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистісного начала), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аутсайдером в суспільс­тві. Саме такі духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сфор­мувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів - творчих об'єднань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, глибоко особистих відносинах і прихи­льностях. Нові форми комунікації створюються на основі «позасоціально­го», вільного часу, збільшення якого є характерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науково-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співто­вариств, можливість для здійснення індивідами свого самостійного і вільно­го вибору форм спілкування, які не запрограмовані, не визначені наперед існуючим суспільством, обумовлені не його масовою культурою, а особис­тою культурою індивідів.

Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, впрагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своєму житі. Володіння свободою - це критерій розви­неної особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних процесах. Але свобода не є прос­тим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Немож­ливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов'язково веде до свавілля і анархії. Людина з народження є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Правове суспільство саме і є таким суспі­льством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, девсі соціальні інститути забезпечують ці права. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відпо­відальність обумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших - від нашої свободи. Однак, свобода волі - це зав­жди вибір добра чи зла, вона завжди приховує в собі можливість свавілля. Право і закон в суспільстві - це механізми приборкання, засіб подолання гріховного начала в людині.

Розрізняють негативне визначення свободи (як «свободу від») і позитивне («свободу для»). В першому випадку маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагається позбутися. Потреба свободи в цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всім живим істотам. Однак, люди не вільні у виборі об'єктивних умов свого життя. Історична необхід­ність - це і є сукупність об'єктивних обставин і умов життєдіяльності люди­ни, які створюються всіма попередніми поколінням шляхом практичної дія­льності. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності, вона є вибором з уже існуючих можливостей. Люди не вибирають об'єктивні умови свого існування, але вони вільні у виборі своїх цілей та засобів їх реалізації. Стикаючись з необхідністю, люди намагаються її пі­знати і потім приймати рішення із знанням справи. Але свобода як пізнана необхідність і відповідна до цієї необхідності діяльність - це ще не справж­ня свобода. Вона є підпорядкованою зовнішній необхідності, є проявом іс­торичної необхідності.

Позитивне визначення свободи як «свободи для», як свободи самореалізації особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода - це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Людина як вільна істота завжди чинить опір соціальній необхідності, зовнішньому середовищу, певному соціум якщо вони заважають її особистісному існуванню, не співпадають і навіть суперечать її совісті, власній позиції, принципам моральності, ідеалам, вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони і виступають тією внутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вона підкоряється через яку не може переступити і якою вона не хоче поступитися. Соціально-економічні, політичні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особистості ко­ріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності - завжди нонконформіст, він - «не як всі», дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соці­уму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.