Тема 10: Філософська онтологія; проблема буття

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з поняттям онтології, її основними питаннями та проблематикою.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План лекції:

1. Проблема буття в історії філософії.

2. Структура буття та місце в ній людини.

3. Простір і час як найзагальніші характеристики буття.

Онтологія – вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття. Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю. Категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Філософія не обмежується констатацією того, що існують фізичний світ, люди, рослини, тварини, суспільство, духовна культура тощо. Філософія покликана віднайти основу всієї різноманітності, множинності явищ світу, відкрити зв’язки, взаємозалежності між ними. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Досить давно філософами було помічено, що не все доступне нашому чуттєвому досвіду є справжньою реальністю. У світі спостерігається вічна плинність буття, всі речі з’являються і з часом зникають. Світ роздрібнений на елементи, окремі явища та речі. Те, що безпосередньо спостерігається в світі, є тимчасовим, тому воно не має статусу правдивої реальності. Що є безперечно і безумовно існуючим? Філософи дійшли висновку, що чуттєве сприйняття світу ще не розкриває глибинної сутності речей. Дійсно існуючим є особлива, понадчуттєва реальність, яка недоступна чуттєвому досвіду, але яку можна осягнути розумом. Так виникає метафізика – вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостереження сутність речей, про причину їх єдності та внутрішнього взаємозв’язку. Метафізика стала основою філософської онтології. Основними питаннями онтології і метафізики з античних часів були такі питання:

- Чи існують першоелементи всього існуючого?

- Чи існує субстанція як правдива реальність, як гранична основа буття? Якщо так, то чи є вона незмінною субстанцією, або ж її потрібно мислити як вічно мінливу?

- Чи існує світ як цілісна єдність, або він є лише множиною незв’язних одне з одним явищ, речей, подій?

- Чи має світ початок і кінець, або він є вічним і нескінченним?

- Чи все у цьому світі визначається причинно-наслідковими зв’язками, або є дещо вільним, не підпорядкованим детермінації?

- Яке місце людини у світі? Чи є людина черговою ланкою світового розвитку, чи вона є його вершиною?

Потрібно зауважити, що існує суттєва відмінність в розумінні онтології східною та західною традицією. Тільки за Заході підґрунтям сущого є буття. Східна онтологія ґрунтується на уявленні про небуття як дійсної основи всього існуючого. Небуття на Сході трактується не як негативна характеристика – відсутність буття, а як позитивне перевершення буття. Якщо в західній філософії всі речі та явища сприймаються як різноманітні форми буття, тобто зникнення речей є лише переходом до іншої форми буття, то в східній культурі саме буття є лише тимчасовим проявом небуття. Усе виникає з «великої порожнечі», з небуття, і все з часом щезає в небутті.

У західній філософії проблема буття вперше була поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок. Онтологія, в тому числі антична, нерозривно зв’язана з пошуком субстанції, субстрату всього сущого. Поняття «субстрат» і «субстанція» мають певні відтінки. Під субстанцією розуміється гранична, не знищувана основа, фундаментальна сутність буття. Субстрат – це вічний «будівельний» матеріал, з якого складається світ. Перші кроки в пізнанні буття були пов’язані зі зведенням субстанції до субстрату, з пошуком конкретного першоелементу світу. Субстратом світу спочатку вважали конкретну речовину (землю, воду, вогонь, повітря тощо), пізніше – атоми, найменші і неподільні матеріальні частинки. Одні філософи стверджували, що буття знаходиться у вічному становленні. Тут все виникає і щезає, а тому зворотною стороною буття є небуття, інші філософи заперечували цю думку, наполягаючи на тому, «що буття є, а небуття немає» (Парменід). Буття є єдиним, незмінним і нерухомим, стверджували вони. Крім того, правдива реальність є понадчуттєвим буттям і осягається тільки розумом. Платон висуває думку, що першоосновою світу є понадчуттєвий «світ ідей», світ певних духовних сутностей. В епоху середньовіччя істинне буття ототожнювали з буттям Бога, а земне, створене буття, вважалося неістинним. Онтологія епохи Відродження повертається до ідеї одухотворення Всесвіту, до природи як справжньої реальності. У період Нового часу утверджується підхід до буття як до субстанції. Підґрунтям світу вважається або єдина субстанція (монізм) – духовна чи матеріальна, або дві (дуалізм), або множина субстанцій (плюралізм). По-різному вирішується і проблема пізнавальності субстанції – від впевненості в можливості пізнання сутності буття до заперечення такої можливості частково або повністю (позиція гносеологічного скептицизму та агностицизму). У філософії XVII-XIX ст. втрачається образ буття спорідненого людині. Якщо в античні часи людина мислилася мікрокосмом, часткою одухотвореного макрокосмосу, «живого» Всесвіту, а в епоху середньовіччя – «образом і подобою» Божою, то в новочасній філософії буття сприймається як об’єкт, що протистоїть людині як суб’єкту пізнання і діяльності. Природне буття в якості об’єкта стає чимось таким, що потрібно підкорити, нав’язати йому свою волю, силою змусити розкрити свої таємниці і використати в своїх цілях – це утвердження ідеї панування над природою.

У натуралістичних та матеріалістичних концепціях образом справжньої реальності стає природа як машиноподібна, механічна система з діючими в ній неминучими, «сліпими закономірностями». Духовна реальність не має тут статусу буття, вона є лише вторинним, похідним проявом природного світу. Ідеалістичні концепції Нового часу підґрунтям світу вважали духовну субстанцію. Основну увагу вони приділили проблемі гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості, за допомогою чого, на їх думку, людині відкривається світ правдивої реальності. Ідея єдності буття і знання про нього, впевненість в тому, що буття розкриває себе через людське пізнання, – є традицією європейської класичної філософії. Дійсно існуючою тут є така реальність, що засвідчується розумом. Німецька класична філософія обґрунтувала неможливість побудови онтологічного вчення без його зв’язку з людським пізнавальним досвідом, без зв’язку з гносеологією.

Післякантівська філософія другої половини XIX століття втрачає інтерес до онтологічної проблематики. Як довів Кант, питання про буття не має сенсу без звертання до людського досвіду. А людський досвід не в змозі розкрити сутність речей, їх правдиве існування. Виявилося, що буття не може виступати для людини як «річ у собі», бути об’єктивною, незалежною від інтерпретації реальністю. Людське пізнання ніколи не виходить за межі світу, щоб судити про нього ззовні. Була піддана критиці сама націленість класичної філософської традиції на осягнення правдивої реальності, що існує незалежно від людини.

Філософія ХХ століття відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського буття. Феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика та інші напрямки сучасної філософії відкривають світ людського буття як особливу реальність, що має статус справжньої реальності, істинної. Сучасна онтологія створює філософську картину світу як світу людської буттєвості, що включає в себе поняття «світ екзистенції», «життєвий світ» людини, «світ повсякденності». Буття як таке, в своїй істині, розкривається тільки через людську присутність в ньому, через причетність людини до світу. Філософська онтологія спирається на науку, але не зводиться до її картини світу. Наукова картина світу пов’язана з необхідністю з’ясувати, що саме існує і в яких формах, а філософія центрує це знання на людині, відповідаючи на питання: яким є буття, що розкриває себе через людське існування. Філософія включає людину з її свободою і творчою діяльністю в наукову картину світу.

Буття є єдністю людини зі світом. Філософська онтологія осмислює буття як присутність в світі людини.

У сучасній філософії по-різному оцінюється роль та місце людини в світі. Існують принаймні два протилежні варіанти бачення цієї проблеми: світ як ворожа щодо людини реальність та світ як «сродний» людині. Екзистенціалізм підкреслює трагедійність людського буття. Людина закинута в світ, він є чужим і ворожим, сповненим заперечними, нищівними силами. Певні підстави для такого світоуявлення, безумовно, є. Вихідною умовою людського буття є зіткнення буття і небуття. Людина є єдиною істотою в світі, що знає про свою скінченність. Проблема смерті в людському житті, її переживання сповнюють буття людини трагічністю. Інша філософська позиція заснована на ідеї спорідненості людини і світу. Людина вкорінена в глибинну реальність, вона є її способом саморозкриття. еволюція людського знання, творчості, діяльності є еволюцією світового самоодкровення. Адже справжнє буття не є чимось існуючим незалежно від людського буття і прихованим від людини. Правдиве буття є таким, що викликається до життя самим фактом людського існування. Всесвіт здійснює себе через людське буття. Людина не є якимось «стороннім» в світі, існує споріднення людини і Всесвіту.

Буття має певну будову, структурну організацію. Згідно з науковою і філософською картиною світу в бутті можна виділити такі форми:

- Наукову природу (механічні, фізичні, хімічні, геологічні, космічні процеси та їх структурні елементи);

- Живу природу (клітини, організми, популяції, види, біосфера та інше);

- Світ людського буття (географічне середовище, техніка, матеріальне виробництво, суспільство з його підструктурами, буття особистості, світ духовності –суспільної та індивідуальної свідомості).

Сучасна наукова картина світу ґрунтується на уявленні про світ як такий, що самоорганізовується, знаходячись у становленні. Наука вже не шукає незмінної, універсальної сутності буття. Вона розглядає буття в розмаїтті його мінливих проявів, різноманітних форм та рівнів. Як висловився бельгійський вчений І.Пригожин, один з творців теорії синергетики, донедавна наука була наукою про буття і тільки останнім часом вона почала набувати рис науки про становлення. У ній сформувався новий підхід до розуміння світу, нова теорія його самоорганізації, нова світоглядна позиція – синергетика. Природа тут виступає вже не як машиноподібний об’єкт, а як система, що самоорганізується. Так, наприклад, особливістю живих систем є те, що вони спроможні використовувати смерть для своєї самоорганізації. Без процесу контролювання смерті не буває життя (складові організму перебувають завжди в процесі оновлення – розпаду, відмирання і утворення нових живих структур).

Особливістю процесів самоорганізації є те, що вони включають в себе ситуацію вибору, можливість альтернативних варіантів подальшого розвитку, а звідси – є необоротними процесами. В науці ХХ століття закони природи виявилися не жорстко визначеними, однозначно «запрограмованими», «точними», а такими, що включають в себе певну невизначеність, непередбачуваність, момент несподіваного випадкового вибору, тому вони є проявом певної «свободи». У цьому полягає природна передумова і можливість втручання людини в процеси природного та історичного розвитку. Саме цим обумовлена і необхідність відповідальності людини та людства за свої вчинки, які безпосередньо впливають на необоротні світові процеси.

У світі відбувається безперервний процес взаємодії впорядкованості та невпорядкованості, космосу і хаосу. Налагодити зв’язок між космосом і хаосом є призначенням людини в світі. За думкою видатного українського вченого В.І.Вернадського, людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі. Біосфера під впливом людської праці і наукових досягнень поступово трансформується в новий стан – сферу розуму, ноосферу. Французький вчений і філософ Т. де Шарден вважав, що космогенез, процес походження та еволюції Всесвіту здійснюється через одухотворення світу, в якому бере участь людина. Тобто на людину покладено космічну відповідальність за постійне подолання ентропії (ентропія – це процес наближення до стану термодинамічної рівноваги, «теплової смерті», до стану інертної, мертвої матерії; стан максимальної ентропії – це і є смерть), за збереження життя і розуму у Всесвіті. Людині, щоб бути, потрібно постійно долати, переборювати тенденції до небуття. Гуманізм ХХ століття наполягає на тому, що буття самої людини загрожує безоглядне маніпулювання силами природи. Людина повинна взяти на себе відповідальність за життя, турботу про усвідомлене існування у Всесвіті.

Простір і час є невід’ємним і найзагальнішими характеристиками буття. Проблеми простору і часу досліджувалися як у філософії, так і в науці. З античних часів у філософії сформувалися дві тенденції в поясненні простору і часу. Перша з них – субстанційна (Демокріт, Ньютон), згідно з якою простір і час є «порожніми» формами, ізольованими, незалежними від матеріальних об’єктів. Простір у Ньютона – незмінне, нескінченне вмістилище всіх матеріальних тіл. Час – вічна і незмінна тривалість. Простір і час – об’єктивні реальності, які є абсолютними, – вони все в себе вміщують і не від чого не залежать.

Друга концепція – релятивна (Аристотель, Лейбніц та інші). За Лейбніцем, ні абсолютної порожнечі, ні чистої тривалості поза межами конкретних матеріальних тіл не існує. Простір – це порядок взаєморозташування тіл, а час – порядок послідовності, зміни подій.

Сучасна наука, розвиваючи релятивну концепцію, доводить, що простір і час знаходяться у взаємозв’язку між собою і з розвитком матеріальних об’єктів та систем. У фізиці це знайшло свої відображення в теорії відносності Ейнштейна.

У сучасній науковій картині світу домінує тенденція встановлювати все більш тісний зв’язок між матерією, розвитком, простором і часом. Простір тут є характеристикою буття як усталеного і структурно організованого. Простір визначає форму та структуру співіснування матеріальних об’єктів. Найзагальнішими властивостями простору є тривимірність, однорідність, нескінченність, симетричність, протяжність. Час є характеристикою буття як плинного, здатного до змін і розвитку. Час визначає послідовність подій, їх тривалість, ритми та швидкість розвитку матеріальних об’єктів. Властивостями часу є одномірність, асиметричність, необоротність.

Простір і час нерозривно пов’язані з особливостями матеріальних об’єктів, формами існування яких вони є. Тому визначають особливості фізичного, хімічного, біологічного, соціального простору і часу. Кожний фрагмент світу має свій власний простір і час.

Філософський аспект розгляду проблеми простору і часу пов’язаний з визначенням ролі даних категорій в людському бутті, з аналізом культурно-історичних факторів, що впливають на уявлення про час і простір у певну епоху. Простір і час виступають не тільки формами існування матерії, але і засобами пізнання, формами духовної діяльності, способами визначення та орієнтації людини в історії та культурі.