Тема 9: Сучасна світова філософія

Мета:

- Пізнавальна: познайомитись з основними напрямками, класифікаціями та проблематикою сучасної світової філософії.

- Виховна: виховати висококультурну особистість.

- Розвиваюча: розвити пізнавальні процеси (пізнавально-психічні процеси: пам’ять, абстрактне мислення, увага, уява).

План:

1. Виникнення сучасної філософії та її особливості.

2. «Філософія життя» (Ф.Ніцше).

3. Психоаналітична філософія (З.Фрейд, К.Юнг).

4. Екзистенціалізм.

5. Неопозитивізм та його різновиди.

 

Початок свідомості сучасної світової філософії датують або кінцем ХІХ, або 20-ті роки ХХ століття, період зростання «некласичних» тенденцій. На перший план поступово виступають ірраціоналістичні концепції, але і в межах класичного раціоналізму з’являються вчення (марксизм, позитивізм О.Конта), які проголошують розрив з попередньою філософською традицією.

Сучасна філософія значно розширила спектр філософської тематики, в ній з’явились нові проблеми, зв’язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що вважалися традиційними. Це обумовило надзвичайну різноманітність і множинність філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків ХХ століття. Фундаментальне питання: чи варто беззастережно відмовлятися від традицій класичної філософії, або ж має йтися про їхній подальший розвиток у нових формах?

Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто – перегляд традиції класичного раціоналізму. Критика цієї традиції здійснюється з двох сторін: по-перше, з боку ірраціоналізму, по-друге, з позиції сучасного раціоналізму, що змінив свою форму.

Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови. На перший план виходять проблеми людської суб’єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, проблеми культури та історії, проблеми комунікації, морально-етичної проблеми.

Філософські течії ХХ століття можна розділити на два основних позиційних напрямки: ірраціоналістичний; екзистенціально-антропологічний напрям («філософія життя», екзистенціалізм, філософія франкфуртської школи, психоаналітична філософія, персоналізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія та інше); раціоналістичний, позитивістські орієнтований напрям (неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм тощо).

Найбільш поширеними і впливовими вченнями у ХХ столітті стають ірраціоналістичні вчення. У центрі їхньої уваги – проблеми людського існування. Розум і всі форми раціонального, свідомого у людини проголошуються вторинними, а вирішальне значення у людському житті відводиться інстинкту, волі, інтуїції, вірі, підсвідомому тощо. Своє завдання ірраціоналістична філософія ХХ століття вбачає у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Питання про сенс людського існування постає тут особливо гостро, у зв’язку з чим згасає інтерес до природи і зростає інтерес до історії.

Ірраціоналізм ХХ століття бере свій початок з «філософії життя», що формується у другій половині ХІХ століття. Основними представниками цієї філософії стали А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей, О. Шпенглер та інші. «Філософія життя» відверто відмовляється від раціоналістичної традиції, пропонує нове бачення світу і людини.

Центральним поняттям стає поняття життя. Світ розуміється тут не як впорядковане і закономірне у своїй основі буття, а як «життєва реальність», те що неможливо осягнути «холодним» розумом, «мертвими», застиглими раціоналістичними схемами та принципами. Життя несе у собі творчій імпульс, воно є вічним потоком, рухомим, мінливим, невизначеним, хаотичним процесом. Тому і людину потрібно розуміти як живу істоту, а не просто як «втілений інтелект», тільки як суб’єкт мислення і пізнання. Зовсім не розум визначає специфіку людини, є більш глибинні основи її суб’єктивності – воля, життєвий порив, прагнення до життя, жадоба могутності тощо. Життєву реальність можна збагнути тільки через інтуїцію, тому філософія повинна свідомо відмежуватись від науки, перетворитися з філософії пізнання на філософію «переживання повноти життя». Основним предметом повинна стати людина, історія, культура.

Започаткував «філософію життя» А. Шопенгауер, але по-справжньому відомим і популярним це вчення стає завдяки творчості німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.), саме його називають «пророком ХХ століття». Він накреслив ті форми, в яких існує сучасна культура, передбачив її кризу, руйнацію. Свою філософську концепцію Ф.Ніцше викладає у формі есе, афоризмів. Найбільш відомими його творами стали «По той бік добра і зла», «Переоцінка цінностей», «Так казав Заратустра», «Антихристиянин», «Воля до влади». Головним своїм завданням Ніцше вважав створення філософії, яка б давала життєвий орієнтир, тому центральне місце в ній належить морально практичній проблематиці.

Провідною ідеєю ніцшеанської концепції стає вчення про волю як першооснову всього існуючого, а основним поняттям – «воля до влади». Світ за Ніцше, не є впорядкованим космосом, він є хаосом, перехрестям боротьби різних життєвих сил, усе пронизане інстинктом самозбереження «волею до влади». «Воля до влади» - основний чинник людського духу. Життя – бурхливий потік, в якому точиться боротьба за існування, а людина – істота, що сама створює власний життєвий світ, саме вона вносить в нього певний сенс, якого світ сам по собі позбавлений.

Переміни у духовній ситуації європейського суспільства він визначив як симптом хвороби і дав їй назву – нігілізм («нігілізм» - від лат. «ніщо», означає заперечення загальновизначенних цінностей). Занепад культури свідчить про нежиттєздатність класичної духовної традиції, заснованої на «тиранії розуму». Стара культура «зжила» себе, потрібно допомогти їй загинути. Гасла своєї «нової моралі» - «хай гине все слабке», «падаючого - підштовхни» - Ніцше здійснює в критиці традиційних ідеалів. Не існує об’єктивної точки зору на предмет, будь-яке знання завжди є результатом інтерпретації суб’єктивної оцінки. Не тільки істина, але й всі релігійні заповіді, моральні норми та ідеали цілком відносні, всі вони виявляються лише засобом у боротьбі людських інтересів.

Уся європейська культура, відмічає Ніцше, є продуктом християнської ідеї та моралі, «рабської моралі», яка культивує цінності покори, самозречення, співчуття до слабких, підтримує життя у тому, що вже «дозріло до загибелі». «Рабська мораль» потрібна для тих, кому не вистачає «волі до влади», ця більшість – «натовп», «сіра маса», яку Ніцше називає «расою рабів». Невелика меншість людей, «духовних аристократів», «раси панів» - це ті, хто створює історію та збагачує культуру, від них залежить поява нового типу людини – «надлюдини». Існує природна нерівність людей, народів, культур, обумовлена рівнем «життєвих сил». Право сильного стає наріжним каменем ніцшеанської «моралі панів», яку треба позбавити «химери совісті».

Засновником психоаналітичної традиції, яка вплинула не тільки на філософську думку ХХ століття, але й на медицину і психологію, соціологію та педагогіку, етнографію й антропологію, на сучасне мистецтво і літературу, став австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.). Найбільш відомими його творами стали «Я і воно», «Тлумачення сновидінь», «Майбутнє однієї ілюзії». Основним внеском в науку і філософію стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства.

Своє вчення З.Фрейд розцінив як третій в історії думки людства відчутний удар по наївному людському самолюбству. Коперник поклав край претензії людини на центральне місце у Всесвіті. Вчення Дарвіна вказало на місце людини в одному ряду з іншими живими істотами, поставило під сумнів ідею божественного походження людини як «вінця творіння». Психоаналіз Фрейда доводить безпідставність претензій людини вважати себе розумною істотою, що керується в своєму житті власним розумом. Фрейд, як і Ніцше до нього, здійснив своєрідну критику ілюзії класичної культури через аналіз людської психіки. Класика налягає на розумності та природній доброті людини, а Фрейд зосереджує увагу на аморальності, соціальній агресивності людської природи. Явище підсвідомого було відомо задовго до Фрейда, але саме він зробив підсвідоме об’єктом дослідження з принципово нових позицій, які утверджують за підсвідомим провідне місце в процесі становлення та існування людини. Людську психіку, пояснював Фрейд, можна порівнювати з айсбергом, значна частина якого знаходиться під водою, як і сфера підсвідомого – переважна частина психічного життя поза контролем розуму. Свідомість, розумне в людині є значною частиною психічного життя.

Підсвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстинктів, темних ірраціональних, асоціальних, аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і пороків – владолюбства, марнолюбства, алчності, заздрості - лежать два основних інстинкти: сексуальний (позначається Фрейдом терміном «лібідо»), агресивний («потяг до смерті»). Ці два інстинкти є тими силами, що керують у преважності людським життям.

Роль підсвідомих імпульсів виявляється досить неоднозначною. З одного боку, вони лежать в основі різноманітних неврозів, душевних конфліктів, проявів зла, агресії, насильства. З іншого боку, саме підсвідомі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять активність людини у мистецтві, у науковому пізнанні, у всіх формах людської діяльності. Пояснюючи причину такого неоднозначного впливу підсвідомості на людське буття, Фрейд звертається до архаїчних культур, до історичного минулого людства щоб знайти пояснення конфлікту між свідомістю і підсвідомим, між «Я» і «Воно».

Виникнення суспільства і людської цивілізації нерозривно пов’язане з появою культури, яка починається з заборони. В архаїчних суспільствах перші заборони торкались первісних інстинктів – сексуального і агресивного (заборона вбивства родичів, заборона кровозмішування). Причина заборони була настільки сильною, як і самі інстинкти – продовження роду, його самозбереження і захист від руйнівних тваринних інстинктів. Але внаслідок цього виникла перша історична ситуація конфлікту міх бажаннями та заборонами. Уся подальша історія людства – історія долання цього конфлікту двома різними шляхами – шляхом сублімації (від лат. «піднесення») і шляхом витіснення. При «сублімації» неприйнятні у суспільному середовищі інстинкти реалізуються в завуальованих формах – у сновидіннях, у міфологічний і релігійних уявленнях, в фольклорі, буденній мові, у всіх формах людської активності – у художній та науковій творчості, у спорті та політичній діяльності тощо. Цей спосіб «ілюзорного» задоволення є нормальним для суспільства способом функціонування біологічних інстинктів, їх енергія переключається на соціально дозволені форми активності.

Гірший спосіб, який не стільки долає, скільки веде до нових душевних конфліктів – витіснення. Первісні інстинкти мають настільки фундаментальний характер, що заборонити їх можна, але знищити – ні. Їх можна тільки усунути і приховати в глибинах душі, у сфері, яка не усвідомлюється самою людиною. Функцію «суспільного цензора» виконує культура, вона не допускає до усвідомлення індивідом справжніх мотивів його поведінки. Культурні традиції, моральні норми, релігійні приписи формують совість як почуття провини, саме завдяки совісті заборони стають самозабороною. Пригнічені і нереалізовані інстинкти стають джерелом негативної енергії, приводять до неврозів, до деструкції, руйнування людської психіки.

Теорія Фрейда була створена спочатку як метод лікування неврозів через аналіз і пояснення прихованих імпульсів (звідси – термін «психоаналіз»). Саме в усвідомленні, у розумінні пригніченості інстинктів вбачався спосіб подолання неврозу. Особлива увага приділялася Фрейдом дитячій психіці, дитинству, коли відбувається перший досвід конфлікту між соціальними заборонами і бажаннями, коли зазнаються психічні травми, що в явній формі можуть виявитися набагато пізніше.

Справжнє керівництво людським життям здійснюється сферою підсвідомого, а свідомість і всі людські уявлення виявляються всього лише завуальованою формою справжніх мотивів нашої поведінки, маскою, яку прагнуть вдягнути на себе інстинктивні потяги. Навіть найблагородніші духовні пориви, високі почуття, піднесені ідеали є відбитком прихованих примітивних потягів і бажань, – так трактує людську духовність Фрейд.

Звертаючись до проблеми культури у своєму есе «Невдоволеність культурою», Фрейд розкриває її суперечливий характер. Обмежуючи первісні потяги та інстинкти, приборкуючи їх власними засобами, культура, разом з тим, провокує неврози. Чим вищий рівень цивілізованості, культури людини і суспільства, тим більшою є загроза руйнування людської психіки. Війни, повстання, революції, інші масові прояви насильства і агресії Фрейд розцінює як «колективний невроз».

Фрейд у своєму вченні біологізує людину, підкреслює ірраціональність, алогічність людини, агресивність стає невід’ємною характеристикою природи людини. Суспільство, на думку Фрейда, виконує переважно репресивну функцію, обмежуючи свободу інстинктів індивіда, тому завжди буде конфліктна цілісність – суспільство та індивід.

Карл Юнг (1875-1961 рр.) стає першим і найближчим спадкоємцем вчення Фрейда, але пізніше робить значний перегляд ідей свого вчителя, Юнг піддає критиці перебільшення ролі сексуального початку в людській психіці, лібідо він продовжує вважати основним інстинктом, але розуміє його не як сексуальну, а як універсальну життєву енергію. Основним досягненням творчості Юнга стало відкриття явища «колективного підсвідомого».

Колективне підсвідоме, вважав Юнг, є результатом родового життя. Досліджуючи людські сновидіння, міфи, релігійні уявлення, витвори мистецтва, фольклор, Юнг помітив такі підсвідомі духовні явища, які не могли бути зв’язані з індивідуальним життям і досвідом. Виявилося, що певні образи і символи були успадковані нами і збереглися у вигляді «архетипів». Архетипи, за Юнгом, є підсвідомими образами – символами, які передаються у спадок й оформлюють наше мислення і нашу поведінку. Досвід всіх минулих поколінь фіксується у глибинних структурах людського мозку і зберігається в універсальних, єдиних для всіх людей, всіх народів, всіх часів архетипах. Архетипи є підґрунтям існування людського роду, його духовною спадщиною, яка оживає через глибинні механізми пам’яті кожного окремого індивіда. Саме колективне підсвідоме, яке складається з архетипів, є справжнім фундаментом духовного життя індивідів. Раціональне «Я» не є центром особистості. Архетипи виводять особистість за межі раціонального індивідуального життя, в сферу минулого і майбутнього людського роду, в сферу вічного, за межі простору і часу. Особистість має глибинну ірраціональну і надраціональну природу. Дослідження людського досвіду наблизили Юнга до визнання релігійного світу. Саме в людській душі Юнг знайшов ту сферу, в якій наука і релігія не спростовують одне одного.

Неофрейдизм, представлений іменами Е.Фрома, К.Хорні, Г.Салліван, став продовженням і розвитком фрейдистських ідей в соціологічних та культурних дослідженнях.

Екзистенціалізм – філософське існування людини – виникає у 20-х рр. ХХ століття у Німеччині. Основоположниками німецького екзистенціалізму стали М.Хайдергер і К.Ясперс. пізніше виникає французька школа екзистенціалізму, яка стала більш популярною у 40-60-х рр. ХХ століття. Її представниками стали Г.Марсель, Ж.-П. Сартр, А.Камю. До екзистенціального напрямку тяжіє і творчість таких філософів, як М.Бердяєв, Л.Шестов, М.Бубер, М.Мерло-Понті, Х.Ортега-н-Гасет та інші. Предтечею своєї філософії екзистенціалісти вважають творчість та ідеї Паскаля, Унамуно, Достоєвського, Ніцше, Гусерля, К’єркегора. Саме К’єркегору належить термін «екзистенція» (йдеться про існування людини).

Екзистенціалізм є відображенням духовної кризи сучасної культури. У ньому переважають трагічні настрої – песимізм, відчай, незадоволеність, відчуття абсурдності світу, відчуження людини, її «закинутості»…

Екзистенціалізм починає з критики раціоналістичної традиції класичної філософії, звинувачуючи її в тому, що вона залишила поза межами філософії основну філософську проблематику – проблему людського існування. Будучи філософією пізнання, класична філософія розглядала людину тільки як суб’єкт пізнання, якому протистоїть світ як об’єкт. Людиною в її цілісності, з її унікальним внутрішнім світом ні філософія, ні наука не цікавились.

Екзистенціалізм відсторонюється від питання – який світ є сам по собі, безвідносно до людини, наскільки вірно і точно його можна пізнати та інше, і зосереджує увагу на суб’єктивному людському досвіді. Своєю основною заслугою екзистенціалісти вважали відкриття абсолютно нового типу буття – суб’єктивного людського досвіду, екзистенції. Усвідомлення і переживання власної присутності в світі, відчуття абсолютної унікальності, неповторності власного існування і є екзистенцією – по-справжньому людським способом буття. Екзистенціалісти вважають, що перед людиною завжди постає вибір – обрати «справжнє» існування або «несправжнє», «бути» або «мати», дійсно існувати як Людина або «здаватися» нею. У концепції екзистенціалізму світ (і природній, і соціальний) розуміється як чужий і ворожий щодо людини. Людина «закинута» у Всесвіті, який є пустим, сліпим і байдужим до людських турбот; він позбавлений сенсу, а тому – абсурдний. Світ нав’язує людині «несправжнє» існування в якості об’єкта, речі серед інших речей. «Несправжність» такого існування полягає в тому, що втрачається основний вимір суто людського існування – вимір свободи, вільний вибір власної долі. Існування «речі» не залежить від самої речі, існування в «речовій проекції» означає бути об’єктом, зазнати вплив ззовні, з боку природних, економічних, соціальних, культурних факторів, бути обумовленим їхньою дією. Суто людське існування полягає в тому, щоб бути суб’єктом, а не об’єктом, тим хто діє, хто впливає і хто визначає. Суспільство «усереднює», нівелює людину, нав’язуючи їй стандарти поведінки, смаків, уявлень, образу життя. Сучасне масове суспільство веде до омасовлення людини, до відчуження її від своєї власної сутності, від інших людей, від світу. Єдиний спосіб залишитися людиною в цьому нелюдяному світі полягає в мужності обирати свободу. Свобода як вільний вибір, що поєднується з мужністю, відповідальність за цей вибір. Екзистенція нерозривно зв’язана з усвідомленням скінченності власного буття. Проблема смерті є однією з центральних в екзистенціалізмі. Невід’ємним елементом екзистенції є також переживання «пограничної ситуації», тобто ситуації смерті, страждання, боротьби, провини. Відсутність у людини наперед заданої сутності і необхідність її створення – ще одна ознака людського існування.

Екзистенція, «справжнє» людське існування можливе лише через ясне усвідомлення трагічності буття, скінченності, смертності особистості, її «закинутості» в абсурдному світі. Тому з екзистенцією пов’язані такі почуття і переживання, як самотність, страх, провина, страждання, відчуження, неспокій тощо, – вони є предметом філософського дослідження. Прорив до екзистенції, прозріння, усвідомлення «справжньої» реальності відбувається в умовах «пограничної» ситуації. У «пограничній» ситуації людина опиняється в момент найглибших потрясінь, коли звичний погляд на життя змінюється гострим переживанням знайденого сенсу.

Особливість людської екзистенції полягає в тому, що людина «закинута» у світ без сутності. «Існування людини, - стверджує Сартр, - випереджує її сутність». Будь-яка річ, що існує в світі, має певну сутність, яка обумовлює особливості існування речі. Людське існування, на думку екзистенціалістів, нічим не визначено, тому людина є ні доброю, ні злою «від природи». Сенс людського життя екзистенціалісти вбачають в самостворенні людиною власної сутності у процесі існування в світі. Причому в людському існуванні неможлива ситуація, коли людина може остаточно «завершитися» в своєму самостворенні. Людина приречена не тільки творити себе з нічого, але й постійно долати сама себе, перевершувати себе, виходити за власні межі.

Свобода є єдино можливим способом існування. Справжня свобода абсолютно незалежна від зовнішніх умов і обставин, вона внутрішня, свобода волі і духу, свобода вибору моральної позиції в житті. Дійсно існує лише той, вважає Сартр, хто вільно вибирає, сам себе створює. Бути – значить вибирати себе. Бути вільним – означає не зраджувати собі, зберігати в собі Людину, не зважаючи на обставини. Свобода – це мати мужність бути людиною в нелюдимому світі.

Проблема свободи як вибору викликає проблему відповідальності. Мужність обирати свободу – готовність людини до ризику, готовність взяти на себе всю повноту відповідальності за вибір. Екзистенціалісти пропонують два варіанти реалізації свободи в умовах сучасного суспільства. Один варіант, найбільш виразно представлений Хайдергером, можна визначити як «етику неучасті», колись людині потрібно зупинитися заради зустрічі з собою, з власною екзистенцією. Свобода передбачає у даному випадку відмову від активної соціальної діяльності, від своїх претензій на владу, розрив з загальноприйнятими цінностями, зі стандартом «жити як всі», відмову від вічних перегонів за успіхом. Другий варіант свободи пропонує А. Камю. Звільнитися від «тиранії суспільного цілого», вважає він, можливо тільки через активний опір соціальному середовищу, через бунт, через протест і заперечення авторитетів, традиції, норм життя і поведінки, що нав’язуються суспільством. Мотив боротьби за духовну свободу, за можливість залишатися собою в умовах індустріального суспільства знайшов своє відображення у молодіжній контркультурі.

Позитивістський напрям у філософії ХХ століття орієнтований на перетворення філософії в науку. Основними проблемами цього напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки. Позитивістська філософія розвивається як опозиція ірраціоналістично-антропологічному напряму.

У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів. Виникає позитивізм у 30-х роках ХІХ століття, в межах класичної філософської традиції. Перший етап позитивістської філософії представлений іменами О. Конта, Д.Міля, Г.Спенсера. «Другий позитивізм» виникає на межі ХІХ-ХХ століть як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві, його основоположниками стали Е. Мах і Р.Авенаріус.

Позитивістська філософія ХХ століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму». Неопозитивізм – широка філософська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого розвитку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифікаціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залишилися незмінними. Програма позитивізму, як класичного («першого» і «другого»), так і некласичного (неопозитивізму з його варіантами), ґрунтується на наступних установках.

Позитивістська філософія орієнтована на проблеми науки: проблеми структури і функцій наукового знання, методології, логіки науки тощо. Для позитивістської концепції традиційним є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі. Характерними ознаками цього напряму є відданість ідеалу наукової раціональності, цінність чітко сформульованої думки, прагнення озброїти науку такими засобами пізнання, які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.

Впевненість у тому, що єдино можливим знанням є спеціально-наукове знання, що ідеалом пізнавальної діяльності є наука, створена за моделлю математично-природознавчих наук, вплинули і на бачення сутності філософії, і ролі у духовній культурі, зв’язку її з наукою. Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити філософію на справжнє, наукове позитивне знання, на противагу знанню марному, химерному, «метафізичному» («метафізичне» - це те, що виходить за межі безпосередньо даного; «метафізика» - вчення про надчуттєву реальність, всю філософію яка шукає граничні основи буття, ототожнюють з метафізикою). За словами О.Конта, «позитивне і означає реальне на противагу химеричному». «Метафізичність» філософського знання, вважають позитивісти, полягає в тому, що вся попередня традиційна філософія займалась проблемами, які в принципі неможливо раціональним способом перевірити, тобто ні з позиції емпіричного досвіду, ні логіко-математичними засобами. Спочатку наголос робився на неможливості співставлення тверджень філософії з фактами. Пізніше знайшовся ще один аргумент проти філософії: «вся метафізика позбавлена смислу, оскільки вона перепсована грубими помилками логічного характеру» (Р.Карнап).

Звідси випливає основна установка позитивізму щодо філософії: філософія не має свого предмета дослідження, як самостійна дисципліна вона не має права на існування. Але, якщо філософію очистити, як вважають позитивісти, від «метафізики», тобто від всіх світоглядних проблем, перетворити її на позитивне знання, вона може виконувати певні функції, зв’язані з «обслуговуванням» наукового знання. Класичний позитивізм залишив за філософією роль систематизатора наукового знання, посередника і об’єднуючого фактора між різними галузями науки. Неопозитивістська філософія вважає, що її роль – бути логікою та методологією науки.

Неопозитивізм виникає у 20-х роках ХХ століття. Його першою формою став логічний позитивізм, який постав за мету логічний аналіз науки. Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками – М.Шлік, К.Гедель, Р.Карнап, Л.Вітгенштейн. Ідеї логічного позитивізму також поділяли Б.Рассел, Г.Фреге та інші. Неопозитивісти викидають з філософії всі «залишки» метафізичних питань, які ще були притаманні класичному позитивізму ХІХ століття, у першу чергу – проблему існування об’єктивної реальності. Ця проблема була визначена як тема, що позбавлена наукового смислу. Чуттєво-емпіричні дані, що досліджуються наукою, були визначені не як прояви об’єктивної реальності, а як «матеріал пізнання», з яким можна просто маніпулювати. Основна функція «наукової» філософії повинна була полягати не в систематизації наукового знання, як вважали перші позитивісти, а в діяльності по аналізу наукових форм знання засобами математичної логіки. Величезний вплив на концепцію логічного позитивізму здійснили творці математичної логіки – Г.Фреге і Б.Рассел. Основним завданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей. Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до рішення наукових проблем. Кінцевою же метою логічних позитивістів було створення єдиної методологічної основи для всіх наук, яка гарантували би строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.

Саме з логічного позитивізму починається переорієнтація позитивістської філософії на проблеми мови. Спочатку ставилося завдання переформулювати і перекласти висловлювання звичайної мови на мову формалізовану, штучну, на символи математичної логіки (логічний позитивізм). Пізніше виникає філософія аналізу «нормальної», тобто звичайної природної мови (аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу).

Представники «Віденського гуртка» називали себе «науковими емпіристами», підкреслюючи, що вони першими провели науковий аналіз поняття досвіду. Наукове знання, на їх думку, ґрунтується на методі індукції. Строга наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спостережень та експериментів. Результати емпірично-експериментальних досліджень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифікації, розробленим неопозитивістами. Логічний аналіз науки методом верифікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, перевірити дослідним шляхом. Якщо твердження не може бути перевірено таким способом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають з науки.

Логічні позитивісти стикнулися з такими труднощами принципу верифікації, які вони не в змозі були подолати. До того ж англійський філософ К.Поппер піддав ґрунтовній критиці і індуктивно-емпіричну концепцію, і принцип верифікації логічних позитивістів. На думку Поппера, наука, що використовує індуктивний метод, тобто робить узагальнюючі висновки з великої кількості спостережень, - є міфом. Насправді наука йде до висновку часто після одного спостереження, виходить з припущень, а наукові висновки і теорії завжди є певними здогадами, і аж ніяк не універсальними обґрунтованими істинами; наука вгадує, але не обґрунтовує. Тому надії логічних позитивістів на міцний емпіричний фундамент науки виявилися марними. Замість принципу верифікації, Поппер пропонує принцип фальсифікації, тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують певні положення. На його думку, загальні наукові положення неможливо верифікувати, але можна спростувати (фальсифікувати). Сутність принципу фальсифікації полягає в тому, що теорію можна вважати дійсно науковою, якщо її в принципі можна спростувати, можна виявити в деяких випадках її хибність. Наприклад, теорія Ейнштейна, хибність якої для окремих випадків можна довести, виявляється науковою. Будь-яка «нормальна» теорія на відміну від лженауки, включає в себе певну заборону, не дозволяє пояснити все, що завгодно. Впевненість логічних позитивістів, у тому, що можна побудувати штучну математизовану мову як абсолютно логічну, внутрішньо несуперечливу систему, була підірвана відомою «теоремою неповноти» Геделя. У ній було доведено, що досягти повної визначеності, повної обґрунтованості неможливо навіть в математичному знанні, а звідси неможливо повністю формалізувати мислення і побудувати ідеально строгу математизовану мову.

Після краху, який зазнав логічний позитивізм, досліджуються лінгвістичні механізми мови, значення мовних висловлювань, смисли мовних виразів. У 50-60-х роках панівним варіантом неопозитивізму стає аналітична філософія, або філософія лінгвістичного аналізу. Поштовхом до її розвитку стали пізні роботи Л. Вітгенштейна і філософія «здорового глузду» Г.Мура. Лінгвістична філософія переносить наголос на аналіз повсякденної мови, на умови її правильного застосування – мова почала розглядатися як найважливіша частина людського буття.

У 60-70-ті роках формується ще один варіант позитивістської філософії – постпозитивізм. Його основними представниками є І.Лакатос, Т.Кун, Фейєрабенд та інші. Постпозитивізм зазнав значного впливу ідей К.Поппера, його концепції «критичного раціоналізму». На перший план тут виступають проблеми, що викликані змінами в самій організації наукового пізнання: наука стає все більш зв’язаною з промисловими комплексами, все більш динамічною, зростає колективний характер наукової творчості. Постпозитивізм зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмах його розвитку, сутності наукових революцій, на зв’язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини.

Висновок, який був зроблений представниками постпозитивізму, полягає в тому, що сучасна наука при всій її могутності та практичної ефективності є досить відносним знанням, побудованим на припущеннях. У наш час наукове знання сприймається за істинне, якщо воно дістає підтримку найкомпетентніших фахівців епохи, або якщо воно будується на засадах, які на той час перебувають у моді. Виявилося, що наукове знання, яке нібито повинно бути максимально об’єктивним, насправді залежить від багатьох факторів: від теоретичної позиції дослідника, від тієї наукової моделі, якої він дотримується, від пануючих релігійних вірувань, від матеріального середовища, соціального оточення, навіть від психологічних рис дослідника.

Згідно з «критичним раціоналізмом» Поппера, наука розвивається тільки як процес здогадів і припущень, в яких міститься можливість їх спростування. Будь-яка теорія з часом виявляється хибною. Наука неспроможна породити знання, яке б було певним або хоча б ймовірним. Будь-яку теорію потрібно розглядати як здогадну, що отримала деяке підтвердження. Але в любу мить перевірка може виявити її хибність. Розвиток науки можна розглядати як процес «спроб і помилок», треба вчитись на власних помилках.

Т.Кун у своєму відомому творі «Структура наукових революцій», спираючись на аналіз багатьох прикладів з історії культури, показав, що розвиток науки не є лінійним процесом накопичення відкриттів та винаходів, процесом нагромадження все більш повного і точного знання. Наука розвивається стрибками: пануюча парадигма (модель) наукового знання з часом зазнає кризи, супроводжується розривом зі старим, усталеним науковим баченням і змінюється на нову парадигму. Причому завжди існують різні можливі варіанти нової парадигми науки, перемога певної наукової моделі залежить, як доводить Кун, не від безсторонніх і неупереджених перевірок і доказів, а від найрізноманітніших, часто випадкових факторів – психологічних, естетичних, соціальних, практичних тощо. Відтепер людству судилося жити в постійній невпевненості і в абсолютній невизначеності – це висновок, який роблять дослідники аналізу наукового знання ХХ століття.