Шістдесятництво. Дисидентський та самвидавничий

Після смерті Й.Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига». Вона дещо поліпшила умови розвитку культури та мистецтва в цілому. У 1953 р. було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання у старших класах Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук Василь Олександрович Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ. У 1956 р. утворилася сільськогосподарська академія. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву «шістдесятників». Доба «шістдесятництва» стала в українській культурі часом духовної мобілізації поетичних (в широкому значенні) сил, оскільки саме тоді, незважаючи на панування офіційної ідеології, були сформовані ідеї та символи, котрими встановлювалися глибинні зв’язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років.

«Шістдесятники» – це рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, виступала проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювала українське національно-культурне відродження і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Євген Сверстюк, Борис Олійник, критик Іван Дзюба, публіцист В’ячеслав Чорновіл, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха. Зокрема, інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко «Проміння землі» (1957 р.), «Вітрила» (1958 р.), «Мандрівки серця» (1961 р.). Побачила світ перша збірка В.Симоненка «Тиша і грім» (1962 р.), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І.Драча «Соняшник» та М.Вінграновського «Атомні прелюди». Вже у 1962-1963 рр. шістдесятників піддали критиці, твори багатьох із них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції. Необхідно зрозуміти, що хрущовська «відлига» не була таким вже сприятливим часом для української культури. Давши легший подих цій культурі, вона під виглядом боротьби проти абстракціонізму й формалізму нищила живу творчу думку. Не випадково представники української діаспори називали цей період «хрущовською зморою». Уже на початку 60-х рр. «відлигу» поступово було згорнуто і розпочато переслідування кращих представників української інтелігенції. Це викликало низку акцій протесту з боку «шістдесятників», які ще залишалися на волі. Ціла кампанія переслідування була організована проти одного з найвідоміших опозиціонерів – І.Дзюби, автора популярної «самвидавчої» роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаної після хвилі арештів. У «самвидаві» поширювались есе В.Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), твори Є.Сверстюка («Собор у риштованні»), М.Осадчого («Більмо»), І.Калинця, В.Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, проти русифікації. «Шістдесятники» стали інтелектуальним та духовним підґрунтям подальшого руху опору в республіці, передтечею і першими представниками правозахисного руху в Україні – дисидентства. Термін «дисидент» був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Головними центрами дисидентства були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі та інших містах. У 1970 р. у Львові почав виходити самвидавчий журнал «Український вісник», котрий друкував заборонені офіціозом твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувалися офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором видання був В.Чорновіл, йому допомагали Я.Кендзьор, М.Косів, О.Антонів. У 1970-1972 рр. вийшли шість номерів «Українського вісника». Поява журналу була важливою подією для дисидентського руху, оскільки сприяла його організаційній консолідації. У січні 1972 р. в Києві, Львові та деяких інших містах України було заарештовано близько двох десятків чоловік, найактивніших дисидентів: В.Чорновола, І.Світличного, Є.Сверстюка, І.Геля. Навесні 1972 р. була проведена нова серія арештів серед дисидентів. У слідчих ізоляторах, за різними підрахунками, на цей час перебувало від 70 до 122 чол., яких звинувачували за політичними статтями. Арешти супроводжувалися повальними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців та їх друзів. Декого з арештованих примусили прилюдно покаятися в «антирадянщині» і створити таким чином вкрай негативний образ інакодумців. У результаті цього погрому майже повністю був паралізований самвидав. Припинилося видання «Українського вісника». Більшість активних дисидентів опинилася у таборах для політичних в’язнів.

27 Особливості рад доби в укр культ. Пан соцреалізму.

. Монопольний диктат соціалістичної бюрократії призвів до приниження і, врешті-решт, морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, і від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, народну", з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу. Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу продовжилась і логічно завершилась у масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за антинаціональною спрямованістю поєднувалась з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Роз'єднати ці два явища важко. Вони співіснували тривалий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70 —80-х роках ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здав позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виник на хвилі бездумного запобігання перед чужинською модою. Пошук власних національних творчих резервів відійшов на другий план, поступився місцем численним кліще та стереотипам комерційної спрямованості. Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 pp.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС стосовно національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М.Рильський, А.Хижняк, М.Шумило, П.Плющ, П.Тимошенко, відбулося певне поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б.Грінченка, зроблені кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися всіма доступними засобами проти тоталітарної системи. Творча та громадська діяльність І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Марченка, Л.Костенко, В.Симоненка, І.Драча, М.Вінграновського, М.Руденка, Є.Гуцала, В.Мороза, В.Чорновола, М.Осадчого, П.Заливахи та багатьох інших, спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить героїчну сторінку в історії української культури. "Відлига" закінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість з них були репресовані, а В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин загинулиув'язненні.

26. Театр та драматургія. Новаторська творчість Л.Курбаса. У 20-30 роки ХХ- ст. бурхливо розвивалося кіномистецтво. Екранізувалися літературні твори, ставились фільми про громадянську війну (звичайно, виходячи з офіційних оцінок подій та їх учасників). Кінострічки донесли до нас гру відомих українських акторів М.Заньковецької («Остап Бандура», режисер В.Гардін), А.Бучми («Укразія», режисер П.Чардинін). Певними здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чардиніна «Тарас Трясило» (1927 р.) і «Тарас Шевченко» (1926 р.). В останньому знімались А.Бучма і І.Замичковський. Перший етап розвитку українського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О.Довженка, фільми якого «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.), а згодом звукові картини «Іван», «Аероград», «Щорс», створені у 30-х роках, займають почесне місце в історії світового кіномистецтва. У 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д.Вертова (1930 р.), а серед художніх – «Фронт» О.Соловйова (1931 р.). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х рр.

Плідно розвивалося театральне мистецтво. На кінець 1925 р. в Україні діяло 45 державних театрів. Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр «Березіль» на чолі з Л.Курбасом. Останній з 1926 р. працює у Харкові. У той час «Березіль» вже мав повністю сформовану трупу прекрасних акторів, серед яких слід назвати таких, як Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма. У цей період Л.Курбас повністю переорієнтувався на драматургію М.Куліша. На сцені «Березоля» були поставлені майже всі п’єси М.Куліша («97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Отак загинув Гуска»). Лесь Курбас, разом із колегами експериментували, шукали нової стежини для свого мистецтва. Усім відомо, що часи тоді були неспокійні, головним чином це було зумовлено нестабільною політичною ситуацією. Усе мистецтво було пронизано напруженістю, певною стихією почуттів, а потім навіть відчаєм, тож у виставах «Березілю» чітко простежуються естетика авангарду, експрессіонізму.Лесь Курбас суттєво відійшов від попередньої традиції українського театру, він не хотів акцентувати увагу саме на побуті українського народу, як це зазвичай робилося, а прагнув показати «Я» кожного героя, побут при цьому слугував, можна сказати фоном, який також відігравав свою певну роль. Найкращі вистави в «Березілі» проходили під час співпраці Леся Курбаса з художником В. Меллером і драматургом М. Кулішем. Варто зазначити, що хоч у виставах були доволі серйозні сюжети, тут не обходилося без гумору, хоча скоріш це була гірка іронія, але ще трошки «розбавляло» драматичність ситуації. Леся Курбаса з його ідеями зупинили, розстріляли «в честь 20-летия Великой Октябрьской социалистической революции», але театр «Березіль» вже зумів підкорити глядача своєю неповторністю і щирістю.Української академії мистецтва, створеної 18 грудня 1917 з ініціативи видатних діячів культури, науки і мистецтва — академіка Михайла Грушевського, вчених Дмитра Антоновича і Григорія Павлуцького, художників Василя Кричевського, Федора Кричевського, Вадима Меллера, Михайла Бойчука,Олександра Мурашка, Георгія Нарбута, Миколи Бурачека, Михайла Жука, Абрама Маневича. Статут Академії затвердила Українська Центральна Рада 5 листопада 1917 року, а урочисте відкриття відбулося 5 грудня того ж року у приміщенні Української Центральної Ради. Академію очолювала Рада Академії у складі Дмитра Антоновича, Павла Зайцева, Данила Щербаківського(вчений секретар) та ін..В Україні авангардна творчість була блискучо представлена у 20—30-х роках (особливо кубофутуризмом: О. Богомазов, О. Екстер, В. Єрмілов, А. Петрицький та ін.). Однак, як і в Росії, Білорусі та інших державах — республіках колишнього СРСР, починаючи з 30-х років, авангардне мистецтво було оголошено анти мистецтвом, формалізмом, штукарством, ідеологічно ворожим. І тільки з 80-х років стало повертатися на виставки і в музеїДля українських та російських авангардистів був характерний кубофутуризм, що виник із назв двох напрямів живопису, які, здавалося б, важко поєднати.Першим представником українського кубофутуризму є художник О. Богомазов, професор Київського художнього інституту. Ще в 1914 р. він написав працю "Живопис і елементи", в якій теоретично обґрунтував нові художні принципи:В Україні конструктивісти об'єднувалися у створене 1928 р. "Товариство сучасних архітекторів України" (ТСАУ). На їх творчі позиції істотно вплинула творчість видатних будівничих того часу — Міс ван дер Рое, В. Гропіуса Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ) та Асоціація панфутуристів (Аспанфур) були авангардиськими організаціями того часу. їх представники: М. Бойчук, О. Богомазов, В. Меллер, К.Гвоздик, В. Седляр, М. Семененко