Духовна культура Київської Русі (книжна культура, писемність та освіта, літописання, перекладна та оригінальна література, наукові знання тощо)

На етапі завершення формування державності Київської Русі її духовна культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі передувало офіційному запровадженню християнства на Русі. Цієї доби починається бурхливий розвиток писемної літератури.

Літописи – записи історичних подій, створені ченцями в монастирях, що поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До щорічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного роду вислови, що мали повчальний характер. Автори літописів подавали в них свої погляди, власну точку зору на ті чи інші події. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі у Києві, названий найдавнішим Київським зведенням. Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1073 р. вчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Усі згадані літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість минулих літ», яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р

У ХІІ ст., у період загострення між князівських чвар та дроблення земель, характер літописання змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському та інших містах. Київське літописання ХІІ ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, які після смерті свого батька Романа Мстиславовича впродовж багатьох років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком єдине Галицько-Волинське князівство.

У цей період розвивалася й вітчизняна житійна література. Вона поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, «рівноапостольних» княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літературна пам’ятка початку ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик». Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем.

Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є «Слово о полку Ігоревім». Про автора твору майже нічого невідомо.

Розвиток літератури Київської Русі відбувався у нерозривному зв’язку з освітою й знанням. Письменство і школа була головним засобом поширення освіти. За князювання Володимира Святославича у Києві вже існувала державна школа. Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита князем Ярославом Володимировичем у Новгороді. Ще раніше, у 1037 р. у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу нового типу, яка стала фактично першим вищим навчальним закладом на Русі. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим, ніж у візантійських вищих школах. Вивчали у цьому навчальному закладі такі науки, як богослов’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, географія, природничі науки, висловлювання античних авторів. Крім державних та церковних шкіл, існувало також і приватне навчання.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях та церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Головними були книгописці. Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, знаходилась при Софії Київській. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та інші міста.

Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ-ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі.

5 Запровадження в Київській Русі 988 р. князем Володимиром Великим християнства, безперечно, було великою історичною подією не лише для Києва, але й для всієї Київської Русі і навколишніх держав. Воно означало перемогу феодальних стосунків Київської Русі над відживаючим родовим ладом і зіграло позитивну роль у розвитку древньоруської культури та підвищенні авторитету серед більшості країн, де християнство існувало і було прийняте раніше. Але не відразу зважився Володимир на такий рішучий і вельми ризикований крок у язичницькiй Русі, де «стара віра» вкорінилася і зміцніла з приходом до Київської Русі Рюрика і перших продовжувачів Рюриківської спадщини.

987 р. київський князь Володимир уклав союзний договір і з візантійським імператором Василем II, за яким Володимир обіцяв імператорові допомогу в боротьбі за престол Візантії з самозванцем Бардом Фокою.

Перед цим 986 р. резиденцію Володимира в Києві почали відвідувати представники різних релігій і вірувань, вмовляючи його прийняти те чи інше віросповідання. І послухав князь Володимир своїх мудрих бояр і старців, які заздалегідь побували в інших країнах, і вирішив зупинитися на виборі грецької релігії, тобто християнства візантійського зразка. Такому виборові сприяла і політична обстановка того часу. Передусім у цій обстановці головну роль відігравали давні й міцні зв’язки Київської Русі з Візантією i певні позиції, зайняті її церквою на Русі, починаючи з IX сторіччя.

Поспішно і необачно хреститися в грецьку віру Володимир не став, щоб не прохати про це в греків, оскільки передбачав, що греки стануть дуже зарозуміло ставитися до нього. Пішов він у грецьку землю з великим військом і 988 р. взяв в облогу грецьке місто Корсунь (Херсонес) і сказав городянам, що, якщо вони не здадуться, то він готовий стояти хоч три роки. Мешканці Корсуня, знемагаючи від спраги, здалися, і Володимир з дружиною увійшов до міста Корсунь. І послав сказати до царів грецьких, братів Василя і Костянтина, що хоче одружитися з їхньою рідною сестрою — дівчиною Анною, і якщо її не віддадуть за нього заміж, то він зробить столиці Візантії Царграду (Константинополю) те ж саме, що зробив у Корсуні.

Анна довго не погоджувалася, оскільки їй це одруження здавалося полоном, і було ненависнішим аніж смерть. Але після вмовлянь братів із великим смутком вона попрощалася з рідними та відправилася в дорогу. Перед її від’їздом грецькі царі поставили Володимиру умову, щоб він перед одруженням прийняв християнську віру, оскільки не прийнято було у християн видавати своїх жiнок за язичників. І Володимир був змушений погодитися.

І попливла Анна в кораблі з Царграда до Корсуня через Чорне море до Володимира Святославовича. Як повідомляє літописець, в цей час у князя розболілися очі, і він став погано бачити. Коли Анна про це дізналася, то порадила Володимирові якомога швидше хреститися, щоб отримати зцілення. І Корсунський єпископ із православними священиками хрестили Володимира (у хрещенні отримав ім’я Василь), і прозрів він в ту саму мить, коли поклав священик на нього свою руку. Багато хто з дружинників, побачивши це, також хрестилися.

Хрестився ж Володимир у церкві святого Василя, що стояла в Корсуні посеред міста, де мешканці збиралися на торг. На вдячність за дружину свою гречанку Анну повернув Володимир місто Корсунь грецьким царям. Повернувшись з Анною до Києва, Володимир хрестив усіх своїх синів, а весь київський пантеон дерев’яних язичницьких богів велів порубати. Страшного ідола Перуна прив’язали до кінського хвоста і скинули до води. А народу князь велів сказати: «Нехай всі приходять до ріки (Дніпра) хреститися. Хто ж не прийде — той буде мені ворогом». І всі люди з радістю йшли хреститися, і говорили один одному, що раз князь і дружина прийняли її (релігію), значить вона добра.

Влітку 988 р. безліч людей прийшло до Києва на берег. Всі ввійшли у воду, а князь Володимир і священики стояли на березі. І хрестили священики всіх, навіть маленьких дітей, які сиділи на руках своїх батьків. І всі раділи, що узнали Єдиного Бога. Хрестившись, люди пішли в свої будинки, а Володимир наказав будувати нові церкви і ставити їх на тому місці, де раніше стояли язичницькі кумири. І поставили церкву святого Василя на пагорбі, де раніше стояв Перун і інші боги, і де приносили їм люди жертви. І почалося хрещення людей і в інших містах і селах, а князь наказав збирати у кращих людей їхніх дітей і «отдавать в учение книжное».

989 р. у Києві на замовлення Володимира почалося будівництво візантійськими майстрами собору Богородиці. На його будівництво і утримання після завершення будівництва (996 р.) князь виділяв десяту частину своїх прибутків, звідки й походить ще одна назва церкви — Десятинна. І прикрасив її Володимир іконами, посудинами і хрестами, які вивіз із Корсуня, і поставив у ній служити корсунських священиків. А 991 р. Володимир заклав град Бєлгород і набрав у нього багато людей із інших міст, бо любив це місто.

На закінчення потрібно зазначити, що після офіційного прийняття християнства на Русі стали повсюдно виникати не лише дерев’яні церкви, але й цілі кам’яні монастирі та храми. Київська Русь ставала митрополією константинопольської патріархії. Константинопольський патріарх призначав на Русь київського митрополита, а руська митрополія ділилася на єпархії на чолі з єпископами. Своєю чергою єпархії ділилися на парафії, керовані парафіяльними священиками. Взаємовідносини церкви і держави оформлялися спеціальними великокнязівськими церковними статутами. Маючи свій суд і законодавство, церква прагнула з їхньою допомогою впливати на суспільство, і, передусім, на його духовне життя. Як уже зазначалося вище, в Х—ХI ст. церква існувала на кошти, які виділялися їй у вигляді десятої частини (десятини) від данини, судових штрафів і митних зборів, які стягуються державою.

Таким чином, потрібно зробити загальний висновок, що запровадження християнства в Київській Русі Володимиром Великим 988 р. зіграло велику роль у зміцненні єдності древньоруської держави, до чого прагнув і князь Володимир, проводячи свою адміністративну реформу в державі. Окрім того, християнська церква брала під свій захист кожну родину, виступаючи проти поганського звичаю кровної помсти, сприяла розвитку писемності, літератури, мистецтва і монументального будівництва.