Утворення Української Автокефальної Православної Церкви

Дуже складним стало положення української Церкви, яка опинилась перед альтернативою: підчинитися московській метрополії, або створити свою — українську. Отже в часах гетьманату покладено основи під початок Української Автокефальної Православної Церкви. Правда, ще в січні 1918 р. відбувся в Києві церковний Собор, але большевицька інвазія не дала його провести і закінчити. Щойно в листопаді того ж року, на останній сесії церковного Собору в Києві, за гетьманської влади, міністр віросповідань, А. Лотоцький, оголосив декларацію уряду в цій справі, в якій м.ін. було сказано: „В самостійній державі має бути і самостійна Церква... тобто Автокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”. Але з причин воєнних подій і крайнє ворожого ставлення російського духовенства до ідеї усамостійнення української православної Церкви, на остаточне оформлення української автокефалії прийшлося ждати майже три роки. Щойно в жовтні 1921 p., отже вже за радянської влади, Всеукраїнська Церковна Рада скликала до Києва Всеукраїнський Церковний Собор, на якому висвячено о. Василя Липківського на архієпископа і проголошено його Київським Митрополитом. Разом з ним висвячено на єпископів п’ятьох інших священиків. Цим актом започатковано фактичну діяльність УАПЦ, яка стала могутнім оплотом українства проти, Москвою встановленого, комуністичного режиму.

Преса

У цьому ж періоді прийшло до появи україномовної преси. Першим офіціальним пресовим органом в українській мові були «Вісті Київського Губерніяльного Виконавчого Комітету», що почали видаватися зразу після Березневої революції. Згодом появилися «Вісті Української Центральної Ради», а врешті «Вістник Генерального Секретаріяту УНР». Крім цього періодично видавалася щоденна партійна преса («Нова Рада», «Робітнича газета», «Народна воля»); відновилося видавання «Літ. Наукового Вістника» за редакцією М. Гру шевського та історичного квартальника «Україна». Крім цих видань виходили ще: місячники «Книгар», «Шлях», «Театральні Вісті», орган студентства «Стерно». Мали теж свій орган учні середніх шкіл «Каменяр»; для жінок видавався «Жіночий Вістник»; органом молоді був «Юнак», а крім цього був ще тижневик присвячений війську «Українська Військова Справа».

Все це видавалося в столиці України, а по інших містах були теж різні періодичні видання. Всього у 1917 р. виходило українською мовою періодики. Короткотривалі пресові органи були майже всюди там, де були групи української інтелігенції, також і поза етнічними кордонами України.

Незвичайно буйний розвиток бачимо теж у ділянці книжкових видань.

Театр періоду гетьманату

До революції 1917 р. існував тільки один український театр у Києві, а це — трупа М. Садовського, яка безперервно грала в Народному Домі. Не періодично грали й інші трупи (як от Саксаганського і Суходольського) в інших містах.

Весною 1917 р. засновано в Києві Т-во Український Національний Театр, в склад якого увійшли кращі українські актори, і воно об’єднало чималий гурт добрих акторів різних театрів. Але до дальшої і основної реорганізації театральної справи в Україні прийшло вже в періоді відродженої української державності і, з уваги на свої славні традиції, це стало дуже важливою справою. Ця реорганізація пішла двома шляхами: зречення з культивованого дотепер у театрі етнографізму й побутовщини, і виникнення нових театральних труп з новим обновленим репертуаром.

У 1918 р. в Києві остаточно оформились три театри: Державний Драматичний Театр, Державний Народний Театр і започаткував свою діяльність Молодий Театр.

Перший з тих театрів, очолений О. Загаровим і Б. Кривецьким, що були вихованцями Московського Художнього Театру (із славними режисерами К. Станіславським і В. Немирич-Данченком), в своїй інтерпретації схилявся до реалістично-психологічної школи, а в його репертуарі того часу ставилися п’єси передовсім Винниченка з українських драматургів, а з чужих — Ібсена і Гауптмана.

Для другого, Державного Народного Театру, під керівництвом П. Саксаганського, теж були прикметні шукання нового репертуару («Розбійники», Шіллера, «Урієль Акоста» Гуцкова).

Зовсім інший характер мав Молодий Театр, очолений великим майстром театрального мистецтва, найвидатнішим режисером пореволюційної доби і основоположником нового напрямку в історії українського театрального мистецтва, Лесем Курбасом та його співробітником Гнатом Юрою. Цей останній, з групою акторів, відокремився ще у 1919 р. і створив театр ім. І. Франка. У складі Молодого Театру були виключно молоді актори. Був це найбільше поступовий театр, що категорично зірвав з традицією старого побутового театру і орієнтувався на модерні течії західноєвропейського театру. Свій сезон відкрив він вперше виставленою п’єсою Л. Українки «У пущі» і «Затопленим дзвоном» Гауптмана. Справжньою сенсацією була вистава старогрецької трагедії Софокла «Король Едіп» і Шевченкових «Гайдамаків».

 

20 Для того, щоб очолити національно-культурний рух, у більшовиків не вистачало ні культурних, ні національних кадрів. Інша річ - спрямувати національно-культурний рух "у правильне русло". Будучи правлячою партією, вони могли це зробити. В цьому й полягала суть українізації.

Яскравим прикладом суто бюрократичного ставлення до українізації є постанова пленуму ЦК КП(б)У від 6 лютого 1922 р. "Цілі і завдання українізації", що містила наступні рекомендації: "Повна абсолютна рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штучної українізації і русифікації і водночас усунення тих перешкод, які затримували б природний розвиток української культури або які відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою. Боротьба проти всякого прагнення зробити з української мови засіб відособлення і протиставлення українських робітників і селян - російським. Вживання тієї чи іншої мови є воля кожного, і держава не повинна ділити свої установи на такі, в яких вплив був би за російською мовою, і на такі, в яких вплив був би за українською мовою". Постанова відповідала настроям переважної більшості членів КП(б)У, адже, за даними 1923 р., тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників компартійно-радянського апарату заявили, що знають українську мову.

XII з'їзд РКП(б) проголосив курс на коренізацію радянської влади в національних республіках важливим завданням партії і держави. В рамках цього курсу Раднарком УСРР в червні 1923 р. ухвалив постанову "Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ". У вересні було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". В них передбачалося переведення шкіл та дитячих будинків на українську мову (крім установ нацменшостей) протягом двох років. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов'язкові дисципліни.

Національна інтелігенція з ентузіазмом сприйняла курс на українізацію. У Всеукраїнській академії наук було створено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки. Науковці, викладачі вузів і шкіл безкоштовно працювали на курсах української мови і українознавства. Почалася рееміграція українців, які покинули країну після поразки національної революції. Одним з перших в Київ повернувся М.Грушевський.

Справа з українізацією істотно зрушилася з приїздом у Харків нового генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича у квітні 1925 р. При ньому кампанія українізації набула найбільшого розмаху. 30 квітня 1925 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли серйозну постанову про заходи з термінового проведення українізації радянського апарату. Втім до весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. З приходом у наркомат освіти УСРР М.Скрипника вона була перенесена у сферу освіти, науки і культури. В ті часи наркомос був потужним відомством, яке включало Головнауку (в тому числі Всеукраїнську академію наук), Головполітосвіту (клуби, сільбуди, хати-читальні, бібліотеки), Головліт (видавництва), Державне видавництво України, Книжкову палату. По суті, всі сфери освіти, науки і культури опинилися в руках у людини, яка мала надзвичайно високий моральний авторитет в КП(б)У і суспільстві, а з 1926 по 1933 рр. займала пост члена політбюро ЦК КП(б)У.

Якщо в інших національних республіках коренізація так і залишилася апаратною кампанією, то в Україні вона набула багатьох ознак потужного національного відродження. Цьому сприяв унікальний збіг обставин у політичній сфері: М.Скрипник користувався постійною підтримкою з боку Л.Кагановича й відповідно - И.Сталіна. Як уже зазначалося, Сталін був украй зацікавлений у підтримці КП(б)У і українського суспільства в цілому, поки в Кремлі відбувалася боротьба за владу.

Представники національної інтелігенції, які у минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість застосувати свої сили в умовах радянської України. Було досягнуто важливих результатів у багатьох сферах освіти, науки, мистецтва і літератури.

Метою нової системи освіти було охоплення всього населення. Тому найпершою проблемою у керованому партією культурному будівництві (або в культурній революції - цьому терміну надавалася перевага) була ліквідація неписьменності. Боротьба з неписьменністю провадилася Головполітосвітою Наркомосу УСРР. В рамках цього органу в 1921 р. була створена міжвідомча Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби із неписьменністю. РНК УСРР у травні 1921 р. прийняла декрет, який зобов'язував навчатися грамоті все населення у віці від 8 до 50 років. У 1923 р. в Україні виникло товариство "Геть неписьменність!", яке очолював Г.Петровський. Воно створило щільну мережу пунктів лікнепу, в яких 1925 р. навчалося до 540 тис. осіб.

Загальноосвітня школа в роки непу ще не змогла охопити всіх дітей. У 1925/26 навчальному році близько 40 % дітей шкільного віку залишалося поза школою, у 1928/29 р. - близько 30 %. З 1924 р. уряд розпочав підготовку до запровадження загальної початкової освіти дітей від 8 до 10 років.

Вища школа була підпорядкована випуску спеціалістів із досить вузьким кругозором. Університетська освіта була ліквідована. Стартовий рівень знань студентів різко погіршився. Без іспитів на навчання зараховувалися робітники - комуністи, комсомольці і члени профспілок (за відповідними путівками). З 1921 р. в Україні почала розвиватися мережа робітничих факультетів при вузах. Учні в них здобували середню освіту в обсязі знань, які відповідали профілю вузу. На початок 1927 р. налічувався 31 робітфак, де навчалося 7,5 тис. осіб. Питома вага випускників робітфаків у новому поповненні вузів дійшла до третини. Однак ця частина студентів нерідко мала більші досягнення в громадській роботі, ніж у навчанні. В огляді ЦК КП(б)У "Про підготовку спеціалістів" за 1928 р. відзначалося, що господарські органи беруть на роботу колишніх робітфаківців з великою неохотою.

З ліквідацією університетської освіти наукові дослідження зосередилися в Українській академії наук. Від червня 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у складі трьох відділів - історико-філологічного, фізико-математичного і соціально-економічного. В них об'єднувалося до 40 науково-дослідних установ - інститутів, комісій, кабінетів, кафедр. У першому (історико-філологічному) відділі активно працювали академіки Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Єфремов, М.Біляшівський, В.Іконніков. Науковий потенціал історичної секції повністю розкрився з приїздом М.Грушевського. З ініціативи Ф.Мітенка було створено Комісію для вивчення візантійського письменства. Академік Ф.Шміт організував Археологічний інститут. У другому (фізико-математичному) відділі трудами математиків Д.Граве, Г.Пфейфера і М.Крилова були досягнуті результати світового значення. У 1927 p. М. Крил о в та його учень М.Боголюбов розгорнули дослідження нелінійних коливань, які привели до створення нового наукового напряму - нелінійної механіки. Провідне місце у відділі належало науковому колективу Інституту технічної механіки, який заснував академік С.Тимошенко. У третьому (соціально-економічному) відділі помітне місце займали дослідження створеного з ініціативи М.Туган-Баранов-ського Демографічного інституту. Результатів світового значення досягли академіки М.Птуха, А.Корчак-Чспурківський. Серйозно були поставлені історико-юридичні дослідження (Ф.Тарановський, М.Василенко).

Перші спроби радянізації ВУАН обернулися репресіями. У 1923 р. чекісти сформували "підпільну" організацію "Київський обласний центр дії", включили до неї 18 представників старої інтелігенції, переважно викладачів вузів, і серед них - академіка М.Василенка. Хоча слідство не змогло довести будь-яких фактів ворожої діяльності, чотирьох звинувачуваних засудили до розстрілу, велику групу інших, серед них і М.Василенка, - до 10-річного ув'язнення. Вирок приголомшив цілий світ, після чого розстріл було замінено 10-річним ув'язненням. Незабаром, однак, звинувачуваних звільнили.

Термін "національне відродження", яким характеризуються 20-ті pp., найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями в сфері літератури та мистецтва. У Києві навколо перекладача і критика, колишнього університетського професора Миколи Зерова сформувався літературний напрям неокласиків. Неокласики високо цінували культуру слова, пропагували найкращі здобутки загальноєвропейського письменства і дуже гостро виступали проти філософії і практики Пролеткульту, тобто проти примітивізації літератури. Найбільш талановиті неокласики зробили помітний внесок у літературний процес: О.Бургардт (Ю.Клен), М.Драй-Хмара. М.Рильський та ін.

У Харкові в березні 1922 р. сформувалося творче об'єднання селянських письменників "Плуг". Ініціаторами їх об'єднання стали С.Пилипенко, І.Сенченко, І.Шевченко. Незабаром організації плужан з'явилися у багатьох містах республіки. Були налагоджені постійні творчі зв'язки з письменницькими організаціями Грузії, Білорусії, Росії.

Наступного року у Харкові створилася творча спілка пролетарських письменників "Гарт". На базі "Гарту" в середині 20-х рр. М.Хвильовий і М.Яловий утворили "Вільну академію пролетарської культури" (ВАПЛІТЕ). В ній налічувалося понад два десятки письменників і поетів, які вже в ті часи або пізніше прославили українську літературу, - М.Бажай, О.Довженко, М.Куліш. П.Панч, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Ю.Яновський.

У 1925 р. почалася літературна дискусія про шляхи розвитку української літератури, систему цінностей, орієнтацію на здобутки інших країн. М.Хвильовий сформулював заклик "Геть від Москви!", в якому не було жодного політичного контексту. Йшлося тільки про те, щоб забезпечити українській культурі самостійність розвитку, застерегти діячів культури від некритичного засвоєння чужих зразків. Однак під вмілим диригуванням Л.Кагановича літературна дискусія була політизована. Розпочався погром ВАПЛІТЕ. В "українському буржуазному націоналізмі" були звинувачені М.Зеров, М.Драй-Хмара, Т.Осьмачка, Є.Плужник, М.Семенко та ін.

Видатний український режисер Лесь Курбас у 1922 р. організував у Харкові театр "Березіль". Його творча діяльність визначила собою рівень розвитку всього театрального мистецтва. Глядачів захоплювали новаторські постановки західноєвропейської і української класики, п'єс сучасних українських драматургів М.Куліша, М.Ірчана.

У 1922 р. виникло перше в Україні музично-творче об'єднання - Товариство ім. Леонтовича. У ньому згуртувалися молоді композитори М.Вериківський, П.Козицький, Г.Верьовка, Х.Ревуцький та ін.

Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К.Костанді (Одеса, 1922), "Асоціація художників Червоної України" (АХЧУ). Плідно працювали художники старшого покоління - М.Бойчук, І.їжакевич, Ф.Кричевський, К.Трохименко, молодші віком О.Кокель, В.Касіян, А.Петрицький.

Влада надавала великого значення розвиткові кіномистецтва, зважаючи на його пропагандистську вагу. У березні 1922 р. на правах тресту було створене Всеукраїнське фото кіноуправління (ВУФКУ). У 1927 р. - виділені великі кошти на створення найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії. В 1928 р. режисер Олександр Довженко поставив у Києві свій перший фільм "Звенигора". Він одразу привернув увагу громадськості не-пересічністю режисерської розробки.

21 22 Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp. Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників.

Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. 1932-1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельківський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В. Седлер, І. Падалка та ін. Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження». Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб предствників укрїнської інтелігенції - цвіту української нації.

Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна. Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя. Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Адже всі твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном. Розстріляне відродження — це трагедія не лише покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом. Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

 

23 З початком другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Возз'єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною 1939—1940 pp. поклало край насильницькій полонізації, румунізації української школи, культури.

Школи всіх ступенів (від початкових до вищих) були переведені на українську мову навчання відповідно до національного складу населення. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища і школи. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнському, регіоні працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1,2 млн учнів. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С. Аюдкевич,

М. Колесса, А. Кос-Анатольський, Ф. Колесса, Е. Козак, славнозвісна співачка С. Крушельницька та ін.

Проте з приходом на ці землі Червоної армії впроваджувалась радянська система освіти і науки. Перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема «Просвіта», наукове товариство імені Т. Шевченка, жіночі, кооперативні, наукові, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, яка налічувала на 1939 р. близько 300 тис. чоловік, у тому числі багато українських рукописів і стародруків XIV—XX ст., збірки українських друкованих творів, листи письменників і культурних діячів, була включена до львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Після цього з неї було забрано і знищено велику кількість унікальних культурних цінностей.

З метою поширення комуністичної ідеології уряд Української РСР вкладав значні кошти на створення і налагодження діяльності мережі радянізованих культурно-освітніх закладів — клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 p., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі. Незалежний видавничий рух було припинено. Перестав у 1939 р. виходити в світ щоденник І. Тиктора «Новий час», припинила існування преса для дітей — «Світ дитини», «Наш приятель», молодіжне видання «Вогні». Як ворожі, закривають греко-католицькі газети «Мета», «Нова зоря», «Дзвони». Видавництва та друкарні контролювалися новою владою.

Німецьке-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західно-українське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало деякі умови для культурної діяльності: працював Львівський оперний театр під керівництвом В. Блавацького, який поставив драми, опери, оперети, балет; у Тернополі існував театр під керівництвом Б. Саримани.

Населення ж Центральної і Східної України, що підпоряковувалось так званому рейхскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі й на культурно-освітньому фронті. Рейх-міністр східних територій Розенберг наказав «узяти під охорону» культурні цінності окупованих територій Сходу. Цим наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в рейхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі.

З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під їхнім пильним оком. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї. Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої України шлях до освіти. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Він відкидав навіть можливість відкриття в Києві університету. «Краще не вчити їх навіть читати», — говорив він. «Російський простір — це для нас Індія. Як і англійці, ми правитимемо в цій імперії жменькою людей», — продовжував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить.

Рейхкомісар Е. Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Багато її представників було ув'язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.

Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 p., коли айнзацко-: манда СД заарештувала велику групу національне свідомої інтелігенції і та працівників культури — І. Рогача, ҐТ. Олійника та ін. 21 лютого < 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет і І. Ірлявський, журналіст В. Кошик. У німецькому концентраційному та- І борі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич — поет, вчений, один із провідних діячів Організації українських націоналістів.

У 1942—1943 pp., на виконання вказівки «зверху», були розстріляні поети Е. Фомін, М. Пронченко, драматург Н. Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецькі власті намагалися не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнули позбавити людей гідності, відчуття національної належності і почуття національної гордості. Це, звичайно, полегшило б німецькій адміністрації в Україні виконати інструкцію Розенберга — «забезпечити, щоб українство було віддане Німеччині й охоче до праці, а також успішно реалізувати потреби харчового й військового господарства».

Політика фізичного та ідеологічного терору гітлерівців на культурному фронті зводилась до того, щоб зупинити її розвиток, знищити духовні скарби, позбавити український народ можливості користуватися її здобутками.

Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М. Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом

Ю. Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше, ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем'єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 p., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г. Затворницького, П. Коваленка та В. Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію «Гроно» закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври». В Галичині українське слово пропагували газета «Краківські вісті» та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О. Теліги, І. Рогача, О. Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У. Самчука і І. Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькими властями україномовні газети населення стало справедливо називати «німецькими газетами з українським шрифтом».

24 Лібералізація радянського режиму після смерті Сталіна створила сприятливіші умови для розвитку культури.

У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено перехід до загальної середньої освіти.

Розширялася підготовка фахівців у системі середньої спеціальної і вищої освіти, особливо з інженерних спеціальностей. У 1986 р. в республіці діяли 146 вищих навчальних закладів проти 135 у 1960 p., а кількість студентів збільшилася з 417 тис. до 850 тис. У цілому освітній рівень населення був досить високим. Вищу й середню освіту (повну і неповну) на 1987 р. мали 84 % зайнятого населення. Але національної школи, де в основі навчально-виховного процесу лежать вивчення рідної мови, історії, культури, в Україні не було. Абсолютна більшість предметів викладалася російською мовою. Учителям російської мови установлювались 15% надбавки до ставок. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. Навчання було занадто заідеологізованим.

Тривав розвиток науки. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях, кібернетики. Загальна кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 213 тис. (у 1960 р. — 46 тис), з них понад 6 тис. докторів та більше 71 тис. кандидатів наук. Проте в ряді галузей вітчизняна наука відставала від розвинених країн Заходу, де активно проходило науково-технічна революція. Заважали надмірна централізація управління наукою, партійне керівництво, яке обмежувало можливості об'єктивних досліджень у сфері гуманітарних наук.

Атмосфера «відлиги» створила сприятливі умови для розвитку літератури і мистецтва. Продовжували плідно працювати митці старшого покоління: П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра. На перші позиції в прозі вийшли М. Стельмах і О. Гончар. З'явилася ціла плеяда молодих поетів і прозаїків, які отримали назву «шістдесятників» (за назвою років активізації їх діяльності). До них належали Д. Павличко, І. Драч, В. Симоненко, Л. Костенко, Г. Тютюнник, В. Стус. Вони виступали за гуманізм, свободу самовираження, національно-культурне відродження України, про ти лакування радянської дійсності. Проти них влада застосовувала різноманітні репресії, їм забороняли друкуватися. У зв'язку з цим у 60-ті роки з'явився і згодом поширився самвидав: система розповсюдження офіційно не визнаної або забороненої літератури, у тому числі й політичної. Ці твори передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофони, переписувались від руки і читалися тисячами людей.

Дещо пожвавилося у 50-70-ті роки театральне життя. У 50-ті роки в Україні діяло 70, а в 80-ті роки — близько 100 професій них театрів. Провідними театрами України є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки, Київський театр опери й балету ім. Т. Шевченка. У них працювала ціла плеяда талановитих акторів: А. Роговцева, Б. Ступка, А. Гашинський, співаки Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Серед драматургів провідну роль відігравали М. Зарудний, О. Коломієць.

Значного розвитку набуло кіномистецтво. Щорічно випускалося до 20 художніх фільмів. Серед найвідоміших кінофільмів «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «У бій ідуть лише «старики» Л. Викова. У 70-ті роки почався швидкий розвиток мультиплікаційного кіно. Серед найпопулярніших — серія про пригоди козаків. Про те репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним.

З початку 50-х років в Україні почало розвиватися телебачення, яке поступово стало відігравати дуже суттєву роль у політичному та культурному житті населення. Перша телевізійна пере дача відбулася 5 листопада 1951 p., її дивилися лише у 150 квар тирах киян по чорно-білих маленьких телеприймачах.

Успішно розвився пісенний жанр музичного мистецтва. Велику популярність здобули в цей час естраді співаки С. Ротару, Н. Яремчук. Звузилась сфера функціонування української мови. Між 1969 і 1980 pp. частка журналів, що виходила українською мовою, знизилась з 46% до 19%. Ідеологізувалися всі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми об разами, скільки політичними категоріями.

Таким чином, у 50-80-ті роки культурне будівництво мало певні успіхи, але з кінця 60-х років розвиток культури загальмувався, панувало «всезаборонство», ідеологічний диктат, русифікація, існували суттєві обмеження для поступу української національної культури.