Секуляризація теми тілесності в укр. культурі кін. ХІХ – ХХ ст

Українська культура кінця ХІХ – ХХ ст. перебувала в складі радянської імперії, і тому її культура розвивалась суто в останній період побутування традиційної культури в до індустріальну епоху. Ірина Ігнатенко в своїй книзі «Жіноче тіло в традиційній культурі українців» каже про те, що науковці досліджували різні сторони жіночого життя, але поза їх межами зазвичай залишався один важливий об’єкт дослідження – жіноче тіло та пов’язані з ним народні вірування, світоглядні уявлення, обрядові ритуали і народно-медичні практики.

Саме тут Карл Макс виявився продуктом своєї епохи, епохи індустріалізації та виробництва. Перш за все відзначимо, що на зміну креаціонізму, який в свою чергу змінив тотемізм, прийшла еволюціоністська теорія. Так само як і креаціонізм, еволюціоністська теорія представляє собою вчення про одноразово створений доконаний, незворотній перехід, в данному випадку від тварини до людини розумної, при цьому переході вводиться і новий «Всесильний» – в цей раз ним виявляються сукупність законів природи. Тобто, вже тіло людини не є шедевром Бога, а є результатом еволюції, відповідно, тут простежується нова тілесна парадигма, яка напряму пов’язана з історією, і є більш практичною, зрозумілою і виключає будь-яке трансцендентне поле для розуміння тілесності. Якщо додати до цього марксову концепцію про ролі праці в еволюції, то ми отримаємо достатньо чітку картину того, як сприймалось людське тіло в новий час. Тіло постає складовою з окремих частин, неприродній об’єкт, який можна досліджувати тими ж методами, що і матеріальні тіла [49, с. 77], і потрібне для виробництва матеріальних чи духовних цінностей [80, с. 132]. Тобто має місце сприймання людини, як машини.

«Слід зазначити, що протягом досить тривалого періоду, насамперед у роки радянської влади, на тему сексуальності, тілесності було накладено негласне табу через її нібито непристойність та «неакадемічність». Тому дослідники її просто не помічали або обмежувалися кількома абстрактними абзацами, якщо тему не можна було оминути, то відповідно не приділяли уваги її детальному дослідженню. Відтак, залишаючись на маргінесі наукових досліджень, ця тема в Україні й понині має багато білих плям»[20, с. 6)]. Варто зазначити, що секуляризація відбулась більш відчутно у великих індустріалізованих містах, де її насаджувала партія та офіційна політика Радянської держави. Фактично, ті закони, які були в Радянському Союзі, декларували рівність жінки з чоловіком. «Але реально це було просто подвійне, чи навіть потрійне, закріпачення і в сім’ї, і на роботі. Від жінки постійно чогось вимагали. Американки, які приїжджали до нас вже в часи незалежності, дуже дивувалися, як радянські жінки тягнуть все на собі, ще й намагаються при цьому завжди мати гарний вигляд. Американкам було смішно спостерігати, як радянські жінки бігають на роботу на шпильках, несучи сітки з харчами. Це повернення до архаїки і спотворення жіночого. Тобто, декларується одне, а насправді – це геть інше» [90].

Тут хотілось би наголосити, що чоловіки і жінки у своїх сексуальних потребах і реакціях є досить схожими, адже сексуальність є не просто іманентна властивість фізичного жіночого або чоловічого тіла, вона є гендеревою, тобто зумовлена соціальною статтю. Але у ХІХ ст., дотримувались думки, що жінки і чоловіки становлять різні види. Французький історик Жуль мішель писав у 1881 році писав: «Жінка робит усе зовсім не так, як робимо це ми. Вона думає, розмовляє і чинить по іншому. Її смаки відрізняються від наших. Навіть кров у її жилах тече не так, як у наших, у неї вона час від часу струмує, як піністий гірський потік… її органи травлення щомиті стурбовані лише одним: вона жадає всіма своїми нутрощами. Глибока чаша любові (що зветься тазом) – це море мінливих емоцій, які заважають нормальному функціонуванню травної системи» [38, с. 340-341 ]. «Так констатувалась принципова відмінність між тілесністю чоловіків і жінок. Навіть до середини минулого століття дослідники не знали, наскільки схожими у сексуальних потребах і реакціях можуть бути чоловіки і жінки. Забобони та стереотипи щодо сексуальності і загалом тілесності чоловіків і жінок тримаються донині зокрема в українському суспільстві, хоча чимало змінилося за більш як століття»[71, с. 57]. При цьому авторитетний дослідник радянської сексуальності Ігор Кон наголошує на тому, що зсуви в сексуальній культурі нерозривно пов’язані зі змінами в системі гендерної відмінності. Є чоловіки і є жінки, ці поняття є антиподами. Відповідно, окремо існують поняття чоловічої та жіночої сексуальності. Якщо чоловік — істота сексуальна за всіма показниками (так було завжди), то становище жінки в цьому плані є дуже суперечливим.

Що ж стосовно жіночого тіла, то Ірина Ігнатенко каже: «У процесі досліджень дійшла висновку, що тіло самій жінці не належало. Воно належало соціуму, в якому вона проживала, громаді. Бо на кожному етапі фізіологічного розвитку на тіло жінки накладали певні табу, обов’язки та заборони. Коли жінка цього не дотримувалася, то випадала із соціуму й дуже від цього потерпала. Тіло українки було об’єктом соціального контролю. Сама жінка – об’єктом серйозних обмежень» [89]. Вже другий дослідник питання тілесності на Україні в радянські часи наголошує на тому, що питання тіла, саме жіночого, розглядалось через призму заборон, правил та накладань табу на нього. Чому ж тіло жінки їй не належало? На теренах України існував певний обряд, який мав назву комора, і без якого не могло відбутись весілля у низці регіонів України. Зміст цього обряду полягав у тому, що наречена мала втратити цноту саме до весілля, після святкової вечері дружок та родичів. Її разом з майбутнім чоловіком відправляли в спеціально підготовлене приміщення (комору), де наречену роздягали і обдивлялись весь її одяг, тіло, аби вона раптом не пронесла чогось колючого, аби не зімітувала цноту, звичайним порізом пальця чи ще чогось. На весь процес надавалось від 5 до 30 хвилин в цей час дружки мали стояти під дверима і співати чи голосити, і стукатись могли в комору. Певна річ, що нічого сакрального під цим обрядом не бачили, і навіть не віра в те, що майбутні діти будуть схожі на першого статевого партнера стимулювала родичів так діяти. Тут питання в тому, що тіло нареченої переставало належати їй саме з того моменту, як вона вирішила одружитись, адже якщо в парубка не виходило «зірвати калину» цей процес міг продовжити або дружка або навіть бабки-родички за допомогою пальців. Це такі тілесні маніпуляції, які ще до весілля могли накласти на свідомість жінки певний психологічний відбиток, відчуття того, що підпорядковане не може ні промовляти, ні відчувати, ні думати, ні хотіти. Коли жінка відходила від стандартів, які встановлювало суспільство, її життя було зламаним.

Що ж до чоловіків, то заборони на них також накладались, чоловікам заборонялися статеві зносини перед риболовлею, полюванням, оранкою, сівбою, колінням свині. Також не можна було кохатись під час 4 постів, у православні свята та по середам, п’ятницях і неділях, тобто, дійсно лишалось мало часу на статеві зносини. Ця обмеженість на тілесні прояви напряму пов’язана з віруваннями людей, відповідно і тут цей аскетичний прояв християнської віри яскраво виражається на території України.

Суттєво змінюється ситуація в кінці ХХ століття та на початку ХХІ. Факт, що сексуальна революція другої половини XX століття на Заході була насамперед жіночою революцією. Ігор Кон каже, що жінка і її психофізичні зміни є генератором соціальних змін в країні. А саме: «Жіноча психіка змінюється сьогодні значно швидше й радикальніше, ніж чоловіча. А будь-які радикальні соціальні зміни, як відомо, здійснюють насамперед ті, хто в них зацікавлений, у даному разі — жінки. Жінки крок за кроком опановують нові для себе заняття й види діяльності, що супроводжується їхньою психологічною самозміною і зміною їхньої колективної самосвідомості, включно з уявленням про те, як мають складатися їхні стосунки з чоловіками. Порівняльно-історичний аналіз динаміки сексуальної поведінки, установок і цінностей за останні півстоліття показує повсюдне різке зменшення поведінкових та мотиваційних відмінностей між чоловіками і жінками у віці сексуального дебюту, у кількості сексуальних партнерів, прояві сексуальної ініціативи, ставленні до еротики тощо. Становище в різних країнах залежить не стільки від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, скільки від ступеня соціальної рівності статей. Але не можна забувати й про те, що рівність — не є однаковість. Ці зрушення, безперечно, триватимуть і далі.

Із цим пов’язане загострення багатьох старих і поява нових психосексуальних проблем. Поява жіночої гормональної контрацепції дає жінкам незнану раніше владу над репродуктивними процесами. Сьогодні для вирішення цього питання жінці зовсім не потрібна згода чоловіка, найчастіше це відбувається навіть без його відома. Масове поширення і популярність таких раніше заборонних у сексі позицій, як «жінка зверху» і кунілінгус, є символічним ударом по так званому фалоцентризму, оскільки підвищує сексуальне задоволення обох партнерів. Сучасні молоді жінки очікують від своїх партнерів не лише високої потенції, а й розуміння, пестощів, ніжності, котрі раніше до чоловічого «джентльменського набору» не входили. У результаті традиційна поляризація чоловічої та жіночої сексуальності коригується принципами заснованого на взаємній згоді партнерського сексу [88].

Все частіше до наукового осмислення через призму культурної антропології залучаються такі феномени повсякденної сфери, як сімейні стосунки у традиційній народній культурі українців у ХІХ – ХХ ст. Зокрема, Марія Маєрчик зазначає, що інститут сім’ї є одним з головних у мережі соціальних інститутів, де відтворюється чоловіче домінування. Тому такі елементи соціальності, тісно пов’язані з тілесною проблематикою, як статевий поділ праці в родині, обов’язкова гетеросексуальність, гендерування сексуальності (чоловіча активність – жіноча пасивність), відсутність контрацепції, аборти, жіноча смертність, рівень народжуваності тощо, – мають розглядатися з залученням кращих здобутків та напрацювань в цій сфері з використанням теорій о гендерних змінах. [41, с. 22]. Натомість Оксана Кісь більше схиляється до тези щодо потрактування поділу соціальних ролей у шлюбі через біологічні, соматичні чинники статі: «Завдяки своїй біологічній статі, жінка більше, ніж чоловік залучена до репродуктивного процесу і саме це традиційна культура розглядає як засадничу передумову соціальної ролі матері» [24, с. 168]. Подібні думки пов’язані з міркуваннями про природність статі й соціальну конструйованість ґендеру на основі статево-рольового підходу, де соціальна роль статі потрактовується одночасно і як культурно-дискурсивний, і як біологічний феномен [41, с. 21]. Тобто, тілесність жінки або чоловіка починає розглядатись не лише як біологічний феномен, а скоріше як культурно-дискурсвне явище напряму пов’язане з соціологією. Знову згадаються слова Ірини Ігнатенко про те, що жіноче тіло в ХІХ столітті та на початку ХХ століття жінці не належало, адже такі речі як контрацепція та аборт не були залежні від рішення жінки. При тому, що це явища суто фізичного характеру, відповідальність за які несе саме жінка, і вона впрві вирішувати хід подій пов’язаних з її тілом, організмом. Що ж стосовно того часу, то соціум наперед за жінку вирішив ці питання і створив такі умови, за яких вона сама не мала голосу та права вибору. Контрацепції як такої не існувало. Були лише повір’я стосовно замовлянь над нічною сорочкою, на яку протекли місячні або віра в можливості «деяких травок», але такі вчинки не несли нічого гарного, і піддавались осуду. Неадекватне сприйманя християнської віри та заповідей божих наклали обмеження на все тілесне як на гріховне та плотське. Що ж з приводу цього каже Ігантенко: «Більше того, «сексуальні обмеження сприймалися доброзичливо, оскільки будь-яка сексуальна активність приховувала значну небезпеку, особливо для жінок. Йдеться передусім про відсутність техніки запобігання небажаної вагітності й убезпечення виживання жінки після її закінчення. В данному контексті фізична насолода була б надто малою винагородою за завданий сексом ризик» [21, с. 122] Таким чином, антисексуальний аспект християнства швидше приносив звільнення, ніж обмежування»[34, с. 258-269]. Існували повір’я, за яких діти зачаті під час Великого посту матимуть фізичні, психічні вади або стануть у майбутньому злодіями, крадіями, вбивцями, вовкулаками [2, с. 88]. Тобто, такі діти вважались нечистими, адже їхні батьки віддались тілесним бажанням та пристрастям під час посту, коли на все плотське накладалось обмеження, навіть не зважаючи на те, що це плотське породжувало нове життя, все рівно піддавались осуду такі зносини. Таке табу на секс у святкові дні значною мірою пов’язане з уявленнями про буденний і сакральний час. Слід зазначити, що розрізняють кілька видів часу: біологічний, соціальний, фізичний, астрономічний тощо [72, с. 47-48]. Найважливішим є час сакральний, з яким пов’язані саме статеві заборони, адже, за народними віруваннями, у ці періоди відбувається згущення темряви, стираються межі між «своїм» і «чужим» свтами, весь простір наділяється тими ознаками, які до цього були притамання лише межовим кордонам.світ неначе стає певним перехрестям, у якому починають панувати персонажі демонічного світу. Відповідно людська спільнота злякалась, і вирішила максимально обмежити прояв своєї життєвої енергії, щоб не зазнати згубного впливу істот з «іншого» світу. Ці обмеження накладались на споживання їжі, на розваги та на статеві стосунки [37, с.8-9]. На ті речі, які викликають навколо тілесної оболонки людини певний простір позитивної енергії, адже навіть вони можуть зацікавити демонічних створінь. До речі, вважалось, що дитина, народжена з певними зовнішніми проявами та відхиленнями від норми, стане в майбутньому знахарем або чарівником [21, с. 41]. Недосконалість фізична була проявом певної божественної сили. Людина народжувалась тілесно обмеженою, і, відповідно, перед нею відкривались інші кордони для її розвитку. Щось доводилось платити, за те, аби бути наближеною до Бога чи то до певної демонічної сутності, яка давала магічну силу для певних діянь. Дуже часто шамани також відрізнялись страшною зовнішностю, і саме тому майже завжди сторонились сонячного світла і практично весь час перебували у приміщені в різних ритуальних масках, які були їхнім тілесним доповненням.

Цікавими є факти, які стверджують, що жінка не мала лягати до чоловіка спати голою. «Щоб я лягла гола, мой би чоловек за мною не спав, і не жив би. І не жив би! Он би даже мене побрезговав, що я гола з ним. Оце яка була стид! О за це вже да було стидно-стидно» [23, с.30]. А якщо поєднати це явище з тим, що для того, щоб стався викидень, жінка палила й ту сорочку, в якій була під час статевих зносин з чоловіком [70, с. 24]. Магічна дія такого типу пов’язана з тим, що спідній одяг, насамперед сорочка, символічно замінював тіло, виступав утіленням його функціональних характеристик, про що свого часу писала Катерина Грушевська [13, с. 18], і це підтверджують сучасні дослідження [39, с.1027-1037]. Що ж, виходить, що одяг який носили на тілі, був не лише засобом для збереження температури тіла, і виконував не лише функцію обігріву, а навпаки, одяг є самим тілом – символічним тілом. Незважаючи на видиму незаперечність прагматичних функцій одягу – одяг прикриває тіло і обігріває його, але прикривання і обігрівання було менш важливим для носіїв традиційної культури, ніж інші функції, про це свідчать цитати: «Оце ляшки ті хоч повирізай (задубіли) красні як рак отак» [74, с.69] – це свідчить про те, що стегна жінок замерзали взимку, але це не спричинило появу в українськый культурі такого природного елемента, як жіночі штанці, для маленьких дітей не передбачалося зимового верхнього одягу й взуття, хоча це могло вберегти не одне дитя від застуд і смерті. Одяг звичайно прикривав, але в певних регіонах України жінки легко оголювали свій зад на доказ своєї зневаги до співрозмовника [74, с.69]. Одяг є репрезентантом тіла на рівні культури. Тіло без одягу не сприймалось, воно вважалось диким, неприроднім або його взагалі не було. Було поширене явище переодягання немовляти або хворої особи після проведенняя ритуалу замовляння, тобто діє аналогія «інший одяг – інше тіло». От чому немовля одягали лише в полотно, вирізане з сорочки, яка носилась, тому що використаний одяг – «справжнє тіло». Немовля до того моменту поки є голим і щойно народженим, ще не має тіла, тому на нього вдягають справжнє чиєсь, те, що носилось, так немовля отримує своє власне тіло. Саме за цією традицією покійників одягали в новий одяг – холостий, пустий нефункціональний одяг. Якщо простежити елементи зміни одягу в казках, то можна зробити висновок, що одяг міняє тіло, якщо вовк з «Червоної шапочки» перевдягнувся в одяг бабусі, то внучка його вже не пізнає, і вважає бабусею, а Попелюшку в новій сукні не пізнають її сестри і мачуха. Відповідно, чий одяг – того і тіло. Тіло залежне від одягу, змінивши одяг можна перетворитись не тільки в іншу людину, але й в тварину. Про це свідчать перевтілення Кощея Безсмертного у птаха, Царівни-жаби у прекрасну дівчину. У сербській традиції є повір’я: якщо особа померла далеко від дому, то її тіло можна замінити її ж одягом чи зброєю і відспівувати над одягом, і голосити. «Ритуальна заміна померлого його одягом, зброєю і відзнаками була звичайною у разі смерті далеко від дому», Одяг у випадку ритуального плачу за ним є субстанцією його володаря. На знак одягу у цьому разі переходить персоніфікація небіжчика.

Навіть зараз є актуальним забобон з приводу купівлі одягу ще ненародженій дитинці, вважається, якщо є одяг, то має бути й тіло, а поки тіла немає, то й одягу не має бути, адже порушення цієї схеми може вести за собою негативні наслідки, такі як смерть. Таким чином, тіло в міфопоетичному висвітленні було в певному сенсі залежним від одягу, який диктував соціальну реальність, творив соціальне тіло, ставав символічним замінником тіла [74, с.69]. Окрім того, що було непристойно спати з чоловіком оголеною, існувало безліч магічних ритуалів під час яких необхідно було спалити сорочку з сім’ям на ній, і це неначе мало би вбити ненароджену дитину, адже от саме це сім’я на сорочці як на тілі уособлювало запліднення. Також існувала віра в те, що якщо жінка яка не може мати дітей одягне сорочку тієї яка їх має, то вилікується і стане повноцінною. Таким чином неначе заміняється тіло жінки безплідної або її саме орган – лоно на інше, здорове, через акт одягання сорочки. Отож, одяг уособлював саму людину, і йому надавали сакрального значення як продовженню чи репрезентанту тіла.

Висновки розділу ІІ

Зміна людського ставлення до понять тіла, тілесності, психіки, душі та плоті прямо пропорційно пов‘язані з релігійною концепцією яка панувала на території України.Відповідно і людська активність відносно власного тіла більш суттєво проявлялась в період язичництва, коли людське тіло було неперервно пов‘язане з культурною діяльністю особистості, і відповідно не біло настільки досконало вивчене, як згодом, і тому увага навколо явища плоті і тіла була досить густо скупчена.Всі процеси здобуття їжі, одягу, магії, чаклунства, збиральництва, полювання, продовження роду були зоорієнтовані навколо тілесного початку особистості.

Ранні релігії отримали символічну назву "релігії тіла", адже було домінування тілесного в язичницьких релігіях і мистецтві античності.

В християнську епоху відбулось зречення від тілесного світу, зниження поклоніння християнським символам в епоху Відродження, всі ці явища докладно обґрунтовані аналізом Біблії, робіт В.В. Бичкова, Р. Бультмана, В. Зеньковського, Е. Косідовського, Ю.В. Книшенка, Б. Рассела, Е.Ж. Ренана, В.В. Розанова, Еразма Роттердамського, Е. Сведенборга, Г. Спенсера, Е.Б. Тайлора, П. Тілліха, С.О. Токарєва, Д.Д. Фрезера, Н. В. Хамітова, П.Д. Юркевича та ін. Найсуттєвішим є те, що в християнську епоху тілесні прояви особистості почали засуджуватись, в людині цінувалось її духовне, і аж ніяк не її спорідненість з природою. Це все виплило в досить агресивне явище християнської аскези, відмежування від світу і занурення у власне внутрішнє буття. Поява спідниць в жіночому одязі, релігійні заборони та забобони, які стосувались природніх біологічних особливостей жінки все це набуло певних форм та правил саме за часів християнської України.

Що ж стосовно того, яке ставлення до тіла було в часи радянської України, то тут питання є двозначним. Адже насадження рівно прав‘я серед чоловічого і жіночого населення було актуальне саме для великих міст, тому тут на питання тілесності накладалось табу, а жіночий початок був актуальним лише в питаннях продовження роду та приготування їжі і прибирання будинку, але при цьому чоловік і далі мав виконувати лише одну функцію – добувача вже не їжі, а грошей для придбання їжі. Що ж стосовно сільського населення України, то там так відверто не насаджувалась ідея походження від тварини(Дарвін), відповідно і там продовжувалась розвиватись християнська традиція, якій надавались певні відмінності відповідно до місця проживання населення. Тобто переплітання релігії християнської з віруваннями язичників (у різних практиках замовляння над одягом, спермою, місячними), і все це попадало під певну призму того регіону в якому розвивалось данне вірування або традиція. Взагалі для України є звичними певні локальні відмінності, які були пов‘язані з іторичним минулим України.

Розділ ІІІ