Тілесні практики в дохристиянській культурі України

До масового хрещення мешканців Києва в 988 році князем Володимиром і Святославовичем на території України існувала велика кількість первісних вірувань, які супроводжувались різними тілесними проявами, адже тіло належало первісній людині від самого її народження, і вона мала охороняти та оберігати його впродовж всього життя.

Розглядаючи дохристиянській період, звернемо більшу увагу на тілесні практики сарматів, скіфів та трипільців, адже їх культура була вивчена більш досконало, за рахунок розкопок та знахідок, на території України. Відповідно, всі ці три культури наслідували язичницьку віру, отже для лаконічності можна обмежитись поданням дещо узагальнених поглядів язичників на поняття тіла та тілесності.

По-перше, в первісному ладі кидається у вічі філософія цілісності стосовно сприймання тіла: тіло відчувається як дещо цілісне, яке не має чітких кордонів. Так предмет, який людина взяла в руку або маска яку вона одягла [32, с. 66 ] стають частиною людини; саме людини, а не людського тіла. Первісна свідомість є міфологічною, адже писемності ще не існувало, і все передавалось за рахунок мови, а з виникненням писемності оці первісні культури, які були чистими носіями міфологічної свідомості зникають, адже сам процес запису міфу в будь-якій формі спотворює сам міф, підпорядковуючи структуру і динаміку міфу структурі і динаміці тексту. В міфологічній свідомості свідомість і тіло періодично то розділяються, як приклад при вдиханні скіфами парів коноплі. «В їхній країні добре ростуть коноплі, схожі на льон, хоч не дуже товсті й високі. Отже, насіння цих конопель беруть скіфи, потім залізають під вовняні тканини і сиплють насіння на розпечене каміння, і насіння, падаючи на каміння, горить, димить і дає пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи, задоволені паровою лазнею, кричать радіючи» [59, с. 136 ]. Так само, як свідомість і тіло розділяються періодично, так само вони можуть ставати нерозривними, точніше сказати, взагалі не рефлексують як окремі категорії. І це являє собою особливість міфологічного мислення, в якому немає чіткої границі між суб’єктом та об’єктом, що дозволяє в різний час переміщувати кордон суб’єкта, то зменшуючи її до розміру локалізованої десь в тілі душі, то за допомогою містичного об’єкта [35, с. 59] розповсюджуватись далеко за межами того, що зараз називають фізичним тілом.

Ще однією особливістю міфологічного сприйняття тіла є уявлення про можливості трансформації людини в тварину і навпаки, і тут мова йде не про разовий акт, як в еволюційній теорії, а про те, що достатньо можливо тут і зараз.

Таким чином, можна зробити висновок, що так як тіло в міфологічній свідомості рефлексується не лише як щось недостатньо визначене за формою, так і за змістом, то і питання про те, що собою являє канонічне тіло в цій схемі мислення саме собою відпадає. Цей висновок значною мірою співпадає зі спостереженнями антропологів за племенами, котрі і зараз живуть відповідно до засад родоплемінного ладу та мислять міфологічними категоріями.

Тепер залишилось розглянути питання про теологію тіла в первісному мисленні. Для відповіді на це питання потрібно розглянути, в яких саме різновидах діяльності тіло первісної людини приймає участь. Відповідно, найкраще виконання цієї діяльності буде визначати уявлення про канони тілесних практик. По-перше, варто виділити ритуальний характер більшості видів діяльності в первісному суспільстві, в той час як поняття про працю як таку в ньому ще не існувало, відповідно, і тіло можна розглядати в даному випадку як певний інструмент для ритуальної діяльності. Але частіше тіло виступає все ж не інструментом, а об’єктом діяльності.

Саме в зміні тіла приховується більшість ритуальних практик, таких як шрамування, татуювання та інші, в яких в якості інструментів виступають інші члени племені. Тобто, тіло для первісної людини представляє скоріше об’єкт для творчості, аніж деякий інструмент з перевтілення світу. Це загалом пояснює неекспансіоністський характер природокористування в первісному суспільстві. Але, цілком можливо, що саме певні природні умови і залишили людині лише цю можливість для творчості, інакше як пояснити, що в інших кліматичних умовах домінували інші напрямки для творчості і, перш за все, переключення творчої та пізнавальної енергії з власного тіла на оточуючий світ.

Також цікаво розглянути інфраструктуру управління через призму первісного суспільства в контексті тілесності. Вона накладається на досить примітивну основу збудженої маси. Тимчасове послаблення або зняття раціональних обмежень на агресію виносить на поверхню чималу кількість стародавніх тілесних ритуалів, включно з людськими жертвоприношеннями. Всім відоме явище ритуального канібалізму, який здійснювався з вірою в те, що споживання органів ворога наділяє особу, яка з’їсть ці органи, властивостями померлої особи. Тобто, швидкості, реакції, спритності, вмінню ловити рибу, вдало полювати і т.д. Дуже багато первісних ритуалів супроводжувались вирізанням серця або іноді навіть його видиранням з тіла.

Тіло первісної людини було провідником між світом мертвим та світом живим. Йому надавали магічних властивостей перевтілення, спілкування зі світом мертвих. Кожен орган людського тіла в уяві первісних людей наділявся надзвичайними властивостями, навіть органам тварин приписували магічні властивості. Тотемізм – віра в походження племені від якоїсь тварини, і, відповідно, всьому племені надавались фізичні властивості цих тварин, а отже – прямий зв’язок з тілесним або фізичним. Відомі такі факти, що проколи тіла відбувались в ритуальних цілях: наприклад, прокол язика здійснювався з метою налаштування контакту з душами померлих. Ритуальні танці та театралізована імітація сцен полювання виконувались також за участі тіла під дією якихось галюциногенів, які вводили розум в транс.

В первісному суспільстві людина відчуває себе невід’ємною частиною свого роду, переживає свій органічний, тілесно-субстанційний зв’язок з родом. Для цього типу ментальності характерна ідентичність психо-соматичного типу: людина сприймає себе як одухотворене тіло або ідентифікує себе зі своїм живим, наділеним душею, тілом. При цьому типі ментальності утворюється така концепція смерті, при якій душа залишає тіло на невизначений проміжок часу, після якого душа буде повернута, померла людина воскресне в тілі. Тому в первісному суспільстві була така особлива увага до процесу захоронення і приділялась велика кількість часу обробці тіла, про що свідчать чисельні археологічні знахідки та розкопки могил та курганів періоду палеоліту, мезоліту та мегаліту.

Людина в первісному суспільстві не знала, як правильно вплинути на природу і тому покладала великі можливості на магію. Існувала побутова магія, лікувальна магія, ритуальна та інші. Магія тісно перепліталась з тілесністю, міфологія, містика і магія – це ті форми культури і позанаукового знання, що мають своїми підставами тілесну сферу людини, яка здатна відчувати природу продовженням свого тіла, «спілкуватися» з тілами і духами сакрального світу, розуміти «загальний порядок речей» і будувати свої дії відповідно до бажань свого тіла.

Археологічні знахідки трипільської культури свідчать про особливу увагу до статевих ознак тілесності. Статуетки жінок мали чітко виражені форми грудей та стегон, іноді з округлими животами. Тобто, акцентувалась увага на тих частинах тіла, які сприяли продовженню роду. Язичницька культура була оточена різноманітною фалічною символікою, найбільш популярним і всім відомим прикладом є паски, які християни перейняли у язичників і продовжують пекти (як і фарбувати крашанки).

Що ж стосовно обряду поховання скіфів, увага тілу приділялась особлива. Геродот каже: «Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево. І перш ніж поховати царя, то кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, відрізують кінчик свого вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях плече, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його. І коли так вони об’їздять із покійником усі племена, вони знову прибувають у країну Геррів. Помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші. Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим» [69, с. 187]. З цієї великої кількості вбитих людей можна зробити висновок, що цінності людського життя вони не мали, принаймні, вона була підпорядкована соціальному статусу людини. І, відповідно, вірили в життя душі, яка покидає тіло після смерті, адже інакше навіщо так багато обрядовості і такої старанної роботи щодо до тіла померлого. Також Геродот додає: «А через рік, для чогось, знову виконували похоронний обряд: відбирали п’ятдесят найвродливіших юнаків, п’ятдесят кращих коней і, вбивали тих юнаків, саджали їх на конів і аби вони сиділи і не падали з коня проштрикували їм через тіло списа, і вони мали навколо кургану померлого царя їздити» [69, с. 54].Що ж стосовно простих людей, то померлого також 40 днів возили по його різним родичам, аби всі могли попрощатись з його тілом. Відповідно, тут тілесному надавалось певне над- значення.

Сарматські жінки відрізнялися від «слабкої статі» сусідніх народностей не лише войовничістю й властолюбством, але й пристрастю до гарного одягу. Це свідчить про небайдужість до власної зовнішності, а відповідно і до тіла, й тілесності загалом. Відомо, що сарматські жінки воювали не гірше за їхніх чоловіків, а іноді й краще. Можливо, саме тому вони приділяли неабияку увагу прикрашанню тіла, адже треба ж було якось акцентувати увагу на жіночності і сексуальності. Чого тільки не було у вбранні знатної сарматки. І золота діадема, й сережки, і намисто, і всілякі прикраси з коштовним і напівкоштовним камінням – рубіном, гранатом, сердоліком, бірюзою. Як приклад можна навести опис сарматського вбрання з поховання в селі Ковалівка під Миколаєвом: «Довга сукня з вузькими рукавами з червоної тканини на кшталт репсу, розшита дрібними золотими лусками й намистинками зі скла, агата, халцедону, прикрашена широкою смугою пишного орнаменту золотого шиття. Поперек грудей – ряд золотих лусок із емалевою інкрустацією. Поверх сукні – синя свита із широкими рукавами. Її краї оторочені широкими смугами з безлічі дрібних сплющених шматочків золота різної форми. Свита застібалася двома золотими фібулами у вигляді жука-скарабея, виготовленого з напівкоштовного каміння. Дрібними золотими лусками були розшиті туфлі, безліччю скляних бісеринок – манжети шароварів. Вбрання доповнювали золоті браслети й низки намиста з рубіновими вставками, золоті сережки й діадема з напівкоштовного каміння» [69, с. 49].

Інстинкти, які володіють людьми, тілесне начало, легше всього простежити саме на тілесності первісного суспільства, адже це саме той стан тіла, який передує всякій раціональній рефлексії – він завжди був і залишаються визначальним для людини в її почутті життя, способі життя, у відчутті фізичної приналежності до «духу народу», що знаходить своє вираження в мистецтві і філософській онтології. Тіло людини завжди заангажоване соціокультурним буттям, яке виробляє різноманітні типи тілесності, і найбільш природні тілесно-моторні характеристики людини виявляються похідним соціальних структур, які контролюють зовнішнє і внутрішнє тіло і виступають у західній культурі органом заміщення буденних переживань духовними.