Проблема смерті й філософія життя в античності

Ціль античної філософії – звільнити людину від страху перед смертю. Говорячи про смерть, філософія античності виробляє особливе ставлення до життя, тому філософія, що ставить питання про смерті, обов’язково виявляється філософією життя. Уявлення про мету людського життя та її зміст складаються в етичній філософії античності, розквіт якої припадає на епоху еллінізму – III – I ст. до н. е., а потім наступний її етап в епоху Римської імперії.

Це три найбільші філософські школи:

ü епікуреїзм;

ü кінізм;

ü стоїцизм.

Епікуреїзм

Засновник філософської школи – грецький філософ Епікур (341-270роки до н. е.). Час його слави припадає на життя в Афінах.Основне для Епікура – філософія, тому що це єдиний засіб для досягнення людиною щастя. Таким чином, ціль людського життя покладається у щасті. Перед нами один з напрямків філософії евдемонізму (“евдаймонія” – “благо”, “щастя”). Філософія для Епікура – шлях до щастя. Неосвіченим людям не дає спокою страх Богів, страх болю й страх смерті. Для філософа цього не існує. Завдяки заняттям філософією він стає подібним до безсмертних Богів, які не знають печалі, а знають тільки радість. Щастя для філософа (мудреця) не можливе без пізнання природи. Звідси необхідність фізики. Але фізика у Епікура не має самостійного значення, вона основа для етики. Фізику Епікура докладно виклав римський поет й філософ Лукрецій у поемі “Про природу речей” вI столітті до нашої ери.

Епікур був послідовником Демокрита з його атомістичною теорією, й тому давав матеріалістичну картину світу. Лукрецій говорить про нескінченність світобудови: земний світ, який здається нам таким величезним, насправді всього лише куточок Всесвіту. Він буде зруйнований, наш світ, і руйнація станеться або від води, або від вогню, але вона є неминучою. Однак з руїн землі народяться інший світи, які будуть не кращими за неї. Припущення, що існує тільки один наш світ, таке ж безглузде, як припущення, що на цілому пшеничному полі піднімається тільки одне колосся. Хоча й може здатися, що ми досягли кінця Всесвіту, у дійсності зроблене всього лише кілька кроків. В іншому місці, у безмежному просторі, інші атоми зіштовхуються між собою, інші істоти живуть і мислять, щоб потім умерти.

Ніщо не створене для нас у наших інтересах: ні око не створене для того, щоб бачити, ні вухо – для того, щоб чути. У природи немає мети – це машина, що виконує своє завдання, не піклуючись про тих, кого вона стирає з земного обличчя. Звідки вона одержала поштовх, ця машина, хто був першим, що запустив її в хід.Лукрецій говорить:Ніхто. Завжди атоми неслися по нескінченному простору, зіштовхувалися між собою й вступали у різні комбінації. Одна з таких комбінацій дала існування тому світу, який ми бачимо і який не кращий і не гірший за інші світи, і проіснує не більше й не менше за них.

Що стосується людини, то її душа вмирає разом з тілом, і атоми, які утворювали людський організм, вступають в інші комбінації, й тільки в цьому виражається продовження життя. Що ж стосується страху перед смертю, то саме це почуття є причиною пороків і нещасть людини, тому що, аби позбутися цього страху, тобто втекти від самого себе, людина кидається в безодню згубних пристрастей. Немов би захищаючись від смерті, люди здобувають якомога більше багатств і почестей й, таким чином, втрачають свою волю, але страх перед смертю безглуздий. Епікур говорив: “Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступає, то нас уже немає”.

Епікурівське розуміння життя і смерті Лукрецій формулює як “Mors immortalis”, тобто – “безсмертна смерть”. З погляду Лукреція, смертно абсолютно все, будь-яке життя закінчується руйнуванням – смертю, тому що, згідно з цим поглядом, життя – це кожний раз нова комбінація атомів, яка ніколи не зможе повторитися; а смерть – це розпад комбінації на атоми, тобто процес, який завжди повторюється. Життю, як смертному феномену, Лукрецій протиставляє смерть, як феномен безсмертя.

Повернімося в Афіни. Епікур створив в Афінах школу, що не була схожою на публічні філолофсько-освітні школи, а таких у Афінах найбільш відомих було дві:

• школа Платона – Академія. Гімнасій, у якому викладав Платон, знаходився у священному гаї, присвяченому афінському героєві – Академу. Звідси – назва філософської школи.

• школа Арістотеля називалася Лікеєм. Вона називалася так тому, що гімнасій, де викладав Арістотель, знаходився у священному гаї поряд із храмом Аполлона Лікейського. “Лікейський” –значить “вовчий”. Вважалося, що у Аполлона є така функція – охороняти стада від вовків. Навчання і в Академії, і в Лікеї здійснювалося за таким принципом: увечері учні філософів читали платні лекції всім бажаючим доторкнутися до філософських основ, а зранку самі засновники філософських шкіл займалися зі своїми учнями.

Епікур зробив не так, як інші філософи. Він купив в Афінах відлюдний сад із будинком і там оселився разом зі своїми учнями. Так виник знаменитий Сад Епікура, над входом у який було написано: “Гість, тобі тут буде добре, тут задоволення – найвище благо”. Задоволення й насолода у Епікура – це, насамперед, духовний стан: вивільнення від страху смерті й занепокоєння душі, духовна незалежність, що дарує людині радість. Епікурейці жили в теплому дружньому колі. Саме в епікурейців виникло філософське осмислення дружби і її культура. Основний дарунок, що дає людині мудрість, то – дружба. Так вважали Епікур і його послідовники. Епікур уважав, що Боги існують, але живуть у блаженнім спокої, не втручаючись у світовий хід речей. Вони живуть непомітно.І тому девіз епікурейців – “живи непомітно”, тільки так ти наближаєшся до життя Богів.

Кінізм

Cinicos (гр.) означає– “собачий”. Походження терміна пов’язане з тим, що засновник кінізму – Антисфен, був неповноправним афінянином й учився, а потім викладав у гімнасії для таких, як і він, неповноправних дітей, що був розташований за афінськими стінами, біля храму Геракла. Гімнасій називався “Кіносарг”, тобто “зіркий пес” або “білий собака”. І очевидно, більш вдалі діти дражнили цих дітей “кініками”, але Антисфен прийняв цю образу як предмет гордості. Кініки вражали своєю поведінкою. Філософія була для них не теорією, а способом життя, життєвою практикою. Спосіб життя кініків припускав аскесіс. “Аскесіс” – “вправа”. Кінічний аскесіс – це максимальне спрощення, відмова від елементарних потреб. Це бездомність, звикання до голоду, холоду й спраги, бродячий спосіб життя, повна відмова від будь яких штучних потреб.

Вони вважали, що Боги дали людям все найнеобхідніше й забезпечили їм легке й щасливе життя, але люди не знають міри у своїх потребах і самі зробили себе вічно стурбованими й нещасними. Виходить, говорять кініки, треба повернути людині її свободу. Основною установкою кініків була переоцінка всіх звичних цінностей. Кініки нехтували багатством, вони хотіли зробити так, щоб бідні перестали соромитися своєї вбогості. Бідність – самоучка чеснот, тільки бідність тягне людину до філософії, а філософія здатна навчити щастю. З бідністю пов’язані невихованість і некультурність людини. Кініки й тут переоцінювали цінності, говорячи про те, щознання не роблять людину кращою.

Кініки прославляли розум. Люди з буденною свідомістю викликали презирство або подив. Одного разу Діоген, найзнаменитіший із кініків, учень Антисфена, повертався з Олімпійських змагань, і в нього запитали, скільки було людей на змаганнях. Він відповів: “Народу багато, а людей мало”.

“Ноminem quаего!” – шукаю людину, – говорив він, проходячи поміж людьми, вдень із засвіченим ліхтарем. Діоген цінував лікарів і філософів, нехтуючи чаклунів, провісників, цілителів. Нехтуючи людей, кініки перед ними не соромилися. Метою кінічного способу життя була “автаркія” – “самодостатність”, “незалежність” і наступна за нею свобода. У свободі й полягає щастя. Виходить, це теж евдемоністична філософія, та, яка метою людського життя вважає щастя. Кініки звеличують свободу у всьому, навіть в особистому розв’язанні питання життя й смерті.Самогубство – філософська дія кініків. Кінічна автаркія означала відмову від родини й від держави. Кініки були космополітами – вважали своєю державою увесь світ. Автаркія не заперечувала дружбу.

Учнем Діогена був Кратет з Фів. Кратет прийшов у філософію, коли йому було 45 років. Він був дуже багатою людиною і відмовився від усього, що наслідував і накопичував усе життя. Він змінив усі звичні цінності: замість матеріального багатства з’явилося духовне.

Цинізм, тобтонігілістичне ставлення до культури, обов’язкова безсоромність – тількичастина кінізму. Поняття кінізму набагато ширше, але цинізм виходить з кінізму.

Філософія епікуреїзму й кінізму – світогляд величезної перехідної епохи, перебудові всього античного суспільства від окремих полісів до єдиної гігантської імперії (цей період відбувався довго: від завоювань Александра Македонського в добу еллінізму аж до падіння Риму у V ст. н. е.). Найуніверсальнішою з філософських шкіл еллінізму був стоїцизм, який теж навчав щастю, але на інших засадах.

 

Стоїцизм

Засновником стоїцизму вважається Зенон з Кітіона (острів Кіпр). Він приїхав в Афіни й став учнем кініка Кратета. Зенон 10 років був учнем кініків, але не зміг перейняти в них їхньої безсоромності. Він залишив кініків, потім вчився в інших філософів, а потім сам почав учити, тобто усно пропагувати своє вчення, як це робили грецькі філософи за прикладом Сократа. Зенон учив в одному афінському портику.“Портик” – латинське слово, а грецькою портик – це Стоя. То була особлива Стоя, вона була розписана художником Полігнотом, і тому її називали “Строкатою стоєю”.

За 100 років до Зенона тут збиралися поети, а пізніше стратили людей. У цьому місці тому довго ніхто не збирався. Зенон не був афінянином. Для нього не мало значення, що тут відбувалося в старі часи. Тому його учнів стали називати стоїками.

Ціль стоїцизму – виробити непохитний і не від чого не залежний людський характер. Зенон обґрунтовував цю мораль вченням про Першовогонь. Першовогонь – первісна стихія світу й всі існуючі речі в Космосі – витікання – еманації із цього вогню й результат його перетворень у різні інші стихії. Основний термін, яким стоїки характеризували свій Першовогонь був Дух, подих, “пневма”. Цей теплий подих сильніше всього на небі, він розливається по усьому світові й створює всі речі, які дихають теплим диханням, вогонь доходить до людини й тварин, душа яких теж є теплим подихом і, нарешті, Першовогонь схолодає в неорганічній природі.

Першовогонь – не просто сліпа сила, це художньо-творчий вогонь – Логос, що розумно створює світ й управляє ним. Першовогонь – Логос є “Провидінням” –зрячою Долею. І кожна людина є одним з незліченних перевтілень цієї космічної сили творчого вогню. Тому все існуюче є тіло, включаючи Богів, людей і будь-які властивості душі. Художній Першовогонь виливається Логосами або ідеями (образами), які пронизують весь космос, утворюючи так називану космічну симпатію – всезагальне тяжіння і взаємозв’язок усього з усім у світі.

У результаті виходить пантеїзм, тобто уявлення про те, що– увесь світ, це Бог. Усе є Бог. З пантеістичним світоуявленням пов’язане вчення про безумовну розумність світового устрою. З думкою про розумний світовий лад зв’язана ідея, що вXVIII столітті одержить назву теодіцеї, що ввів німецький філософ Лейбніц.“Теодіцея” – “богооправдання”.

Теодіцея спрямована на те, щоб розв’язати наступне протиріччя: оскільки у світі присутнє зло, причому в незліченних формах, то, як це співвідноситься з явищем Бога, як всемогутньої й благої істоти. Стоїки пояснювали це протиріччя як мниме й давали три варіанти відповіді:

• логічний варіант – ніщо не існує без протилежного собі. Якщо це так, то не може бути ізольованого добра. Якби не було зла, то, як пізнати, що таке добро? Добро й зло – нерозривно зв’язані одне з одним;

• космологічний варіант – те, що для частини, окремого – зло, то для цілого може бути благо. Людина – окрема частина, що не бачить всієї картинки космосу. Ця картина доступна тільки Богові й вона повинна бути блага й прекрасна;

• етичний варіант – зло справді існує. Воно існує не даремно, воно потрібне для того, щоб терплячи його й переборюючи своїм терпінням, людина, змогла стати доброчесною. Стоїки не погоджувалися з основним аргументом епікурейців, які затверджували, що вище благо – насолода, і посилалися при цьому на все живе, яке прагне до задоволення. “Ні, – говорили стоїки, – насправді все живе прагне до самозбереження, якому задоволення часто шкодить”.

Самозбереження неможливе без життя в повній згоді з природою.Природа – те, що наповнене Богом, тому вона розумна й безпристрасна. Жити згідно з природою – значить жити згідно з розумом. У цьому складається обов’язок людини. Жити розумно – значить жити доброчесно. Жити доброчесно – значить жити безпристрасно, тому що пристрасть – загальне джерело зла (види зла – нерозумність, боягузтво, надмірність і несправедливість). Чесноти – це мудрість, мужність, помірність, справедливість – вищі чесноти античності.

Стоїчний мудрець – ідеал стоїків. Завжди перебуває в помірно-радісному настрої духу, а в основі цієї радості – свідомість добре виконаного обов’язку й своєї гармонії з Богокосмосом. Тому мудрець любить свою долю, свій фатум. Amor fati. Це так тому, що Провидіння, Доля, Логос і Першовогонь – одне й теж, а душа – частина небесного Першовогню. Отже, Першовогонь – основа для виховання в людині космічності. Хто всього цього не розуміє або не знає, той любить свою дрібну особистість, а не свою долю, і той вічно хвилюється й страждає, однак даремно, тому що, крім долі, нічого не існує. Весь космос, що керується долею, – світова держава, а ми – його громадяни-космополіти. І перед цим світовим законом рівні всі люди – вільні й раби, чоловіки й жінки, греки й варвари.

Смерть не страшна, тому що вона – тільки повернення до Першовогню, злиття своєї душі-пневми, з батьківським Першовогнем. Якщо мудрець проти своєї волі виявиться заплутаним у хаосі життєвих відносин, він може й повинен покінчити із собою, тому що ця міра вирве його з нерозумного хаосу життя й долучить до ідеальної розумності світового цілого. Вважається, що засновники стоїцизму, Клеанф і Зенон покінчили життя самогубством – затримавши подих.

 

Література:

1. Антисери Д., Реале Дж. Западная философия от истоков до наших дней. Античность и Средневековье. – СПб.: Пневма, 2001. – 493 с.

2. Боннар Андре. Греческая цивилизация: В 3 т. – Т. 3. – М., 1992. – 280 с.

3. Лосев А. Ф. История античной эстетики: В 8 т. – Т. 1. Ранняя классика. – М.: “Фолио”, 2000. – 468 с.

 

 

ТЕМА №8.