Держава та насилля. Біологічна етика

 

Під насиллям розуміють подавлення людини та обмеження умов особистісного розвитку, нанесення фізичної та економічної шкоди. В суспільній свідомості насилля викликає принципово негативне відношення. Насилля може бути: прямим, непрямим, економічним, фізичним, психологічним, політичним і т.п. Насилля є засобом забезпечення влади людини над людиною. Влада – це підсилення волі людини за рахунок волі інших людей, приняття рішень за інших. Влада може бути заснована на вищісті волі, взаємному договорі або на насиллі. Наслля є порушенням свободи волі людини, оскільки містить в собі підкорення однієї волі іншої чи зовсім її припинення, яке здійснюється шляхом зовнішного примушення.

Історичний розвиток людства пов’язан з подоланням насилля в процесі свідомої цілеспрямованої діяльності. Першой формою морального відношення до насилля, його обмеження у первинному суспільстві був таліон. Він заснован на взаємному визнанні права сили, поваги одного одним як людей, що здатні захищати свої права силою (око за око). Виникнення держави стало більш високою сходинкою по обмеженню насилля. Держава придбала монопольне право на насилля, створює спеціальні інститути, які здійснюють насилля. Заміняє насилля непрямими формами (маніпуляції з суспільною думкою, свідомістю). Основним завданням держави є забезпечення життя та безпеки людей. В державі право на насилля зафіксовано законом; кожному випадку звернення до насилля передує об’єктивне слідство, обговорення; існує профилактика насилля. Державне обмеження насилля передбачає остаточне його подолання, перехід до нового суспільного устрою без насилля. Багато філософів вважали: насилля держави залишаеться насиллям, що заперечує нормам моралі; монополія на насилля може привести до надмірності та безкарності; інституціональність насилля додає йому анонімності. Існує тенденція збільшення кількості держав, які відміняють смертну страту.

Смертна кара (страта) – це вбивство, що здійснюється за вироком суду в межах права держави на легітимне (лат. законне) насилля.

В ході історичного процесу існували різні погляди та альтернативні позиції на цю проблему. Так, І. Кант вважав: «То зло, яке ти незаслужено заподіюєш іншому, ти заподіюєш самому себе». У К. Маркса була чітко визначена позиція: «Неможливо знайти принцип, який обгрунтовує справедливість смертної страти у цивілізованому суспільстві». Однак, Чезаре Бекаріа обгрунтував необхідність смертної страти в роботі «Про злочини і покарання» (1764 р.), провідною ідеєю було те, що дієвість покарання обумовлюється не жорсторкістю кари, а її неминучістю.

Альбер Камю сверджував: «Якщо вже дотримуватися принципу рівноцінності, варто було б присуджувати до смертної кари лише того злочинця, який завчасно попередив свою жертву про день і годину, коли її наздожене жахлива смерть, так, що починаючи із цього моменту, приречена на смерть людина повинна місяцями ціпеніти чекаючи своєї долі». «Залякуння діє тільки на боязких, які й не мають думки про злочин». «Страх перед смертю очевидний, але існує й інша очевидність: яким би не був сильний цей страх, йому не пересилити страстей людських».

Категоричним у судженнях проти смертної страти був Булгаков, уважав: «Усяке вбивство є справа ненависті. Смертна кара один з найжахливіших видів убивства, тому що вона є холодне, розважливе, свідоме, принципове вбивство – убивство без усякого афекту, без усякої пристрасті, без усякої мети, убивство заради вбивства. І в цьому його гріх і жах».

Франкар затверджував: «Урок, дає ешафот, полягає в тому, що людське життя перестає бути священним, оскільки людину вважають придатною для знищення».

Думка Миколи Бердяєва була також однозначною: «Страшна смерть і є огидним вбивство, але що сказати про смерть, зведену в закон життя, про вбивство, організоване свідомо хазяями життя в ім’я підтримки примарного в ній порядку».

«Питання зовсім принципове: чи треба визнавати у людській особистісті яку-небудь межу зовнішнього на неї впливу, що-небудь недоторканне й нескасоване ззовні? Тій жах, який вселяє вбивство, досить показує, що є така межа й що він пов’язаний з життям людини […]. Але от страшна справа відбулась, людина перетворила іншу в бездушну річ. Допустимо, що цьому не можна було перешкодити, допустимо, що суспільство поки не винувато. Воно обурюється, і це добре: було б дуже сумно, якби воно залишалося байдужим. Але справедливо жахаючись перед убивством, якою справою воно виражає свої почуття? Новим убивством! По який же це логіці – повторення зла є добро?» (Володимир Соловйов).

 

Етичні аргументи, що виправдовують смертну кару:

- страта є карою за вбивство, актом справедливості;

- акт залякування, запобігання скоєння подібних злочинів;

- звільнює суспільство від небезпечних злочинців;

- позбавляє злочинця від ув’язнення на все життя.

Етичні аргументи проти смертної кари:

- страта морально розбещує суспільство (переконує, що вбивство є благо; провакує самосуд; сприймається як порок і визиває відразу);

- страта є антиправовим актом (порушує рівновагу блага суспільства та свободи особистості; карає не тільки злочинця, а його близьких; незворотня, некомпенсується у випадку помилки суду);

- страта заперечує принцип самоцінності особистості людини, (заповідь «невбивай»);

- кара знаходиться за межами компетенцій людини (людина не може безумовно судити про невиправлення та провину злочинця; діяльність людини може обмежуватись лише необхідністю).

Особливості покарання смертною карою:

- як акт державної діяльності не є еквівалентом злочину;

- перевищує вбивство по своєму психологічному впливу;

- не враховує нюансів провини злочинця;

- не зменшує кількості злочинів;

- не відшкодовує нанесеного злочинцем збитку;

- не передбачає права злочинця на вибір (між стратою й довічним ув’язненням);

- є простим і дешевим способом позбутися злочинця.

Біологічна етика. Застосування моральних критеріїв до себе як до живої істоти, до тварин, рослин і неживої природи стало основою формування біоетики. Термін біоетика в 1971 р. вперше застосував американський вчений Ван-Ронселер Поттер (1911-2001 рр.), який розглядав її як синтетичну галузь знань, що досліджує системні об’єкти живої природи за допомогою органічного поєднання методів природних і гуманітарних наук.

У вітчизняній науці терміном «біоетика» спочатку позначали ціннісно-моральні аспекти взаємовідносин лікаря і пацієнта, а також етичні проблеми біомедичних досліджень, медичної практики, експериментів на тваринах і людях, біотехнології, генної інженерії тощо. Пізніше біоетику почали тлумачити більш широко як сферу застосування етики у системі «людина – жива природа».

Основні напрямки біоетики: етичні аспекти медицини; етичні аспекти впровадження біотехніки і біотехнології; етичні аспекти соціально-екологічного знання. Правила етики медичної діяльності – не зашкодь; роби благо; поважай автономію пацієнта; кажи правду; зберігай таємницю. Правило «не зашкодь» є основоположним у діяльності лікаря. Згідно з ним лікар не повинен завдавати шкоди хворому під час лікування. Йдеться не тільки про безпосередню свідому шкоду з боку лікаря, що є правовим злочином, але й про шкоду через некомпетентність, недостатню кваліфікованість, недбалість, ненадання власної допомоги тощо. Організм кожної людини є унікальним і треба застосовувати індивідуальні підходи при лікуванні кожного. Вузька спеціалізація завдає значної шкоди, тому що лікуючи один орган можна зашкодити всім іншим і загальний стан здоров’я пацієнта погіршити. Хірургічне втручання, коли людина може не витримати операції, або її ускладнень. Загроза життю може виникати і через госпітальні інфекції, недотримання правил асептики (а - заперечлива частина, грец. гнійний процес).

Правило «роби благо» орієнтує на доброчинність, благодіяння, милосердя, жалість у медичній практиці.

Правило поваги автономії пацієнта передбачає, що лише він сам, будучи дорослим і розумово повносправним, остаточно вирішує питання доцільності тих дій, які пропонує лікар. Пацієнт здатен з повною відповідальністю робити вибір. Від вибору хворого залежать і дії лікаря. Тому неприпустимо і аморально приховувати достовірну інформацію, перешкоджати самостійним діям пацієнта. Проте на тих, хто через якісь причини не може діяти повносправно (дітей, психічно хворих, людей в стані алкогольного сп’яніння чи в наркотичному стані) це правило не поширюється.

Правило правдивості – це вимога до лікаря говорити правду пацієнту про стан його здоров’я, не приховувати важливу інформацію. З іншого боку, і пацієнт не повинен приховувати важливої інформації щодо свого здоров’я від лікаря.

Правило збереження таємниці зафіксоване в багатьох відомих лікарських кодексах, починаючи від Гіппократа. Дотримання цього правила дозволяє забезпечити конфіденційність інформації, яка не повинна, крім лікаря і пацієнта, стати відомою стороннім особам.

Евтаназія – позбавлення життя важкохворого через припинення лікування або безпосереднє лікарське втручання.

Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активною називають евтаназію у розумінні навмисного переривання життя однієї людини (на її прохання чи за її згодою) іншою – милосердне вбивство. Пасивна евтаназія - це припинення особливих заходів для продовження життя тіла, коли достовірно встановлено, що біологічна смерть неминуча. В 1985 році була створена всесвітня федерація спільнот за легалазацію «права на смерть з гідністю». Пасивна евтаназія нині легалізована в деяких західних країнах (Голландія, Данія, Швейцарія, Канада, США). З одного боку, полегшення страждань є милосердною справою, з другого боку, бути причиною смерті людини є морально важко, адже смерть розглядається як величезне зло. Українським законодавством евтаназію заборонено.

Історія обговорення проблеми евтаназії. Виправдовували умертвіння важкохворих людей: Платон, стоїки і засуджували: Аристотель, християнство. Ф. Бэконом обґрунтував позитивне значення евтаназії й обов’язкову допомогу вмираючим. Фактори, що визначили особливу значимість проблеми евтаназії в ХХ – ХХІ столітті: особливості розвитку медицини й медичних технологій; посилення значимості ідеї самоцінності особистості; вплив біоетики на сферу медичної допомоги (доктрина «інформованої згоди», урахування думки пацієнта і т.д.).

Науково-медичний контекст проблеми евтаназії. Посилення значимості лікаря в ситуації можливої смерті пацієнта. Медичні визначення смерті (клінічна, біологічна). Проблема критерію смерті (необоротне припинення всіх функцій мозку; необоротне припинення функцій кровообігу й дихання). Проблема паліативної (лат. тимчасове полегшення) допомоги.

Етичний контекст постановки й інтерпретації проблеми евтаназії. Проблема страждання й співчуття (статус і характеристика страждання й співчуття як моральних цінностей). Проблема моральної виправданості / невиправданості самогубства (Эпикур: «Мудрець не ухиляється від життя»; Сенека: «Краще гідно вмерти, ніж негідно жити»). Моральні відмінності між самогубством і добровільною евтаназією.

Головні методологічні установки в етичній експертизі проблеми евтаназії: неможливість наділення евтаназії статусом добра; конкретний, системний аналіз можливості або неможливості визначення її в якості меншого зла в ім’я запобігання більшого. Аналіз передбачуваних наслідків легалізації (правового закріплення) евтаназії. Значення мотивації в конкретних ситуаціях рішення проблеми евтаназії.

Основні аргументи «за» легалізацію евтаназії: виходячи із самоцінності особистості, слід визнати її право на самовизначення аж до вибору смерті; людина має право своїм відходом з життя полегшити близьким страждання, пов’язані з її хворобою; недоцільність (у тому числі й економічна) використання засобів медицини для підтримки життя безнадійно хворих; смерть, як припинення найтяжчих страждань, є актом милосердя.

Етична експертиза цієї аргументації повинна опиратися на позначені вище орієнтири, а також фіксувати внутрішню суперечливість кожного аргументу, моральні наслідки його теоретичного розвитку й особливо – практичного прояву; брати до уваги протиріччя між теоретично обґрунтованої, етично коректною позицією й реальними одиничними ситуаціями.

Основні аргументи «проти» легалізації евтаназії вибудовуються, в основному, по лінії спростування доводів прихильників евтаназії. Додаткову аргументацію супротивників евтаназії можна узагальнено представити в такий спосіб: легалізація евтаназії означає заперечення святості людському життя й не має морального виправдання, тому що підриває основу моралі – норму «не вбивай»; евтаназія неприпустима в контексті можливості діагностичної або прогностичної помилки; милосердя стосовно безнадійно хворих людей повинне бути орієнтоване не на евтаназію, а на паліативну допомогу; легалізація евтаназії приведе до викривлення всієї системи ціннісних установок у медичній діяльності, що, у свою чергу, викличе потік зловживань із боку медперсоналу.

Етична експертиза аргументації даного напрямку може будуватися на зіставленні моральної значимості альтернативних думок по тем або іншим аспектам проблеми (з використанням позначених вище етичних орієнтирів).

Існує проблема штучного переривання вагітності (абортів). Традиційно в християнській культурі таке втручання у біологічний процес вважалося важким гріхом і вбивством. В межах сучасної секуляризованої культури в більшості країн ця операція дозволена законом і є предметом певної лікарської спеціалізації. Суперечності морального характеру, що виникають з приводу абортів, полягають у натупному:

- свобода вибору жінки і право на життя кожної людини від самого зачаття;

- загроза докорів сумління і матеріальна неможливість забезпечити гідне життя дитині;

- право лікаря зробити аборт і моральна оцінка цього з боку християнської (особливо католицької) церкви;

- заборона абортів і вимоги їх легалізації тощо.

Важливим напрямом біоетики є проблеми, пов’язані із застосуванням біотехніки і біотехнології. Ці проблеми стосуються нових репродуктивних технологій: штучного запліднення, штучної інсемінації, сурогатного материнства тощо.

Штучне запліднення здійснюється «в пробірці». Воно використовувається при лікуванні бездітності, проте, його застосування спричиняє етичні проблеми:

- припустимість чи неприпустимість маніпуляцій з яйцеклітинами, ембріонами;

- статус ембріонів, а також народженої в такий спосіб людини;

- визначення, хто насправді є матір’ю дитини тощо.

Штучна інсемінація виникла як спосіб допомогти при лікуванні безплідності і полягає в тому, жінку запліднюють за допомогою технічних засобів. Моральні проблеми через таку репродуктивну технологію виникають особливо тоді, коли донором є не чоловік даної жінки, а інший. Виникають побоювання щодо дотримання лікарської таємниці, постають проблеми встановлення батьківства, поведінка донора, його здоров’я та ін.

Сурогатне материнство полягає в тому, що на замовлення бездітної подружньої пари (соціальних батьків) спочатку робиться запліднення в пробірці, а потім цей ембріон вміщується до матки іншої жінки. Виникають проблеми визначення справжнього материнства, поведінки всіх учасників цієї угоди, дотримання таємниці і багато інших.

Всі ці методи викликають полеміку щодо маральності їх застосування. Найбільш послідовно їх засуджують представники католицької церкви. «...Дитина має право... бути плодом специфічного акту шлюбної любові своїх батьків, а також має право бути шанованою як особа від моменту зачаття» (папа Іоанн Павел ІІ).

Значні моральні колізії супроводжують і такі винаходи сучасної науки, як трансплантація органів, генна інженерія, клонування.

Трансплантація органів і клонування: моральні проблеми.

У ХХ ст. люди неодноразово зустрічалися з украй кепськими наслідками, як могло б здаватись, видатних науково-технічних досягнень. Подібне відбулося із трансплантацією органів та клонуванням. З одного боку, завдяки трансплантації органів лікарі одержали можливість урятувати сотні життів безнадійних хворих, продовжити їм життя.

Одного чудового дня люди знайдуть можливості, щоб упоратися й з реакцією відторгнення, і з побічними діями медикаментів. Але моральні й релігійні проблеми залишаться.

Навряд раніше могла прийти думка трансплантувати орган тільки що покійного християнина. Тим самим порушується спокій померлої людини. А це вже можна вважати наругою. Тому що бажання зберегти фізичну цілісність і після своєї смерті властиво кожній людині. Крім того, перед суспільством устала й ще одна проблема – торгівля людськими органами.

Термін «клон» означає «гілочка». Клонування рослин, їх вегетативне розмноження було відоме людині більш 4 тис. років тому. Інша справа – це клонування тварин. Ці роботи почалися в середині ХХ ст. Перші дослыдження проводили на земноводних. Ученими був розроблений мікрохірургічний метод пересадження ядер ембріональних кліток від однієї жаби в позбавлені ядер яйцеклітини іншої. Із зародків з’явилися нормальні пуголовки. З 1980-х рр. стали проводитися клонування кроликів, мишей, корів і свиней. І в 1990-е рр. удалося клонувати вівцю, яка відома як Доллі. Вона розвилася з яйцеклітини вівці, донором ядра якої стала клітка молочної залози іншої вівці. Доллі була точною копією вівці-донора.

Уже під час досліджень над тваринами вчені зіштовхнулися з негативними побічними явищами:

- із зародків пуголовків благополучно розвивалися лише 80%, інші гинули;

- досвіди з мишами себе взагалі не виправдали, тому що більшість ембріонів гинули вже на ранніх стадіях;

- лише 3% кроликів розвилися в нормальні тварини, в інших відзначалися відхилення.

Що стосується клонування людини, то тут виникає відразу питання етичного характеру. Сьогодні людство стоїть на розпутті: чи треба продовжувати роботи із клонування або припинити дослідження. Існує небезпека, що безпринципні диктатори спробують увічнити свою владу, клонувавши себе в такий спосіб стати безсмертими. Вони можуть створити армію надлюдей, які будуть загрозою для суспільства. Але це все-таки не аргумент для повного припинення досліджень. В умовах, що створилися, необхідні закони, які регулюють процеси, що відбуваються.

Напрямом біоетики є такаж етичні аспекти соціальної екології. Предметом соціальної екології є система «природа-суспільство». Етичний підхід має таку властивість біоетика в структурі соціальної екології має два вектори: етичні підходи до природного в людині і моральне ставлення до зовнішньої природи. Ідеї про єдність людини і природи, необхідність гуманного ставлення до тварин, рослин і неживої природи висвітлювали видатні мислітелі минулого: Піфагор. Геракліт, Сенека, А. Блажений, Авіценна, Дідро, Руссо, Монтень, Кант та ін.

Потужним теоретичним підгрунтям біоетики в розуміння морального ставлення до природи як цілого стали вчення: В. Вернадського, Тейяраде Шардена, які є творцями теорії ноосфери. Згідно цієї теорії людство є органічною частиною, закономірним наслідком розвитку і функцією біосфери. Розум людини і її діяльність пронизують кожен атом земної біосфери, отже, етика в такому контексті набуває загальнопланетарного значення.

Популярним є також вчення Н. Реріха і С. Реріха «Жива етика». Природа і людина – вияв божественної енергії життя.

Найбільш сучасним біоетичним напрямом дослідження системних параметрів людського організму у середовищі її проживання є валеологія як вчення про здоровий спосіб життя. Іншим, більш традиційним напрямом біоетики в структурі соціально-екологічного знання є етологія (вивчення поведінки тварин). Поширення біоетики як практичної дисципліни привело до екологізації науки, створення Червоної книги, зелених рухів тощо.

Людська телегонія – вплив чоловічих статевих елементів на організм жіночої особи, внаслідок якого в її нащадків виявляються ознаки того чоловіка, якого вона знала значно раніше. Це науково доведений факт і у людей виявляється сильніше ніж у тварин. Іншими словами, якщо дівчина мала близькі стосунки з дошлюбним партнером, цей перший закладає генофонд їх майбутніх дітей (які з’являються у шлюбі з іншим чоловіком). Якщо перший партнер мав суттєві вади, вони можуть передатися дітям, народженним в шлюбі.

Отже, поширення дошлюбних статевих відносин є моральною проблемою, яка загрожує людському генофонду і набуває глобального характеру. Однак, перебільшення ефекту телегонії і дискримінація на цій основі є негативними зі зрозуміння етичних причин.

Абсолютизація деяких аспектів біоетики в добу постмодерну обертається явним аморалізмом. Вже щільно увійшла в свідомість сучасних людей думка про те, що людина – помилка еволюції, ракова пухлина на тілі Землі. Деяких представників партії зелених більше хвилює доля одного з видів комах, що під загрозою вимирання, ніж виживання дітей в Африці чи в іншій бідній країні. Аргументи захисників природи використовуються для обгрунтування політики обмеження росту населення, зменьшення народжуваності. В такий спосіб формується новий антигуманізм, по суті доктрина аморалізму, прямована проти дітей, адже аборти отримують позитивну оцінку як спосіб позбавлення природи від зайвого навантаження.