Категорії імперативної етики

 

Імперативність моралі полягає в наступному, щонайбільш важливі, усталені в практиці людських відносин, цінності моють свої явні імперативні продовження. Цінності, що усвідомлені як моральні, сприймаються людиною, як обов’язкові до виконання, тобто моральні цінності є імперативними (обов’язковими). Моральні цінності є не тільки імперативними, вони також імперативно безумовні, тобто іх треба наслідувати завжди і всюди. Людина повинна керуватися ними у сосунках з іншими людьми, а не тільки з обмеженним колом родичів, друзів, колег. Моральні імперативи, як і моральні цінності, мають надситуативний і безособовий, тобто універсальний (для всіх) характер.

До етичних категорій належного відносять поняття моральної вимоги і морального ідеалу.

Моральна вимога є категорією імперативної етики і вона повинна правильно визначити межі дійсних можливостей людини чи колективу в конкретних умовах їх життєдіяльності. Неврахування або невірне визначення цих меж породжує невиправданий моральний ригоризм (лат. суворий – дотримання правил) чи приводить до скептицизму (гр. роздивлятись – мати сумніви). Характерними рисами моральної вимоги є авторитаризм, об’єктивність, формалізм, всезагальність, універсальність, імперативна ціннісність.

Моральний ідеал – франц. першообраз – категорія етики, яка відображає найвищі моральні вимоги, взірці найбільш цінних і досконалих моральних орієнтирів і прикладів для наслідування.

Моральний ідеал становить ідею належного, яка виникає на підставі порівняння із сущим і базується на колективному архетипі. Виконує роль критерію для розрізнення добра і зла.

Зміст ідеалу – це позитивні зразки поведінки, які забезпечують досягнення гармонійної взаємодії людини з природою, суспільством, близькими. В ідеалі втілюються мрії, надії, сподівання про рівність, свободу, людяність. Моральний ідеал виконує функцію орієнтира для перетворення сущого в належне. Він є стимулом та ідеєю, навколо якої об’єднуються люди в громадські та політичні організації. Він визначає смисл моральних норм на конкретно-історичному етапі розвитку суспільства. Моральний ідеал втілюється в образах міфічних героїв, релігійних святих, літературних і кінематографічних персонажів, або в реальних історичних діячах, вчителях.

Поняття ідеалу вперше виникло в християнській моралі в результаті усвідомлення невідповідності між тим, що є і тим, що повинно бути: гідністю людини і реальними умовами життя; виглядом земної людини і образом Ісуса Христа. Християнська мораль в якості ідеалу стверджувала образ мученика, аскета.

І. Кант писав: «Ідеал, тобто до чого треба прагнути і чого ніколи не досягнеш», це «необхідне керівництво людському розуму». Ідеал, за Кантом, є незмінним для усіх часів, є відірваним від реального життя. Ідеалом свободи є свобода духа.

В.Ф. Гегель стверджував, що ідеал є протилежністю до дійсності; він має розвиток через це протиріччя; реалізується в плодах діяльності світового розуму.

А. Фейєрбах вважав, що ідеалом є «цілісна, всебічна, досконала, освічена людина».

Сучасна етика розглядає ідеал з позицій антропоцентризму. Моральний ідеал – це універсальне, абсолютне, моральне уявлення про благо і про належне; образ досконалих відносин між людьми; устрій суспільства, який забезпечує досконалі взаємовідносини людей (суспільний ідеал); вищий взірець моральної особистості.

Особистий моральний ідеал людини – це прагнення до щастя, задоволення життям. Він повинен мати соціальну значущість. Моральний ідеал може бути заснован на соціальному ідеалі.

Особистий моральний ідеал має такі аспекти: чуттєво-емоційний (уявлення про особисте щастя); розуміння цілі й смислу життя; мотиви діяльності; ставлення до інших людей. Зміст цього ідеалу опосередкован соціальним оточенням. Формування ідеалу – це процес перетворення оточуючого середовища у внутрішній світ індивіда. У основі ідеалу може бути індивідуальна моральна програма, позитивний приклад. Ідеал виконує наступні функції: визначення цілі моральної діяльності людини; спонукання людини до моральних вчинків; об’єднання належного і сущого; визначення моральної подоби людини.

Соціальний ідеал визначає образ життя і діяльності суспільства; вмикає моральні установки, морально орієнтує суспільство.

Ідеал єдності лежить в основі культури Європи. Учення натурфілософів про всесвітній єдиний початок Космосу було прийнято і християнською філософією. Християнські мислителі стверджували, що в умовах автономного існування людини реалізація ідеалу можлива тульки як самовдосконалення людини, духовна єдність людей. Моральний обов’язок людини обумавлений ідеалом єдності: «Возлюби ближнього твого, як самого себе». Богослови стверджували, що вищий ідеал (Царство Боже) стверджується в дусі, а духовну єдність можливо досягти раніш за все інше. Ідея єдності є підгрунтям свіх світових релігій, проголошується вищим моральним ідеалом.

Соціологізаторський підхід до інтерпретації єдності: ідеал єдності є вимогою укріплення суспільства. Гармонійність людських відносин є однією із умов морального прогресу.

Ідеал визначає моральні вимоги до досконалої особистості, але змінює свій зміст в процесі зміни умов життя людей. В процесі переходу від однієї епохи до іншої і зміни покоління людей відбувається корегування ідеалів, вбирання в нього щось нового. Зміст ідеалу (явлення про якості людини) змінюється в залежності від об’єктивних умов і суб’єктивних переваг людей. Зміна ідеалів відбувається в умовах загострення суперечностей, конфліктів між суспільством і особистістю.

Зміни моральних ідеалів в будь-які епохи супроводжувались моральними конфліктами поколінь («батьків і дітей»). Цей конфлікт – вид соціальних суперечок, є свідоцтвом несхожесті цілей, моральних оцінок, мотивів діяльності.

Моральний обов’язок – це переведення належного з абстрактно-теоретичного рівня у площину практичного завдання, із зовнішньої необхідності певної поведінки у добровільне зобов’язання, яке стає вутрішнім регулятором особистої поведінки.

Моральний обов’язок є формою контролю суспільства за поведінкою індивіда і відображенням взаємодії між людьми. Існують два підходи до питання співвідношення цінності та імперативності блага і обов’язку: евдемонізм – людина знає в чьому її благо, завдання людини не ухилятись від блага, обов’язком людини є устремління до свого блага та сприяння благу інших людей. Деонтологіський (гр. належне) підхід: людина недосконала від природи, суспільство є сукупністю зла, мораль дана людині, щоб приборкати зло, дотримуючись обов’язку людина одержує благо.

Зрозуміло, що вимоги морального обов’язку, що виражають цінності моралі через внутрішній настрой особистості, найчастіше розходяться з вимогами, пропонованими людині соціальною групою, колективом, державою або навіть просто особистими схильностями й бажаннями. І яким пропозиціям віддадуть перевагу люди - повага до духовних цінностями необхідність твердження гуманності, що становить зміст обов’язку й добра, або свої негайні бажання й капризи, амбіції й страсті або ж тиху розважливу вигоду - бути, як усі, не виділятися, додержуватися більш зручних вимог, - цей вибір характеризує їх духовну розвиненість і моральну зрілість. І правильне розуміння морального обов’язку дає людині сили зробити цей вибір на користь моралі й людяності.

Найбільш важким у цьому зв’язку для моралі й для етики є саме це питання про зміст морального обов’язку, його підставах і критеріях - у чому він полягає, хто і якую мірою має право визначати цей зміст?

Мораль у якості глибоко особистого, інтимного регулятора поведінки припускає, що людина самостійно усвідомлює об’єктивний суспільний зміст свого морального обов’язку, і ніякі посилання ні на які авторитети, звичайні форми поведінки, общепринятость і поширеність не знімають із неї відповідальність за це й не можуть її виправдати, якщо вона зрозуміє свій обов’язок вірно.

Обов’язок – це усвідомлення людиною необхідності виконання того, що вимагає моральний ідеал. Обов’язок щільно пов’язан з моральними нормами і вимогами.

У самому загальному виді норма є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття і відносин та має обв’язковий характер. Вона може бути виражена у формі наставляння, заборони, повчання, правила або приписання, у формі заповіді й побажання. Однак у всіх випадках ці форми виступають способом вираження належного й несуть у собі наказовий початок - вимогливість, імперативність. Найбільше норма схожа на правило, яке теж встановлює спосіб і характер виконання тієї або іншої дії. Однак, якщо правила свідомо встановлюються людьми для досягнення певних цілей, можуть уводитися, відмінятися або змінюватися, то норми мають більш об’єктивно необхідне походження й складаються не по сваволі й угоді, а по логіці тієї сфери дійсності, яку покликани регулювати. Такі, наприклад, норми правильного мислення, норми мови, норми моралі.

Таким чином, обв’язок людини містить у собі чесноти, опір злу, сприння благу інших людей. Для того, щоб сприяти благу інших, людина повинна поважати права інших людей і виконувати свої обів’язки. Обов’язок усвідомлюється людиною як внутрішнє спонукання. Деякі мислителі (Ф. Ніцше та ін.) розглядали усвідомлення обов’язку як результат виховання особистості, вплив ідеології. Обов’язок можна сприймати як тиск на особистість, вважати примусом з боку загальноприйнятих норм, соціальної дисципліни. Моральні вимоги надаються у формі рекомендацій, формулювання бажаного (належного). Вимоги обов’язку самоцінни: людина виконує обов’язок безкорисливо, незалежно від зовнішніх норм, стверджуючи його приоритет по відношенню до своїх пристрастей, користі і т.д. Санкції моралі (навідміну від права) носять ідеальний характер, звернені до свідомості, вільної особистості. Обов’язок вимагає самозмушення. Усвідомлення обов’язку полягає в тому, що людина може усвідомити свою яку-небудь погану якість, вести боротьбу з цією якістю, змушувати себе, у разі необхідності, робити те, що небажає. У виконанні морального обов’язку має прояв автономія особистості, бо людина виконує його вимоги без примусу ззовні, відноситься до нього якби встановила його сама, діє і впевнена, що вона права.

Моральна відповідальність слугує для оцінки виконання чи невиконання морального обов’язку.

Моральна відповідальність – це усвідомлення відповідності моральним нормам дій людини та наслідки її вчинків.

Свобода є двигуном моралі. Моральні цінності є стимулом діяльності людини та реалізуються в її практичної діяльності. Свобода розуміється, як необхідність відповідальності людини за результат її діяльності. Людина повинна передбачити негативні наслідки своїх вчинків і намагатись неробити їх. Моральна відповідальність також розуміє відповідальну поведінку по відношенню до інших людей. Безвідповідальна поведінка – це дії виконані безурахування їх наслідків. Відповідальність розглядають на двох рівнях. Перший – виконання людиною суспільних норм, другий – відповідність дій соціальних груп нормам моралі.

Мораль покладає на людину відповідальність за виконання або невиконання вимог моральності. Питання про моральну відповідальність є питанням про відповідність моральної діяльності особистості її обов’язку з урахуванням об’єктивних обставин і можливостей його виконання.

Людина як моральна істота відповідає за свої моральні погляди, ціннісні орієнтації й установки, за правильне розуміння морального обов’язку, а також за зміст своїх дій в, межах тих можливостей, які обумовлені наявними соціальними відносинами й обставинами.

Відповідальність означає, що людина бере на себе зобов’язання й готова вільно їх виконувати в міру своїх сил і можливостей.

Ступінь цієї відповідальності підвищується в міру розвитку суспільних відносин, що забезпечує для особистості можливості морального позитивного вибору, а також у міру духовної зрілості й моральної розвиненості людини, її здатності до свідомої моральної орієнтації й мотивації. Вона так само залежить від суспільних повноважень і реальних можливостей людини впливати на стан справ у суспільстві - чим вони ширше, тим наслідки діяльності більш значущі, тому рівень відповідальності вище.

Розвиток почуття особистої відповідальності за себе й свою поведінку становить одне з найважливіших завдань моралі.

Разом з тим теза «людина відповідає за все», характерна для концепції екзистенціалізму, має волюнтаристичний сенс, тому що ґрунтується на абсолютному ігноруванні обставин. «У світі немає чужого зла, усі люди однаково винуваті в його існуванні». Екзистенціалістська концепція гипертрофує особисту відповідальність. Порівняльний підхід до ролі особистості в ситуації вибору приводить до того, що людина, яка «відповідає за все», на практиці нізащо конкретно не відповідає.

Методологічна причина такого парадокса - ігнорування міри відповідальності. У дійсності особистість відповідальна в міру свободи вибору, тобто вона відповідає лише за те, що вона об’єктивно - відповідно до обставин - могла й повинна була обрати й реалізувати у вчинку. Можливість і здатність до вибору, а також моральний обов’язок - це і визначає міру відповідальності.

Питання про міру відповідальності за вибір виникає у зв’язку з тим, що ситуація вимагає від особистості рішення, відповідного до моральної необхідності. Одержавши об’єктивну можливість чинити так чи інакше, особистість повинна діяти певним чином - саме її вибір є умовою рішення ситуації. Особистість відповідальна не тільки перед своєю совістю, але й за істинність змісту своїх моральних переконань, їх моральну чистоту. Особистість несе відповідальність не тільки за слабкість волі, але й за теоретичну або практичну незрілість.

Моральна свідомість повинна орієнтуватися на теоретичні принципи, головним з яких є принцип самоцінності особистості, що виключає використання її в якості засобу.

Моральний вибір – полягає у вільному самовизначенні людини стосовно етичних цінностей, шляхів та засобів для досягнення певної мети практичної діяльності.

В ситуації морального вибору людині доводиться вирішувати, чи не суперечать якісь привабливі для нєї цінності якимсь не цілком усвідомлюваним інтересам збереження й розвитку власної особистості. Моральний вчинок відбувається всупереч очевидному, змушує жертвувати корисним і приємним. Дуже часто ми попадаємо в ситуацію, коли поряд з відчуттям привабливості якихось можливостей, які нам даються, спливає неясна думка, що вибір того, що здається нам привабливим, якось пов’язаний зі зневагою інтересами близьких й із втратою власної гідності.

Нам звичайно неприємна думка, що ми можемо негідно виглядати в очах оточення й тим більше у своїх власних. Із цієї часто неясної думки починається ситуація морального вибору, що ставить людину перед проблемою поступитися чимсь привабливим для нєї заради того, щоб зробити по совісті, незважаючи на цілком відчутні втрати.

Можна сформулювати деякі фундаментальні ознаки ситуації морального вибору:

1. У ситуації морального вибору виникає внутрішнє відчуття, що слід зробити не так, як мені в цей момент хочеться, але всупереч цьому.

2. Виникає дискомфорт і від людини потрібне певне зусилля волі. В остаточному підсумку, людина робить по своїй волі, тобто так, як вона сама прагне.

3. Ознака автономності суб’єкта морального вчинку. Іноді оточення людини чекає від нєї відмови від того, щоб вона зробила як їй хочеться. Але якщо людина робить вчинок тільки тому, що цього прагнуть оточуючі, то це не є моральний вибір, бо є готовність прислухатись до оточення, яке саме може виявитися аморальним.

4. Моральний вибір завжди пов’язаний з відмовою від власних домагань заради того, щоб зберегти моральну гідність.

5. Моральний вибір - це не планування віддаленого майбутнього й не теоретичні мрії того, як слід зробити в деяких можливих ситуаціях.

Моральний вибір відбувається тут і зараз в обставинах, над якими ми не владні. Прийнявши рішення, що в теперішніх несприятливих обставинах слід діяти зважаючи на обставини, а не за моральними орієнтирами, відкладаючи моральний вибір на потім, людина фактично відмовляється від морального вчинку, намагаючись плисти за течією.

Ситуація морального вибору полягає в тому, що суб’єкт виявляється змушеним визначити свої переваги між альтернативними діями в умовах, коли найбільш привабливі для нього альтернативи вступають у протиріччя з абсолютним благом.

Уявлення про абсолютне благо можуть бути різними в різних етичних системах і в кожній розробляється своя картина ситуації морального вибору. Але при цьому виявляються деякі універсальні характеристики ситуації морального вибору. Їх можна назвати принципами або законами етики.

До них відносяться:

1) принцип заперечення, тобто, моральне благо полягає в тому, щоб не робити зла. Якщо потрібно пограбувати одного, щоб нагодувати іншого, то таку ситуацію не можна розглядати як знаходження морального блага;

2)принцип зростання суб’єкта моралі: моральне благо не можна знайти відразу на все життя в результаті одного вчинку. Прагнення до морального блага - це постійний шлях духовного вдосконалювання (зростання).

3)принцип диктату совісті: моральна поведінка вимагає уважно додержуватися попереджень совісті про виникаючі спокуси й ураховувати уроки, які несуть каяття совісті;

4) принцип конвертування утилітарних цінностей: досягнення утилітарного блага не для себе, але для іншого має моральну цінність.

Далеко не всяка людська дія пов’язана з моральним вибором - свідомою перевагою одного з можливих у даній ситуації актів. Часом людина робить якусь дію, зовсім не замислюючись про її причини або мотиви.

Дія, яку зробили на основі свідомого вибору однієї з ряду можливостей, називається вчинком. Вчинок - це дія, зроблена в результаті свідомої переваги однієї із представлених людині можливостей. Вчинок є плід вибору того, що людині в цей момент представляється благом, тобто що є корисним або добрим для неї. Більше того, дуже часто людина опиняється перед альтернативою, коли доводиться вибирати між тим або іншим благом. Такий вибір змушує оцінювати різні види блага. Тим самим передбачається, що благо має цінність. Але це неозначає, що цінність того або іншого блага може бути об’єктивно обмірювана (виражена числом). Це означає тільки те, що людина, роблячи свій вибір, змушена ухвалювати рішення щей про те, яке з розглянутих нею благ має для неї більш високу цінність. Це рішення може залежати від конкретної ситуації. Наприклад, рятуючи власне життя, людина здатна відмовитися від багатьох благ, що представляють для неї у звичайних умовах високу цінність.

Отже, вибір припускає здатність людини оцінювати різні види блага й визначати, що для неї має найбільшу цінність у даному акті вибору. Інакше кажучи, вибір доступний тільки розумній істоті, яка здатна міркувати про цінності. Однак, одного розуму тут недостатньо. Людина може чітко розуміти, який вибір є найкращим у даній ситуації, але при цьому виявитися не здатною на нього зважитися. Для вибору потрібна воля, щоб здійснити рішення незважаючи на зовнішні перешкоди й внутрішній опір. Може статися, що суб’єкт, який вибирає, зв’язаний по руках і ногам (буквально або фігурально) і не може зробити намічений вибір. У цьому випадку ми будемо вважати, що вибір зроблений, якщо людина твердо має намір зробити певним способом і впевнена, що вона реалізує свій вчинок як тільки буде зручний випадок. Це означає, що вона зупинилася на певному рішенні, а не міркує всі варіанти знову й знову в надії знайти лазівку для відмови від зробленого вибору.

Розум і воля як передумови вибору роблять людину відповідальною за свій вчинок. Вона несе провину за дурні наслідки вчиненого. Мова може йти про юридичну відповідальність перед законами, прийнятими в суспільстві. У цьому випадку говориться про провину перед законом або суспільством, від імені якого виступає закон. Мова може йти про моральну відповідальність, яку можна трактувати як відповідальність перед конкретними людьми, перед совістю, Богом або навіть самим собою. Різні етичні системи дають різні відповіді на запитання «перед ким?». Важливо тільки усвідомити, що відповідальність виникає лише тоді, коли людина у стані користуватися своїм розумом і має вільну волю.

Насправді, яку відповідальність може нести безумець, нездатний відрізнити дурне від доброго? Що не володіє своїм розумом злочинець підлягає не покаранню, а лікуванню. З нього знімається й моральна відповідальність. Якщо припустити, що людина не має свободу волі, то це значиє, що її дії цілком визначаються тиском зовнішніх умов і внутрішнім станом її організму, що породжують природні бажання - рефлекси. Про таку людину безглуздо говорити, що вона бажає те або те. Правильно говорити: «їй хочеться». Ми говоримо, що нам хочеться їсти або спати, оскільки ці бажання виникають у людині самі собою як відчуття голоду або сонливості («віка сліпаються»). Навпаки, стриматися від сну або їжі всупереч могутньому «хочеться» можна тільки шляхом напруги волі. Воля людини настільки свободна, що здатна спричинити вчинки, спрямовані «проти плину» подій і тиску обставин. Принаймні, про це свідчить наш внутрішній досвід. Цей досвід змушує нас відчувати свою відповідальність за всі вчинки, які ми робимо словом, думкою, справою й невиконанням свого обов’язку. Ми відповідальні й за те, що не розпізнали в потрібний момент ситуацію морального вибору й «поплили за течією», і за те, що в цієї - ситуації зробили дурний вибір.

Отже, здатність людини діяти на основі свободної волі та можливість розуму відрізняти добро від зла становлять основу морального вчинку.

Аристотель перший порушив питання про роль свободного вибору в моральних ситуаціях. Він говорить про те, що «прагнення властиве всім «живим істотам», свободний же вибір не властивий; «адже вибір супроводжується міркуванням». Вибір - це й не просто бажання, оскільки прагнути можна й речей недосяжних. Саме тому вибір зв’язаний не тільки з вольовим актом, але й дією розуму, що визначає реальний набір здійсненних можливостей, які є людини в конкретній ситуації морального вибору.

Свобода волі необхідна, щоб бути моральним - протистояти обставинам. Але слід брати до уваги, як важко опиратися тиску обставин і правильно про них судити. Потрібно поблажливо ставитися до тих, кому це не під силу, але тільки не до самого себе.

Свобода волі означає, що (принаймні, деякі) дії людина здійснює не під впливом невблаганних причин, але в силу того, що суб’єкт захотів так зробити. Свобода волі дає людині здатність робити вчинки. Не будь її в нас, результат будь-якого акту вибору визначався б діючими причинами, на того хто обирає. Тим самим вибір був би чистою фікцією - людині здається, що вона вибирає те або інше благо, а в дійсності вона маріонетка діючих на неї природних або надприродних сил. У цьому випадку сумнівним виявилося б саме існування людини, тому що людина визначається саме здатністю робити вчинок, а не просто як маріонетка слухатися кукловода, що смикає за ниточки.

Умови здійснення вчинку можуть бути сприятливими, нейтральними або непереборними. Моральна цінність вчинку буде тем вище, чим потужнішою є перешкода й чим успішніше вона долається, чим більше людина виявить волі, наполегливості, щоб виконати веління морального обов’язку й совісті.

У важких ситуаціях така перемога над обставинами, які найчастіше загрожують загибеллю людині, і над самою собою, тому що виконання обов’язку в таких умовах вимагає напруги всіх сил, називається подвигом.

Відповідно вчинок, продиктований злою волею, корисливим егоїстичним розрахунком або виконаний бездумно, під впливом антигромадської установки, і спрямований проти вимог моралі, буде оцінюватися як злодіяння.

Якщо намір і ціль дії виражають уявлення людини про те, що вона припускає зробити, розгортаючись в ідеальному плані у свідомості й формуючи образ майбутньої дії і її результат, то мотив є підставою дії, тим, заради чого воно замишляється.

Наприклад, якщо людина їде в «гарячі точки» для роботи, будь те журналістська діяльність, або надання гуманітарної допомоги, або здійснення миротворчої місії, то її наміром і є сама поїздка й робота. Мотивом же може бути що завгодно - від підкорення вказівкам керівництва, до прагнення заробити на ризикованої справі чи гроші, чи популярність і славу. При цьому не виключається й справді моральний мотив - бажання внести свій внесок у забезпечення благополучного розв’язання конфлікту, допомогти втягненим у нього сторонам, навіть ризикуючи власним благополуччям, знайти вихід з важкої ситуації. Очевидно, що моральна цінність цих мотивів буде різною, що обов’язково повинне позначитися на оцінці довершеного вчинку.

Необхідно також розрізняти мотиви зі стимулами. Стимул - це всяке спонукання до дії, поштовх, у той час як мотив є обов’язково тією чи іншою мірою усвідомленим спонуканням, спрямованим на задоволення якої-небудь потреби й прийнятим особистістю. Стимули несуть у собі об’єктивний зміст, виступають у якості об’єктивних причин для здійснення дії, що направляють волю й бажання людини ззовні. Це, наприклад, матеріальна зацікавленість у виконанні якої-небудь роботи, страх покарання за невиконане, примус або тиск на людину з метою змусити її зробити певним чином.

Мотив - це завжди внутрішнє, суб’єктивно-особистісне спонукання до дії, яке хоча й формується під впливом соціального середовища й інших об’єктивних факторів, але завжди усвідомлюється особистістю як елемент власної свідомості, є причиною вчинку, прийнятою по своїй волі, тобто є суб’єктивною по функціонуванню.

Зрозуміло, далеко не всі й не повною мірою мотиви можуть бути повністю усвідомлені й вербалізовані, виражені в словах. Але, проте, на рівні почуттів, симпатій і антипатій, бажань і прагнень і, нарешті, у формі раціонально побудованих суджень людина має уявлення про відносну цінність того, що має намір зробити, і психологічно вважає мотиви своїх дій залежними саме від своєї волі.

Постановка мети і її мотивації спричиняють пошук адекватних засобів, що становить самостійну, досить складну проблему, моральну свободу і моральну відповідальність.

На підставі всього цього ухвалюється рішення, що як би підводить підсумок діяльності свідомості й закріпляючи передбачувану стратегію поведінки.

Справедливість є універсальним і найважливішим ціннісним орієнтиром моральної свідомості, характеризує співвідношення кількох явищ з точки зору розподілу добра і зла між людьми. Поняття справедливості виражає ідею правильного порядку речей у людських взаєминах, які відповідають уявленням про призначення людини, її природні і невід’ємні права і обов’язки. Справедливість є головною соціальною доброчесністю, яка сприяє загальному благу.

Моральна справедливість – це відповідність між практичною роллю соціальних верств в житті суспільства та їх соціальним статусом, між правами і обов’язками, між вчинком і відплатою, між злочином і покаранням, між заслугами і соціальним визнанням.

Справедливість незалежить від достатку та соцільного статусу, особистісних симпатій людей та інше. Її конкретне тлумачення залежить від правил, звичаїв притаманних конкретному суспільству. Порушення цих правил буде сприйматись як несправедливість.

Виділяють справедливість: зрівняльну (комунікативну) і розподільну (воздаяння). Зрівняльна – пов’язана з обміном. Покликана захищати інтереси всіх хто бере участь в обміні, зрівняти сторони. Розподільна - пов’зана з розподілом матеріальних благ, поваги і має за мету розподіл за гідністю (кожному, як він заслуговує).

Історично поняття справедливості зв’язувалося й асоціювалося з ідеєю рівності, однак розуміння самої рівності не залишалося незмінним і теж історично розвивалося.

Платон перший створив концепцію справедливості, визначивши її як середину між крайнощями (несправедливостями). Він вважав, що в основі справедливості лежить принцип нерівності, ввів поняття зрівняльної й розподільної справедливості.

Первинне розуміння справедливості полягало в зрівняльному дотриманні норм звичаєвого права (порушення табу, звичаїв).

Правило таліона – відображає зв’язок справедливості й рівності, фіксує відносини воздаяння (родова помста). «Життя за життя, око за око» - так звана відплатна справедливість, але не відновлює справедливість в повному об’ємі.

З появою додаткового продукту суспільство поділяється на бідних і багатих, виникає соціальна несправедливість. Кожний клас відстоює свої інтереси, які мають вираз у свої уявленнях про справедливість. Починає панувати розподільна справедливість: розподіл благ згідно станової, кастової приналежності.

З виникненням держави закони, право закріплюють положення, яке склалося у суспільстві і претендують на вираз справедливості. Вони вступають в конфлікт з традиціями суспільства, які визначали попередне розуміння справедливості. Місце таліону займає морально-правова свідомість, виникає заборона на індивідуальну помсту, проголошується «золоте правило моралі» та ін.

В середні віки християнські мислителі стверджували, що Бог справедлив, дає кожному на що він заслуговує; людина неспроможна осягнути задум Бога, тому повинна змиритися зі своєю долею і соціальним положенням.

В Новий час домінує ідея правової рівності: економічна і статусна нерівність зберігається; проголошується рівність соціальних обв’язків, дотримання укладених угод; рівність прав; справедлива кара за злочин вчинений проти людини і суспільства; недоторканність приватної власності; формальна рівність можливостей.

В СРСР були намагання встановити справедливість за принципом суспільної власності (соціалістична власність). Скасування приватної власності недало рівні можливості членам соціалістичного суспільства.

Слід підкреслити, що справедливість як рівність має формальний характер. Соціальні утопії, побудовані на принципові тотальної рівності, завжди зазнавали краху при спробі їх практичної реалізації. Особливо не надається до зрівняльного принципу розподіл матеріальних благ.

Концепція справедливості в сучасному суспільстві має наступні риси: справедливість має в собі елементи і рівності, і воздаяння; рівність є важливою умовою життя людини і розвитку особистості; рівні права всіх людей гарантовані законом, зафіксовани у Загальної декларації прав людини; справедливість вбирає матеріальне й організаційне воздаяння (розподіл благ, кара за злочин); соціально-правові установи держави підтримують інтереси правлячої верхівки, які не завжди співпадоють з моральними уявленнями про справедливість; правляче коло, за допомогою ЗМІ, нав’язує громадянам свої уявлення про справедливість.

В європейських країнах, де при владі перебувають соціал-демократичні партії, проводиться політика солідарності в галузі праці за принципом «рівна оплата за рівну працю». Зменшення розриву у прибутках різних людей до мінімуму скероване на підтримання соціального миру і стабільності й усуває небезпечну невідповідність між мораллю і економікою. Етичні вимоги справедливості не були б дієвими, якби вони не знаходили відгуку і конкретної підтримки з боку громадської думки, не ставали б орієнтирами в процесі планування і не впливали б на прийняття політичних рішень. Отже, етичний зміст категорії справедливості щільно пов’язаний з економічними, політичними, правовими проблемами.

Справедливість є головною доброчесністю суспільних інститутів, подібно до того, як істина є головною чеснотою наукових систем. Якими ефективними і добре організованими не були б державні і громадські інститути, якщо вони несправедливі, то їх неодмінно чекає або реформування, або повна ліквідація. У справедливому суспільстві формальна рівноправність громадян роглядається як неодмінна умова соціальної стабільності і громадського консенсусу. Суспільство тоді є добре організованим, коли воно ефективно регулюється принципом справедливості. Це означає, що в такому суспільстві: по-перше, всі його члени визнають одні й ті самі принципи справедливості; по-друге, суспільні інститути є об’єктивно адекватні усім принципам. В цьому випадку люди визнають загальну точку відліку, у відповідності з якою їх взаємні домагання будуть вирішенні. Соціальне почуття справедливості визначає безпеку кооперації співробітництва. Соціальні інститути є справедливими, якщо: відсутні довільні відмінності між індивідами стосовно їх базових прав і обов’язків; права співтовариства визначають належний баланс між конкуруючими домаганнями груп на користь суспільної солідарності.

В сучасних концепціях справедливості сформульовано принцип релевантніх відмінностей, який грунтується на відмінностях у заслугах людей. Вважається, що нерівність треба сприймати як об’єктивну даність, яка є результатом суспільного поділу праці і природної нерівності індивідуальних здібностей. Загальна або «арифметична рівність», за висловом Д. Белла, є формальною рівністю громадян певного суспільства перед законом. Ця форма справедливості вимагає ставитися до всіх людей, як до рівних, але виключає прагнення зробити всіх людей рівними. «Пропорційна рівність» встановлюється на основі принципу релевантних відмінностей і передбачає рівну оцінку індивідів в межах певної професійної групи. Розподіл благ і привілеїв в професійній групі здійснюється в залежності від соціальної значущості роду діяльності.

Дж. Ролз розглядає справедливість як основу принципів соціальної організації: кожна людина повинна мати рівні права стосовно системи основних свобод; соціальна і економічна нерівність повинна бути організована таким чином, щоб всі люди могли проявити свої переваги і мали вільний доступ до любої посади чи соціального статусу. Таким чином, справедливість є мірою рівності і нерівності між людьми; люди повинні бути рівними в правах і при розподілу соціальних цінностей; справедливою є також і нерівний розподіл, який дає перевагу кожному. За Ролзом, соціально-економічна рівність не є благом, якщо вона досягається ціною низького рівня життя більшості людей, обмежує їх економічну активність.

 

Категорії самосвідомості

 

Самосвідомість – це усвідомлення людиною свого знання, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, самооцінка себе. Завдяки самосвідомості людина виокремлює себе з оточуючого світу і визначає своє місце в системі природних зв’язків і суспільних відносин. Самосвідомість щільно пов’язана з рефлексією, в якій вона піднімається на рівень теоретичного мислення.

Рефлексія (лат. відображення) – міркування, повне сумнівів, протиріч; аналіз свого психічного стану. Тип філософського мислення, спрямований на осмислення і обгрунтування особистих думок, які потребують звернення свідомості на себе.

Самосвідомість формується під впливом певного способу життя. Вона є духовною сферою, в якій здійснюється самоконтроль за вчинками і діяльністю людини, їх моральна самооцінка і визнається відповідальність та провина.

Важливими функціями самосвідомості є самоконтроль и самооцінка. Ці функції залежать від інтеріоризації моральних цінностей, вимог, норм і перетворення їх на внутрішні переконання особистості. Абстрактно-теоретичне відображення ціннісних стандартів самооцінки відбувається в таких категоріях етики як: совість, сором, покаяння, честь, гідність і т. д.

Доброчесність і порок означають форми проявлення моралі на рівні особистості (моральні якості особистості), це є узагальнений показник характеру людини. Кількість чеснот відповідає кількості видів діяльності людини. Людина є і доброчесною і порочною, бо вона недосконала. Навіть моральна людина нескладається тільки з чеснот. Чесноти і пороки є характеристиками особистості, які слугують для її оцінки іншими людьми. Вони є намірами людини діяти, керуючись (чи некеруючись) принципами моралі. Орієнтація на доброчесність припускає наявність почуття гідності і бажання його зберегти. Слід зауважити, що людина не може зробити ті чи інші вчинки із почуття гордості, поваги до себе. Установка на доброчесність заснована на цілісності внутрішнього світу людини, усвідомлення самоадекватності. Чесноти показують, якою повинна бути людина, щоб вести себе правильно, виконати свій обов’язок.

Учення про чесноти, як вже говорили, запропонував Арістотель. Він стверджував, що чеснотою є здатність «чинити найкращим чином у всьому, що стосується задоволень і страждань»; чеснота – «золота середина» між двома хибними крайнощами (нестачею і надлишком). Арістотель виділяв: чесноти розуму і чесноти характеру (моральні). Розумні чесноти – розвиваються в процесі навчання (мудрість, розсудливість та ін.). Моральні чесноти – результат дій, досвіду (коли людина чинить справедливо, то набуває чесноту справедливості); вони характерезуються усвідомленням, довільністю, навмисністю. Чеснота – це внутрішній порядок, склад душі. Арістотель стверджував: людина, яка володіє знанням, що таке доброчесність, не буде вести себе погано. (Але знати, що таке доброчесність – не означає сприймати її як імператив).

Християнська етична концепція стверджує, що доброчесність є силою душі; дана кожній людині через Божу благодать (Боже откровення); як знання дана людині через закон. В людині існує внутрішній конфлікт. Подвійність людини має прояв в протидії знання доброчесності гріховним бажанням. («Добро, яке хочу, не роблю, а зле, яке не хочу, роблю». Ап. Павел). Сократ і Арістотель пояснювали цю суперечність тим, що людина має не знання, а власну думку. Вона повинна досягти існинне знання і вміти застосувати знання на практиці. Апостол Павел говорив, що людина гріховна, якщо знає одне, а робить інакше. В цьому випадку вона повинна прагнути від гріховного тіла, земного практицизму. В результаті вирішення внутрішнього конфлікту (подвійності) людина набуває чесноти: розумність і праведність.

В моральній філософії прийнято виділяти наступні види чеснот: кардинальні (чесноти античної Греції): помірність, мужність, мудрість, справедливість. Ці чесноти віддзеркалюють античний інтелектуалізм, увагу до раціональних здібностей людини.

Теологічні (християнські чесноти): віра, надія, любов (милосердя). В теологічних чеснотах більше уваги приділяється волі. Волеву сторону душі людини характеризує віра в Бога, надія на спасіння душі, милосердя.

Тома Аквінський, спираючись на розподіл душі (розум і схильності), виділяв наступні види чеснот: інтелектуальні (мудрість, наука, мистецтво) і моральні (справедливість, помірність, розсудливість).

В.С. Соловйов у своїй моральній філософії основне значення придавав трьом здібностям людини, які визначають сторони її морального досвіду: сорому, жалості й благоговінню.

Сором – відображає відношення людини до матеріальної природи, до своїх природних потягів. Сором виникає внаслідок або самовизначення людиною вчинку аморальним, або під впливом громадського осуду. Почуття сорому виокремлює людину від своєї біологічної природи. Людина соромиться панування матеріальної природи над собою, вона прагне створити в собі верховенство духовного.

Важливою рисою сорому є те, що це почуття охоплює інтимні сфери людських стосунків. Що робить їх витонченними, унікальними.

Жалість – показує ставлення людини до всіх живих істот (і тому числі і до інших людей). Благоговіння – відображає ставлення людини до вищого, глибока пошана. Ці здібності можна розглядати як почуття, правила дії, чесноти. Соловйов стверджував, що чесноти не є безумовними самі по собі. Вони набувають значення чеснот в залежності від предмету прикладення в співвіднесенні з основами моральності. Наприклад, мудрість, яка має прояв в дурних цілях, не є чеснотою.

Особливим чином пов’язані три категорії етики: сором, провина, прощення.

Для сорому є характерним:вираз почуття провини, усвідомлення людиною невідповідності вимогам оточуючих людей; орієнтація на думку інших; сором може відчуватися людиною і навіть в тому випадку, коли вона сама вважає свої дії моральними. Людина відчуває сором у наступних випадках: 1) усвідомлення своєї невідповідності загальним нормам і цінностям як моральним, так і матеріальним (відсутність високого соціального статусу, добробуту та ін.); 2) нездатність відтворити загальноприйняті стандарти (наслідувати пануючи звичаї, моду та ін.); 3) невідповідність високим моральним орієнтирам (людина має пороки); 4) нездатність проявити якості, які необхідні в конкретній ситуації (боягузство у мить небезпеки та ін.).

В деяких випадках сором є формою: суспільного впливу; регуляції поведінки людей; доповнення до телесних покорань («стовп сорому»та ін.). В середньовічній Європі, країнах Сходу прилюдний сором за своєю силою впливу на людину не поступався тілесним покаранням.

Сором говорить про глибокий зв’язок людини з іншими людьми, людина не може пережити суспільний осуд, невизнання. Людина боїться втратити суспільну значущість, цінність в очах інших людей. Сором перед самим собою є наслідком відображення поглядів інших людей у внутрішньому світі людини. Думка інших людей є головуючою навіть, коли аморальний вчинок людини немає свідків. Страх осуду з боку значущих людей може стримати людину від учинення аморальних вчинків. Значущі люди можуть бути віддалені від людини в просторі і часі. Вони уявляються як більш розвинені особистості.

В християнській культурі було притаманним почуття сорому, яке пов’язували з тілом людини, плотським початком (моральна заборона на прояв сескуальності).

Людина може відчувати сором при вторгненні інших людей в її внутрішній світ, приватне життя. При цьому людина може також відчувати і гнев, бо усвідомлює свою невідповідність загальним суспільним нормам. Коли над людиною насміхаються, зневажають вона починає сердитися сама на себе за прояв своїх негативних якостей (агресію, брехливість і т. д.). Людина також може відчувати сором за іншу людину, в результаті ідентифікації себе з нею, переживати її проступки як свої (сором за дії правлячої влади держави).

Хибний сором – це відчуття невідповідності хибним, аморальним вимогам (наприклад, коли людина соромиться своєї «м’якості», невмінню проявити агресію).

Провина – переживання людиною невідповідності нормам, невиконання обов’язку перед собою, своїм внутрішнім світом, перед Богом. Почуття провини незалежить від думки інших людей і виникає у вападку, коли людина несе особисту відподідальність за все, що трапляється. Джерелом почуття провини можуть бути: зовнішні явища (страждання інших людей) і внутрішні явища, стан душі людини (провина за гріховні думки).

Західній цивілізації притаманна морально-психологічна парадигма провини, яку вона наслідувала від християнства. За релігійними уявленнями людина гріховна від народження; знаходиться під впливом пристрастей, бажань; грішні думки притаманні навіть високо моральнім і тим, хто боїться Бога.

З. Фрейд надав свою версію походження провини: людина в дитинстві відчуває страх перед зовнішнім авторитетом (батьками), який накладає заборону на деякі бажання людини; коли людина дорослішає, то зовнішній авторитет перетворюється в частину внутрішнього світу людини, вищу інстанцію (Сверх-Я); в результаті цього переходу виникає совість, яка породжує почуття провини. Під впливом Сверх-Я людина відчуває почуття провини не тільки за вчинок, але й за наміри. Чим частіше людина відмовляється від потягів, тим більше почуття провини. Нереалізовані потяги спрямовані проти людини (наприклад, придушення агресії веде до саморуйнуванню); почуття провини може приймати форму неврозу.

Почуття провини тяжіє над людиною, тисне на її психіку. Воно може бути нейтралізовано прощенням, яке дає постраждалий своєму кривднику.

Прощення – є актом великодушності; відбувається за доброю волею скривдженного; встановлює позитивні відносини між кривдником і постраждалим.

Совість - здатність людини формулювати моральні зобов’язання, вимагати від себе їх виконання, контролювати й оцінювати свою поведінку. Совість не залежить від думки інших людей, співвідноситься тільки з обов’язком, діє в тому випадку, коли контроль ззовні відсутній. Совість найчастіше сприймають як незалежну від особистого «я» людини, як голос «другого я», носія вищих цінностей.

Існують різні точки зору на природу совісті: релігійний підхід – совість є голосом Бога; і другий підхід – совість є специфічною формою сорому; це загальні, перенесені во внутрішній світ людини, думки значущих людей; зміст совісті культурно й історично змінюється.

Совість формується в процесі виховання людини, її соціалізації. Існують наступні види совісті: авторитарна і гуманістична. Авторитарна: на раньої стадії формування совість орієнтована на думку авторитетного для людини оточення, пов’язана з побоюванням несхваленням, покаранням. Звернення вихователя до совісті людини має форму вимоги відповідності правилам. Гуманістична совість: зріла і є голосом другного «я», кращого початку в людині, відповідальністю людини перед собою.

Фраза «чиста, спокійна совість» - це усвідомлення про віконання всіх моральних обов’язків, реалізація всіх своїх можливостей; претензія людини на духовну гармонію, досконалість.

Свобода совісті може розумітися як право людини на самостійне формування своїх переконань, незалежність духовного життя.

Керуючись веліннями совісті, людина бере на себе відповідальність за своє розуміння добра й зла, обов’язку, справедливості, людяності, сама задає зсередини критерії моральної оцінки і сама оцінює свою поведінку. І якщо зовнішні стовпи моральної поведінки - суспільна думка, веління закону, установлений розпорядок або звичайні норми поведінки можна при нагоді якось обійти або перехитрити, то обдурити самого себе виявляється неможливо. Якщо це й вдається, то винятково найдорожчою ціною - ціною відмови від совісті й втрати людської гідності.

Совість для духовно розвинутої особистості - осередок духовних цінностей і переконань, основа самоповаги й почуття власної гідності, де розум і почуття сплітаються в такі «узи, вирватися з яких не можна, не розірвавши свого серця, і перемогти які можна лише підкорившись їм» (К.Маркс).

Совість непідкупна й безкомпромісна у своїх позиціях, а якщо ні, то вона починає поступово руйнуватися, якщо намагається зм’якшити власні вимоги й оцінки й зловжити здатністю самореабілітації, яка властива їй. Вона як би стоїть на стражі інтересів загальних принципів людяності в кожній окремій людині.

Тому совість зобов’язує людину цілком орієнтуватися на ідеали гуманності й доброти, обов’язку і честі, якими б ілюзорними й безглуздими вони не здавалися в цей момент та критично відповідально ставитися до будь-яких думок й до власних спонукань, якими б розважливими і практичними вони не виглядали, розходячись із цими вимогами.

Зріла розвинена совість пред’являє людині максимальні вимоги, не йде на компроміси і поступки, а припускає відповідальність людини не тільки за свої переконання і дії, але й за все, що відбувається навколо. Порядна людина з совістю, навіть якщо сама живе згідно з мораллю, долаючи зусиллями волі життєві спокуси, не може не переживати невідповідність реального життя і вимог моральності й не почувати докорів сумління за недосконалість людської природи і суспільного життя. Саме ця властивість совісті лежить в основі властивого моральній свідомості почуття провини навіть безвинно, яке абсолютизувалося релігійною християнською етикою в понятті гріха й каяття (покаяння). Причому парадокс совісті полягає в тому, що вимога покаяння, тобто переживання комплексу почуттів невдоволення собою й бажання виправитися, здатна пред’явити моральному суб’єктові тільки розвинена совість, якій нема в чому каятися, у той час як гостро нужденна в покаянні совість не здатна цього усвідомити.

Покаяння – це визнання людиною власної провини і засудження власних вчинків. Воно проявляється або у публічному визнанні своїх помилок і провини та готовності понести за них покорання, або у внутрішньому почутті жалю за вже скоєні аморальні вчинки чи за наміри їх скоїти. Поняття покаяння походить від грецького слова «метанойя» і буквально перекладається, як «рух у зворотному напрямі». Покаятися – означає радикально змінити погляди, схаменутися, відмовитися від попередніх грішних вчинків і думок. Це, насамперед, внутрішній процес переосмислення і переоцінки попередньої діяльності і способу життя в цілому. Покаяння є вольовим актом прийняття особистого добровільного рішення.

Каяття є необхідною частиною спокути, оскільки без нього неможливе подальше виправлення людини. Покаяння, коли воно щире, виконує роль самокритики людиною своїх вчинків і змінює образ мислення і діяльності в позитивний бік. Воно не принижує гідності людини, а навпаки, відроджує її та розкріпачує людину, полегшує совість.

Совість як властивість моральної самосвідомісті і самоконтроль особистості, що і дозволяє їй бути внутрішнім двигуном морального самовдосконалення людини, серйозним стимулом її активно-діяльного відношення до навколишнього світу з метою його поліпшення.

Життя по совісті підвищує й зміцнює високу позитивну самооцінку особистості, її почуття власної гідності й честі.

Взагалі поняття честі й гідності виражають в моралі уявлення про цінність усякої людини як моральної особистості, вимагаючи поважного й доброзичливого відношення до людини, визнання за нею свободи самовизначення й рівності в правах з іншими, і одночасно вони виражають поряд із совістю здатність особистості до самоконтролю на основі вимогливого й відповідального відношення до самої себе. Честь і гідність припускають здійснення людиною тільки таких вчинків, які здатні забезпечити їй суспільну повагу, високу особисту самооцінку й переживання морального задоволення, які й не дозволяють людині чинити нижче своєї гідності.

Відмінність же цих понять проявляється в тому, що честь зв’язується із суспільною оцінкою поведінки людини як представника певної спільноти, прошарку, професійної групи разом із заслугами, що визнаються й певною репутацією. Честь вимагає від людини підтримувати й виправдовувати ту репутацію, яку надала їй приналежність до якоїсь спільності, а також завдяки власним заслугам, і в цьому сенсі вона більше орієнтується на зовнішні критерії оцінки. Репутація – (лат. міркування) – думка про моральне обличчя конкретної людини, що склалася у її оточення. Ця думка грунтується на моральній оцінці діяльності, поведінки та вчинків людини і знаходить вираз у визнанні її заслуг, і авторитету в колективі.

Авторитет – (від лат. влада, вплив) – в широкому значенні загальновизнаний неформальний вплив особи, заснований на знаннях, досвіді, компетенції, високому професіоналізмі і моральній доброчесності. У вузькому значенні – це владна функція, обумовлена посадою людини. В моральному сенсі авторитет полягає у здатності людини керувати іншими людьми без застосування будь-яких форм примусу.

Честь не є специфічно моральною формою мотивації поведінки, хоча вона дуже близька й схожа на таку, тому що бажання славитися може легко заслоняти моральну сутнісь справи, а сама честь легко перетворюється в марнославство або в формальне благополуччя - «честь мундира».

Поняття честі взагалі припускає відносно людини ту міру визнання й поваги, на яку вона заслуговує, у той час як гідність має більш широкий моральний смисл і ґрунтується на визнанні рівних прав кожного на повагу до себе як рівного з усіма морального суб’єкта. Тому поняття честі наближається за своїм значенням до гідності як моральної категорії тільки в сенсі внутрішньої чесності й порядності відносно до моралі і до себе.

Тому можна сказати, що честь – це категорія етики, що відображає соціальний статус людини та її моральні заслуги.

Класифікація честі: честь як суспільне визнання; честь як високий авторитет; честь як гарна репутація; честь як внутрішня духовна шляхетність; честь як дівоча цнотливість.

Моральна гідність особистості має зміст, що історично розвивається і тільки при досить високому рівні розвитку моральної культури суспільства знаходить адекватний зміст своєму поняттю.

Спочатку гідність людини зв’язувалася з родовитістю, знатністю, силою, становою приналежністю, пізніше - з політичною й економічною владою, могутністю, багатством, суспільним становищем, тобто підґрунтям були зовсім неморальні підстави. Невірне розуміння гідності може зовсім спотворити її зміст до прямо протилежного; так, у повсякденній свідомості й дотепер гідність може зв’язуватися прямо з «достатком» людини, наявністю в нєї «потрібних людей» і «зв’язків», з її «умінням жити», а фактично лавірувати в лабіринті склавшихся обставин, принижуючись перед тими, від кого залежить.

Тому моральна цінність гідності особистості орієнтується не на матеріальне благополуччя й успіх, не на зовнішні знаки визнання, а на внутрішню самоповагу особистістю себе й принципів дійсної людяності, на добровільне слідування їм.

Гідність – категорія етики, яка характеризує самоповагу людини та її моральну рівноправність з іншими людьми. Категорія гідності визначає, перш за все, безумовну самоцінність кожного і становить невід’ємну складову природних прав людини. Самоповага - потреба поважати гідність інших людей чинить опір спокусам і негідним вчинкам. Поняття «самоповага» відображає у своєму змісті задоволення людини собою і позитивне ставлення до себе. Висока самоповага – не синонім зарозумілості чи некритичного ставлення до себе. Людина з високою самоповагою не вважає себе кращою за інших, а просто вірить в себе і в свою здатність подолати власні вади. Люди з високим почуттям власної гідності значно більше задоволені своїм життям, більш самостійні і менш піддаються чужому впливу. Їх позитивне ставлення до себе і почуття впевненості у власних силах сприяють аналогічному ставленню і до оточуючих. Вони нерідко стають лідерами в своїх колективах.

Гідність, самоповага, честь, авторитет, репутація – це ті моральні чесноти, які істотно впливають на життєві успіхи і позитивну саморегуляцію особистості. Їх відсутність чи низькифй рівень приводять до негативних наслідків як в особистому, так і у громадському житті.