Феномен спілкування в сучасній культурі. Етикетні норми

 

Спілкування (широкому смислі) – будь-яка форма контактів між людьми.

Комунікація - містить у собі зв’язок, у ході якого відбувається обмін інформацією в живій та неживій природі.

У спілкуванні виділяються: зміст, цілі, засоби, функції, форми, сторони, бар’єри.

Зміст - це інформація, яка в міжіндивідуальних контактах передається від однієї живої істоти до іншої.

За змістом спілкування може бути представлене як:

матеріальне - обмін продуктами і предметами діяльності, які у свою чергу служать засобом задоволення актуальних потреб суб’єктів;

когнітивне - обмін знаннями (пізнавальна і учбова діяльність);

діяльне - обмін діями, операціями, уміннями, навиками; від суб’єкта до суб’єкта передається інформація, яка удосконалює і розвиває здібності;

кондиційне - обмін психічними і фізіологічними станами; люди впливають один на одного, розраховують на те, щоб привести один одного в певний фізичний або психічний стан, наприклад, підняти настрій або зіпсувати його: порушити або заспокоїти один одного, тобто подіяти один на одного;

мотиваційне - обмін спонуками, цілями, інтересами, мотивами, потребами; має своїм смислом передачу один одному певних установок або готовності до дій в певному напрямі: наприклад, одна людина бажає добитися, щоб у іншої виникло або зникло деяке бажання, щоб склалася певна установка до дії, актуалізувалася деяка потреба і т.п.

Мета спілкування - це те, заради чого у людини виникає даний вид активності. Цілі спілкування є засобом задоволення багатьох різноманітних потреб: соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естетичних, потреб інтелектуального зростання, етичного розвитку і ряду інших. Кількість потреб і відповідно цілей у людини збільшується.

По цілях спілкування ділиться на біологічне (необхідне для підтримки, збереження і розвитку організму, пов’язане із задоволенням основних органічних потреб) і соціальне (переслідує цілі розширення і зміцнення міжособистісних контактів, встановлення і розвитку відносин, особистісного зростання індивіда). Залежно від цілей існують також приватні види спілкування. Вони визначаються підвидами біологічних і соціальних потреб:

ділове - спілкування, включене як приватний момент в яку-небудь спільну і продуктивну діяльність людей; служить засобом підвищення якості цієї діяльності; його змістом є те, чим зайняті люди, а не проблеми, що зачіпають їх внутрішній світ;

особистісне - спілкування, зосереджене в основному навколо внутрішніх психологічних проблем, тих інтересів і потреб, які глибоко і інтимно зачіпають особистість людини: пошук сенсу життя, визначення свого відношення до значущої людини, до того, що відбувається навколо, вирішення якого-небудь внутрішнього конфлікту;

інструментальне - спілкування, яке не є самоціллю, не стимулюється самостійною потребою, але переслідує якусь іншу мету, окрім отримання задоволення від самого акту спілкування;

цільове - спілкування, що служить засобом задоволення специфічної потреби, в даному випадку - потреби в спілкуванні.

У житті людини спілкування не існує як відособлений процес або самостійна форма активності. Воно включене в індивідуальну або групову практичну діяльність, яка здійснюється при інтенсивному і різносторонньому спілкуванні.

Засоби спілкування способи кодування, передачі, переробки і розшифровки інформації, яка передається в процесі спілкування від однієї живої істоти іншої. Кодування інформації - це спосіб передачі її від одного до іншого.

Засоби спілкування можна розділити на наступні види:

♦ прямі тілесні контакти (торкання тіла руками і т.п.);

♦ органи чуття (спостереження з боку однієї людини за рухоміншої або сприйняття звукових сигналів від іншої);

♦ мова і інші знакові системи, писемність в її різноманітних видах (тексти, схеми, малюнки, креслення т.п.);

♦ технічні засоби запису і зберігання інформації (відеотехніка, касети, диски і т.д.);

♦ інтонації, емоційна виразність.

По формах спілкування поділяють на:

- пряме (природний контакт «обличчям до обличчя» за допомогою вербальних і невербальних засобів інформація особисто передається одним учасником іншому) і непряме (включення у процес спілкування «додаткового» учасника як посередника, через якого відбувається передача інформації);

- безпосереднє (за допомогою природних органів (рука, тулуб, голова), на його основі виникають різні види опосередкованого спілкування) і опосередковане (за допомогою чого-небудь - неповний психологічний контакт за допомогою спеціальних засобів, що віддаляють отримання зворотного зв’язку);

- масове (велика кількість, безпосередніх контактів незнайомих людей, а також комунікація, опосередкована різними її видами) і - міжособистісне (безпосередні контакти людей в групах або парах, постійних по складу учасників, містять у собі психологічну близькість партнерів).

По орієнтації можна виділити моно- і діалогічне спілкування. Монологічне спілкування підрозділяється на:

- імперативне - це авторитарна, директивна форма дії на партнера по спілкуванню з метою досягнення контролю над його поведінкою і внутрішніми установками, примушення до певних дій або рішень;партнер по спілкуванню розглядається як об’єкт дії, виступає пасивною стороною; кінцева мета імперативу -примусити партнера – не завуальована;

- маніпуляції - припускає дію на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів; партнер по спілкуванню використовується маніпулятором для досягнення своєї мети; корінна відмінність маніпуляції від імперативу полягає в тому, що партнер не інформується про дійсні цілі спілкування (вони ховаються або підміняються іншими); партнер по спілкуванню сприймається не як цілісна особистість, а як носій визначених, «потрібних» маніпулятору властивостей і якостей: маніпулятивне відношення до іншого приводить до руйнування близьких, довірчих відносин між людьми.

Техніки манипулятивного спілкування можуть включати використання загальнолюдських потреб – як фізіологічних, так і духовніх. Як правило, маніпулюють почуттям страху втратити якісь блага, або перетерпіти страждання, або просто страхом перед фізичним і душевним дискомфортом. Однак єффективним є і вплив «пряником». Найпоширеніші способи – лестощі, подарунки й обіцянки користі й благ.

Способи манипулятивної поведінки.

- Підкреслення промахів і недоліків інших, глузування над людиною й піднесення себе.

- Маніпулятор завжди вважає правим себе й схильний привласнювати ваші ідеї, знахідки, переконливі аргументи.

- Маніпулятор не бачить гідності інших, але дуже точно й зло розпізнає недоліки.

- Він не допускає наявності в інших високих мотивів поведінки, хоча себе схильний уважати моральною людиною.

- Добрим і щедрим маніпулятор проявляє себе тільки стосовно дуже вузького кола самих близьких людей.

- У діловій бесіді маніпулятор прибігає до таких засобів, як узагальнення й перебільшення, анекдот, щоб висміяти мовця або предмет розмови. Або використовує авторитет, принижує співрозмовника, переходячи на особистість. Може заплутувати партнера, вириває слова з контексту.

Протистояти маніпуляції легше всього можна, прийнявши позицію відкритості. Використовується спосіб «пропущення повз вуха», іронія.

Діалогічне спілкування є перехід від егоцентричної, фіксованої на собі установки до установки на співбесідника, реального партнера по спілкуванню; таке спілкування володіє психотерапевтичними властивостями, наближає людину до більшого психічного здоров’я, врівноваженості й цілісності.

У функціях спілкування відповідно до змісту виділяються:

- інструментальна - характеризує спілкування як соціальний механізм управління і передачі інформації, необхідній для виконання дії;

- інтеграційна - розкриває спілкування як спосіб об’єднання людей;

- трансляція - функція передачі конкретних способів діяльності, оцінок і т.д.;

- функція самовираження визначає спілкування як форму взаєморозуміння психологічного контексту;

- експресивна - взаєморозуміння переживань і емоційних станів;

- функція соціалізації формування навиків взаємодії в суспільстві відповідно до прийнятих норм і правил;

- функція соціального контролю - регламентація поведінки і діяльності.

Спілкування не можливе без моральної складової. Моральний аспект культури спілкування охоплює певні цінності, норми звичаї, традиції та інші способи регуляції поведінки, що визначають власне моральну структуру міжсуб’єктних відносин і забезпечують їхню реалізацію.

Функція спілкування – соціального контролю - реалізується у формі етикету. Етикет (фр. ярлик, етикетка) – це сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні вияви людських взаємин (форми вітання, манери, стиль одягу тощо).

Етикет формується протягом тривалого часу і виробляється на основі досвіду повсякденного спілкування багатьох генерацій. Етикет – це вияв зовнішньої моральності і вихованості окремої особистості. Етикет складається з наступних структурних компонент: стиль поведінки, субкультурність, церемоніал, ритуал, манери, субординація ввічливість.

У процесі формування етикету відбувається відбір стереотипів поведінки, які завжди застосовуються в тих чи інших обставинах. Етикет набуває характеру більш-менш стереотипізованого церемоніалу.

Церемоніал (лат. благоговіння) – це певний порядок дій, скерований на дотримання зовнішніх умовностей. Особливого значення в церемоніалі набуває суворо регламентована поведінка, зумовлена традиціями і звичаями або конвнеційними протоколами (дипломатичний, корпоративний тощо).

Протокол ділових зустрічей і міжнародних переговорів має наступні стандарти: попередні перегорори по телефону; ділове листування; ритуали зустрічей; послідовність дій в процесі переговорів і прощання. Протокол полегшує спілкування, забезпечує стандартні ритуали, гарантує послідовнисть подій, завчасну підготовку до них.

Ритуал (лат. обряд) – обрядові церемонії демонстративного характеру, які здійснюють в урочистих обставинах. Мета – ритуалу – викликати у людей конкретні почуття.

Ритуал і церемонія як складові етикету знаходять своє втілення в системі докладно розроблених правил. Етикет регламентує і такі речі, як поведінка під час офіційних прийомів, зустрічей, переговорів, офіційних та ділових обідів, починаючи із розташування запрошених гостей. Різновидами етикету є: родинний етикет. Придворний, дипломатичний, професійний, діловий, релігійний, субкультурний, національний, етикет стосунків між статями, модельний етикет, столовий, службовий (субординація).

Етикет складається з двох головних частин – теоретичної і практичної. До теоретичної відносяться загальні правила поведінки в певних обставинах і ситуаціях, до практичної – дотримання цих правил і припісів у реальній поведінці людей у конкретних обставинах і ситуаціях. Основним виразом практичної сторони етикету є манери і стиль поведінки.

Стиль поведінки – це стійкі риси спілкування, що постійно відтворюються і властиві певній людині чи групі людей. Стиль поведінки виявляє своєрідність духовного світу людини через зовнішні форми буття – манеру триматися, розмовляти, наслідування моди чи нехтування нею в одязі, в доборі інших речей тощо. У стилі відображаються індивідуальні та колективні смаки і уподобання, інтереси і нахили людей. Стиль підкреслює індивідуалізм, або, навпаки, ступінь ідентифікації людини з певною субкультурою та її цінностями. В зв’язку з цим йдеться про аристократичний, демократичний, корпоративний, спортивний та інші стилі поведінки. Стиль здійснює істотний вплив на спосіб життя, а інколи створює стереотипні моделі масової поведінки.

Важливим практичним проявом етикету є манери. Манери (фр. спосіб триматися) – спосіб поводження, стиль мови, її інтонація, тон, міміка, жести, хода, стриманість, повага, чуйність. Манери регламентуються етикетом. Ставлення до манер є відмінним в різних соціальних верствах і субкультурах. Так, аристократичний погляд на манери полягає в тому, що вони визначають ступінь шляхетності людини та її соціальний статус. Демократичне розуміння манер виходить з того, що зовнішня краса і вишуканість повинні бути відображенням внутрішньої чистоти і досконалості, зовнішнім проявом високої моральності людини. В сучасному суспільному житті добрі манери розглядаються як форма практичного втілення скромності і стиманості людини, як вміння контролювати свої вчинки, бути уважною і тактовною у поводженні з людьми.

Субординація (лат. встановлення підпорядкування) – система службового підпорядкування молодших старшим за чином або званням. Субординація базується на правилах службової дисципліни, які містять вимоги службового етикету (правила військового чи конфесійного етикету, викладені у відповідних статутах).

Особливо слід звернути увагу на мовний етикет і його роль у культурному спілкуванні. Мовний етикет - це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно до сфери соціальної роботи - це сукупність норм культурного ділового спілкування. Зрозуміло, що ділове спілкування повинне відповідати ряду вимог. Серед них орієнтація на конструктивний результат, прагнення розв’язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягти домовленості, угоди.

Альтернативою конструктивного стилю виступає деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації, конфлікту, міжособистісного протистояння. У діловому спілкуванні ставлення до проблеми, яку обговорюють не залежить від ставлення до партнера, с ким обговорюють. Це припускає виявлення проблеми в «чистому вигляді», оцінку спірного питання, що виходить з об’ктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулювання висновку, виходячи з принципової рівності, толерантності, допустимості права іншої сторони на власну думку. Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження.

Важливим елементом мовного етикету виступає вітання. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежного від того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чи ні. З початком спілкування, важливим елементом стає звертання, що виражається в адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чи професійній ознаці.

Особливі функції мовного етикету виконує запрошення. Це пропозиція щодо зустрічі, установлення відносин, що виходять за рамки службової субординації, чи ж навпаки, щодо визначення цих рамок, із кроком назустріч для вирішення конфлікту чи досягнення угоди.

Особливе функціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якому міститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутності комплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції, тобто взаємної привабливості.

Елементом етикету мовного спілкування, що містить у собі похвалу, комплімент, вираження заслуг і якостей співрозмовника, як правило, є поздоровлення. Це своєрідне підкреслення позитивних сторін, успіху, згадування про знаменну дату в його житті чи в виробничій і творчій біографії. До поздоровлення пред’являються ті ж вимоги, що й до компліменту. Але на відміну від комплементу поздоровлення завжди прив’язане до визначеної події, дати, явища. Тому воно повинно бути, насамперед, своєчасним, доречним. У побутовому і діловому спілкуванні представників різних культур поздоровлення є індикатором того, що особистість, яку поздоровляють, становить інтерес і значення для того, хто робить поздоровлення. Відсутність такого індикатора говорить або про неуважність, черствість, або про те, що у відносинах між ними зв’язалися такі сюжети, що ускладнюють використання даного елемента мовного спілкування. Формальне чи службове поздоровлення просто підтверджує наявність сформованих відносин. Вираження формального поздоровлення особі, відносини з якою перейшли на рівень неформальних (дружніх, приятельських), може бути сприйняте як «похолодання» у відносинах. З іншого боку, впровадження в службові відносини невмотивованих виражень симпатії, вдячності чи прихильності може бути неправильно витлумачено. Стосовно особи, що стоїть на більш високій сходинці. службової ієрархії, це може бути сприйняте як звичайне підлабузництво чи догідництво, а стосовно підлеглого - як виділення його з рядів колег. Коректна толерантність поздоровлення - гарний стиль службової субординації.

Будь-який вид мовного спілкування завершується таким елементом мовного етикету як прощання. Вітання і прощання виступають як спарені види діалогової гри, причому в рамках міжсуб’єктного розуміння.