Видатні психологи 20 ст., як методологи науки

Карл Роджерс (8 січня, 1902 – 4 лютого, 1987) був впливовим американським психологом і одним з засновників гуманістичної психології. Роджерс вважається одним з засновників психологічних досліджень і за свої піонерські дослідження отримав відзнаку «За видатний внесок у науку» від Американської психологічної асоціації у 1956.

У феноменологічному напрямку психології особистості, розробленому Карлом Роджерсом, центральне місце займає положення, що поводження людини можна зрозуміти тільки в термінах його суб'єктивних переживань. Також мається на увазі, що люди здатні будувати свою долю і по своїй суті є цілеспрямованими, що заслуговують довіри і самоудосконалюються. Роджерс є головним розробником орієнтованої на особистість психотерапії, має назву «клієнт-центрована терапія».

З погляду сприйняття людини, є суб'єктивна реальність – особистий світ переживань людини. Центральне місце в цьому світі належить Я-концепції. Елементами, що визначають розвиток Я-концепції, є потреба в позитивній увазі, умови цінності і безумовна позитивна увага. Роджерс затверджував, що здебільшого люди поводяться згідно зі своєю Я-концепцією. Погроза виникає, якщо людина відчуває невідповідність між нею і загальним організмічним переживанням, і тоді він намагається захистити цілісність Я с допомогою чи перекручування заперечення сприйняття.

Роджерс важливе місце приділяє відкритості переживанню (здатності людини переживати те, що відбувається усередині нього, без почуття погрози), організмічній довірі (здатності покладатися на внутрішні переживання і почуття як на основу для прийняття важливих рішень), емпіричній волі (суб'єктивному почуттю того, що можна жити саме так, як хочеш). Також серед характеристик повноцінно функціонуючої людини – креативність, тобто творча здатність, здатність продукувати нові ідеї, результати і способи рішення проблем.

Карл Юнг розвивав гіпотезу, згідно з якою мислення переважало над чуттям у чоловіків, а у середовищі жінок чуття, у порівнянні з мисленням, мало значно більший пріоритет. Згодом Юнг відмовився від цієї гіпотези.

Він заперечував ідеї, згідно з якими особистість повністю визначається її досвідом, навчанням і впливом оточення. Юнг вважав, що кожен індивід з’являється на світ із “цілісним особистісним ескізом, який потенційно представлений з самого народження”, і що “оточення зовсім не дає можливості особистості нею стати, а лише виявляє те, що вже було в ній закладено”, таким чином відмовившись від низки положень психоаналізу. Разом з тим Юнг виділяв декілька рівнів несвідомого: індивідуальне, сімейне, групове, національне, расове і колективне несвідоме, яке включає в себе універсальні для всіх часів і культур архетипи. Юнг вважав, що існує певна спадкова структура психіки, яка розвивалася сотні тисяч років, яка змушує нас переживати і реалізовувати наш життєвий досвід цілком визначеним чином. І ця визначеність виражена в тому, що Юнг назвав архетипами, які впливають на наші думки, почуття, вчинки.

Юнг є автором асоціативного тесту, в ході якого піддослідному пропонують ряд слів і аналізують швидкість реакції при називанні вільних асоціацій до цих слів. Аналізуючи результати тестування людей, Юнг припустив, що деякі сфери досвіду в людини набувають автономного характеру і не підкоряються свідомому контролю. Ці емоційно заряджені частини досвіду Юнг назвав комплексами. В основі комплексу, як він припускав, завжди можна відшукати архетипне ядро. Юнг припускав, що частина комплексів виникає у результаті психотравматичних ситуацій. Як правило, це моральний конфлікт, що цілком витікає з неможливості повного включення сутності суб’єкта. Проте достеменно природа виникнення і розвитку комплексів невідома. Образно, травмуючі ситуації відколюють від еґо-комплексу шматочки, які заходять глибоко у підсвідомість і далі набувають деякої автономії. Згадування інформації, пов’язаної з комплексом, посилює захисні реакції, що заважають усвідомленню комплексу. Комплекси намагаються проникнути у свідомість через сни, тілесні та поведінкові симптоми, відтінки стосунків, марення чи галюцинації у психозі, переважаючи наші свідомі наміри (свідому мотивацію). При неврозі межа, що розділяє свідоме і несвідоме ще збережена, але підточена, що дозволяє комплексам нагадувати про своє існування, про глибокий мотиваційний розкол особистості.

Лікування за Юнгом відбувається шляхом інтеграції психологічних складових особистості, а не просто як опрацювання несвідомого за Фройдом. Комплекси, що виникають, як уламки після ударів психотравмувальних ситуацій, приносять не лише нічні жахи, хибні вчинки, забування необхідної інформації, але й є провідниками творчості. А отже, поєднати їх можна за допомогою арт-терапії (“активної уяви”) - свого роду спільної діяльності між людиною та її рисами, несумісними з її свідомістю в інших формах діяльності. Через різницю у змісті й тенденціях свідомого і несвідомого, їхнього кінцевого поєднання не відбувається. Замість цього з’являється “трансцендентна функція”, що робить перехід від однієї установки до іншої органічно можливим без втрати несвідомого. Її поява є високо афективним явищем — набуттям нової установки.

А. Ф. Лазурський - простеживши розвиток психології з найдавніших часів, він показав залежність етапів її історії від успіхів природознавства в цілому. Особливе значення він надавав фізіології і, зокрема, фізіології мозку [1].

У своїх експериментальних психологічних дослідженнях А. Ф. Лазурський прагнув до отримання даних, що характеризують індивідуальність досліджуваних людей. Він запропонував і широко використовував метод систематичного спостереження, поєднуючи його із спеціально підібраними методиками експериментальної психології. Вершиною методичних пошуків А. Ф. Лазурского є створений ним метод природного експерименту, завдяки якому усувається штучність лабораторного досвіду і значно зростає цінність даних спостереження, оскільки випробуваний не виривається зі звичної для нього середовища, але стає в той же час в строго запрограмовані і контрольовані умови [1].

У 1906 році вийшла робота А. Ф. Лазурского «Нарис науки про характери». Вчений підкреслював необхідність створення характерології як важливого кроку на шляху до вирішення проблем загальної психології. Предметом цієї науки, на його думку, є індивідуальні особливості складових психічної організації людей і способи їх поєднань, які обумовлюють різноманітність характерів. Аналіз цих відмінностей був проведений А. Ф. Лазурским у відношенні поняття схильність, введеного ним самим. Основою формування характеру А. Ф. Лазурський вважав можливість неодноразового повторення у людини будь-якої сторони того чи іншого психічного процесу [3].

Дуже важливими поняттями в характерології Лазурского є поняття ендопсіхікі і екзопсіхікі, введені їм в 1916 році. Під ендопсіхіка він розумів внутрішні механізми особистості, об'єднуючі характер, розумову обдарованість і темперамент. Екзопсіхіка - це відносини особистості до зовнішніх об'єктів і середовищі в цілому. У поняття середовища тут входять природа, люди, різні соціальні групи, наука, мистецтво, а також внутрішнє життя індивіда [3].

Після визначення цих фундаментальних понять А. Ф. Лазурський почав ще одну спробу класифікації особистості. В її основу він поклав принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, при цьому зберігши колишнє поділ на рівні і типи:

Нижчий рівень (непристосовані особистості) - люди цього рівня підкоряються впливам середовища і з великими труднощами пристосовуються до її вимогам.

Середній рівень (пристосовані особистості) - до цього рівня відносяться люди, основною характеристикою яких є здатність до отримання освіти, а в подальшому - до ведення успішної діяльності в умовах будь-якого середовища.

Вищий рівень (приспособляючі) - ці люди здатні пристосовувати середовище до своїх запитам, які зазвичай перевищують коло запитів представників нижчих рівнів і мають велике соціальне значення [3].