Політичні рекомендації

· Як зазначалося вище, пов’язані з війною на Донбасі втрати вже складають щонайменше 10 мільярдів доларів США (8% ВВП), і можуть бути ще вищими. Сам особою, що зважаючи на обсяг втрат, відновлення нормальної економічної діяльності на постраждалих територіях вимагатиме величезних державних інвестицій. Оскільки уряд України, який має проблеми з грошима, навряд чи зможе сам забезпечити необхідні кошти, ЄС міг би потенційно зіграти тут вирішальну роль...

· У той же час, важливо пам’ятати, що зважаючи на широко-розповсюджену корупцію в Україні, значна частина коштів ЄС, вірогідно, буде розтрачена або розкрадена. Навіть широкомасштабна фінансова допомога з-за кордону не принесе очікувані переваги для української економіки, якщо вона не супроводжуватиметься широкою низкою – перш за все інституційних – реформ.

· Поточний гнучкий курс обміну, який був однією з ключових умов МВФ разом з таргетуванням інфляції, очевидно не підходить для України за умов фактичної війни, зростання політичної та економічної невизначеності, а також за високого рівня доларизації економіки. Тому макроекономічна стабілізація вимагатиме більш стабільного режиму курсу обміну, який би міг послужити «номінальним якорем» інфляційних очікувань та покласти край поточній спіралі знецінення-інфляції.

У той же час, запровадження фіксованого режиму, аналогічного до того, який існував за колишнього президента Януковича, є нереалістичним та тягне за собою небезпеку завищеної оцінки, яка може проявитися досить швидко з рівнями інфляції, які спостерігаються наразі.

Оптимальним компромісом був би фіксований, але регульований режим курсу обміну або, як альтернатива, «плаваюча прив’язка»: такі типи регулювання курсу обміну широко використовувались для досягнення макроекономічної стабілізації в низці країн Центральної, Східної та Південно-східної Європи у 1990-х, та, загалом, вони довели свою ефективність. Однак, для того, щоб новий режим курсу обміну викликав довіру, Національному Банку України знадобляться значно більші обсяги резервів іноземної валюти: поточний рівень у 5,6 мільярдів доларів покриває лише один місяць імпорту, і є очевидно недостатнім. Навіть зазвичай використовувана позначка рівня у три місяці імпорту, яка є вкрай важливим мінімумом рівню резервів (що відповідає приблизно 15-16 мільярдам доларів), може виявитися недостатньою для забезпечення довіри за поточних обставин. Реально, НБУ, скоріш за все, потребуватиме для цього додаткових коштів до 15-20 мільярдів доларів. Це набагато більше нового пакету МВФ, який, нібито, має покрити широку низку потреб України окрім поповнення резервів іноземної валюти, включаючи виплату зовнішнього боргу та підтримку бюджету. Збільшення доступності резервів іноземної валюти також могло б дозволити НБУ знизити відсоткові ставки і, таким чином, певною мірою послабити економічну рецесію.

· З огляду на штучно низькі тарифи на газ і опалення для побутових споживачів та те, що енергоємність економіки є однією з найвищих у світі, необхідність збільшення тарифів, яке б заохочувало до енергозберігаючої поведінки споживачів, є очевидною. Тому, в принципі, уряд заслуговує похвалу за те, що пішов на цей вкрай непопулярний крок. Однак, доцільність підвищення тарифів за схемою, коли найбільше зростання відбувається на початковому етапі, є сумнівним, якщо тільки воно не супроводжується паралельними зусиллями, спрямованими на сприяння інвестиціям в ефективне використання енергії. Подібні зусилля могли б доповнювати, наприклад, останні програми ЄБРР в Україні, які досягнули відчутних результатів щодо енергоефективності, а також залучити минулий успішний досвід в інших Східноєвропейських країнах, такий як Румунія.

Однією з можливих сфер втручання уряду могло б бути, наприклад, встановлення лічильників опалення, які можуть бути недоступними для переважної більшості бідніших побутових споживачів без цільових субсидій від уряду. Поки побутові споживачі використовуватимуть стару радянську інфраструктуру опалення, яка не дозволяє регулювати температуру, будь-які сподівання на зменшення споживання енергії у відповідь на підвищення тарифів, можуть виявитися марними.

Ще однією сферою державної підтримки могло б стати утеплення житлових будинків. Державні субсидії відповідно до цього могли б зіграти ключову роль у вирішення довгострокових структурних проблем надмірного споживання енергії і повинні отримати пріоритет над короткостроковими завданнями бюджетної консолідації (що, можливо, є реальним мотивом запровадженого підвищення тарифів). Насправді, їх можна профінансувати за рахунок підняття тарифів, залишаючи загальний дефіцит бюджету без змін.

· Загалом, поточний склад державних витрат не можна назвати оптимальним. Величезні військові витрати та висока вартість обслуговування державного боргу «витісняють» інші важливі бюджетні виплати, у той час як суттєве зменшення витрат на охорону здоров’я та освіту, а також замороження мінімальних зарплат та пенсій в умовах високої інфляції сприяють прогресивному погіршенню добробуту та зубожінню широких верств населення.

Це означає не лише менші інвестиції в людський капітал, з потенційними негативним наслідками для перспектив довготривалого зростання, але й меншу підтримку реформ з боку громадськості. Тому, оптимальна структура державних витрат вимагатиме більше соціальних та менше оборонних витрат, а також меншого тягаря державного боргу. Ефективність військових витрат є і без того достатньо сумнівною, навіть якщо лише тому, що незалежно від того, яким б не були її військові витрати, Україна реально не здатна виграти фактичну гібридну війну проти Росії. Що ж стосується тягаря державного боргу, поточні переговори щодо реструктуризації боргу є кроком у правильному напрямку, але потенційно можуть потребувати більших «стрижок» боргу, ніж ті, які обговорюються наразі.

ЗАРАЗ ОБИДВІ КРАЇНИ ВЖЕ СТАЛИ РИНКОВИМИ ЕКОНОМІКАМІ, АЛЕ…

Хоча і Україні, і Польща швидко перетворилися на ринкові економіки з високими і зростаючими частками активів, якими володіють приватні особи (а не держава), шляхи, якими виник приватний сектор, відрізняються. Витоки капіталізму разюче різнилися, так само як і спосіб його функціонування, включаючи відносини «бізнесової спільноти» з державою. Справедливо буде сказати, що у Польщі політики схильні тримати представників бізнесової спільноти (зокрема великого бізнесу) на відстані. Спроби створити зв'язок між цими двома класами вважаються неприйнятними. Відповідна реакція після таких спроб виникає як у ЗМІ, так і в органах, відповідальних за переслідування за корупцію.

Так само справедливо буде сказати, що в Україні держава захоплена олігархічними інтересами. Здійснення державної економічної політики напряму контролюється бізнесовими магнатами, чиї статки походять, в першу чергу, від безсовісного та безкарного розкрадання державної власності, отримання величезних незаслужених субсидій і т.ін.

Правлячий (політичний) клас в Україні, насправді, важко відрізнити від доволі вузької економічної олігархії. Олігархи не лише контролюють політичні партії (а отже, і законодавчий орган), але й мають власні пара-військові утворення (напр. «добровольчі батальйони», які беруть участь у протистоянні за контроль над Донбасом). Ті ж самі особи, зазвичай, відповідають і за «економічні реформи».

Представники олігархічних кланів часто призначаються губернаторами областей (як зараз, напр., Коломойський, власник найбільшого в країні банку «Приват Банк», та, донедавна, Тарута, власник металургійної компанії «Індустріальний союз Донбасу»). По суті, області, якими керують олігархи, перетворюються на напівфеодальні князівства.

Те, що олігархи діляться на «клани», які конкурують між собою (як чесно, так і брудно) за владу і багатство, часто хибно тлумачиться, як прояв плюралізму та демократії. В найкращому випадку, це «олігархічна демократія», яку не варто плутати з «нормальною демократією», яка превалює, наприклад, у Польщі. За української «демократії», «більш рівні» не підлягають дії закону. Тому не дивно, що уряд не прагне контролювати приватні монополії або відтік капіталу, у той час як корупція процвітає на всіх рівнях державного управління. «Маси», тобто непривілейована більшість (включаючи малий бізнес), віддані на милість свавільної та корумпованої бюрократії.

Корупція, беззаконня, непомірна бюрократія поправу вважаються перешкодами «веденню нормального бізнесу» в Україні. Однак, ці феномени, зрештою, беруть гору саме тому, що вони цілком сумісні з тим, як олігархи ведуть тут свій бізнес.