Поняття „новий регіоналізм” та його представники

Розвиток сучасної світової економіки визначається двома головними тенденціями: прискорений процес глобалізації економічної діяльності й ріст регіональної й субрегіональної інтеграції. І хоча ці два феномена не нові для міжнародної економіки, в останні десятиліття сфера й хід цих процесів придбали ряд нових змістовних елементів, найважливішим з яких є „новий регіоналізм”, що має ряд особливостей:

■ регіональні угоди охоплюють все зростаюче число країн;

■ важливу роль в інтеграційних угодах відіграють тепер світові економічні центри, які раніше взагалі не брали участь у них, віддаючи перевагу глобалізму;

■ сучасні регіональні об'єднання включають розвинені, країни, що розвиваються й країни з перехідною економікою. Новий регіоналізм відбиває зміну у відносинах між Північчю й Півднем, які раніше були конфронтаційними. Нова модель регіонального співробітництва відкриває можливість економічної інтеграції країн з великою диференціацією економік, з різними традиціями й моделями розвитку;

■ як і колись, однією із цілей регіональних угод є заохочення торгівлі між їхніми учасниками, однак тепер вони надають все більше значення зв'язкам з іншими регіонами. Причому характерно, що дотепер зміцнення зв’язків із зовнішнім світом не послабляло, а підсилювало регіональну солідарність;

■ регіоналізм ґрунтується переважно на відносинах між державами й охоплює всю економіку кожної країни-учасниці угоди. Останнім часом відбувається формування спільнот, які можна назвати „природними економічними зонами”. Прикладом може служити так званий Трикутник росту, що включає південь Малайзії, Сінгапур і індонезійську провінцію

Ріау. Хоча природні економічні зони утворюються з територій суміжних країн, вони не розраховані на інтеграцію економік цілих держав; країни, що йдуть на створення таких зон, перебувають на різних рівнях економічного розвитку. Головною їх метою є забезпечення експорту за межі регіону; єдиний критерій для участі – ефективне сполучення факторів виробництва.

Однак самими головними атрибутами нового регіоналізму є розширений формат і відкритість для інших країн, а також прагнення до широких глобальних економічних взаємозв'язків. Регіоналізм не спонукає до автаркії, але концентрує й поєднує політичну й економічну могутність групи країн, які хочуть підвищити свою конкурентоздатність у глобальній економіці. Такий характер інтеграційних угруповань не загрожує світовій торгівлі й не ускладнює формування міжнародної системи вільної торгівлі.

Відкритий характер інтеграційних об'єднань різних країн покликаний гарантувати ріст торговельного обміну й припливу іноземних інвестицій як у рамках союзу, так і поза ними, а в результаті – у глобальному масштабі.

Головне завдання нового регіоналізму полягає в створенні сприятливих умов для трансформації технологічно відсталих країн і зміцнення їхньої конкурентоспроможності, а також відкривати їм можливість інтеграції у світову економіку.

Головні розбіжності між „старим регіоналізмом” та регіоналізмом нового типу представлені в таблиці 2.

Таблиця 2

Відмінності між „старим регіоналізмом” та „новим регіоналізмом”

На думку спеціалістів, регіоналізм на початку ХХ ст., а також відразу після Другої світової війни, представлений кількома блоками, був корисним у тому розумінні, що на тому етапі міжнародного поділу праці

саме блоки були здатні шукати компроміси та досягти скорочення чи усунення існуючих торгових перешкод шляхом переговорів, для того щоб прискорити створення світової системи вільної торгівлі.

Однак регіоналізація приховувала у собі чимало пасток. Одна з них полягала у тому, що регіоналізм виявив себе повільним та менш ефективним, ніж система багатосторонньої торгівлі.

Другим недоліком є те, що регіоналізація не в змозі дати більш позитивні результати, ніж система багатосторонньої торгівлі.