Співвідношення соціального і біологічного в людині.

Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.

 З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність.    

Генетично зумовлені, передаються по спадковості анатомофізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена можливість, здатність оволодіти мовою, мисленням, стати особистістю, реалізується лише влюдському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлений ряд параметрів людського життя, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але і тут вплив соціальних умов досить виразний. Природжені певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент, тип вищої нервової діяльності; можливо, й деякі обдарування, наприклад, музичні, математичні, - але знов-таки їх прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Є припущення, що до деяких видів асоціальної (анти-суспільної, злочинної) поведінки «привертають» генетичні фактори, проте й тут, якщо людина психічно нормальна, не божевільна, вирішальне значення має вплив середовища, умови життя, виховання, моральна самосвідомість. Якими б не були природжені особливості нервової системи, людина, яка не страждає психічним захворюванням, здатна контролювати свою поведінку і несе за неї відповідальність.

Потреби й прагнення, які називаються вищими, — пізнавальні, моральні, естетичні, потреба в спілкуванні і т.п. — най-біологічні, соціальні за своїм походженням і змістом. Суспільно зумовлені відповідні цілі й мотиви поведінки, напрям думок, моральні принципи, світогляд, громадянські, політичні позиції і т.д. Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів (за винятком однояйцевих близнят). Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення.
               № 63 Філософія здоров’я і хвороби

Здоров'я та хвороба основні категорії наукового пізнання в медицині. Так як це пов'язано з людиною, що проживає в суспільстві, то ці категорії мають медико-соціальний характер, тобто здоров'я і хвороба соціально детермінований стан людини. Але вони мають чітку основу, так як природа людини біологічна, а суть соціальна (людина не може розвиватися поза соціумом). Усі свої потреби вона реалізує через функції фізіологічних систем і все соціальне не реалізується без біологічного (наприклад, мислення базується на рефлекторній діяльності головного мозку).

Таким чином, біологічна природа людини реалізує її соціальну суть.

Хвороба — це патологічний процес. Хвора людина втрачає активну самостійність у реалізації своєї життєвої установки, втрачає оптимальний зв'язок із середовищем і оточуючим її соціумом. Хвороба є пріоритетом медицини, її теоретичної та практичної сторони. Медицина займається саме хворою людиною, а не її здоров'ям. Вона виліковує людину, повертаючи їй здоров'я. Але, маючи конкретний предмет наукового пізнання (хвороба), медицина не може забезпечити досягнення високих показників здоров'я населення.

 Відомо, що хвороба як категорія медицини має конкретне, доступне описання: назва, особливості розвитку, симптоматика, діагностика, розповсюдженість, лікування, профілактика і т.д. Цього не можна сказати відносно здоров'я. Згідно з В.П. Куликовим, індивідуальне здоров'яце відсутність хвороби, здоров'я як норма і здоров'я як успішне пристосування.
№ 64 Філософія принципів взаємовідносин медичного працівника і пацієнта

Відносини між медичним працівником і пацієнтом сприяли появі на світ особливих етичних начал і правил поведінки – медичну етику і медичну деонтологію. Поняття «медична етика» розкриває принципи і правила поведінки не лише лікарів, а й медичних сестер, лаборантів, молодшого медичного персоналу та інших медичних працівників. Для європейської медицини і досі має значення етика Гіппократа, побудована на принципах гуманності та милосердя. Вона закликає поважати хворого, діяти йому на користь і уникати нанесення шкоди. Однак, в умовах інтенсивного використання новітніх технологій, комерціалізації системи медичної допомоги, демократизації суспільного життя традиційна медична етика вже повністю не відповідає потребам нової системи взаємовідносин медика та пацієнта.

Серед обмежень та недоліків етики Гіппократа зазначають такі, як суб’єктивізм лікаря щодо визначення користі для хворого, заборона на передачу медичної інформації непрофесіоналам, відсутність поняття прав пацієнта, патерналізм тощо. У процесі застосування нових біомедичних технологій існує багато прикладів, коли рішення моральних дилем у рамках традиційної медичної етики стає неможливим.

Сучасна медична етика спирається на такі основні принципи: автономії; не нашкодь; благодіяння; справедливості. Використання цих принципів регулюється відповідними правилами: правдивості, приватності, конфіденційності, достовірності, інформованої згоди.

Принцип автономії полягає у повазі до людини як особистості, у визнанні її вільного вибору, праві та можливості відігравати визначальну роль при прийнятті рішень, що стосуються її фізичного, психічного, тілесного і соціального благополуччя.

На практиці принцип автономії доповнюється правилом інформованої згоди. Це правило припускає, що пацієнт добровільно і усвідомлено дає дозвіл на медичне втручання у своє життя на основі вичерпної інформації про стан свого здоров’я.

Принцип «роби благо» перегукується з вихідним постулатом традиційної медичної етики «насамперед – не нашкодь» і означає активну дію на благо інших людей, що базується на почутті відповідальності й обов’язку, альтруїзму, любові до ближнього, емпатії.

Принцип справедливості проголошує необхідність і можливість справедливого задоволення потреб людини і розподілу матеріальних і духовних благ. Дотримання цього принципу є особливо актуальним в умовах сучасного дефіциту багатьох медичних ресурсів.

У сучасній світовій медичній практиці відзначається чітко виражена тенденція у будь-якому разі говорити пацієнту правду. Правдивість є необхідною умовою взаємодії лікаря і пацієнта.

Правило приватності враховує наявність у пацієнта особистого (інтимного) життя й обов’язок лікаря не втручатися без крайньої необхідності в цю сферу. Порушення медичним працівником принципу приватності кваліфікується як невиправданий патерналізм (pater- батько).

Конфіденційність забороняє передачу інформації, яка зібрана у ході обстеження та лікування пацієнта, третій особі. Предметом конфіденційності є як дані про стан здоров’я, діагноз і прогноз захворювання, так і вся інформація, яка отримана в результаті обстеження.

5.Існують різні моделі надання медичної допомоги, медичних послуг. Американський лікар і біоетик Роберт Віч описав чотири моделі взаємовідносин медичних працівників і пацієнтів.

Батьківська модель характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так, як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі рішення для пацієнта і беруть, відповідно, велику частину відповідальності при цьому на себе. «Свята неправда», як приховування правди про діагноз від самого хворого і застосування «плацебо», тобто фармакологічно нейтрального засобу, що видається за ефективно діючі ліки – найбільш яскраві приклади батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що медична сестра зводить свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати якісь функції, усувати злами в організмі пацієнта. Міжособистісний аспект відносин медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується. Ця модель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологічного обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хворими в несвідомому стані в реанімаційному відділенні.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра стають «друзями» хворого.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридично оформлений договір із пацієнтом.

У процесі лікування обидві сторони несуть велике нервово-психологічне і фізичне навантаження. У хворого – це болі, страх, безпорадність. Медичний персонал дуже часто працює в екстремальних умовах, приймає життєво важливі для пацієнта рішення при нестачі інформації про стан його здоров’я, при неналежному матеріально-технічному забезпеченні лікувального процесу. Напрями сучасної медицини, такі, як реаніматологія, трансплантологія, мікрохірургія та інші, потребують максимальної психолого-фізичної віддачі від всього медичного персоналу. Тому варто згадати слова академіка А. Білібіна про те, що медична діяльність – це сфера служіння, а не обслуговування.