Гуманістичні засади конституційного ладу України

Гуманізм; народний суверенітет; форми здійснення народо­владдя.

Гуманістичні засади конституційного ладу України - це ос­новоположні принципи, які визначають і закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та місцевому само­врядуванні. До них належать:

1. Гуманізм. Конституція України 1996 р. на відміну від
конституцій «радянського» типу кардинально змінює підхід до
розв'язання проблеми про співвідношення людини і держави.
Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гід­ності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінніс­тю, Конституція України (ст. 3) формулює відповідь на цю про­блему: не людина створена для держави, а навпаки - держава для
людини, держава відповідає за свою діяльність перед людиною, а
утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов'язком держави. В цьому якраз і полягає гуманістична сут­ність Конституції України, а гуманізм, таким чином, набуває зна­чення найголовнішого принципу конституційного ладу України.

                                  * * *

2. Суверенітет народу України. Суверенітет означає верхо­венство і незалежність влади, тобто її право на власний розсуд розв'язувати свої внутрішні та зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади. В науці конституційного права розріз­няють кілька видів (форм) суверенітету: державний, національний та народний¹.

Державний суверенітет означає властивість держави само­стійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функ­ції всередині держави і у відносинах з іншими державами.

Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостій­но визначати спосіб свого національного життя, зокрема здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу. Принцип наро­довладдя отримав закріплення у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

 Народний суверенітет насамперед означає повновладдя наро­ду, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, полі­тичними та соціально-економічними засобами для реальної участі у

¹У деяких джерелах національний та народний суверенітет ототожню­ється. Див., наприклад: Конституция Российской Федерации: Энциклопедический словарь / В. А. Туманов, В. Е. Чиркин и др.- Изд. 2-е, переработ. и дополн.- М.: Юристь, 1997.- С. 279.

здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місце­вого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами. Тлумачення конституційного положення щодо повно­владдя народу дається в Рішенні Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом): «в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Консти­туцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Кон­ституції та законів України.

Результати народного волевиявлення у визначених Конститу­цією та законами України формах безпосередньої демократії є обов'язковими.

У співвідношенні «суверенітет народу - державний суверені­тет» пріоритет належить суверенітетові народу, він здійснює уста­новчу владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його воля є обов'язковою для всіх органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування. Так, згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. У Рішенні Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом) визначається, що зазначене конституційне положення треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визна­чати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конститу­цією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII.

Належне виключно народові право визначати і змінювати кон­ституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

Важливою гарантією народного суверенітету є заборона узур­пації державної влади (ч. 4 ст. 5 Конституції України), під якою слід розуміти захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами держав­ної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями (Рішення Конституцій­ного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом)).

Таким чином, народний суверенітет слід розглядати як природ­не право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, ство­рювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині конституцій­ної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких - захисти­ти конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана з особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори - це такі форми волевиявлення, які забезпечують ухвален­ня відповідного рішення чи обрання депутатського корпусу пев­ною більшістю виборців. Таким чином здійснення влади народом фактично підміняється владою більшості і відкидає пошук соціаль­ного компромісу, що можливе в рамках представницького органу. З вітчизняної та закордонної практики державного будівництва ми знаємо багато прикладів, коли більшість постановляла рішення, що призводили до скасування конституційного ладу, встановлення тоталітарних і авторитарних режимів. Достатньо згадати референ­дум, який було проведено в Німеччині в 30-х роках XX ст. з пи­тання поєднання в одній особі посад президента і канцлера. «Прав­ління однорідної, догматичної більшості,- зазначає Ф. А. Гайєк,-може зробити демократію більш нестерпною, ніж найгірша з дик­татур»¹.

Аналіз Конституції України дозволяє підтвердити висновок про встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер. Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народного во­левиявлення -  вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від спонтанних проявів народовладдя².

За змістом народний суверенітет обмежується правами люди­ни: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни пе­редбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і гро­мадянина» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона має абсо­лютний характер і не залежить від способу зміни Конституції України - Верховною Радою України чи всеукраїнським референ­думом.

 Можливе також і добровільне самообмеження народного суве­ренітету - вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об'єднання (зазвичай це відбувається через посеред­ництво держави), народ використовує свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних принципів міжнародного права.

 

¹ Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопросы философии.- 1990.- № 10.-С. 151.

²Див.: Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов.-С. 128.

 

 

Слід також зазначити, що принцип народного суверенітету не суперечить ідеї божественного панування, яка розуміється як пряме здійснення влади іменем Бога або опосередковане - через його земних намісників. Так, Бог може бути визнаним вищою під­ставою та початком усього існуючого, зокрема конституційного ладу і державної влади. Проте Бог не може володіти державними повноваженнями - ними він розпоряджається через посередників своєї божественної волі. Тобто, воля Божа як найвищий закон має політичне і правове значення не сама по собі, а лише тією мірою, якою народ визнає її змістом власної волі¹. Такий підхід повною мірою узгоджується зі згадуванням Бога в преамбулі Конституції України. Так, преамбула не містить положень про «божественну владу», але в ній йдеться про усвідомлення парламентом, який приймає Конституцію, відповідальності перед Богом.

                                     * * *

Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосе­редньо і через органи державної влади та органи місцевого само­врядування (безпосередня (пряма) і представницька демократія). Безпосередня (пряма) демократія - це пряме здійснення вла­ди народому загальнодержавному або місцевих масштабах (на­родне волевиявлення ). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє, і тими, ким управляють². Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.

Представницька демократія - це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народно­го представництва, розроблена в ХVIII-ХІХ ст., базується на та­ких вихідних положеннях:

1. Конституцією держави засновується народне представ­ництво.

2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за його уповноваженням.

3.Парламент складається з депутатів, які вільно обрані наро­дом (представників народу).

4.Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата).

5.Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.

     ¹Див.: Государственное право Германии: В 2 т.- Т. 1.- М.: Ин-т гос-ва и права РАН, 1994.-С. 34.

²Див.: Демишель А., Демишель Ф., П ик емаль М. Институты и власть во Франции.-М: Наука, 1977-С. 12.

 

 

6.Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.