Економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні

                   засади конституційного ладу

Конституційні засади економічних відносин; політична та ідеологічна багатоманітність; конституційні засади соціальних відносин; конституційні засади духовно-культурних відносин.

Економічні, політичні та духовні відносини, як зазначалося вище, значною мірою становлять сферу громадянського суспіль­ства, яке базується на засадах свободи і саморегуляції. Правова держава, з огляду на це, не може встановлювати економічний лад суспільства та політичну систему - вони формуються переважно вільною ініціативою громадян. Утім, це не відкидає можливості, навіть необхідності державного регулювання економічної, полі­тичної та духовно-культурної діяльності. Метою такого регулю­вання є закріплення найсуттєвіших рис і ознак громадянського суспільства, охорона базових, визначальних відносин, які склада­ються в цих сферах життєдіяльності суспільства.

Норми конституційно-правового інституту «Загальні засади конституційного ладу України» визначають засади економічних, соціальних і духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Конституційні засади економічних відносин. Економічні відносини становлять економічний базис громадянського су­спільства і визначають передумови повновладдя народу України та свободи людини. Вони охоплюють: відносини власності, ви­робництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і ду­ховних благ.

Відносини власності є найважливішим елементом економічної системи. Термін «власність» уживається в законодавчих актах і юридичній літературі у двох значеннях: в юридичному - для по­значення права особи на певну річ, тобто правочинність володіти, користуватись і розпоряджатися цією річчю; в економічному - для позначення сукупності економічних відносин, пов'язаних із пев­ним майновим комплексом і відповідним суб'єктом економічної діяльності.

Аналіз статей 13, 14 Конституції України свідчить про те, що в них термін «власність» використовується в його другому - еконо­мічному - значенні. У громадянському суспільстві існують дві ос­новні форми власності (всі інші походять від них) - публічна і при­ватна. Ці форми різняться суб'єктами та режимом користування. Так, по-перше, суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, а публічна власність має колектив­ний характер; по-друге, публічна власність, на відміну від приват­ної, є неподільною.

Здійснюючи регулювання відносин власності, Конституція України:

1.Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм господарювання - всі суб'єкти права власності проголошу­ються рівними перед законом (ч. З ст. 13).

2.Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб'єктів влас­ності й господарювання (ч. З ст. 13).

3.Встановлює перелік природних об'єктів власності Українсь­кого народу - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші
природні ресурси, що перебувають у межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морсь­кої) економічної зони (ч. 1 ст. 13).

4.Визначає коло суб'єктів права розпоряджатися власністю
Українського народу - органи державної влади та органи місцево­го самоврядування (ч. 1 ст. 13).

5.Визначає коло суб'єктів права користування природними об'єк -
тами права власності народу - громадяни України (ч. 2 ст. 13).

 

6. Передбачає можливість набуття і реалізації права влас­ності на землю громадянами, юридичними особами і державою (ч. 2 ст. 14).

7. Встановлює обмеження щодо використання власності - вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспіль­ству (ч. З ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам су­спільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 8 ст. 41).

Важливими принципами ринкової економіки є: свобода еконо­мічної діяльності та свобода конкуренції. Конституція України надає кожному право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 1 ст. 42) та зобов'язує державу забезпечити захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ч. З ст. 42).

В умовах формування ринкової економіки кардинально зміню­ється роль держави в економічних відносинах. Сьогодні, коли від­мирає всеосяжне централізоване планування, примусове встанов­лення господарських зв'язків, роль держави зводиться до вико­нання таких функцій:

- здійснення законодавчого регулювання основ економічної,
господарської діяльності;

- контроль за дотриманням установлених законом правил еко­номічної, господарської діяльності, захист відносин, що виника­ють за цими правилами, та прав їхніх учасників;

- забезпечення соціальної спрямованості економіки.

 

                                      

                                      * * *

Політична та ідеологічна багатоманітність. Громадянське суспільство може існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення ¹.

Закріплений ст. 14 Конституції України принцип політичної багатоманітності означає багатопартійність, себто можливість створення будь-якої політичної партії чи громадської організації, які вільно провадять свою діяльність відповідно до вимог закону. Принцип політичної багатоманітності отримав закріплення в бага­тьох міжнародно-правових документах універсального характеру, серед яких - Загальна декларація прав людини, Європейська кон­венція про захист прав та основних свобод, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Реалізація цього принципу забез­печує прояв різних політичних переконань, що базуються на різ­них ідеологіях, та є необхідною передумовою формування полі­тичної і партійної систем в демократичному суспільстві.

В демократичному суспільстві роль політичних партій надзви­чайно велика, вони суттєво впливають на процеси формування і діяльності органів державної влади та органів місцевого самовря­дування, на розвиток політичної і економічної систем.

Мета діяльності політичних партій формулюється в ч. 2 ст. 36 Конституції України: сприяння формуванню і вираженню полі­тичної волі громадян. Основними завданнями, що їх звичайно став­лять перед собою партії, є участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування та участь у здійсненні влади через своїх представників, обраних до парламенту та інших представницьких органів. Вони, зокрема, розробляють і подають на розсуд виборцям програми, де пропонуються способи розв'я­зання проблем суспільного розвитку, висувають кандидатів на ви­борах, ведуть передвиборну агітацію, формують партійні фракції в представницьких органах тощо.

Конституція України закріплює не лише можливість діяльності різних партій та інших об'єднань громадян, а й їхню рівність пе­ред законом (ч. 5 ст. 36). Рівність об'єднань громадян перед зако­ном виявляється в рівності їхніх прав у політичній та господарсь­кій діяльності, закріплених у ст. 20 Закону України «Про об'єднан­ня

 

¹Це право закріплено, зокрема, у ст. 19 Загальної декларації прав люди­ни, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.

громадян» від 16 червня 1992 р. Закон, зокрема, надає об'єднан­ням громадян право:

- виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

- брати участь у політичній діяльності, проводити масові за­ходи;

- створювати установи та організації;

- поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

- засновувати засоби масової інформації тощо.

Це конституційне положення повністю узгоджується з норма­ми міжнародного права і відповідає стандартам, що містяться в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про гро­мадянські і політичні права та в інших міжнародно-правових до­кументах.

Гарантії діяльності політичних партій деталізуються в Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.:

«Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму став­ленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також спри­яти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороня­ється, за винятком випадків, передбачених цим Законом».

Нормативне визначення поняття політичної партії сфор­мульоване в ст. 2 Закону України «Про політичні партії в Украї­ні» - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуван­ню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. У цьому Законі також визначаю­ться:

- умови членства в політичних партіях та його обмеження;

- вимоги до змісту програми, структури статуту, назви і сим­воліки політичної партії;

- порядок створення та реєстрації політичних партій;

- права політичних партій;

- вимоги щодо фінансування політичних партій та форми і порядок державного фінансування їх статутної діяльності;

- організація державного контролю за діяльністю політичних
партій та їх відповідальність у разі порушення вимог чинного за­конодавства.

Політична партія розпочинає свою діяльність після її реєстрації Міністерством юстиції України, яке щороку оприлюднює список зареєстрованих партій та їх юридичні адреси. Так, за станом на 15 серпня 2005 р. в реєстрі політичних партій значилося 127 партій

 

(за станом на 7 січня 2006 року - 125 партій). При цьому за період 2002-2005 рр. з цього реєстру були виключені 34 партії¹.

У ст. 37 Конституції України та в ст. 5 Закону України «Про політичні партії в Україні» визначено перелік підстав, за наявності яких забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій. Подібна заборона стосується лише тих політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну кон­ституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверені­тету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насиль­ства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожне­чі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. При цьому політична партія може бути заборонена за поданням Мініс­терства юстиції України чи Генерального прокурора України лише в судовому порядку.

Конституційні підстави щодо заборони діяльності політичних партій та громадських організацій в Україні також повністю узго­джуються з нормами міжнародного права. Так, ст. 20 Міжнародно­го пакту про громадянські та політичні права прямо вказує на те, що будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь націо­нальної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурю­вання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинні бути заборонені законом.

Закріплений Конституцією України принцип ідеологічної ба­гатоманітності передбачає:

1.Правокожної окремої людини, соціальних груп, політичних
партій і громадськихорганізацій безперешкодно розробляти тео­рії, ідеї щодоекономічного, політичного, правового та іншого уст­рою України; пропагувати свої погляди через засоби масової інфо­рмації; здійснювати діяльність із втілення своїх ідеологічних кон­цепцій у практичну сферу; за  допомогою правових засобів захищати право на ідеологічну багатоманітність.

2.Заборону надавати будь-якій ідеології загальнообов'язковий
характер, визнання рівноправності всіх ідеологій.

3.Заборону цензури (ч. З ст. 15 Конституції України). При
цьому під цензурою розуміють перегляд відповідною державною
посадовою особою творів, призначених для друку, прокату та ін­ших форм поширення, за наслідками якого надається офіційний дозвіл чи накладається заборона на їх поширення.

¹Див.: Політичні партії в Україні: Інформ.-довід, вид. (друге, доповне­не)/ Редкол.: Я. В. Давидович (голова ред. кол.), В. О. Завалевська, О. С. Вишневська та ін.- К.: Атіка, 2005. С. 426-427.

                                    * * *

Конституційні засади соціальних відносин. Регулятивний вплив конституційної держави на соціальну сферу життєдіяльності суспільства передбачає законодавче регулювання найважливіших трудових і міжнаціональних відносин, а також питань сім'ї та шлюбу, охорони довкілля, життя і здоров'я людини, захисту прав споживача. Засади соціальних відносин отримали досить широке відображення в статтях Конституції України, яка:

1. У повній відповідності із загальновизнаними нормами
міжнародного права зафіксувала соціально-економічні права і
свободи людини - право власності (ст. 41); право на свободу
підприємницької діяльності; на захист прав споживачів (ст. 42);
право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на від­починок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); пра­во на охорону здоров'я (ст. 49); право на безпечне для життя довкілля (ст. 50).

2. Визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо
(ч. 2 ст. 24);

- основні напрями державної політики у сфері міжнаціональ­них відносин. Так, згідно зі ст. 11 держава сприяє консолідації та
розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і
культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та
релігійної самобутності всіх корінних народів і національних мен­шин України.

3. Встановила обов'язки держави щодо забезпечення екологіч­ної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи (ст. 16).

 

                                    * * *

Конституційні засади духовно - культурних відносин. Право­ва держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання конституційних принципів, які дають можливість кож­ній людині користуватися духовно-культурними благами.

Так, закріплюючи статус української мови як державної, Кон­ституція України (ст. 10) одночасно гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Україна дбає про задоволення національно-культурних і мов­них потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12), з метою забезпечення виконання цього обов'язку держави 4 берез­ня 2004 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про правовий статус закордонних українців», в якому передбаче­но, що Україна з метою задоволення національно-культурних і мов­них потреб закордонного українця:

1)під час укладення міжнародних договорів передбачає забез­печення прав українських меншин за кордоном, створення опти­мальних умов та можливостей для задоволення їхніх соціальних,
культурно-освітніх, інформаційних та інших потреб;

2)сприяє укладенню міжнародних договорів про співробітниц­тво в галузях культури, освіти, соціального захисту, інформацій­ного забезпечення з урахуванням інтересів організацій закордон­них українців;

3)надає українським культурно-інформаційним центрам орга­нізаційну, методичну, технічну та іншу допомогу в місцях компакт­ного проживання українців за кордоном;

4)створює умови для радіомовлення та телевізійної трансляції
програм з України на територію компактного проживання україн­ців за кордоном на підставі міжнародних угод, зокрема через супутниковий зв'язок та інші засоби комунікацій.

Важливим елементом духовно-культурної сфери, основою розвитку всієї системи духовно-культурних відносин є освіта. Освіта - це передумова розвитку всього суспільства: рівень осві­ченості населення значною мірою визначає економічні, політичні й соціальні відносини в суспільстві. Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині право на освіту. Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та місцевих бюджетів.

У сучасномудемократичному суспільстві функціонує такий важливий інститутдуховно-культурної сфери, як релігія. Згідно з Конституцією України(ст. 35) кожна людина має право на сво­боду світогляду і віросповідання. Конституційна держава будує свої відносини з церквою на основі проголошення відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи - від церкви. Не втручаючись у справи церкви, держава водночас гарантує рів­ність усіх релігійних конфесій - жодна релігія не може бути ви­знана державою як обов'язкова (ч. З ст. 35). Згідно зі ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квіт­ня 1991 р. держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій.

Важливе значення для розвитку духовно-культурних відносин відіграють наука, культура та мистецтво. Держава сприяє роз­виткові культури, гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).