Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини.

свободи мають відповідати їм; вони є юридичною основою конституційно-правового статусу особи, на підставі якої є можливості виникнення інших не менш важливих прав і свобод, що розвивають, деталізують основні права і свободи; зміст і обсяг конституційних прав і свобод однакові для усіх суб'єктів.

Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина в юридичній науковій і в навчальній літературі здійснюється за різними критеріями.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, Конституція України не визначає їх поділу на конкретні групи, але передбачає певну послідовність їх викладу.

Зокрема, за суб'єктом права і свободи поділяють на права і свободи людини, права і свободи громадянина, права і свободи іноземців та осіб без громадянства, права і свободи окремих категорій людей.

За формою здійснення — на індивідуальні й колективні (наприклад, право на страйк є тільки колективним правом).

За часом, з якого права і свободи належать людині, — на природні та інші.

За значенням їх для особи — на основні (життєво необхідні) і неосновні (доповнюючі, конкретизуючі) тощо.

Наприклад, за черговістю проголошення, закріплення у конституціях права прийнято поділяти на три покоління. Правами першого покоління є невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права, такі як: право на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання та ін. Ці права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права (зокрема, в перших актах англійського, американського та французького конституціоналізму XVII—XVIII ст), а згодом і в актах міжнародного права.

Права першого покоління є основою індивідуальної свободи і кваліфікуються як система так званих негативних прав, що убезпечують особу від будь-яких посягань, у тому числі від втручання самої держави, у сфери, врегульовані цими правами, створюють можливості для участі громадян у політичному житті.

Друге покоління прав людини сформовано у процесі довготривалої боротьби народів за поліпшення економічного становища та підвищення свого культурного статусу шляхом поглиблення особистих

(громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав — право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту та ін. Права другого покоління називають ще системою позитивних прав, оскільки вони здебільшого можуть реалізуватися за

сприяння держави.

Слід зазначити, що у юридичній літературі поділ на перше і друге покоління прав за критерієм їх поділу на «негативні» і «позитивні» в деяких випадках заперечується. Так, Л. Гусейнов вважає, що традиційний принцип, відповідно до якого права людини — це тільки права проти держави, не відповідає сучасній доктрині прав людини, у якій перевага віддається ідеї захисту прав державою, а не ідеї захисту від держави. Тому поділ міжнародних зобов'язань у галузі прав людини на позитивні та негативні хоч і має велике практичне значення, проте не може бути використаний для розрізнення першого і другого

поколінь прав людини.

На думку цього науковця, не існує жодного права людини, яке можна було б вважати цілком гарантованим за відсутності будь-яких позитивних зобов'язань держави. Тому права людини доцільно поділяти на дві групи: до першої належать права, з яких випливають тільки позитивні зобов'язання, а до другої — права, що потребують як негативних, так і позитивних зобов'язань. Відмінність між двома зазначеними групами прав людини полягає не в тому факті, що «втручання» держави потрібно або ні, а в мірі, в якій це «втручання» необхідне. Реальність така, що здебільшого позитивні зобов'язання не прямо випливають із формулювань відповідних положень, а є результатом їх розширеного тлумачення, заснованого на принципі ефективного захисту прав людини¹.

Третє покоління прав на відміну від перших двох поколінь, які є індивідуальними правами, складають колективні права — народу, нації, спільностей, асоціацій (об'єднань). Такими, зокрема, є право на самовизначення, на розвиток, право на мир, на екологічно безпечне довкілля, на доступ до світової культурної спадщини та ін.), які не можуть бути реалізовані окремим індивідуумом.

Слід зазначити, що теоретичне розуміння прав людини вже пов'язується з четвертим поколінням прав (зокрема, до таких відносять, наприклад, право на евтаназію та ін.).

¹ Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук. — К., 2000. — С. 51-63.

Розділ 11