Екскурси в історію українського костюма

 

ра, гатунком тканини, оздобленням то­що. Сорочка заправлялася у досить ши­рокі суконні, шовкові або оксамитові шаровари яскравих кольорів. На сорочку вдягався дорогий жупан, підперізувався золототканим перським або «слуцьким» поясом. Зверху напинався кунтуш або опанча, під час урочистих церемоній — шуба чи ферезея, прикрашена коштов­ною запоною, Парчові шуби підбивалися цінним хутром, оздоблювалися горно­стаєм, золотим шнуром, галуном, кош­товним камінням. На ноги взували кольо­рові сап'янові чоботи. Шапки були пере­важно оксамитові, оздоблені хутром со­боля, рисі або лисиці. їх прикрашали коштовностями, страусячим пір'ям.

Не дуже наслідували західноєвропей­ську моду купчихи та міщанки. Навіть найзаможніші з них продовжували но­сити традиційне вбрання міського ти­пу — спідниці, шнурований ліф, бурнус, а голову покривали твердими уборами типу очіпка чи кораблика, на яких, утім, коштовного каміння інколи було більше, ніж на цілому наряді придворної дами.

Ще консервативнішим був селян­ський одяг. Як і раніше, він виготов­лявся з саморобних матеріалів і збері­гав різноманіття місцевих варіантів крою, пропорцій, художнього оздоблен­ня, способів носіння тощо. Разом із тим у селянському костюмі накопичувались і більш пізні форми, пов'язані з побутую­чим у даний період міським убранням та його стильовим напрямом. Щодо меш­канців заможних сіл, розташованих по­близу торговельних центрів, то вони по можливості активно використовували для оздоблення дорогі привізні тканини, а також ювелірні прикраси, особливо коралі.

Для Правобережжя України період XVIII—XIX ст. характеризувався відхо-

дом від польського національного й куль­турного впливу та частковим возз'єднан­ням з Лівобережжям, що прискорило процес консолідації українського етносу та національної культури. У відповідності з такою ситуацією розвивався і костюм жителів цього регіону.

Протягом тривалого часу носіння того чи іншого одягу регламентувалося спеціальними законами, що їх видавав польський уряд. Гордовита польська й місцева шляхта всіляко намагалася від­окремитися від інших, хай навіть замож­них, верств. Так, «ясновельможні» могли носити яскраво-червоні кунтуші й жупа­ни, дрібна шляхта — сірого кольору. Міщанству ж узагалі заборонялося носи­ти кунтуші та інше цінне вбрання. Ось витяг з одного закону XVII ст.: «чтобьі никакой мещанин, ни плебей не дерзнул употреблять шелкового платья и шелко-вого подбоя, шапки драгоценньїх мехов, кроме лисьих и других низких, а также, чтобьі никто не ходил в сафьянах...» ¹⁵ На «дерзнувших» накладався досить значний грошовий штраф.

Незважаючи на такі суворі заходи, міщани намагалися хизуватися своїм одягом, його матеріалом та кроєм. Я. Головацький, описуючи одяг бучаць-кої міщанки, зазначав, що він був часом значно багатший за костюм польської графині: спідниця зі старовинної шовко­вої тканини, на шиї — велике коралеве намисто та дукач, прикрашений рубі­нами й сапфірами, зверху — дорога бла- мова шуба, покрита шовком.

Ще наприкінці XVIII ст. поляки ста­новили більшість у поміщицько-магнат­ській верхівці Правобережжя. Безумов­но, це стримувало національний розви­ток регіону. Водночас безпосереднє спіл­кування двох народів на одній території сприяло взаємовпливові їхніх культур,

Сфери

Традиційний одяг XVIII—XIX ст.

53

 

і куль-ущан-орило:тносу цності >стюм

>сіння алося [давав ька й я від-імож-могли купа-іьору. носи-. Ось ітобьі ззнул елко-

[ЄХОВ, ЇКЖЄ,

:...» ^|5 зсить

хода,:воїм роєм, іаць-асом ської

)ВКО-

шеве рубі-

бла-

що яскраво відбилося і в одязі, особливо заможного населення.

Щодо одягу селянства Правобереж­ної України, то він розвивався на тра­диційній основі. Поряд із численними спільними рисами з народним убранням Середньої Наддніпрянщини тут чітко простежуються місцеві варіанти комп­лексів традиційного костюма, котрі поде­куди включають суто архаїчні елементи.

У своїх найбільш виразних фор­мах український традиційний костюм сформувався у докапіталістичний період. У другій половині XIX ст. нові суспільні відносини поступово проникають в усі сфери життя українців. Ліквідація кріпо­сництва та феодальних бар'єрів створює

сприятливі умови і для вдосконалення процесу виготовлення народного одягу. На рубежі XIX—XX ст. упроваджують­ся фабричні прядки та нитки, які значно збагачують тканини та вишивки, різно­маніття їхньої кольорової гами. Фабрич­ні матеріали витісняють трудомісткі у виготовленні саморобні, що у свою чергу прискорює розвиток народного крою. Машинна техніка, котра замінює ручне шитво, дає поштовх розвиткові нових художньо-технологічних прийомів. І на­решті, готові елементи одягу (пояси, хустки, взуття) замінюють саморобні, а з розвитком швейної промисловості селя­ни дедалі частіше користуються одягом фабричного виробництва.

ста-"нат-мов-ізви-:піл-горії,тур,

З   КОМПОНЕНТИ

УКРАЇНСЬКОГО

КОСТЮМА

XIX —початку XX ст.

Матеріал та його роль у формуванні одягу. Як ми вже добре знаємо з попе­редніх розділів, для виготовлення народ­ного вбрання використовувалися мате­ріали як домашнього, так і фабричного виробництва.

Сировиною для матеріалів традицій­ного одягу українців, як і всіх східно­слов'янських народів, майже до XX ст. були рослинне волокно, вовна, шкури тварин (з хутром і без нього), у незнач­ній кількості — стеблини та кора рослин, дерево, метали. Вирішальну роль у виборі сировини, особливо в докапіталістичний період, відігравали природне середовище та пов'язаний з ним характер виробни­чої діяльності.

В районах, де вирощувались луб'яні культури (коноплі, льон), для ткацтва використовували рослинне волокно. Льон культивували переважно на Україн­ському Поліссі та в західних областях, коноплі — на Полтавщині та Чернігів­щині. Ці культури збирали майже на кожному селянському городі. Сировиною тваринного походження була вовна, в основному овеча. Із рослинного волокна та з вовни одержували прядиво, з якого або відразу ж ткали (рідше в'язали чи плели) окремі елементи одягу, або ж спочатку виготовляли тканину, з якої потім шили одяг. Спеціально оброблене овече хутро використовували для зимо­вого одягу та чоловічих шапок, а шкуру свійських тварин — для взуття. Дерево, лико, повсть уживалися значно менше. З лика плели взуття. Зі стеблин рослин та повсті робили чоловічі головні убори. В окремих районах Закарпаття з дерева майстрували взуття. У Прикарпатті та Карпатах метали використовували для різноманітних прикрас.

Особливо поширеною технікою виго­товлення матеріалів для одягу було до­машнє ткацтво. Саморобні тканини — основний матеріал селянського вбрання