Тема 1. Теоретичні основи організації навчально-виховної роботи у дошкільному закладі

Підготувала – доц. Горопаха Н.М.

 

План

 

1. Поняття про дидактику як теорію освіти і навчання. Дошкільна дидактика.

2. Розвиток ідей освіти і навчання дітей дошкільного віку у історії педагогічної науки.

3. Предмет та основні категорії дошкільної дидактики.

4. Сучасні проблеми навчально-виховної роботи з дітьми дошкільного віку у вітчизняній та зарубіжній педагогічній науці.

Література

1. Базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» / наук. ред. та упорядник О.Кононко. – К., 2008.

2. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. – К., 1999.

3. Закон України «Про дошкільну освіту». – К., 2001.

4. Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні. – К., 2003.

5. Кононко О. Обов’язкова дошкільна освіта п’ятирічок: реалії, ризики, сподівання // Дошкільне виховання. – 2010. – № 8. – С.4-8.

6. Методичні аспекти реалізації Базової програми розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» / Наук. ред. О.Л.Кононко. – К., 2009.

7. Пєхота О. Освітні технології. – К., 2003.

8. Поніманська Т. Дошкільна педагогіка. – К., 2004.

9. Поніманська Т. Основи дошкільної педагогіки. – К., 1998.

10. Поніманська Т., Дичківська І. Дошкільна педагогіка: практикум. – К., 2004.

11. Русова С. Теорія і практика дошкільного виховання. – Львів, 1993.

12. Сарапулова Є. Ідеї Руссо актуальні й сьогодні // Дошкільне виховання. – 2003. – № 1. – С. 4-6.

13. Усова А. Обучение в детском саду. – М., 1981.

 

Реформи освітньої системи, як правило, починають з її середньої ланки — шкільного навчання. Однак вони не мо­жуть бути успішними без урахування того, що важливі складові навчальної діяльності закладаються в дошкільно­му дитинстві.

Особливості навчання дітей дошкільного віку.

Людина пізнає світ у різних видах діяльності, однак особливо Цілеспрямованими є її пізнавальні старання у процесі навчання, яке справедливо вважається найважли­вішим і найнадійнішим способом здобуття знань.

Навчання — спільна діяльність педагога і дитини, зорієнтована на засвоєння знань, умінь і навичок, способів пізнавальної діяльності.

У навчанні взаємодіють діяльність педагога, спрямова­на на відбір змісту і форм передавання знань, умінь і нави­чок (навчання) і діяльність дитини щодо усвідомлення, засвоєння і використання знань (учіння).

Сутність навчання, його особливості досліджує дидак­тика — наука про навчання, його закони і закономірнос­ті, принципи і зміст, методи і форми організації. З її по­гляду найважливішими є такі функції навчання:

- освітня (реалізується завдяки відбору, передаванню і засвоєнню дітьми певної системи знань, умінь і навичок);

— розвивальна (зорієнтована на розумовий розвиток дитини, постійне вдосконалення її розумових здібностей, пізнавальної діяльності);

— виховна (виявляється у змісті знань, які стають ос­новою світогляду, рис особистості).

Дидактика визначає також принципи — головні прави­ла і вимоги до процесу навчання:

— спрямованість навчального процесу на розв'язан­ня взаємопов'язаних завдань навчання, виховання і роз­витку;

— науковість процесу навчання;

— систематичність і послідовність процесу навчання;

— принципи, що стосуються діяльності вчителя і мето­дики викладання (доступність, дохідливість викладання);

— наочність у навчальному процесі;

— активність і свідомість навчання;

— міцність засвоювання знань, формування вмінь і на­вичок.

Процес навчання має суперечливий характер. Його не можна зводити до заучування готових знань, воно не може бути механічним процесом їх «передавання — присвоєн­ня». Загалом, навчальному процесу властиві суперечності Між вимогами навчання, які постійно зростають, і можливостями учнів (рівнем їхніх знань, розвитку, способами діяльності); між особистим життєвим досвідом учня і науковими знаннями, які йому належить засвоїти; між попе­реднім рівнем знань і новими знаннями; між знаннями й Умінням їх використовувати; між вимогами і ставленням учнів до навчання; між складними пізнавальними завдан­нями і наявними, недостатніми для їх вирішення знаннями.

Наукова дидактика сформувалася і розвинулась із практичного досвіду народу в галузі виховання, тобто на­родної дидактики — складової частини етнопедагогіки, яка об'єднує педагогічні знання і досвід народу в навчанні дітей. Вона відображає погляди народу на мету і завдання освіти, зміст навчання, підготовки дітей до життя в су­спільстві, втілює теоретичні знання, практичний досвід народу у використанні методів навчання. Найважливішим засобом народної дидактики є рідна мова. Активно використовує вона усну народну творчість, народні ігри та ін. Як динамічне соціально-педагогічне явище, народна ди­дактика постійно оновлюється, конкретизується, вдоско­налюється. Навчання згідно з нею ґрунтується на єдності пізнавальної, виховної і розвивальної діяльності, що перед­бачає одночасне засвоєння знань, трудових умінь, навичок, формування світогляду, прищеплення відповідно до ідеа­лів народу морально-етичних способів поведінки, розумо­вий розвиток. Важливими для неї є достовірність, система­тичність і послідовність знань, зв'язок навчання з життям, виховний характер навчання, відповідність знань віковим особливостям дітей і рівневі їхнього розвитку. Народна ди­дактика пройнята гуманістичним духом, вірою в можли­вості дитини («Не кажи: не вмію, а кажи: навчусь!»). Ці її принципи покладено в основу наукових дидактичних принципів навчання.

Важливою складовою дидактики є дошкільна дидакти­ка, яка, живлячись надбанням народної та загальної ди­дактики, спирається на вікові особливості дошкільників. Дошкільна дидактика — теорія навчання дітей дошкільного віку, яка визначає мету, розробляє зміст, методи й форми організації навчання дітей.

Засновником дошкільної дидактики є Я.-А. Коменський, який основними дидактичними завданнями вва­жав розширення безпосереднього досвіду дитини, збага­чення її знань про предмети і явища, формування вміння розрізняти схожі предмети та явища і правильно назива­ти їх. Він обґрунтував програму навчання, зміст якої ста­новлять відомості про предмети і явища навколишньої дійсності, згруповані й позначені науковими термінами «фізика», «оптика», «астрономія», «географія», «геомет­рія», «статика», «діалектика» та ін. Наприклад, діалекти­кою Я.-А. Коменський вважав виховання у дітей уміння «ставити питання і відповідати на них, не відволікаючись, твердо тримати думку в межах запропонованої теми». Від­чуття й уявлення, думки й слова, мова й діяльність, на йо­го погляд, є важливими умовами процесу навчання, який повинен відповідати рівню розумового розвитку дитини. Це є запорукою успішного її навчання. Крім того, необхід­но брати до уваги різні здібності дітей до навчання: «є ді­ти з гострим розумом і бажанням вчитися; з гострим розу­мом, слухняні, повільні; з гострим розумом, але нестри­мані і вперті; слухняні і допитливі, але повільні і мляві; байдужі, мляві, без інтересу до навчання; тупі, із зіпсова­ною і злою натурою».

Дотримання дидактичних принципів, на думку Я-А Коменського, забезпечить повноцінний розумовий розвиток дитини, а саме навчання сформує звичку до розумової праці, у розвитку якої полягає головне і найважче виховання.

Значним є внесок у дошкільну дидактику і Жан-Жака Руссо, чимало ідей якого не втратили свої актуальності і сьогодні. У світовій педагогіці Ж.Ж.Руссо відомий як теоретик на­туралістичного руху та ідеолог природного виховання. Як відомо, його педагогічні твори спричинили справжню рево­люцію в теорії та практиці родинного виховання XVIII ст. Письменник стверджував і переконливо доводив, що дити­на від народження чиста й абсолютно відкрита для будь-якого виховного впливу. Саме ж виховання має відповідати дитячій природі та спрямовуватись на розвиток характеру вихованця з урахуванням його суспільного стану. Сутність виховної системи зводилася до таких положень:

1. Оптимальне виховання і найкращу освіту дитина може отримати виключно в домашніх умовах.

2. Виховання й навчання мають бути індивідуально орієнтованими, оскільки безликі освітньо-виховні системи лише нівелюють особистість.

3. Форми виховання мають бути лише "приємними", такими, що унеможливлюють грубість і жорстокість (панівні риси тогочасної педагогіки).

4. Навчання має бути "легким" і "вільним", тобто відповідати схильностям дитини та її природним потребам і, насамперед, розвивати в неї самостійність.

5. Робота педагога передбачає виконання ним певних вимог, а саме: любити й поважати дитину, цікавитись нею, рахуватися з її бажаннями та можливостями, вивчати дитячу психологію.

Такі вимоги на той час були справжньою новацією, оскільки докорінно змінювали усталений погляд на виховання як виключно на формування в дитини дисциплінованості.

Дитинство має бути щасливим, його слід розцінювати не як підготовку до життя, а як частину життя.

Саме в цьому твердженні полягає оригінальність і велич думки Ж.Ж. Руссо.

Нинішні батьки з найкра­щих міркувань вже з 3-4 ро­ків розпочинають навчання дитини читання, письма, ма­тематики, іноземних мов, музики тощо. Ж. Ж. Руссо застерігає: раннє навчання малюка негативно позна­чається на його здоров'ї. Сидячий спосіб життя заважає дітям рос­ти і розвиватися фізично. Якщо їх постій­но тримати в кімнаті за книжкою, малюки втрачають свою енергійність, стають слаб­кими, хворобливими і швидше "отупіли­ми", ніж розумними. Замість притаманного наймолодшому ві­кові інтенсивного фізичного розвитку, дитина докладає надмірних зусиль для засвоєння матеріалу, який через кілька років засвоїла б дуже легко. Раннє навчання недоцільне ще й тому, що всіх дітей, зазвичай, починають навчати однаково, за однаковими методиками, оскільки їхні схильності ще не про­явилися. Не беруть до уваги й темперамент дитини. Внаслі­док цього втрачається індивідуальність малюка. Але ж суспіль­ству, зрештою, потрібні "розумні голови", які знають ціну і собі, й іншим. А для цього дуже важливо намагатись реалізувати в дитині все, чим її обдарувала природа. Тому навчання має відповідати особливостям кожної конкретної дитини. Лише за таких умов вона зможе максимально розвинути свої здібності, а отже, досягти в певному виді (чи видах) діяльності макси­мальних успіхів.

Перш ніж навчати, треба зацікавити. Згідно з переконаннями Ж.Ж. Руссо, дітей слід навчати в ігровій і необов'язковій формі, не примушуючи їх, а зацікавлю­ючи. Свої теоретичні засади він пояснює на прикладах. Так, щоб навчити малюка читати, йому читають цікаві оповідання з яскраво ілюстрованої збірки, але час від часу на найцікавішо­му місці дорослі припиняють читати і йдуть собі ніби у справах. Іншим разом на прохання дитини почитати їй підказують, що добре було б навчитися читати самостійно, щоб ні від кого не залежати. Але сам дорослий не ініціює навчання, змушуючи малого деякий час "шукати", хто б погодився стати його вчи­телем. Так само рекомендується зацікавлювати дітей іншими заняттями.

На думку письменника, основною турботою батьків чи домашнього наставника має бути пробудження в дитини інтересу до навчання. Для цього доцільно запропонувати ма­люкові ті розваги, які мають йому сподобатись: дидактичні іг­ри, вирізування, малювання, музику, проведення дослідів з мік­роскопом і збільшувальним склом та ін. Кімнату для занять слід також оформити належним чином, щоб вона була приваб­лива, затишна і подобалась дитині.

В години занять слід припинити будь-які розваги й запро­понувати малому конкретне навчальне завдання. Якщо він не захоче виконувати, дорослий має зробити вигляд, що не помітив цього, і залишити маленького учня на самоті, доки нудьга, породжена неробством, не змусить його зробити те, що від нього вимагають. Тоді дитину необхідно похвалити за викона­ну роботу, щоб вона відчула різницю між задоволенням від ледарювання і задоволенням від корисного заняття. Якщо і цей спосіб не спрацює, слід заборонити до кінця дня всі роз­ваги, мотивуючи це так: розваги доречні лише тоді, коли вони є відпочинком від праці, а той, хто нічого не робить, не має в них ніякої потреби. Покаранням для дитини може стати й під­креслена холодність дорослих, а за старанне навчання наго­родою буде ніжність і ласка батьків.

Щоб навчання було дитині приємним, батьки повинні самі цікавитись його процесом (навіть якщо не працюють з сином чи донькою особисто, а передали цю справу педагогові) і час­то розпитувати маленького учня про те, що нового він дізнав­ся, висловлюючи радість і хвалячи його. Проте не варто за­хвалювати дитину надмірно, ризикуючи перетворити її на самозакохану особу, яка надто високої думки про власні мож­ливості. Доречно цікавитись і темами, які вона засвоїла сла­бенько, та причинами недостатніх знань.

Ж. Ж. Руссо наголошує, що вимоги до дитини мають узго­джуватися між дорослими, які її оточують. Те саме стосується й оцінки поведінки малого.

Педагогічні поради письменника-педагога стосуються і на­вчання дитини з окремих предметів. Так, він пропонує: щоб дитина охоче навчалась малювати, дорослому слід малювати разом із нею, порівнюючи час від часу, наскільки їхній останній спільний малюнок кращий за попередній. Навчання співу буде також кориснішим і цікавішим для дитини, якщо дорослий спі­ватиме разом із нею доступні їй за змістом пісеньки з не­складною мелодією.

Прихильник практичного наочного навчання, Руссо пропо­нує навчати дитину, показуючи їй реальні явища (схід сонця, зоряну ніч, грозу тощо) і створюючи штучні ситуації, що іміту­ють реальне життя. Так, навчити малюка орієнтуватися на міс­цевості можна, змоделювавши ситуацію "блукання" в лісі, а досліджувати властивості предметів —у процесі здійснення над ними експериментів.

За переконаннями Й.-Г. Песталоцці, з раннього віку навчання повинно забезпечувати пізнання дитиною навколишнього світу, допомагати перейти від незнання до знан­ня, усувати випадкове й актуалізувати значуще. Значно дієвішим, порівняно з життєвим засвоєнням знань, умінь і навичок, є систематичне навчання під керівництвом до­рослого, призначене «зробити для дитини, наскільки це можливо, очевидними, правильними і широкими первісні враження, одержані при першому сприйманні найважли­віших предметів нашого пізнання».

Співзвучне з такими міркуваннями є твердження Є. Тихеєвої про те, що навчання дитини починається за­довго до того, як вона візьме в руки буквар і перо. Дослід­ниця створила програму навчання у дитячому садку, яка охоплює розвиток мовлення дітей, формування знань про соціальні явища, природу, основи математики тощо

О. Усова доводила, що навчання як засіб прямого і без­посереднього впливу вихователя на дошкільників покли­кане забезпечити надання конкретних відомостей про дій­сність, виховання правильного ставлення донеї, опануван­ня дітьми конкретних прийомів дій, всебічну підготовку їх дошколи. Знання, якими оволодівають діти дошкільного віку, вона поділила на дві категорії: прості знання й умін­ня, які вони опановують без спеціального навчання, а в пов­сякденному спілкуванні з дорослими, під час ігор, спосте­режень, інших видів діяльності; більш складні знання й уміння, які можуть бути засвоєні лише в процесі спеціаль­ного навчання дітей на заняттях.

Основою навчальної діяльності дітей дошкільного ві­ку, за переконаннями психолога Г. Люблінської, є поєд­нання суспільного досвіду, який засвоює дитина, з невели­ким ц власним досвідом, і збагачення його у процесі учіння. Головними компонентами такої діяльності є:

- навчальне завдання. У молодшому дошкільному ві­ці воно фігурує в єдності з практичними завданнями. Роз­різнення їх з'являється поступово і не відразу. Це зумовле­не логічним ускладненням навчальних завдань, виокрем­ленням способів розумової і практичної діяльності, які слід засвоїти, аналізом результатів навчальної діяльності встановленням їх зв'язку з розумінням завдання, викорис­танням заданих способів діяльності;

— планування. Суть його полягає у відборі засобів і способів діяльності, встановленні послідовності дій та ін.;

— уміння контролювати діяльність, правильно оціню­вати її результати. Це дає змогу раціонально організувати навчальну діяльність дитини, уникати непомірних або спрощених завдань, що є однією з передумов її розумового розвитку;

— мотиви. Вони покликані спонукати дітей до навчан­ня. Якщо у молодшому і середньому дошкільному віці переважає емоційне ставлення дітей до спілкування з до­рослим, організації заняття, навчальних матеріалів, то в старшому віці їх вабить сам процес навчання, з'являються усвідомлення значущості успіху в навчальній діяльності, пізнавальні інтереси.

За спостереженнями О. Суровцевої, навчання дітей дошкільного віку передбачає:

— засвоєння на заняттях елементарних, достовірних знань, які не становлять певної системи, а вибудовуються за принципом послідовності, поступового ускладнення з урахуванням рівня розвитку дітей і найближчих його перс­пектив;

— використання методів і прийомів навчання, розра­хованих на образність, конкретність, емоційність мислен­ня дітей дошкільного віку; поступове підведення їх до мис­лення у поняттях, до узагальнених знань;

— врахування властивої дошкільникам швидкої втом­люваності від напруженої розумової діяльності, тривалого сидіння.

Дошкільне навчання має підготувати дитину до систе­матичного шкільного навчання. Однак вони не є тотожни­ми за жодним параметром. Тому невиправдані, навіть шкідливі намагання перенести у дошкільний заклад інфор­маційну модель навчання, предметне викладання тощо.

Особливістю дошкільного навчання є те, що воно здій­снюється не лише на спеціально організованих, обов'язко­вих заняттях, а й у повсякденному житті. Ця принципова відмінність від шкільного класно-урочного навчання зумов­лена тим, що за навчання лише на обов'язкових заняттях ді­ти дошкільного віку, які значно відрізняються за рівнем і темпами розвитку, не зможуть ефективно оволодівати знан­нями, брати активну участь у навчальному процесі. Нато­мість значну частину знань і вмінь дошкільник засвоює поза заняттями — у повсякденному спілкуванні з доросли­ми та однолітками, іграх, під час спостережень. Цей емпі­ричний досвід дитина уточнює, систематизує та закріплює в процесі занять.

Сучасне визначення основних педагогічних категорій дається у важливому для дошкільної педагогіки документі «Базовому компоненті дошкільної освіти» (1999).

Розвиток – це становлення дитини як суб’єкта життєдіяльності, соціальної істоти, здатної ціннісно ставитися до природи, людей, що її оточують, предметного світу, творів мистецтва, самої себе.

Виховання – залучення дитини до системи вироблених людством цінностей, організація умов для її духовного зростання, формування основ ціннісного ставлення до дійсності.

Навчання – засвоєння дитиною знань, оволодіння уміннями і навичками, здатність використовувати їх у житті, формування культури пізнання.

Освіта – процес здобуття зростаючою особистістю в ході виховання і навчання духовного обличчя під впливом моральних цінностей, вироблених людством і зафіксованих у культурі,

Навчально-виховний процес дошкільного закладу не­можливо обмежити проведенням групових занять та ре­жимних процесів. Важливо наповнити цікавим змістом усю життєдіяльність дитини впродовж дня, тижня, року, вікового періоду. Що означає поняття життєдіяль­ність?

Життєдіяльність — інтегрована характеристика буття дошкільника, яка актуалізує дві взаємопов'язані й водночас специфічні форми прояву його активності — знаходження у процесі життя (енергійність, певний спосіб буття, знаходження у взаємодії з іншими тощо) і діяльність (заняття чимось, праця, робота).

Життєві сили дошкільника можна аналізувати у різних вимірах, зокрема як:

• індивіда, біологічної істоти з боку фізіологічного функціонування, зростання, визрівання, розвитку організму, чутливості до подразників, реактивності,

• суб'єкта — діяча. що активно споживає та створює, досягає певних результатів діяльності;

• особистості — соціальної особи, що усвідомлює та переживає своє буття, шукає його смисл, реалізує свої потенції, характеризується певним способом життя та стилем діяльності, орієнтується на ту чи іншу систему цінностей, вирізняється з-поміж інших своїми вчин­ками, ставленням до довкілля та власного "Я".

Життя дошкільника характеризується більшою чи мен­шою організованістю, повнотою, продуктивністю. Завдя­ки активному буттю задовольняються матеріальні та мо­рально-духовні потреби дитини, виробляються необхідні звички, розвиваються здібності, формуються особистісні якості, зароджуються життєві цінності. Важливим резуль­татом повноцінного буття дошкільника є його індивідуаль­ний життєвий досвід — практичний, пізнавальний, ко­мунікативний.

Похідним від поняття "життєдіяльність" є поняття життєдіяльний. До нього вдаються, щоб підкреслити здат­ність дошкільника до активного прояву своїх життєвих сил, діяльну натуру, енергійну вдачу, сприятливий характер, відкритість враженням, свідоме ставлення до різних подій, життєдайне світобачення.

Значно ширшим, ніж два попередні, є поняття "діяльність", яким засвідчується здатність юної особистості вносити у дійсність зміни, в різні способи впливати на неї. Зайнятість дошкільника різними видами сповнює його життя сенсу, надає йому організованості, урізноманітнює його, сприяє формуванню розсудливості, цілеспрямованості, вмілості, вправності, креативності, моральності. Якщо під життєдіяльністю розуміти всі види діяльності та форми активності дитини, то можна резюмувати: чим краще збалансовані між собою основні види її діяльності (ігрова, предметно-практична, комунікативна, пізнавальна, художня), тим повноцінніше проживає вона кожний день, тим змістовніше її буття, тим сприятливіші для розвитку умови життєдіяльності.

Умовами ефективної організації життєдіяльності в дошкільному закладі є:

1. Забезпечення емоційного комфорту, створення атмосфери доброзичливості, надання дитині можливості звернутися до дорослого в ситуаціях страху, невідомості; сприяння відчуттю захищеності, довіри до навколишнього світу.

2. Створення розвивального, природного, предметно-ігрового та соціального середовища.

3. Інтеграція змісту освіти в різних видах діяльності дітей.

4. Професійна готовність педагога (компетентність в основних сферах життєдіяльності, знання вікових та індивідуальних особливостей дошкільників, готовність до змістов­ного спілкування з ними, володіння сучасними освітніми технологіями).

Показниками ефективної організації педагогом життєді­яльності дошкільників є їхня компетентність, проілюстру­ємо особливості такої роботи на прикладах формування екологічної та мовленнєвої компетентності.

Пріоритети дошкільної освіти різних країн світу

ЄВРОПА

Німеччина. Дитячі садки приймають дітей 3-6 років. Спеціальної програми дошкільної освіти не існує. У більшості дошкільних закладів діти перебувають половину дня. Педагоги розвивають їхнє мовлення, приділяють увагу соціальному вихованню та розкриттю схильностей малюків, забезпечують основи знань, розвивають творче начало. Орієнтують у тому, що добре і що погано, якою є вихована людина, як слід ставитися до людей, що навколо. Вчені дотримуються думки, що інтенсивне навчання дає короткотривалі результати, тим часом, як інтенсивне проживання повсякденного життя(!), у тому числі у змішаних за віком групах, дає більший ефект. У центрі педагогічного процесу дитячого садка — вільна гра, спілкування, настільні ігри та конструкторська діяльність. Пори року і свята визначають зміст повсякденної роботи. Дітей не примушують робити щось своїми руками або заучувати напам'ять. їх радше заохочують до діяльності, власної творчості,

Франція. Дітей ознайомлюють з життям за межами свого дому, навчають спілкуватися з однолітками. На думку фахівців, педагогічний цикл відповідає психофізіологічному розвитку дитини краще, ніж поняття класу чи календарного віку. Діти 2-5 років перебувають у материнській школі; у 5-7 років вони відвідують підготовчий курс. Освітні цілі на етапі дошкільного віку полягають у розвитку фізичних, соціальних, поведінкових, інтелектуальних навичок, необхідних для вироблення вміння впоратися з різноманітними ситуаціями, які диктуються складним повсякденним життям. Заохочується здатність контролювати власну поведінку, обслуговувати себе, розв'язувати нові задачі, регулювати відносини з тими, хто оточує, відстоювати свої права. Перевага надається дитячій ініціативі, а не навчанню. У підготовчому циклі діти мають набути моторних навичок, навчитися самовиражатися з допомогою мовлення, оволодіти основами мистецтв, займатися основами наук і технічною діяльністю (дослідженням, експериментуванням, конструюванням). Діти 4-5 років займаються різними формами ручної праці, фізичними вправами, музикою. П'яти-шестирічний малюк може обирати заняття за своїм бажанням, проте впродовж тижня він має бути зайнятий усіма означеними програмою видами робіт (баланс прав та обов'язків).

Велика Британія. 76 відсотків п'ятирічних дітей охоплено дитячими садками, призначення яких — догляд, піклування про здоров'я, забез­печення фізичного, емоційного та розумового благополуччя. Більшість дітей перебуває тут половину дня. Окрім дитячих садків, є центри догляду за дітьми, інститут нянь, ігрові групи тощо. Діти розвиваються різнобічно, їхня діяльність доб­ре організована (гра, дослідництво). Програма включає такі напрями роботи педагога, як естетика і творчість, грамота і математика, моральне, фізичне, наукове, духовне, технологічне виховання. Для реалізації програми використовуються дидак­тичні ігри, слухання музики, розповіді дорослих, аналіз життєвих ситуацій, організація дискусій.

Дитинство вважається самоцінним: воно є частиною життя, а не простою підготовкою до навчання на наступному етапі. Дитина сприймається як цілісність, усі сторони розвитку якої взаємопов'язані, тому навчання не розподіляється на окремі предмети(!). Підкреслюється важливість самостійності, самодисципліни, власного досвіду дитини. Освіта — це насамперед результат взаємин дитини з оточенням. Суспільна освіта кваліфікується як додаткова до того, що малюк отримує вдома.

АМЕРИКА

Сполучені Штати Америки. Головним завданням освіти маленьких дітей тут вважають зниження впливу стресогенних чинників, збагачення їхнього життєвого досвіду, розширення кола спілкування. Дитину прагнуть зробити щасливою, а дитинство — радісною діяльністю. Опікуються здоров'ям. Виховують на принципах вікової психології. Заняття та ігри прово­дять здебільшого в природних умовах. Залучають малят до господарської праці. Навчають висловлювати думки, передавати свої враження. Мінімум обмежень, макси­мум свободи. Заохочують самодіяльність, безпосередні прояви дитини. Орієнтація на цілісність. Використову­ють гру як засіб розвитку мислення. Підтримують емо­ційний і соціальний розвиток дитини, у неї формується установка на успіх. Виховують почуття відповідальності, самоповаги, власної гідності. У дитини формується до­свід життя в групі, кооперації з однолітками, регуляції діяльності. Навчають розважатися і знаходити друзів, висловлювати думки, виражати свої бажання і потреби. Дітей заохочують до обговорень, дискусії, рольових ігор; їм ставлять багато запитань, навчають визначати свої почуття по-різному. У науково-математичному центрі діти класифікують, зважують, вимірюють, сортують, лі­чать, упорядковують, колекціонують, зіставляють тощо, їх учать здобувати наукові знання, експериментувати. До дитини ставляться як до індивідуальності, підтриму­ють свободу її вибору, вчать бути незалежною, само­любною, впевненою у собі. Американці прагнуть досяг­ти в дитячому садку балансу між свободою і порядком, вільною грою та структурованою діяльністю, розвагами і дисципліною.

АВСТРАЛІЯ

У дошкільному вихованні не передбачається спеціальне навчання, оскільки вважається, що воно заважає прояву оригінальності, своєрід­ності кожної дитини. Пріоритетом є багатомов­не мультикультуриє виховання, навчання толе­рантності, миролюбності, привітності.

АЗІЯ

Японія. Переважають принципи вільного ви­ховання, відсутня система занять. Виховується повага до людей, прищеплюються гарні манери, етикетні знання та вміння. Навчають культурної взаємодії, вміння приймати рішення, рахувати­ся з бажаннями інших, колективно діяти, това­ришувати. Не привчають до великої залежності від наставників. Дбають про фізичне і психічне здоров'я дітей.

Китай. Зміст освіти пов'язаний насамперед з прищепленням гігієнічних навичок, розвитком фізичної активності, мовлення (багато заучують напам'ять), уявлень про природу та суспіль­ство, знань з математики, мистецтва, мораль­ності. Найважливішими цінностями вважаються любов до батьківщини, батьків, дитячого садка, вихователів і товаришів. Навчають працювати в колективі, поважати суспільну власність, вияв­ляти альтруїзм, уміння поділитися, скромність, чесність, повагу до старших, соціальну поведінку, гостинність, почуття оптимізму й довіри, відпові­дальність, наполегливість, працелюбність, дисципліно­ваність. Вихователі обмежують і контролюють поведінку та діяльність дітей.

Снд

Росія. У програмі виховання в дошкільному закла­ді 1964р. домінував здоровий глузд. Вона орієнтувала педагогів на важливість спостережень за дітьми, зби­рання, систематизацію та узагальнення інформації. За­няттям відводилася вельми скромна роль. Вихователь мав індивідуально працювати з кожною дитиною. Масо­ве запровадження занять збіглося в часі з приходом до дитячих садків учителів, які вважали заняття уроком, на якому дитину слід організовано навчати. Запроваджено системи конспектів занять з різних методик. У 1984 році з'явилася Типова програма за редакцією М. Поддьякова та Р. Курбатової, яка відобразила найважливіші законо­мірності дитячого розвитку, орієнтувала на збалансо­ваність дитячих можливостей у різних сферах жит­тя. Вона викликала критику вихователів, які вважали її надто науковою і складною. Цю програму заблокували, зробили на її основі набагато простішу, коротшу, усе­реднену, збіднену, яка знову повертала до конспектів занять 70-х років. З 80-х років минулого століття ак­туалізувалася проблема цілісного погляду на сутність та важливість дошкільної освіти, основними концепту­альними засадами стала ідея гуманізації взаємин усіх учасників освітнього процесу. Змінилися пріоритети, по­силилася тенденція до цілісного дошкільного виховання, його одухотворення, оживлення педагогічної діяльнос­ті, її наближеності до мудрої вічності, життєвих реалій. Результатом цього стала інтимізація життя дошкільно­го закладу, налаштування маленької дитини на добре ставлення до світу, відкриття краси, пробудження ра­дості в собі, запровадження діалогів-міркувань (із сенсорики, математики, грамоти), ігор і вправ "милувалок", "дивувалок", на розвиток уяви, уваги, слуху, розслаб­лення, "сміховинок", гумористичних оповідок, веселих дражнилок, запитань-жартів, смішних діалогів, розмов про всяку всячину, спостережень за життям. Наскріз­ною лишається турбота про здоров'я малюків. По суті, йдеться про дитячий садок як своєрідну Академію дитя­чих наук з живими знаннями, вміннями, ставленнями, цінностями. Дедалі більше місця в російській дошкіль­ній системі відводиться прищепленню любові дитини до себе, формуванню в неї м'якої наполегливості, спону­кання до успішної діяльності, вправляння у роботі в ко­манді. Спостереження кваліфікується як найважливіший педагогічний метод. У дітей розвивають образне мис­лення, творчість, навчають їх вдивлятися, запитувати. У них виробляють внутрішній погляд на проблеми, фор­мують добрі правила, міцні навички, спокійну нервову систему.

Узагальнюючи подану вище інформацію, можемо констатувати: за наявності окремих, специфічних для кожної країни особливос­тей в організації системи дошкільної освіти існує бага­то спільного. Для більшості країн світу пріоритетними сьогодні є ідея наближення освітніх завдань до жит­тєвих реалій, цілісний підхід до освіти дошколят, збереження самоцінності дитинства, формування в малюків оптимістичного світобачення, виховання гармонійної та різнобічної особистості.