Присвячую своїм рідним та друзям 6 страница

Радимір, власне як і усі інші, вже замаявся стискати рукоять оголеного меча в руці. Його розум наче вступив у сварку з тілом та рішуче вимагав кинутись до братів і князя, на захист вітчизни; тіло ж, підкорюючись наказу, кожною напруженою жилою вперто сиділо на місці, посмикуючись то так, то сяк.

Зараз у ці хвилини він намагався не думати про погане і зосередитися на спогадах приємних: про доньку, дружину, про спокійне життя у Великому місті. Та думки ці вперто витісняв вид суворих облич братів по зброї, якісь дурні передчуття, ніби перед смертю.

На щастя, якщо таке було, в цю мить до яру влетів вершник з ланки Аскольда, поранений, з відламаним скривавленим списом у руках та, піднявши догори кулак, скомандував:

— До зброї, браття! Час завдати вирішального удару! За князя й країну – вперед!

Ланка зірвалася з місця та стрілою понеслася за вершником. Радимір запам’ятав лише, як наостанок подивився в обличчя Панасові і, вхопивши його за плече, кинувся бігти.

Перші кілька секунд він приходив до тями, усвідомлював, що біжить нарешті на зустріч ворогові. Ще трохи і він зможе нарешті внести свій вклад у справу порятунку Південної землі. Хоч маленьку, хоч крихітну…

А битва, тим часом, кипіла й розгорялася з повною силою. Аскольд давно вже втратив лік убитим ворогам, котру годину він бився пішим, злізши з коня, у самій гущі – на передовій. Його срібляста броня то виринала з-під невиразних темних тулубів північних воїнів, то знов десь зникала.

Аскольд бився завзято й гідно, як герой. Трохи знесилений, уражений ворожою стрілою, весь залитий кров’ю, але стійкий та непохитний – скеля. Відсікаючи голови, протикаючи ворожу плоть, він проривався уперед до Бжида, аби власноруч покінчити з ним.

Крики та гул спочатку геть дезорієнтували Радиміра. Його ланка, наче стріла пробила фланг супротивника та блискавичним маневром вліво-вправо застрягла у самісінькій гущі подій. У тому місці, де бився князь.

Тут вже Радимір зібрався з думками, протиснувся крізь скупчення воїнів дещо уперед і побачив зовсім поряд яскраве корзно князя. Радимірові перехопило подих, наче блискавкою вдарило. Усе всередині закипіло, забурлило, ноги-руки тягнули його у бій, мозок звільнився від усього зайвого – став чистий, зір нагострився. Звір пробудився.

Зовсім вже не відчуваючи страху, позбавившись сумнівів у собі, Радимір з необачності та лихацтва зняв захисного шолома, підняв над собою на витягнуту руку високо, як тільки зміг, і скажено закричав:

— У бій!

І перший кинувся на ворога, туди де саме бився Аскольд.

— Я допоможу! Я захищу! Я зможу! – буркотів у запалі Радимір, пробиваючись до князя.

Він прагнув дістатися до нього будь-що, неодмінно…

Аскольд нервово озирнувся, почувши заклик до бою десь позаду. Невже ворог за спинами? - подумалося йому.

Але того не могло й бути. Армія Півдня насідала на Північну, усі ланки діяли злагоджено, а люди билися віддано, з вогнем в очах. Бік у бік, наче переплетені між собою ціпами, воїни чітко тримали позиції, наступали. Ворог, проте, попався міцний і військо Півдня обезкровив сильно, але за духом значно поступався.

До того ж, бачили північні воїни, що б’ється Великий князь Аскольд без остраху поряд із усіма, дивиться і дихає в обличчя смерті, як і всі. Бжид же, такий самий сміливий та грізний у промовах, особисто у бою участі не приймав. Його ланка, що складалася з кількох вершників, стояла позаду й чекала.

Але чекала не нападу, не крику про допомогу ч переможного співу, а чекала звістки про смерть Аскольда. Того бажав Бжид над усе.

Та години йшли, поле битви полихало, захлинаючись у крові, але заповітна звістка так і не лунала.

Він дивився на все, що відбувалося навкруги непорушно, мовчки. Прищурені спокійні очі вишукували попереду якийсь знак, чи натяк на нього…

Аскольд втомився. Ліва рука його слабшала, відмовлялася тримати щита й відбивати численні напади. Тай самому бити ворога було на в силах. Наче меч та обладунки стали важчими. Ноги набрякли, ледь тримався Аскольд, щоб не впасти на коліна.

Втомився князь. На мить, здалося, відволікся, розслабив м’язи, аби перевести подих, аж тут настиг його важкий удар. Небезпечний – у плече.

Силою удару Аскольда відштовхнуло на кілька кроків назад і кинуло на землю. Тоді тільки він почув хрускіт кісток у плечі та відчув страшенний пронизливий біль. І не встиг отямитися князь, як могутня статура північного воїна нависла над нам й величезний скривавлений бердиш ледь помітно виблиснув сталевим потрісканим лезом прямо над головою. Аскольд схопив було меча, щоб відбитися, але осікся – не зміг. Ще мить і новий удар мав би знести голову князеві.

Та до цієї критичної миті якраз підоспів Радимір. Вперше у бою він заніс над собою меча і, вклавши в удар усю силу, розрубав супротивника мало не навпіл. Так, що аж меч застряг у проломленому черепі. Радимір штовхнув супротивника ногою і той мертвецький впав на землю. Одразу кинувся до князя. Той лежав поряд, обпершись головою на чийсь покинутий щит. Лице його було скривлене болем, очі дивились у небеса, а з-під панцирника лилася кров.

Радимір склонився над князем. Той важко дихав, хапаючи ротом повітря, оговтуючись від струсу. Побачивши над собою рідне стурбоване лице, вцілілою правою рукою Аскольд щосили вхопився за Радиміра та ледь вимовив:

— З якої ти ланки, воїне? Доповідай ситуацію!

Радимір розгубився, підняв голову, подивився навкруги. За цей час битва перемістилася трохи вглиб ворожого війська. Перша ланка створювала міцний заслін, тепер зовні Аскольдовому життю нічого не загрожувало.

Князь затряс Радиміра:

— Чи багато ворогів ще лишилося? – знов через силу видавив він.

— Меншає з кожною хвилиною, княже, - зірваним схвильованим голосом відповів Радимір. – Невдовзі вже й перемога прийде.

— Не це головне, - рішуче перебив воїна Аскольд, - ах, не це! – він знов міцно вхопив Радиміра та потягнув до себе, вже зовсім втрачаючи сили.

— Не рухайтеся, княже! Мовчіть! – благаюче прошепотів воїн. – Багато ти сил втратив. Зараз і допомога прийде.

Радимір знову підняв голову та подивився навколо. Ніхто, здавалося не помічав пораненого князя…

— А поки не прийшла вона, - продовжив Аскольд, - то слухай мене!

— Так, княже!

— Не зможу я зробити те, що планував, не вб’ю звіра, - скликнув Аскольд. – Це зробиш ти! Відсіки йому голову! Не впусти його, благаю!

Час зупинився. Радимір відчув, як під панцирником закалатало мужнє гаряче серце.

Вони дивилися в очі одне одному. Аскольд благав про неможливе, він посилав Радиміра на смерть. Самому підступити до ланки Бжида було неможливо – це було самогубство. Але хіба міг би справжній патріот відмовити своєму правителю…

Радимір думав про це, і князь думав – їх бажання виказували очі. От тільки Аскольд швидко втрачав кров.

У цю мить князя обступили лікарі. Вони відсунули Радиміра трохи вбік могутніми плечима і, взявши Аскольда на руки, потягнули до обозів. Наостанок один з тих хлопців пожав Радимирові руку, наче нагадуючи йому про слова князя.

Але Радимір свідомість не втратив й нічого не позабув. Він лише стояв та осягав усю важливість і відповідальність покладених на нього дій. Він давав клятву вірності, обіцяв Миколі й Феоні помститися, нарешті, Радимір завжди шукав смерті героя.

Тепер чоловік осягнув, навіщо боги вели його цією стежкою, чому дарували то несамовиту радість, то горе. Вони гартували, точили, тренували, щоб потім ним вбити.

Радимір рішуче піднявся з колін, розгорнувся обличчям на північ. Сонця не було, вечоріло, але бій все ще тривав.

— Відрубати потворі голову, - повторив уголос він. – Вбити!

Одним рухом витягнувши свого меча зі спотвореної скривавленої голови, Радимір рішуче рушив уперед, намагаючись продертися до Бжида непомітно й тихо…

Лікарі швидко дотягли пораненого і знесиленого князя до обозів. Весь цей час Аскольд то вибивався, вимагав меча та рвався у бій, то впадав у безпам’ятство, марив, викрикував якісь незрозумілі накази.

— Анна! Анна! – кричав він, чіпляючись блідими руками за міцні статури вояків. – Врятуй її з рук негідника! Вбий демона!

В обозі князя положили на м’яке ліжко, зняли обладунки, дали випити відвару. Аскольд заспокоївся, окріп. Проте, все рівно безмежно бентежили його свідомість гул та крики, що лунали зблизька. У них не розібрати було нічого. Аскольд послав за кимсь із воєвод. І вже миттю до обозу вбіг командир другої ланки лучників, що була найближче.

Побитий, із розтріпаним волоссям, але з несамовитими, щасливими очима. Вони випромінювали Аскольдову надію.

— Перемога, княже мій! – закричав так голосно воєвода, як тільки зумів. – Велика перемога!

Аскольд змінив міну:

— Як? Вже?

— Бжид скомандував відступ! – знов переможно скликнув воїн та підійшов до князя ближче, побачивши рану. – Як ти, княже?

— Дрібниці, - відмахнувся князь вцілілою рукою. – Скажи мені, чи настигне Хорол Бжида? Чи зможе?

— Княже! – окликнув Аскольда воєвода і нота печалі промайнула в його голосі. – Важкою ціною далася перемога.

Воїн став перед Великим князем на одне коліно й узяв за руку, що той простягнув. Зрозумілим стало все. На очах в Аскольда виступили сльози. От і першого героя недорахуються живі. Найріднішого й найвірнішого з усіх.

Князь обійняв доблесного воєводу за плече, притулив до себе. Як батько – сина.

— Допоможи встати, - прошепотів Аскольд йому. – І меча дай.

— Княже! – скликнули одразу ж лікарі й схопилися а голови.

— Спокійно! – твердо скомандував Аскольд. – Не мститись я. Не в погоню за Бжидом. Хочу до воїнів вийти. Щоб відчули браття перемоги смак і щоб не помічали, зачаровані нею, того жаху, що навкруги стоїть… Хутчіш, хутчіш!

Воєвода допоміг підвестися князеві на ноги і провів його до невеликого пагорбу. Втомлений Аскольд, збираючи залишки сил, обпершись на меча, зробив кілька кроків угору та опинився на самісінькій верхівці. Його лице обдувало різке повітря з крові й поту. Усе поле від самого пагорба і до головних сил, які переможно ликували вдалині, було усіяно понівеченими тілами людей, воїнів. Тепер вони вже не були ні свої, ні чужі. Їх поєднала одна стихія – відважна смерть. Пам’ятатимуть люди моря лише своїх героїв, але поховають усіх, навіть ворогів. Бо то є старий закон і честь переможця.

Аскольд, між тим, узрівши страшну картину, що її вже багато років не бачило людське око, пересилив себе і підняв меча високо вгору, голосно закричав.

Крику цього армії було не чутно. Але кожен воїн: і старий, і молодий, відчули його. Вони побачили свого князя, який переможно тримав над собою меча і теж, піднімаючись через силу з сирої землі, голосно закричали. Цей крик вже було чути усюди.

Аскольд замовк, прищурився, уважно придивився у сіру далечінь. Туди, куди мав би тікати Бжид. Туди, де мав би бути й Радимір.

— Я вірю в тебе, воїне! – сказав князь трохи вголос і відчув, що весь промерз. – Хоч не знаю імені твого, але за подвиг твій пам’ятатиму вічно…

 

 

присвячую своїм рідним та друзям