Присвячую своїм рідним та друзям 3 страница

Зовсім інші почуття жевріли на другому березі цієї нічної безодні. Княгиня Анна сиділа коло борту човна, оточена прислугою і слухала плескіт води. Так само нервово прохолодно, так само байдуже до всього навколо. Вона воліла ще раз, хоч на мить, відчути на собі дивовижний погляд молодого князя. Їй, жінці яка звикла постійно терпіти знущання зі сторони чоловіка, яка звикла до ненависті й погроз, доводилося якось пояснювати собі чому дотик від поцілунку Аскольда й досі пече її губи. Чому він був таким стриманим, лаконічним, відкритим, ідеальним. Дипломатичні навички? Напевно. Але княжні хотілося вірити в більш примарне та неймовірне - у його симпатію...

І не безпідставно. Пополудні вже все місто понабивали різні балачки про княжий вчинок Побрехеньки летіли мало не поперед самої події, крізь час і простір. Терміново була зібрана військова рада. Тронна зала була забита вщент ще з самого ранку - приперлися навіть самі ледачі.

Поки Аскольда не було, у залі панував чималий хаос. Коло княжого трону, попід вікнами, на лавах і, тим паче, на сходах палацу хтось постійно теревенив. Княжі гридні, свита й найближче оточення стояли зліва та справа від трону під навісами з білих хусток. Це були люди, до чиїх думок князь прислухався, з ким радився і кому найбільше довіряв. Трохи подалі зліва стояла особиста канцелярія Аскольда. Кілька вічників із мудрими та постійно похмурими обличчями вели записи, князеві щоденники, завіряли документально усе, що проголошувала рада і особисто князь. Далі, аж до самих дверей, рядами стояли дубові лавки, на яких сиділо боярство. Ближче до князя розміщувалися високо посадовці, а трохи вглиб - усі ті, хто був за суспільним станом нижче. Позаду тулилися прості мешканці Гори, які не мали політичного впливу, але рахувались вагомою економічною силою. За працьовитість і міць свою були колись допущені ще прадідом Аскольда до управління країною. Так градація й збереглася.

Уся зала була велетенськими хоромами: високими, просторими і світлими. І витягнутими з півдня на північ, щоб до неї весь час пробивалися денні сонячні промені. Стіни вкривали незчисленні малюнки неймовірної краси, різноманітні сакральні написи. Княжий трон стояв під північною стіною на підвищенні з шліфованого розписного білого каменю. За троном на прикрашеній візерунками колонні, на бархатній подушці лежали царські регалії - корона та скіпетр. Аскольд використовував їх тільки перебуваючи у цьому залі й коли виходив у місто. Решту часу регалії знаходилися у тронному залі, що ретельно охоронявся. На протилежному його кінці, під східчастою брамою, висіли оббиті залізом двері. У кількох кроках від них лежав довгий килим, скатний у вал. Цей знак позначав закритість і надзвичайну важливість зібрання. Усе було як і зазвичай - не вистачало тільки князя...

Аскольд прокинувся на диво рано, коли до зали ще тільки почали приходити його найближчі посадники. Зрання князь завжди поводив себе дивно, поки приходив до тями від сну, але сьогодні він. якщо можна так сказати, був більш дивакуватий, ніж зазвичай. Не вдягнув улюблений бірюзовий каптан зі срібними застібками, не випив склянку свіжого молока, навіть покоївок не покликав. Всі зрозуміли, що напередодні вдень щось трапилось із князем і всім кортіло висловити думки з цього приводу.

Аскольд, натомість, час тягнув не дарма. Він і думати не міг ні про яку раду. Єдине, що він оцінював зараз тверезо - це те, що більше не уявляв свого життя без того янгольського створіння, котрого торкнувся тільки раз і, раз побачивши, втратив може назавжди. Але найголовніше, про що він думав мало не всю ніч, - чому саме з ним і саме зараз сталася ця історія.

Відповідей на ці запитання не було зовсім, навіть у природі не існувало. Їх повинен був знайти сам Аскольд у північних снігах, як він собі уявляв, або десь поряд. У будь якому разі, князь собі чітко усвідомлював, що ладен до кінця боротися за цю жінку. Але ж із ким? З Бжидом?

З такими думками про невизначене майбутнє князь Аскольд відкрив бокові двері, що вели до відкритої тераси, а звідти й до головної зали - так розпочався перший день його нового життя.

— Здоров будь, Великий княже! Вітаємо! - прокотився поклик по всій світлині. Аскольд пройшов трохи вглиб до горян і став поряд зі сходами, які вели до трону.

Наверх підійматись не став.

— Дивні думки картають мене, - якось незвично та несподівано промовив він. - Хочу поділитися ними із вами - моїм найближчим оточенням.

З-поміж гриднів до князя вийшов найстарший - воєвода Хорол. Саме він перед тим зустрічав послів на річці, а потім супроводжував їх на Гору. Він же й сьогодні зібрав усіх.

— Чолом тобі б’ю, княже, - привітався він. - Рання година на дворі - півні ще сплять, але прийшов весь кращий люд до тебе, щоб спитати про думки твої теперішні та дії майбутні.

Аскольд схвально хитнув головою, замислившись на мить. Потім почав свою промову:

— Чесно скажу, що не спав усю ніч - розмірковував. А переді мною весь час стояв образ тої жінки, як привид якийсь.

— Заворожила князя та дикунка. До магії вдалася, - вигукнув хтось із бояр.

— Зрозуміло вже, - продовжив Хорол, - що замуливши очі своєю вродою, княгиня Анна хотіла тому Бжиду прислужити й прибрати собі те, що тим сіверянам давно вже не належить.

По залу знов прокотилась хвиля схвальних вигуків. Усі в ці хвилини намагалися якось підбадьорити Аскольда, розвіяти тугу в душі. Але всієї глибини ситуації, нажаль, не розуміли. Невже справді, - думалося князю, - усе, що відбувалося вчора - було чиїмось хижим задумом?

— Якщо так, - голосно проголосив Аскольд, - то чи полонили ще когось злі чари? Хіба не всі ми повинні були стати їх заручниками?

Зал нервово засопів, прислухаючись до свого внутрішнього голосу. Йому не були зрозумілі справжні мотиви цього дивного випадку, що випав на княжу долю. Через свою надмірну бездонну довіру князю, мабуть, і не міг ніхто навіть уявити собі, що не заворотами та чарами був охоплений Аскольд, а коханням. І що це він, а не княгиня, спровокував поцілунок.

— Тут нічого не скажеш, - наче грім, розразився могутній бас боярина Харитона. - Дівка й справді нічогенька, як те стигле яблучко.

— От-от, - підхопив його думки Хорол. - Не варто тобі, княже, поки важливі державні рішення приймати, щоб лиха не сталося. Відпочинь трохи, сил наберися, а там побачимо...

Аскольд погодився, піднявся на помостом і сів у трон. Йому підстелили м’які подушки під ноги і спину, піднесли корону та скіпетр. Нарешті князь трохи розслабився. Далі ж слово взяв воєвода Блюд:

— Великий княже! Відчуваю я, що не тільки за тобою була відправлена та княжна. Не знаємо ми Бжида - правителя Північного міста. Чи не готує він чергову війну проти нас, чи не був цей приїзд замаскований під ворожу розвідку?

Горяни знов загули. У Бжида справді міг би вийти чималий за розмахом план: відправити дружину в далеку подорож із подарунками до Південного міста, звабити князя її чарівністю, відвівши погляди усіх від головної мети. Але чи було це так, чи це були надумані та перебільшені висновки - невідомо нікому. Хіба що тільки богам і самому Бжиду.

— А що про це скажуть боги, доречи?

З-поміж метушні в тронному залі княжого палацу хтось несподівано згадав про мовчазних, заглиблених у позаземні думки жерців, запрошених на раду із храму Великого Бога. Весь час вони непомітно сиділи на лавах, одягнуті у жовті ряси, кольору головного світила. Коли прийшов час говорити, до князя звернувся найстарший з жерців:

— Звістку про візит людей з Півночі принесли посланці, - не надто голосно і дуже розмірено заговорив служитель культу. - Не за нашою волею, але за нашою участі візит цей відбувся. Відбулося й усе інше на княжому дворі, долею начертане.

Коли жрець зробив паузу, стало зрозуміло, що його слухають геть усі. Кожен з присутніх намагався не пропустити жодного слова, переданого з височині. Було настільки тихо, що чулось, як княжий вічник легенько скребе дерев’яною паличкою, записуючи все почуте. Помічена й убита була навіть муха, яка вперто і безпорадно билася у вікно, шукаючи порятунку від наростаючої задухи.

— Так що ж передали боги? - тріумфально, ніби на святковій молебні, промовив жрець. - Що вони сказали?

Всю залу охопило нервове очікування. Навіть Аскольд, до того спокійний та засмучений, раптом ожив, перебираючи пальцями краєчок накидки. Усі ловили момент істини. Жрець же говорив далі:

— Усю ніч ми підносили дари до Великого Бога та читали молитви, благаючи його про захист від злих духів і наговорів усіх мешканців Міста, - жрець подивився на Аскольда. - Й тебе особисто, княже.

Аскольд здивовано підняв брови, але смиренно хитнув головою на знак подяки за пильну турботу.

— Проте, чи можна було вгадати справжню силу тих духів? Та чи є у північних людей взагалі якась віра? - у цю мить жрець зробив зовсім загадкове обличчя. - У будь-якому разі князем керувала вища сила. Його свідомість і воля просто не могли протистояти їй... Аби тільки він сам не розслабився і не впустив морок у душу.

Монолог було закінчено, усі повернули голови до Аскольда. Жрець казав багато і занадто просторово. Дехто з бояр трохи було задрімав. Вловити зерно істини з-поміж усієї хаотично розкиданої інформації було під силу тільки князеві.

Він вагався: розповісти горянам і всьому народові правду, що він палає почуттями до північної жінки та навести на людей жах, або збрехати всім заради блага країни? В середині Аскольда назрівав розкол. Його палка непохитна натура воліла правди, негайної розправи над усіма винуватими і в першу чергу, над собою. Протилежна сторона, мовчазна і невибаглива, благала князя поки зберегти той дивний магічний зв’язок, що поєднав його із князівною. Обіцяючи в майбутньому відкрити таємний задум богів...

— Таки зачарувала, бісова дівка, - гордовито збрехав Аскольд. - Хотіла Бжиду прислужити та мене красою полонити, до рук прибрати... Та, бач, не вийшло.

За мить зал вибухнув аплодисментами. Князя з усіх боків обступили вірні люди, щиро всміхаючись з легкими заспокоєними очима. Загальними зусиллями князь був урятований від північного зла, але не був захищений від самого себе. Бо тепер його гризли огидні думки. Він дякував та всміхався у відповідь своїм людям, проте насправді навіть не чув їх.

Князь-скеля впав. Замість нього постав князь-романтик. Чимось схожий на героїв стародавніх казок і легенд, лишень, на сучасний лад. Давно вже ніхто не пробував так впевнено й рішуче іти у невизначеність, як це робив він. Але все тільки заради кохання. Крізь сон - у щасливе майбутнє.

 

* * *

 

Напевно, що єдиною хатою в місті, де зранку та столом не згадали князя Аскольда та його вчинок, була хата Радиміра. Там сьогодні відбувалася сокровенна та визначна подія для нього - весілля Феони. Вже із самого ранку Радимір був на ногах. Напередодні ввечері він згадав, що так і не купив ніяких подарунків для наречених, тому спершу рушив на ринкову площу.

Шум і сморід, до якого вже всі давно звикли, галасливий натовп, різноманіття облич, вироби майстрів, всілякого ганчір’я й дичини - давно закоренілі та незмінні протягом століть атрибути давнього міста наших предків. Тому хто бував тут не часто, а Радимір відносився саме до таких людей, кожне відвідування ринкової площі спадало за маленьку пригоду. Тут людина, яка не звикла до швидкого темпу життя й постійних перипетій, могла й голову втратити.

Ще б пак! Як тільки непристосоване тіло потрапляло у те магічне коло, воно одразу ніби втрачало вагу, розхитувалося і починало повільно плисти людськими потоками вглиб і вглиб. Перед очима проносилися цілі калейдоскопи різних товарів і послуг. Тут можна було збрити бороду, там - взутись, а трохи далі - шию підлікувати, якщо раптом оступишся та завалиш чиюсь лавку.

— Цікаве місце, - промовив на те Радимір, власне перед самісіньким входом до площі й зробив упевнений крок вперед.

Для нього, який вже кілька місяців намагався привести до ладу свої стосунки із самим собою, цей похід став наче перепочинком. Він хотів із головою пірнути у передвесільні клопоти, щоб хоч якось відволіктися від сумних думок, які весь час не давали свободи діям…

Зовсім інакше розпочався цей день для Феони. Ледве її тіло полишив вранішній сон, як вона одразу зрозуміла, що прикинулась вже не тією слухняною працьовитою дівчинкою з довгою косою, якою ще напередодні лягала спати. Світ навколо змінився. Відкинувши убік м’яке білосніжне покривало, Феона підповзла до краю ліжка, звісила ноги вниз та з посмішкою на обличчі що є сили босоніж побігла через хату на двір - до сонця, до свого омріяного майбутнього, що вже прийшло.

День був у розпалі. Лагідний пестливий вітерець, гуляючи подвір’ям, лоскотав і куйовдив дівчині волосся. Феона відчувала себе мало не княгинею в цю мить. Сьогодні, нарешті, вона вдягне власноруч пошиту сукню і прийде з Миколою до жертовного вівтаря, щоб на віки заприсягнути перед ботами у довірі й любові.

Ще довго Феона стояла коло хати усміхнена, легка; ще довго роздивлялась і знайомилась із тим новим світом, у який потрапила. Висока, струнка, окутана у світле платно. У її маленьких бірюзових очах, як і в більшості південних жінок, скоріше вгадувався плескіт морських хвиль і гуркіт та сила таємничої безодні, аніж покора й спокій. У дівчині, яка ніколи не брала до рук зброї, була закладена могутність непідкореної стихії.

Тільки тепер Феона повністю усвідомила, що настав день, коли їй доведеться покинути рідний дім і разом із коханою людиною рушити далекою й нелегкою, сповненою несподіванок, життєвою стежинкою, щоб дати цьому світові зав’язки нового життя, щоб вигодувати й навчити нове покоління, гідне називати себе людьми моря.

Саме про це і думала Феона. А як інакше. Їй кортіло якомога пришвидшити заповітний містичний обряд злиття душ, щоб її дівочій сон став реальністю. А щоб якось відволіктись від думок, що так її збуджували, Феона взялася пекти пиріг, аби встигнути причепуритись до приходу подруг. Адже вона ніяким чином не хотіла порушувати певний встановлений ритуал і сьогодні збирала в себе дівчат, щоб обрати дружок й поворожити на майбутнє. А загалом же, щоб трошки обговорити міські плітки, поки нареченому не можна було бачити судженої…

Мабуть тому і сам Микола, осідлавши свою коня, зрання ринув не до коханої, а в поле. Там у ярах та на узгір’ях, серед зелені й квітів линула казкова пісня. Йому співав благословенний хор з мільйонів відзвуків, що лилися звідусіль. Кожен цей голос нагадував Миколі про ту єдину й неповторну, яка заполонила серце без залишку і на віки.

Так, не відчуваючи плину часу, він блукав луками, поки на його шляху не стрівся мандрівник, який сидів на величезній кам’яній брилі коло озера і, заплющивши очі, ловив лицем ранкові промені. Микола неквапливо під’їхав до незнайомця, роздивляючись його дещо дивакувате вбрання. За віком чоловік був значно старший за Миколу, до того ж мав чималу неохайну бороду і весь з ніг до голови був укритий рештками болотної грязюки. Коли парубок нарешті зупинив коня навпроти, щоб привітатись, мандрівник раптом зробив якийсь незрозумілий жест рукою і оскалив беззубого рота.

— Що треба? - хрипло просвистів він.

Микола трохи розгубився.

— Вибачте, що потурбував, - винувато пожав плечима він. – Побачив здалеку людину і вирішив перевірити, чи вам раптом не зле.

Мандрівник, вислухавши виправдання хлопця, ще сильніше оголив порожній простір між губами, а потім відповів:

— Ні, не зле... Сонця не затуляй.

Микола відвів коня на кілька кроків убік. Тінь від скакуна зникла з лиця чоловіка і воно знову запалало у сонячних променях. Мандрівник знову закрив очі і продовжив непохитно сидіти на камені. Микола вловив немісцевий говір дивака, проте далі продовжувати розмову не став. Розгорнув коня та вже зібрався їхати собі геть, як раптом його зупинив той-таки хриплий свист.

— Я Степан – посланець богів.

Микола обернувся. Мандрівник стояв у повний зріст поряд і дивився кудись убік.

— Іду до Міста і несу князеві вісті...

— Он як! – скликнув Микола, ледве стримуючи посмішку. – І що боги нам пророкують?

— Не нам! – завертів руками Степан. – Князю!

Микола байдуже пожав плечима, йому й досі здавалося, що посланець несповна розуму. Якийсь бідолаха, що втік з рідного дому та скитається краєм у пошуках незрозуміло чого.

— У Місті є свої жерці, котрі сповіщають народу і князеві послання богів, - вимовив Микола залишки думок. – В нас і жертовник свій. Хіба що ваші вісті, хе, і справді важливі, щоб Аскольд виділив на вас свій час.

— Байдужість до волі вищих сил, а ні простий люд, а ні Великий князь, виявляти не повинні, - із деяким сумом та помітною втомою в голосі сказав Степан. – От і тебе я не дарма зустрів сьогодні…

Потім мандрівник вийняв з рукава невеличкий шкіряний мішечок, розмотав зав’язки та дістав звідти кілька блискучих червоних камінців. Тепер тільки Микола, почувши думки Степана і придивившись за його діями, почав потроху вірити, що вони зовсім не варті звичайного божевільного. У них відчувався сенс і безмірна сила справжньої таємниці.

— Може і мені чогось навіщуєте? – спитав Микола, ніби жартома. – Чи свято якесь?

— Доленосна мітка... Глибокий шрам... - буркотів собі під ніс Степан, перебираючи в руці дивне каміння. – Буря і спокій…

Від слів і дій посланця Миколі стало моторошно. Раптом він відчув, що хоче повернутись додому.

— Може вас підвести? – звернувся він до чоловіка наостанок.

— Ні, не треба, - відмовив Степан і неквапливо повернувся до каменя, на якому сидів спочатку.

— Тоді бувайте здорові!

— Буря і спокій, Миколо, – почув позаду хлопець, коли вже від’їжджав, але слова ті не сприйняв серйозно, не зрозумів.

Лишень проскакавши кілька сотень кроків, Микола раптом різко зупинив і розгорнув коня. Його наче блискавкою пробило, як згадав він останні слова Степана. Адже він добре пам’ятав, що не казав мандрівникові свого імені. Тож виходило, що його співрозмовником насправді був посланець богів. Миколі кортіло ще поговорити з ним, але, повернувшись до озера, мандрівника він вже не побачив. Камінь був пустий. Хлопець окинув оком навкруги – Степан зник з поля зору так само несподівано, як і з’явився, не полишивши після себе жодних слідів.

Микола вдарив себе по лобі.

— Дурень! Чого не спитався за ту «бурю і спокій».

Та пізно. Це цілком міг бути знак з небес, або просто випадкова зустріч. Як воно – Микола міг тепер тільки здогадуватись. І те не довго, адже незабаром його чекало весілля.

— Дивина, - розмовляв сам із собою Микола, дорогою додому. – Трапляться ж…

І, таки, трапляється. Вже надвечір уся сім’я зібралася дружньо у храмі Великого Бога поряд із жертовним стовпом, що являв собою старе криве й висохле дерево – символ влади небес.

Усі, хто стояв зараз поряд нього, мовчки спостерігали за заходом сонця. Величезна червона півкуля повільно повзла за горизонт, спускаючи останні промінці на попечену землю. А коли нарешті виблиснув і зник у небі останній промінь і тричі відбив дзвін, весь люд, який стояв навколо, опустився на коліна і направив погляд у височінь.

І зовсім непомітно, жертовний стовп у темряві, із невибагливого старого пня, перетворився на величне й могутнє казкове створіння, яке гордо височіло над землею та усім людом. Могутній атлант, яким собі уявляли Великого Бога люди моря, мав зійти у цей особливий вечір з височині та освятити своїм дотиком цей шлюб.

У цей час двоє жерців у золотавих накидках запалили масляні лампи, освітивши землю навкруги слабким мерехтливим світлом, що охопило всіх своїми чарами і налаштувало свідомість на хвилі, які линули від жертовника – до Великого Бога. Постелили на землю плетений килим, що був увесь покритий магічними символами й сакральними написами. Почали читати молитви.

Весь святковий ритуал, що супроводжував весілля Миколи і Феони, був дотриманий. Тепер лишалося найголовніше.

Молодята стояли попереду всіх – коло самісінького жертовника. Із хвилюванням в очах вони трималися за руки, а як прийшов час, то повільно підвелися з колін. Далі прийшла їх черга співати молитви. Вони ступили ще кілька кроків уперед та зупинилися точно посеред плетеного килима. Відбитки ніг на ньому мали сформувати подальшу долю родини. Здавна люди моря вірили: на які символи став – така буде дорога. Ніколи ще не помилялися жерці. Не збиралися й цього разу.

Далі жрець вигукнув магічні слова та сплеснув обличчя молодих кров’ю принесеного у жертву звіра.

Феона стояла оплетена традиційною довгою білою хустиною. М’якою і ніжною. Вона охайно спадала від плечей до кінчиків ніг, ледь-ледь не торкаючись землі. Голову увінчував вінок з плетених польових квітів.

Микола, натомість, стояв без сорочки, з оголеними плечима. Він, як воїн і продовжувач роду, мав прийняти від жерця тотем – нагрудний знак, що символізував його, як наступника роду.

Коли все було виконано, молодята знов встали на коліна. Жрець зник у темряві за жертовником, з усіх сторін знов чулася молитва. Кров звіра залишилась темними розпливчастими краплинами на білій хустині Феони. У Миколи кров стекла вниз по тілу, залишивши тоненькі струмочки. Її терпкий дух відчувався навкруги.

Радимір, як і всі інші, спостерігав за ритуалом із натовпу. І хоча людей було не багато – лишень близькі друзі та родичі – він однаково відчував навкруги цілковиту порожнечу. Батько, мабуть, був єдиним з усіх, хто дійсно бачив те, як Великий Бог розтинає сталевою блискавкою міцний сімейний вузол його родини і зав’язує новий – міцнішій. І куди тепер Радимірові тягатися з силами, що непідвладні ніяким законам суспільства. Це сама природа. Така, здається, близька і, водночас, така незрозуміла.

Та навіть і так, Радимір не посмів би втрутитися у плин долі та відбити назад своє дитя, щоб повернути у сімейне лоно. Бо Фена була вже зовсім не дитя, та й сам батько боявся піти проти волі богів. Тому стояв тихий, мовчазний, без будь-яких зовнішніх проявів емоцій. Без смутку і печалі. Здається, він прийняв цей вибір, як свій власний та відпустив горду пташку у вільний політ.

Дід Панас, який стояв поряд із Радиміром, навпаки, весь час тільки щиро посміхався та потроху витирав рідкі сльозинки – Феону він знав від народження, вона і йому була рідною. До того ж своїх дітей Панас не мав…

У той найвизначніший момент, коли жрець окроплював молодят кров’ю, він підсунувся до Радиміра і прошепотів, ледве стримуючись від хвилювання:

— Гарне в тебе донька, друже!

— Дякую, дядьку, - теж тихо відповів Радимір. – Таки дійсно гарна!

— І Микола хороший хлопець, - знос пошепки обізвався Панас. – Хороша буде родина – міцна.

Радимір хитнув головою, а ні на мить не зводячи очей зі свого янгола. Панас побачив це. Поклав рука другові на плече і додав:

— Сам-то як?

Схвильований батько й сам не знав. Піджав губи і тихо схлипнув. Панас зхиливив голову вниз, ще міцніше вхопив могутнє плече сусіда і теж заплакав. У цей час і настала вирішальна мить обряду: жрець закінчив співати молитву та урочисто підніс на білому рушникові молодій парі дві золоті обручки. Це означало, що Великий Бог дозволив об’єднатися двом закоханим душам в одне ціле і дав кільця, щоб закріпити цей шлюб печаткою земною й небесною.

Миколі і Феона підвелися з коліт та нарешті повернулися обличчям одне до одного. Їх погляди зустрілися на перехресті казкових неземних шляхів і замерли, потроху тонучи у самих собі. Микола ніжно обійняв долоні Феони і доторкнувся губами до її м’яких солодких вуст. Звідкись з неба повільно попливли білі і червоні пелюстки квітів, вкриваючи голови і плечі закоханих, застилаючи кольоровим покривалом усе навкруги. Це був чарівний сон, який ніхто не міг собі навіть уявити.

 

* * *

 

Нікому невідомо, якими шляхами йшли люди на північ. Легенда замовчує цю давню історію про перших засновників та героїв Північного міста. Воно, як уже потім розповідали, саме по собі піднялося з землі і стало на шляху тих мандрівників. На скільки це відповідало правді – ніхто ніколи не цікавився. З-нікуди узяти храми, кам’яні стели, страшні боги - це вузлики, що сплели разом страшні таємниці неземного життя, втілюючи у невинних серцях темний задум сил зла.

Знесилені нескінченою зимою, пригноблені старими богами, вони йшли на північ за новим життям, а опинилися на самісінькому краю прірви. І лише один крок відділяв людей півночі від неминучої гибелі.

Ні, за стільки років шляху й пошуків притулку ненависть і злість зникли. Вони більше не були а ні добрими, а ні поганими. Вони стали забувати минуле, стали призвичаюватися до нових умов життя. А час минав. І незабаром вже розрослося Північне місто, з’явилися там і правителі, і робітники, і жерці. Нові боги прийшли, нові ідеали.

Так продовжувалося довго та йшло б іще, якби колись у великій родині батька-правителя Міста не народився син, якого назвали Бжид. Він був наймолодшою дитиною, а значить не мав надії отримати трон. Із самого дитинства ж батько виховував у сині риси, які були притаманні чесній та щирій людині. Намагався привити Бжиду почуття любові й співчуття, розуміння. Батько волів бачити у сині себе – не зіпсованого природою і богами, якими стали старші брати. Проте Бжид, не дивлячись на заборони і погрози батька, досягши зрілості, відрікся від огидного незрозумілого життя, покинув батьківський дім та свої титули. Він узяв із собою найближче оточення і втік на край земель в пошуках слави героя. Пішов з дому, щоб грабувати і вбивати людей, щоб безкарно чинити розправи над усіма, задобрюючи темні сили, які вже тоді проникли у його душу.

Аби здаватися жорстоким і непереможним Бжид навмисне спотворив своє обличчя і вигадав собі легенду про походження не з людського роду, а про божественне перетворення зі звіра в людину. Так, поступово вбиваючи в собі зав’язки добра, Бжид здобув велику й недобру славу серед Північного народу. Ну а згодом, дізнавшись про передчасну смерть батька й чвари між старшими братами за трон, він зібрав у кулак усю ненависть до свого роду і пішов війною на столицю. Одним великим кроком він із нечисленним військом пройшов усю країну та вступив у Північне місто, як новий володар. Армія померлою батька прийняла бік молодого тирана, а брати із жінками та дітьми, заперті у фортеці, були заживо спалені воїнами за наказом Бжида.

З тих пір у Північному місті оселилося зло. І хоча минуло вже багато років, найближчі люди правителя й досі дивляться на понівечене шрамами лице з острахом. Таким непередбачуваним він завжди був…

Тому байдужість, ревність та нескінчена жага влади панувала зараз тільки в одному серці. Тільки одна людина дивилась в ці миті на захід сонця із думками проте, як вже завтра почне литися людська кров. І як земля і весь світ захлинеться в рожевому мареві овіяному стогоном синів і дочок небесних.

Довгі роки думки про безмежні владу над людьми моря та іншими сусідніми народами пестили душу пристаркуватому правителю Північного міста. Між кам’яних стін його палацу привидами літали думки, які узагалі не варті були народжуватись на світ. Довго збиралася армія.

Так само довго все Північне місто жило у повному відчудженні від правителя, із забитими вікнами в хатах, із соромом у серцях людей та з гнилими язиками Бжидових ябедників навкруги. Роками безперервно кувались мечі та лати, тренувалася армія, яка зараз стояла під стінами фортеці милувала око хазяїна.

Небриті, стерті, майже однакові потуплені обличчя, готові сприймати кожен наказ Бжида, як волю богів, складали відбірну підготовлену армію, яка символізувала велич і непохитність влади північного князя. Влади, у якій він ніжився і за яку боявся, бо все життя пам’ятав, яку ціну заплатив за неї...

Сьогодні ж Бжид дивився на захід із очікуванням, дивився хижим, невловимим для звичайною ока, поглядом. Він стояв на вежі перед своїм воїнством, готуючись сказати промову. А ще чекав вістей з Півдня, від свого посольства. Але не стільки про його успішне повернення, скільки про його згин.

Холодний вітер гуляв безоднею, порожнечею. Прим’ятий воїнами сніг посірів, ще більше поблякло небо. І в цю мить здалося Бжиду, що час настав!

— Доволі! – вигукнув він що є сили зверху до свої солдат. – Достатньо ми ховалися ми у цих пустиних місцях, віками спостерігаючи за розквітом і збагаченням наших непримиренних ворогів – людей моря.

— Доволі! – дружньо вигукнуло військо тисячами голосів і відголос пронісся всіма околицями.

— Забули за довгі роки вороги наші старі справи, - так само голосно продовжив промову Бжид. – Але прийшов час нагадати їм про своє призначення у цьому світі, а саме – бути під нами.

— Так! – знов розлилося усюди.

— Я, народе мій, поведу армію Півночі в похід за перемогою й вічною славою. Нехай відчують на собі свіні з Півдня лихі години смути і страждань, нехай захлинуться люди моря та й потонуть у власній крові.

Бжид був задоволений собою, адже те, що він виставляв за помсту всього народу – були лишень його амбіції та його бажання. Але армія знов підтримала злі наміри.

— А ми ж, - викрикнув після паузи Бжид, - повернемо собі усе втрачене й полишене за століття забуття… До зброї ж!

— До зброї, до зброї! – ще довго горланило військо. Бжид був задоволений.

Він повільно пройшов з вежі до тераси і зник у тронному залі, де його вже чекали. На протилежній стороні у проглядався таємничий силует.

Князь відкинув убік краєчок чорного корзно і, ставши півобертом від вікна, подивився у холодну неосвітлену залу.

— Гнилоуст? - впевнено запитав він у порожнечі.

З темної завіси миттєво з’явилось згорблене тіло Гнилоуста. Бжид відразу вловив притерті до ока довгий ніс, великі запалі очі і чималий сморід – риси, які виділили Гнилоуста серед інших чорних ротів міста.