Присвячую своїм рідним та друзям 2 страница

Майже одразу кілька воїнів витягли на поміст величезний сундук, набитий догори дорогоцінними прикрасами, тканиною та іншими подарунками. Сундук поставили трохи вперед до княжого намету на знак поваги і мирного візиту.

Княжі гридні розступилися та відійшли по обидва боки намету, утворивши такий-собі живий коридор. З намету вийшли двоє посланців Великого князя зі свитою. Вони вклонилися чужоземцям і дружнім жестом запросили тих до палацу га Горі. Посли також особливим жестом привітали княжих людей і, не вимовивши жодного слова, прослідували вгору по хвилястій доріжці через головні ворота, пустою вулицею, а слідом за ними й усі горяни. Простий люд так і лишився стояти під стінами городниці з відкритими ротами, голосно й жваво обговорюючи останню подію.

Радимір із Панасом не взяли за приклад інших та неквапливо поповзли додому.

— От тобі і все, - розчаровано пробуркотів старий. - Скільки балачок про них, скільки галасу, а вони так: припливли спокійно на тих великих човнах, зараз із князем пообідають, розмови заведуть, а потім - пам'ятай як звали...

Панас вже вкотре харкнув убік та поліз до кишені за табачницею.

— Ще й, мабуть, купу подарунків князеві привезли, - підхопив його слова Радимір. - Бачив сундук?

Панас кивнув:

— Еге! Ляльки, ганчір'я різне, кручені намиста. А самі, бач, хліба в нас попросять, або сала... - тут він почухав потилицю, ніби щось пригадуючи, а потім доказав: - А може землі своєї захочуть.

— Курете ви діду багато. - всміхнувся Радимір. - Де ж тут їх земля є? Тут усе наше. Про що вони думають? Невже не знають, як ми землю предків боронимо. Ще жоден народ не зумів ані крихти забрати. А тепер, оно, самім віддавати? Хе. Хотів би я подивитися, як вони у мене «свою землю» заберуть.

— Та ні, - махнув рукою Панас. - На цьому боці наша земля, а от той берег Великий Бог, як розділив нас, їм віддав. А ми ці землі взяли, бо пустували вони довго...

— Тоді цікаво виходе, дядьку, - ніби прозрівши, вимовив Радимір, потім зупинився й глянув на Гору. - Чому ж тоді вони сундука туди поперли, а не до людей, що на лівому березі оселилися? Там і містечко своє, і посадник княжий.

— Часи в нас такі настали, сусіде... Пам'ятаєш легенду?

— І подбав Великий бог, щоб місто це зберегло в собі згадку про єдність і соборність народу, - вимовив напам'ять Радимір.

— Тоді, коли він знов потоне у болоті розбрату, - продовжив легенду Панас. - Розумієш, чому саме в болоті?

— Бо самому звідти не вибратися. Потрібна чиясь рука...

— О... - Панас підняв догори вказівний палець і витріщив очі, потім знов хлопнув Радиміра по плечу та пішов до свого двору.

— Бувайте, дядьку! - обізвався йому вслід Радимір.

— Бувай, сусіде, бувай!

— Часи-часи... Нікуди від них не втекти, нікуди не сховатись.

Радимір підійшов до свого дому та глянув через паркан. З-за дерев виглядав, порослий травою, ґанок. Двері були розкриті, коло хати, обпершись на великі дерев'яні колоди, стояли двоє молодих людей: дівчина і хлопець. Вони дивилися одне на одного. Хлопець ніжно обіймав тендітний стан дівчини і щось шептав їй на вушко. Вона сором'язливо всміхалась, щоразу відводячи погляд убік, щоб не розкривати до кінця свої почуття до парубка.

Дівчину звали Феона, вона то й була єдиною донькою Радиміра, його скарбом і сенсом усього життя. А з тої пори, як не стало її матері, і сама Феона дуже прив’язалася до батька. Подія ця багато в чому змінила малу. Перебуваючи постійно коло батька й вбираючи змалечку його характер і риси, Феона дуже швидко подорослішала, стала мужньою та впевненою у собі людиною. Вона разом із батьком, коли той хоробро бився у далеких військових походах, стійко переносила переживання та втрати. Вірила й сподівалася, кожен день з ранку до ночі виглядаючи у вікна, шукаючи батька. І коли той нарешті повернувся, що є сили бігла боса йому назустріч, кинулася на плечі і тоді вже довго плакала... від щастя.

Проте, казкові дівочі мрії з кожним роком все більше перемагали раціональне радимірове коріння. І вже згодом у житті Феони з'явився ще один чоловік. Єдиний, кому вона за усі прожиті роки відкрила своє серце. Це був Микола - чарівний блакитноокий парубок, який одного ранку випадково зайшов на подвір’я до Радиміра і спитав напитися.

Воду йому винесла Феона, винесла кув шин і завмерла... Це була любов: перша, чиста.

Потім Радимір часто помічав їх у садку під горою, на річці та, як от зараз, на ганку коло хати і радів. Радів за доньку, а вночі сумував, відчуваючи неминучу холостяцьку старість у порожній хаті. Відчував як буде щоразу вслухатися у шерех та голоси на подвір’ї, чекаючи Миколу з Феоною і онуками. Таку старість він не хотів, проте доля розпорядилася інакше.

— Дивлюся на тебе, моя люба, і очей не можу відвести. Ти мій промінець, моя квітка...

Микола, лагідно обійнявши та притуливши голову Феони до себе, безперестану шепотів їй теплі відверті слова. З часу їх останньої зустрічі пройшов майже місяць. Майже місяць Микола вигадував у який спосіб освідчиться Феоні у коханні та запропонує їй своє палке відкрите серце.

В очах його горіло полум’я, а в душі тисячі скакунів рвали полем, піднімаючи гори пилу і дико ревучи. Його кохання тепер було зовсім близько: на відстані дотику, на відстані одного поцілунку. Сьогодні Микола прийшов у дім Радиміра. щоб назавжди й безвідмовно викрасти в нього безцінний дар богів, щоб спитати в батька благословення...

— Привіт молодятам! - почулося здалеку.

Радимір не хотів ставити у неприємне положення Миколу і Феону, тому ще з воріт дав про себе знати. Феона підняла голову з грудей Миколи й обидва повернулися обличчями до батька. Той підійшов ближче й сказав:

— Доню, чого ж ви на подвір'ї стоїте? Заходьте до хати.

Феона опустила вниз лице і на її бархатній, стиглій як персик шкірі, проступила рум’яна. Але вона одразу взяла Миколу за руку і відновила:

— Тату! - вона мило всміхнулась та подивилась в очі парубкові, - Це Микола... Пам'ятаєш?

Радимір хитнув головою і зробив крок йому на зустріч, потім протягнув долонь:

— А як же! Пам'ятаю. Молодий захисник Вітчизни.

Миколу зовсім не збентежила така честь і слова батька. Він уже давно все твердо для себе вирішив, а тому одразу відповів:

— Дякую, дядьку Радимір. Проте моїм заслугам до ваших - ще далеко, - тут він помітив панцирник та меч і нахмурився: - Феона, здається казала, що ви покинули службу.

— Так, покинув, - Радимір кисло всміхнувся і стукнув кулаком по залізу. - Вдів сьогодні про всяк випадок.

— Були на березі?

— Так, із сусідом стояли...

— І як там?

— Маячня та й годі. Ходімо, краще, до хати.

Радимір пішов уперед і зник за дверима. Микола з Феоною, не відпускаючи рук, пройшли слідом.

На дворі почав накрапати мілкий дощ. Переблискуючи на сонці складалося враження, що з неба падає дорогоцінне каміння, оплетене у буси. З верхівками дерев взявся загравати легкий вітерець. Птиця на подвір'ї Радиміра закудкудакала й загарчала, позадкувавши до загону.

У хаті було тихо і затишно. Прямо з порогу відчувався запах гречихи й свіжо запеченого хліба, що його іще вчора замісила Феона. На кухні та у кімнатах покутах, біля священних ідолів курилося вугілля. У печі добігав обід.

Радимір пройшов до столу і запросив Миколу сісти, Феона зникла на кухні.

— Хіба сьогодні День якийсь? - голосно спитав батько, звертаючись до доньки. - Бачу ти ці бляшанки запалила?

З-за перегородки з'явилося усміхнене лице Феони:

— Сьогодні у жертовнику обряди були...

— Які ще обряди? - знову не зрозумів Радимір.

— Очищення...

— Ти, хіба, якийсь гріх на душу брала? - спокійно пожав плечима Радимір, аж раптомрізко змінився у погляді та покосився на Миколу.

Хлопець весь цей час мочав, набираючись мотивації для свого головного кроку в житті та розглядаючи хату коханої. Проте, останнє питання батька теж трохи здивувало його. Десь із півхвилини Радимір уважно придивлявся до парубка. Той, відчуваючи щось дивне у районі потилиці, намагався робити те саме.

— Розповідай! - нарешті відсік Радимір.

— Тато! - повчально окликнула батька Феона, виносячи з кухні паруючий глечик.

— Ну, я за тим і прийшов... - дещо зніяковіло, мовив Микола.

— Так кажи вже!

— Кохаю я вашу доньку, дядьку Радимір. Твердо чую, що хочу за дружину її взяти. Радимірбагатозначно піджав губи, зробивши здивоване лице, при цьому тільки вдаючи подив. Він уже наперед знав ці слова. Феона поставила обід на стіл, підійшла до Миколи і сіла поряд.

Радиміраж трохи занервував від такої визначної події. Він знав чого чекають молодята -благословення. Спочатку його, а потім і богів у жертовнику.

Батько м'яким теплим поглядом роздивився молодят та опустив чуба до столу, готуючись до промови.

— Що ж, любі, прийшла моя черга. Бачу я, що добрий ти чоловік, Микола. Щирий, відвертий, мужній. Бережи доньку мою від лиха, люби її та поважай.

— Клянуся перед вами... - тихо сказав Микола.

— І ти, моя дорогенька доню, бережи чоловіка свого, зігрівай його теплом домашнім, традиції роду не забувай і шануй.

— Так, тату, - із сумом прощебетала Феона, очі її вмить змокли.

— А тепер давайте я обійму вас, та й піду... По справах треба...

Радимір лагідно притиснув доньку до серця і поцілував. Потім обійняв Миколу і теж поцілував.

— То ж, благословення своє даю! - переповнений емоціями, наостанок видавив Радимір. - А зараз вже залишу вас наодинці.

Микола і Феона обійняли одне одного, а Радимір вийшов на двір. Йому було важко і водночас трохи незвично. Страхи, що останні місяці гризли його душу, пройшли. З цього дня закінчувалося одне молоде життя та починалося нове, руйнувалася одна фортеця, а на її місці почала будуватися нова - справедливий обмін, як на мене.

Ні, Радимір не плакав. Це дощ стікав по лисій голові і крапав на щоки. Принаймні, так йому хотілося думати. Якщо тільки дощ може бути солоним. Знову ця паніка, - подумалось йому. - Скільки можна? Потрібно взяти себе в руки. Донька одружується - це ж свято. Він вилупив очі та силою відвів щоки у різні боки, примушуючи себе радіти. Так і пішов містом.

Микола і Феона якийсь час стояли мовчки - кожен по думки переживав усе, що сталося. Хлопець відшукував серце у п'ятах, а дівчина не знала чи радіти їй, чи лити сльози. Тому успішно поєднувала і те, і те.

— Мені здалося, що твоєму батькові стало якось сумно, коли я сказав про весілля, - висловив свої думки Микола, проводжаючи поглядом батька.

— Тата можна зрозуміти, - не відводячи очей з вікна, відповіла Феона. - Я в нього єдина.

— Мабуть через це... - погодився хлопець і міцніше обійняв тендітний стан коханої. - Колись і ми з тобою так само будемо хвилюватись за своїх дітей.

Феона засміялась, сором'язливо сховавши очі, як і кожна справжня дівчина:

— На все воля богів, але я не проти цього. Аби тільки все склалося добре.

— Інакше не може й бути, адже не дарма боги поєднали нас в любові.

Микола вже вкотре пестливо провів рутою по волоссю Феони - воно було чарівне, вона була чарівна. І він був у полоні її краси.

 

* * *

 

На розписних дерев’яних сходах, що вели до палацу, послів із півночі зустрічав сам Великий князь Аскольд. Перед натовпом горян він з'явився в своєму звичному вбранні: білому відполірованому панцирнику, викуваному кращими місцевими майстрами, що переливався на сонці яскравими барвами й дуже пасував князеві. Через свою легкість панцирник не був міцним, а тому під час бою Аскольд вдягав звичайний, цей же відрізняв його з-поміж натовпу бояр та гриднів. Але, сказати насправді, князь і без нього відрізнявся доволі високим зростом, могутніми плечима та міцною статурою - весь у батька вдався.

Одне княже плече прикривало накинуте корзно, під лівою рукою, на плетеному шкіряному поясі, висів меч - один з основних символів влади. Він, разом із короною та печаткою, був виготовлений у давні часи з особливого сплаву металів і мав неабияке сакральне значення. Тому в усі часи передавався від батька до сина у спадщину.

Отож, Аскольд гордовито височив над містом своїм та над усіма горянами. Позаду нього на крильці та по боках, намагаючись втиснутися якомога ближче до князя, товклася міська еліта - бояри. Серед них весь час не стихав збуджений нервовий гомін, а іноді чулися лайки. Нижче ж, по краях протоптаної стежки, що вела вниз від палацу до воріт, через два-три кроки вишукувалася охорона, набрана з кращих молодих воїнів. Вона тримала в руках списи, а заразом і всіх інших людей, які зібрались на площі. Кожен там також вовтузив про щось своє і у загальній картині офіційна зустріч послів більше спадала на якийсь базар. У будь-якому разі вільне суспільство за княжою милістю, ладне було робити все, що йому заманеться.

Позаду Аскольда стояв трон, що його винесли з хоромів. Проте князь на нього поки не сідав. Поряд нього, обперши згорблену спину, навколішки сидів старий вічних і креслив на берестяних листах загостреною паличкою усе, що бачив і чув - така робота.

— Де ж ці чужоземці? - чи то питаючи в богів, чи то в самого себе, мовив Аскольд і, насупивши брови, вкотре глянув під гору.

— Вже йдуть, княже, - відповів хтось позаду.

— А як зустрічати будемо? - знову підхопив хтось.

— Як того вимагає традиція, - навіть не повертаючи голови, спокійно відповів Аскольд кудись у порожнечу.

— Може одразу в колодязь кинемо? Чи в болото... Князь, не втримавши таких насмішок, оскалився та з грізним видом повернувся до горян.Еліта вмить замовкла, потупивши набиті пики, дивилася на князя. Той додав твердо:

— Спочатку приймемо й вислухаємо. Потім справедливе розсудимо.

— Так. княже, згодні, - знов почулося серед бояр.

— Добре, що згодні, - сказав Аскольд. - От тільки де ті посли?

Загадкові гості з'явилися перед князем несподівано, ніби випірнувши з води, і зупинилисяу кроках десяти від нього. Аскольд виставив трохи уперед ліву ногу, відкинув назадскуйовджене на вітру корзно та, підтягнувши ремінь, прийняв нарешті відповідну позу, як і личить князю.

Боярство та горяни замовкли і слідуючи прикладу князя, прийняли незалежний чванливий вигляд. Наче одразу натякаючи гостям про свій високий статус при дворі. Тількивоїни, непохитно врісши у землю, залишились так само незмінно стояти на варті, час від часу окидаючи загадковим, зрозумілим тільки їм, поглядом, натовп навкруги. Такусе й відбувалось. Лишень, як тільки на княжому дворі з'явилися північні посланці пекучеобіднє сонце затягнуло хмарами і з ріки повіяло прохолодою. Нарешті очікуванігості скинули з себе темні накидки й оголили навислу таємницю навколо своїх постатей.

Першимиобличчя відкрили двоє молодих чоловіків. На відміну від воїнів, які стояли позаду із сундуком, парубки відрізнялися темнішим і коротшим волоссям та масивним підборіддям і слідами ще не сформованої рослинності. У їх відкритих очах вловлювався деякий острах та невпевненість - це були особи з найближчого оточення правителів Півночі.

Останньою ж скинула накидку дівчисько. Вірніше сказати - вона здалася всім саме такою.Це була доросла жінка, але її м'які лінії обличчя та тонкий стан підкреслювали саме дівочі риси. Про те, що молода красуня сформована сильна особистість, присутні дізнаються пізніше, а поки посеред горян і боярства прокотився дзвін легких усмішок та здивованого репету. Ніхто з присутніх не звик бачити в посольстві дітей. Один тільки Аскольд похмуро, майже байдуже, дивився у холодні північні очі й чекав. Не звертаючи уваги на досить незвичний прийом, жінка повернулася до одного з хлопців зі своєї свити та схвальним жестом дозволила говорити. Чоловік одразу відкинув плаща вбік, преклонив голову перед Аскольдом і промовив:

— Великий княже! Ми посли з Північного міста - міста холодних вітрів та вічних льодів - вітаємо тебе! Прибули за наказом і за милістю правителя Півночі Бжида й за волею богів. Прийми наші дари і вислухай!

— Дари прийму, - спокійно відповів Аскольд, не зводячи очей з жінки. - Про що мова піде?

— Великий князь Бжид відправив у посольство жінку свою й нашу господиню - княгиню Анну.

Усі хто стояв поряд княгині опустили голови. Аскольд приклав праву руку до серця і дещо нахилився вперед всім тілом, так вів робив завжди, приймаючи важливих гостей.

— Вітаю тебе князівно Анна, - хутко привітався князь, - Як дорога?

— Дякую за теплий прийом, - нарешті обізвалась Анна, спокійним мелодичним голосом. - Дорога була важка, проте своєю присутністю ми не обтяжимо тебе, княже, і всіх городян.

— Поспіх ні до чого, якщо Бжид прислав свою дружину з миром, - злукавив князь. - Ми із радістю приймемо вас, як почесних гостей. А якщо ні...

Серед бояр та горян почулись схвальні вигуки. Аскольда дуже шанували й любили за справедливість і прямоту в ділах, як от зараз, коли він одразу дав зрозуміти північним гостям, що їм не варто особливо нехтувати наданою гостинністю. Тим більше, що Аскольд сказав ті останні слова ліпше з особистої вигоди. Хоч він і не був особливо щасливий з приводу приїзду колишніх ворогів, але щось таке дивне та незвичне коїлося в його душі, що не давало спокою. І він так хотів знов і знов вдивлятись у ті холодні крижані очі Анни, шукаючи відповіді на вічні питані по підведених контурах губ, чи у золотавих локонах, стягнутих обручем.

Анна одразу здалася Аскольдові сильною жінкою. На відміну від більшості жінок, яких він знав, й багатьох, якими міг володіти. Князь на деякий час навіть замилувався нею, такою впевненою, сміливою в мові.

— Звички Ваші і традиції відходять у давнину, до предків, як і в нас, - Анна обернулась назад і жестом наказала своїм воїнам підтягнути сундука і відкрити його. - Пам'ятаючи про давню ворожнечу між нашими народами і на знак миру Бжид передає тобі, Аскольде, дари рідної землі.

— Вся ця церемонія так заводить, - раптом усміхнувся князь. - Із радістю послухаю далі... тебе.

Анна нарешті відчула цей особливий погляд правителя і її очі, ніби відтаявши, заіскрили зеленими промінцями, глибокими та надзвичайно жіночними. Здалося, що ніхто в світі не міг краще зрозуміти той погляд, окрім людини, що зможе покохати його. Покохати нерозбірливі олова й сигнали, що виходили звідти, приховану дику енергію. Анна була дійсно особливою жінкою.

— Що ж стоїть за цими дарами? - нарешті спитав Аскольд.

— Легенда... - видихнула княгиня.

— Не знав, що Бжид цікавиться нашими легендами, - князь повернув голову до бояр, які задумливо слухали розмову. - І людям моїм це не зрозуміло.

— Лівий берег... - знов стримано та ніби приречено відповіла Анна. - Бжид хоче сусідського миру з тобою, княже, та свої землі...

Кілька секунд площу наповнювала тиша - люди із подивом дивились на послів, аж раптом тиша зірвалась сотнями невдоволених голосів, з усіх сторін посипалися лайки і полетіли шапки. Народ, а особливо бояри, готові були просто розірвати гостей на шматки. Одразу ж кілька досвідчених у державних справах людей підійшли до князя, а коли галас затих, один з них відповів княжні:

— Анно, словами Бжида, що прозвучали з твоїх вуст, ви зневажили наші заповіді і наших предків. Ми, звичайно, шануємо легенди й міфи пращурів, але закон та мораль князева не дозволить полишити людей з лівого берега їх рідного дому й землі...

— За слова свої ви повинні заплатити... - боярин оглядів кам'яний погляд Аскольда, який шукав ключі до серця Анни, та голосно проговорив: - Княже!

Аскольд отямився. Звідусіль знову почувся галас і крики людей. Хтось вимагав негайної страти послів, хтось тюрми. Князь кілька секунд розмірковував, потім підняв догори кулак. Всі замовкли.

— За стародавнім звичаєм послів, які вимагали в нас неможливого, ми кидали в колодязь або затоптували...

Від слів Аскольда натовп знову заревів диким стогоном, оголилися мечі та на обличчях в усіх з'явилися злорадні посмішки. Проте князь був людиною мудрою і добре розумів, Що не від щасливого життя Бжид направив таке посольство з багатими дарами. Розумів також, навіщо той відправив у далеку й небезпечну подорож жінку, напевне усвідомлюючи, що чекає на неї та її оточення після прибуття до Південного міста. Аскольд вперше за весь час зробився похмурим. Йому стало огидно й неприємно за вчинок Бжида і за те, що доводиться терпіти Анні. Тепер зрозумів Аскольд, який глибокий сенс був закладений у тому загадковому погляді. Те, що Анна із самого початку свідомо йшла на смерть ще більше бентежило князя. До цього дня він і уявити собі не міг на які жертви ладна піти жінка і якою сильною вона може бути.

Аскольд не знав що ще міг додати до своїх останніх слів. Але й горяни, й сама Анна чекали його вироку. Можливо саме в цей час настав такий момент, коли останні слова і вчинки зіграли вирішальну роль в житті усіх присутніх. Віднині вони стали тісно пов’язані, переплетені тонкими нитками долі.

На загальний подив, князь не став проголошувати палкі промови, не став робити так, як того вимагав закон. Він, наче задурений чарами, ніби не усвідомлюючи своїх дій, просто неквапливо підійшов до Анни, ще один раз пірнув у її безкраїй холодний погляд і міцно поцілував.

 

Частина 2. КРІЗЬ СОН

 

Вакула гупнув повним келихом по столу і витягнув лице у приємній безмовній посмішці. Якось непомітно для чоловіків з’явився він з бородою від вуха до вуха, що, здається, ще більше почорніла та відросла.

Так, Борис і Гліб миттєво отямилися від солодкого марення та гіркого хмелю, відірвали погляди від Преслава й взялися обдивлятися трактирного.

­ — Що таке, дядьку? – Гліб скосив підпухлі карі очі й правою половиною обличчя, яке було видно Вакулі, спробував викласти це ж запитання мімічно.

Преслав мовчав, Борис хитав головою в боки, розминаючи затерплі м’язи. Лиця обох виражали те саме питання.

А відповідь крилася на поверхні. Бо ж Вакула, як і кожен трактирний у місті, постійно слідкував за тим щоб у закладі не пустували місця, не розгорталися бійки й сварки і щоб нескінченим потоком лилося хмільне. Тому він уже давно примітив молодих хлопців та старого мандрівника, який весь час не замовкаючи щось їм розказував. А ті слухали його з відкритими ротами, проте й губи не змочуючи. Знав таких мандрівників Вакула – не подобалися вони йому. Біс знає чому. І він вирішив сам, не чекаючи нових замовлень, підійти та втулити дивним відвідувачам ще по півлітра наверх.

— Ще пиво! – немов б’ючи у барабани, відповів трактирний на питання Гліба.

Хлопець замотав головою:

— В нас є…

— Ваше замовлення! – знов сухо й непорушно підкреслив Вакула й підсунув свіженький запашний хміль ближче до мовчазних Бориса і Преслава. А тим вже нічого не лишалося, як потягнутися за повними келихам, відсовуючи убік свої недопиті.

— Смачного! – вже значно тихіше сказав Вакула і, неквапливо перебираючи важкими ногами, поповз до столу із кухвами.

За столиком героїв кілька хвилин стояла тиша. Чоловіки збиралися з силами та потроху приходили до тями.

— Уф! – протягнув Гліб. – Оце так історія!

— Гадаю, що це іще не кінець, - відгукнувся й Борис. – Пане Преслав?

— Ні, не кінець, - старий змочив губи. – З цього моменту починається найцікавіше.

Борис почухав потилицю та, подивившись на послуга винуватим поглядом, чи не вперше за весь час вказав на свою необізнаність:

— Поясніть, будь ласка, навіщо князь ту сіверянку поцілував? Княгиню себто.

— Так, так, - підхопив слова Бориса Гліб. – Я цей останній вчинок Аскольда також не зовсім зрозумів.

— Спочатку й насправді здається, що князь вчинив дивно та незрозуміло і по відношенню до своїх людей, і по відношенню до послів. Проте, не слід забувати, друзі, що Аскольд був далекозорим правителем. Багато чого у справах державних він перебрав від батька, але найкращим вчителем для нього завжди була власна мораль. Якщо чесно, то Аскольд, за великим рахунком, із самого дитинства нехтував законами предків перед власними бажаннями, - Преслав важко піджав губи, ніби сам пережив щось подібне, а потім ще додав: – Тому-то зараз його ім’я сприймається так неоднозначно, бо багато скопилося у ньому таємничого і незрозумілого після зустрічі з княгинею Анною. Наступники, як бачите, робили з нього відступника традиціям та зрадника, але насправді це було зовсім не так…

— Чому ж він відмовився від старих вірних воїнів? – перервав монолог Преслава Борис. – Як от Радиміра.

Старий пожав плечима, але відверто симпатизував князеві в душі – це було помітно.

— Версій багато на цей рахунок, Борисе, але жодна з них не є вірною до кінця. Та й старі воїни все ж билися за Аскольда згодом… Можливо він відмовився від них через постійні сварки із батьком, якому також не подобалося відношення сина до законів. Ну а після смерті останнього, Аскольд просто не зміг увійти в довіру до воїнів, які не знали молодого князя близько. Зараз говорять, що він був першим християнином і таємно справляв його культи… Версій багато…

— Християнство! – скликнув до того зовсім спокійний Борис. – Маячня! Вічно вони на себе ковдру тягнуть. Приписали князя до святих та й мелють усе підряд, аби вищим санам догодити.

Гліб сплюнув убік і, цілковито підтримуючи слова друга, додав:

— А всі біди через жінок! От узяти хоча б княгиню Анну. Хто вона така, чи не відьма, бува? І навіщо той Бжид відправив у посольство свою дружину?

Преслав на те посміхнувся та пригладив рукою сивину.

— Усьому свій час, Глібе, не поспішай. Я вже відчув твій запал та інтерес до цієї історії, але почекай трохи, а тоді всі таємниці минулого відкриються тобі. Та навіть більше: весь світ із малим та великим у середині стане більш зрозумілим і ближчим. Як він став зрозумілим мені… Так про що це я?

Старий потер припухлого зморщеного носа й скоса встиг окинути оком увесь трактир. У напівтьмі понад стінами поволі рухалися темні силуети, весь головний зал був закурений слойоним димом. Людська маса рухалась у неквапливому ритмі подій. Та от тільки великі всевидячі тверезі очі Вакули не вали змоги повністю розтанути у казковому сні.

— Як потім виявилось, - несподівано почав Преслав, - Аскольд поцілував Анну щоб, так би мовити, відвести від посольства, а особливо від неї, загрозу… Бо закон предків вимагав негайної смерті чужинцям. Того хотіла княжа свита з боярами на чолі, того чекали горяни. З іншого боку, відвести загрозу можна було лишень так, щоб завдати рівної за значенням образи протилежній стороні. І виходить так, що князь швидше за всіх розібрався в ситуації, вчинивши не менш гріховно по відношенню до посольства… Угналися?

Хлопці захитали головами, осягаючи глибину думок і внутрішню силу свого іменитого попередника.

— Оце так, - протягнув Гліб. – Не кожен наважиться на такий вчинок… Я б не зміг – засцяв.

— Ну якщо вона й справді була такою чарівною, як водиться в усіх переказах, то тоді я вважаю, що правильно вчинив князь.

— Насправді, не важко здогадатися, що тут Аскольдом керував не лише героїзм та відвага, - злукавив Преслав. – Кажуть що він вже тоді був безмежно закохався в Анну. Я ж гадаю, що він у будь-якому випадку знайшов би тоді нарешті спосіб, щоб поцілувати князівну.

— Цікавими були й подальші події в місті та долі героїв моєї розповіді, - продовжив хід думок старий. – Тож, якщо не втомилися, слухайте далі…

Борис на одному диханні швидко випив келих із пивом та мовчки витріщив очі на Преслава. Бо рахував, що достатньо повно висловився стосовно першої половини історії. Гліб, перебираючи у голові усе почуте і відчуте, пити не став. Рухом відсунув напій убік і тихо промовив:

— Крізь сон…

Чи то про історію, чи то про щось своє. Адже дуже часто буває так, що під сильним зовнішнім впливом ми самі непомітно змінюємося, а потім дивуємося з себе колишніх.

Отак було…

 

* * *

 

Нарешті Велике місто охопила нічна тиша. Стих людський гомін і спорожніли зелені квітучі вулиці. Дворами безладно гуляв вітерець, подекуди гупаючи дерев’яними ставнями та піднімаючи з місця пильних чотирилапих охоронців.

Темно було, хоч око вирви. Сховався місяць, завішаний покривалом густих хмар. З ярів линуло сирістю і прохололою. З головою пірнувши у вир тих подій, можна було й не зрозуміти, чи то вже непомітно закрадається хвороблива осінь, чи то літо вирішило погратися у схованки із людським буттям.

Місто відчувало себе героєм після пережитого дня. Наче відважний мандрівник, який повільно підступив до чергової цілі, воно безпечно і гордовито дивилося вслід двом великим човнам, що йшли вверх по річні на північ, віддаляючись усе більше і більше. Посли відпливли самі по собі без охорони й нагляду. Судячи з усього, поцілунок князя спантеличив не лише княгиню, а геть усіх. Між ділом, нікому й на думку не спало вигадувати компроміс із послами - їх просто з миром відпустили.

Проте не все місто почувало себе так безпечно. На Горі подекуди виднілося світло. Деякі обізнані в державних справах бояри та знаний люд про всяк випадок не гасили свічки, а мощеними вулицями ходили вартові ще пильніше вдивляючись у ворожу темряву.

Зовсім темно було тільки у світлині князя Аскольда, попри те, що він за всю ніч так і не зміг зімкнути очей - все стояв притулившись до вікна і дивився у чорну порожнечу міста, марив Анною.

До світлини поривами вривався холодний вітер та колихав легкі завіски на вікнах, Аскольду ж здавалося, що це саме вона стоїть закутана в хустини і вабить до себе. Перед ним знов і знов спливали з безодні ті неосяжні чарівні очі, золотисте яскраве вбрання, її губи. Коли Аскольда поглинали ці думки, відчуття реальності пропадало, Його кидало в піт, по спині йшли мурахи і серце калатало. Вже під самий ранок Аскольд відчув, що добряче замерз. Укрившись покривалом, він примостився на ліжко і заснув...