Аналіз стану фінансового забезпечення медичної галузі в Україні

Сьогодні Україна має один із найгірших показників серед системи охорони здоров'я в Європі. Це показано такими характиристиками:

1) Україна суттєво відстає від своїх європейських сусідів за такими показниками, як тривалість життя та смертність. Основними передумовами високого рівня смертності є такі фактори ризику як паління, зайва вага, брак фізичного навантаження та надмірне вживання алкоголю, поряд із невирішеними проблемами стосовно поширення інфекційних захворювань і високого рівня травматизму.

2) Україна витрачає значну частину ВВП на послуги охорони здоров’я, проте рівень ВВП на душу населення в Україні є нижчим, ніж у більшості європейських країн. Водночас, багатьом країнам вдається досягати досить хороших показників тривалості життя та смертності, маючи співставні витрати на охорону здоров’я.

3) система охорони здоров’я в Україні є громіздкою та застарілою і базується на моделі Семашко з жорсткими процедурами управління та фінансування.(19)

Україна посідає друге місце в європейському регіоні за рівнем смертності, яка збільшилась на 12,7% у період із 1991 по 2015 рр., тоді як у Європейському Союзі цей показник знизився на 6,7%. До того ж, одну чверть від загальної смертності складає смертність серед працездатного населення (а для чоловіків це третина всіх смертей; вони мають у три-чотири рази вищу ймовірність смерті, ніж жінки у всіх вікових группах від 16 до 60 років)[14]. Основними причинами смертності є неінфекційні захворювання (НІЗ), такі як серцево-судинні та цереброваскулярні захворювання, рак, хвороби обміну речовин тощо. Ці показники залишаються незмінними за останні роки. У 2015 р. серцево-судинні захворювання були основною причиною смертності (66,5%), далі йшли новоутворення (13,9%), а зовнішні причини смертності знаходилися на третьому місці (6%) (Рис.2.1).

 

*ВОЗ, 2015

Рис.2.1. Основні причини смертності в Україні, %

Ці тривожні цифри теж підтверджують факт, що переважна більшість українців є незахищеними від факторів ризику, таких як куріння, надмірне вживання алкоголю, нездорове харчування, брак фізичної активності, забруднення тощо. наприклад, більше половини дорослих чоловіків в Україні регулярно палять, тоді як у Західній Європі цей показник складає близько 25%

Інша важлива причина незадовільних показників – це фундаментальні недоліки, накопичені у системі охорони здоров’я. Насамперед, незважаючи на величезну кількість успадкованих та створених закладів охорони здоров’я, Україна не змогла забезпечити ефективних заходів, що впливають на загальні детермінанти здоров’я нації (такі як бідність, наявність житла, зайнятість тощо), що необхідні для процвітання України як сучасної держави. Громадське здоров’я в Україні перебуває у первісному хаосі.

Також заклади охорони здоров'я стикаються і з іншими обмеженнями. їх державне фінансування надходить із коштів, розподілених для них безпосереднім керівництвом (в основному, обласними, районними та муніципальними органами влади), які, у свою чергу, фінансуються на основі трансфертів центрального бюджету. Такий розподіл ресурсів кожного окремого закладу здійснюється за галузевими нормами, переважно на основі статистичних даних щодо штатного розпису, кількості лікарняних ліжок тощо, центральними органами влади.

Крім того, існує величезна невідповідність між тим, що обіцяє держава і тим, що вона може забезпечити. На папері усі верстви населення забезпечені необмеженою кількістю допомоги у системі охорони здоров’я, яка є безкоштовною в державних та комунальних закладах охорони здоров’я. Насправді ж, громадяни протягом багатьох років не мають за- хисту від катастрофічних наслідків оплати медичних витрат у разі хвороби. Витрати з державних джерел (4,4% ВВП) охоплюють лише 57% від загального обсягу. (Рис.2.2)

 

Рис.2.2. Загальні витрати на охорону здоров’я за джерелами

Приватні витрати на охорону здоров’я в Україні (46 млрд.грн. у 2012 році, 42,3% з загальних витрат на охорону здоров’я, та 3,2% ВВП) були одними з найвищих в ЄС та країнах Східної Європи (цей показник був вищим тільки в Болгарії)5, але переважна більшість із цих приватних витрат були виплачені безпосередньо постачальникам послуг, без участі системи об’єднання коштів, що могло би забезпечити перехресне субсидування та спільний фінансовий захист. Конкретніше, домогосподарства оплатили 94% приватних витрат готівкою, в той час як частка добровільного медичного страхування та інших джерел були незначними. (Рис.2.3)

Рис.2.3. Приватні витрати на охорону здоров’я за джерелами

 

Такі високі видатки можуть призвести до катастрофічних витрат на охорону здоров’я для тих, хто звертається по допомогу, та/або змусити родини перестати по неї звертатися взагалі. Так, за даними опитування домогосподарств, проведеного у 2011 році, 22,6% тих, хто потребував лікування, були не в змозі його оплатити, в першу чергу, через високу вартість. Із 40% найбідніших сімей 10,2% повідомили, що витрачають на своє здоров’я більше, ніж 25% від загальних непродуктових витрат.

Бюджет розписаний відповідно до жорсткої економічної класифікації. Заклади охорони здоров’я не мають права переносити кошти з однієї статті бюджету до іншої, або перерозподіляти ресурси на відповідні види діяльності з надання послуг (наприклад, збільшувати витрати на персонал за рахунок комунальних витрат, закуповувати устаткування замість витратних матеріалів тощо). Натомість, вони повинні витрачати всі кошти відповідно до заздалегідь затвердженого кошторису без права самостійного внесення будь-яких змін, що робить управління закладами охорони здоров’я негнучким та малопродуктивним. До того ж, невитрачені гроші на кінець року необхідно повернути, і фіскальні органи можуть зменшити бюджетні асигнування на наступний рік на суму, що дорівнювала залишку коштів. Таким чином, для керівництва лікарень вигідніше зберігати надлишкову лікарняну інфраструктуру та затягувати перебування пацієнта у закладі, аніж раціонально вести господарство, економити та вдосконалювати структуру витрат.

Неефективна структура системи ще більше погіршує ситуацію. Теоретично, центральний орган – Міністерство охорони здоров’я – координує всю сукупність закладів охорони здоров’я у державному секторі. Насправді ж, майже три чверті від загального фінансування охорони здоров’я йде на заклади та персонал, що працюють на обласному та місцевому рівнях (табл.2.1).

Таблиця 2.1