Основні моделі систем охорони здоров'я

Часто дія приватних систем страхування згубно позначається на системі соціальної солідарності. Мається на увазі використання шкали індивідуальних показників ризику - найбільш ненадійний вид страхування. В таких випадках основою виплат окремій людині є скориговані на фактор ризику внески в страхову компанію, які є відображенням стану її здоров'я. Система, яка ґрунтується на конкуренції між приватними страховими компаніями, порушує принцип рівності і солідарності, якщо співробітники таких компаній орієнтуються лише на фактори ризику, що задовольняють їх.

Згадана система стимулює розвиток професійної діяльності нових медичних технологій та високу якість медичної допомоги, сприяє мобільності. Але вона має суттєві недоліки, насамперед зумовлені величезними соціально-економічними втратами (принаймні 35 млн. американців не мають адекватного медичного страхування), постійне підвищення суспільних витрат на охорону здоров'я, яке дуже важко стримувати.

2. Модель Бісмарка, або соціально орієнтована, ґрунтується на обов'язковому соціальному страхуванні всіх громадян аж до визначеного рівня доходу. Така система фінансується через цільові внески роботодавців та працівників, а також бюджетних субсидій із загальних або цільових надходжень. Внески визначаються виходячи з можливості їх оплати, а доступ до медичних послуг - відповідно до потреб. Потенційною перевагою цієї системи є існування незалежних страхових фондів, які керуються через державні чи приватні страхові компанії (не безпосередньо державною адміністрацією), хоча їх діяльність строго регламентована. Тобто медичне страхування тут є функцією самоврядних незалежних організацій, які мають власні бюджет, управління та статус юридичної особи, що забезпечує їм незалежність від держави та державного бюджету.

Одним із головних принципів медичного страхування є соціальна солідарність та субсидіарність, тобто ризики визначених груп населення розподіляються для всього населення. При соціальному страхуванні, звичайно, практикується докладний перелік видів послуг, оплата яких компенсується, а розміри внесків встановлюються на такому рівні, який дозволяє їх оплачувати. До європейських країн, які мають системи охорони здоров'я, що фінансуються за рахунок страхових внесків, належать Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія та ін.

Недоліками згаданої системи є необхідність постійного обмеження витрат на медичні послуги, можливість зростання їх вартості та значні адміністративні витрати.

3. Модель Беверіджа переважно фінансується безпосередньо з державного бюджету, тобто ресурси збираються через загальну податкову систему, при цьому використовується стандартне адміністрування, а також сучасні управлінські методи. Рішення відносно загального обсягу фінансування приймається в процесі планування витрат по державному бюджету в цілому. В такій моделі більшість витрат на охорону здоров'я фінансується за рахунок загальних податків, які збираються на центральному, регіональному чи місцевому рівнях, а фонди в рамках цієї системи загалом є нецільовими. Але і в цьому випадку всі громадяни охоплюються страхуванням і отримують однаковий обсяг медичних послуг.

Відповідальність за розподіл бюджету між надавачами послуг в основному покладається на спеціальні адміністративні одиниці системи охорони здоров'я. Ця модель передбачає різноманітні підходи до фінансування системи, забезпечує загальний чи майже загальний доступ до медичних послуг і справедливий географічний розподіл ресурсів. Державний сектор тут є основним у забезпеченні фондами. Модель Беверіджа використовується в Данії, Норвегії, Швеції, Ірландії і Великобританії, країнах Південної Європи, Греції, Португалії та Іспанії.

Проте системи, що фінансуються із загальних податкових надходжень, мають відмінності. У деяких країнах, наприклад в Ірландії та Данії, тільки найменш забезпечені громадяни мають право на всю допомогу з медичного страхування без додаткової оплати, тим часом як решта населення зобов'язана компенсувати деякі додаткові витрати. А у Фінляндії, Великій Британії системи охорони здоров'я мають два джерела фінансування: основну частину - за рахунок податкових надходжень, а решту - з фондів соціального страхування. У Фінляндії внески на соціальне страхування використовуються переважно на оплату приватного медичного обслуговування, медико- санітарного обслуговування на підприємстві, ліків та допоміжних послуг. У Великій Британії зберігся розподіл внесків на соціальне страхування між роботодавцями і працівниками. В інших країнах, таких як Фінляндія, Норвегія і Швеція, відмовились від внесків працівників.

Існує спільна думка, що основним недоліком такої системи є бюрократична влада адміністрації системи охорони здоров'я. Ще одне заперечення проти системи загальних податків базується на великій залежності системи охорони здоров'я від державного бюджету. Така система характеризується відсутністю зацікавленості в економії всіх видів ресурсів та стимулів до підвищення якості та задоволення потреб споживачів.

4. Так звана модель Семашка (за прізвищем першого наркома охорони здоров’я РРФСР 1918 р., або за термінологією в західній літературі - одержавлена, радянська, соціалістична) фінансується виключно з державного бюджету, базується на загальних податках, контролюється державою через систему централізованого планування і управління, характеризується відсутністю приватного сектора. Вона діяла в СРСР, країнах Центральної та Східної Європи. Зараз більшість із цих країн перебуває на стадії переходу від цієї моделі до соціально-страхової моделі чи намагається поєднати соціальне страхування із системою, що базується на податках.

Загалом радянська система охорони здоров'я виявилася неефективною з погляду затратного економічного механізму (звідси і фінансування за залишковим принципом), покращення здоров'я народу, запобігання захворюванням та різним видам непрацездатності, причини яких добре відомі та могли б бути усунені. Крім того, державна монополія в умовах централізовано планової і орієнтованої на пропозицію системи охорони здоров'я призвели до низької ефективності та якості медичної допомоги.