Еволюція становлення медичної галузі та її фінансування в Україні

Будь-яке історичне дослідження починається з пошуку й аналізу джерел до вивчення запланованої теми, присвяченої певному питанню або проблемі.

Враховуючи, що витоки медицини спостерігаються у глибині віків і починаються з появою та використанням медичних знань для надання лікувальної допомоги, стихійним проведенням індивідуальних і масових профілактичних заходів, пов’язані зі становленням, розвитком і диференціацією гігієни як науки, знаходять своє практичне втілення у створенні суспільної системи охорони здоров’я, довелося простежити і проаналізувати передумови її становлення з початкових періодів історії людства.

Охорона здоров'я в Україні має свою цікаву та давню історію. Останнім часом широким читацьким колам відкриваються нові подробиці становлення і розвитку системи управління охороною здоров'я.

Історичні дослідження в галузі медицини і охорони здоров’я, як і загальноісторичні праці та роботи з історії інших галузей науки та практичної діяльності, переслідують одну головну мету - на основі вивчення, аналізу й узагальнення історичного досвіду з’ясувати закономірності процесу розвитку суспільства та окремих напрямів його діяльності, визначити як позитивні, так і негативні риси цих процесів, використати в майбутньому все цінне, корисне та усунути недоліки, які перешкоджають людському поступу.

Умовно за характерними ознаками розвитку та функціонування сфери медичних послуг в Україні можна виділити такі основні періоди: дорадянський (до 1917 р.), радянський (1917-1991 рр.) і сучасний.

Найменш досліджений у ровитку охрони здоровя на Україні є дорадянський період і бере свої витоки з найдавніших часів.

Впродовж XI століття основними збірниками законодавчих актів Київської Русі, в яких містилися й відомості медичного характеру, були «Руська правда» та «Ізборник Святослава». Відповідними статтями цього збірника регламентувалися норми суспільного життя, зокрема, положення лікаря в суспільстві та рівень оплати його праці, церквам вказувалося будувати лікарні та безкоштовно надавати медичну допомогу хворим і немічним.

В «Ізборнику» медицина розглядається як найвища майстерність. Тут же міститься інформація з приводу того, як лікувати різні хвороби і захворювання,а також даються перелік окремих лікарських засобів.

Впродовж IX–XII століття в України дуже розвивалася й світська медицина. Порівнюючи якість надання медичної допомоги при різних формах організації лікарської допомоги в Київській Русі (народна медицина, монастирська медицина та світська (міська) медицина), перевага була за світською (міською) медициною, що пояснюється наступним лікарі у сфері міської медицини працювали на професійній основі; надання медичної допомоги було джерелом їх прибутків; княжі сім’ї та знатні люди в разі потреби звертались до міських лікарів, що було додатковим стимулом для підтримки високого рівня якості надання медичної допомоги.

Цікавим було медичне забезпечення на Запорізькій Січі, де життя козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Медичну допомогу запорізьким козакам при різних ушкодженнях і захворюваннях надавали за правилами та засобами народної медицини. Зокрема, козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах тощо. Із походів запорізькі козаки поверталися з багатьма пораненнями. Саме з цих причин засновували козацькі шпиталі. Найвідоміші були при Трахтемирівському, Межигірському та Лебединському монастирях. У 1654 р. гетьман України Богдан Хмельницький, як відомо, укладає військову угоду з Московським царством. З цього часу медична допомога на теренах України регулюється Аптекарським приказом – першим централізованим органом медичного управління в Московії.

У Московській державі, а потім у Російській імперії, де в силу історичних причин суспільство було пасивним, а громадянська ініціатива - практично відсутньою, проблемами медицини могла займатися і відповідно займалась або не займалась державна влада. Десь наприкінці ХVІ ст., коли для обслуговування царського двору було створено царську аптеку, в системі тодішніх урядових органів виник Аптекарський приказ. Спочатку він був суто палацовим відомством, а потім поступово розширив свою компетенцію на придворних, а згодом і на військо.

Наприкінці XVI століття в Україні у кожній губернії виходить “Приказ громадської опіки”, який регламентував улаштування і утримання лікарень, притулків для інвалідів, сиріт. Утримання лікарень покладалося на міське управління. Матеріальну базу було підведено особливим положенням, в одному з пунктів якого було зазначено: “Благодійні заклади влаштовуються і утримуються на кошти міських “прибутків і капіталів”. До видатків на лікарні за “Приказом” відносилися витрати на харчування хворих (кормові), на утримання обслуговуючого персоналу, на оплату праці лікарю (наглядачеві) та його помічнику[3].

Створення приказів громадської опіки розпочало новий етап в історії російської медицини, який одержав назву приказної медицини і проіснував як в Росії, так і в Україні до створення земської медицини, тобто майже 100 років, а на Правобережній Україні та в деяких інших регіонах імперії - понад 100 років.

Із початку XVIII століття більшість українських земель перебувала під владою Росії і підпорядковувалась місцевим законам.

У 1775 р. в Україні створено Приказ громадського опікування – орган управління медичною справою в містах. Починаючи з 1776 р. в українських губерніях створюють лікарські управи, а в повітах – повітові лікарські управи з відповідними посадами лікарів.

З 1797 р. в Російській імперії розпочинають впровадження медичної реформи – у кожній губернії з’явилися лікарські управи, на які покладалися обов’язки керівництва всією медичною справою відповідної території. Вони, повинні були стати «блюстителем здравия всей губернии по воинской и гражданской части». Колегія зробила крок до децентралізації управління медичною сферою та більш успішної діяльності медичних працівників, створила можливість враховувати місцеві умови, які на величезній території Росії різко, інколи полярно, відрізнялися (Мирский М.Б., 1996, с. 133).

У 1864 році царським урядом Російської імперії було видане Положення про земські установи. На його основі в 10 українських губерніях почали поступово створюватись земства, яким доручалося “попечение в пределах, законом определенных..., о народном здравии” [2].

Піклування про народне здоров'я належало до необов'язкових земських повинностей. Видатки земських бюджетів поділялися на обов'язкові й необов'язкові. Урядом переслідувалася мета змусити земства в першу чергу фінансувати потреби, які не були за своєю природою місцевими, а загальнодержавними (військова повинність, утримання органів місцевого самоврядування, поліції тощо). Необов'язкові видатки (на охорону здоров'я, освіту та ін.) здійснювалися земством із власної ініціативи, бездержавного втручання[4].

У XIX ст. українська медицина регулювалася в основному законами Російської імперії. Важливим здобутком цього періоду було передусім відкриття у 1805 р. першого на Східній Україні Харківського університету, у складі якого з 1806 р. діяв і медичний факультет. У 1834 р. засновано Університет Св. Володимира у Києві, а у 1841 р. відкрито на його базі медичний факультет. У 1894 р. поновлено медичний факультет Львівського університету, а 1900 р. відкрито медичний факультет Новоросійського університету, що діяв в Одесі з 1865 р. Як підкреслюють автори навчального посібника «Історія медицини» проф. О.М. Голяченко та Я.В. Ганіткевич, названі вище чотири навчальні заклади відіграли значну роль у розвитку медичної науки, освіти і практики. У підросійській Україні за весь період існування до 1917 р. ці вузи підготували 12818 дипломованих лікарів.

Але найбільшим здобутком XIX століття у вітчизняній медичній галузі було запровадження земської медицини після скасування в 1861 р. в Російській імперії кріпацтва і створення місцевих органів самоврядування (земства з 1864 р.). Вітчизняна земська медична організація, не маючи аналогів у жодній іншій країні, вписала неповторну сторінку в історію світової медицини.

Виникнення і подальший розвиток обов'язкового медичного страхування й страхової медицини в Україні як системи сягає середини XIX сторіччя і проглядається через призму тодішнього державного устрою країни, коли в царській Росії 26 серпня 1866 року у зв'язку із настанням епідемії холери було прийнято тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов'язувалися організовувати для своїх робітників лікарні (із розрахунку 1 ліжко на 100 осіб). Це й поклало початок формуванню так званої фабрично-заводської медицини, у тому числі в Україні.

У 1912 році в Російській Імперії вийшов закон і було введено обов'язкове медичне страхування.

Особливостями обов'язкового страхування було:

1) поступовість його запровадження протягом декількох років;

2) територіальна обмеженість поширення тільки на європейську частину країни;

3) охоплення страхуванням виключно недержавної сфери промисловості.

Відповідальними за створення і діяльність страхових організацій були роботодавців страхових товариствах повністю а в лікарняних касах в їх правління входили і виборні з тих хто застрахований Внески в товариство страхування від нещасних випадків повністю складалися з відрахувань роботодавців і суми їх залежали від ступеня небезпечності робіт Внески в лікарняні каси встановлювались їх правлінням і складались на 1.3із внесків тих хто застрахований і на 2.3 із доплат роботодавців.При цьому страхова допомога надавалась хоч і в недостатньому обсязі але в суспільстві було розуміння того що ця допомога повинна бути в одній організації в комплексі матеріально-грошова компенсація втраченого заробітку і натурально-професійне лікування. Нагляд за діяльністю страхових організацій здійснювала фабрична інспекція.

Отже ми можемо говорити про досить ефективну систему медичного страхування яка діяла на території дорадянської України.

За роки громадянської війни та занепаду, коли державна земська і міська медицина майже повністю занепали тільки страхова медицина стійко і досить впевнено продовжувала функціонувати Тому ліквідація радянською владою медичного страхування і страхової медицини настільки негативно позначилась на стані охорони здоров'я,що одразу ж у 1921 році довелось декретом відновлювати обов'язкове соціальне страхування зі складовою медичного страхування і створювати так звану робітничу страхову медицину-робмед. У часи НЕПу (1923 р.) в систему страхової медицини перейшли всі лікувальні установи великих промислових підприємств України.

З набуттям Україною незалежності незадовільний стан розвитку галузі охорони здоров’я спонукає до пошуку більш ефективної моделі медичного захисту громадян дієвим механізмом якої на нашу думку повинно стати медичне страхування.

Отже, за роки перебування України у складі Союзу РСР було встановлено абсолютну державну монополію та бюджетне фінансування охорони здоров'я, досвід багатоканального фінансування не використовувався і був, по суті, втраченим, що привело до негативних наслідків в галузі охорони здоров'я сьогодні.