Вчення про субстанцію у філософії ХVІІ-ХVІІІ ст

Вчення про субстанцію (Б.Овіноза, Г.Лейбніц).
Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ ГЛейбніц.
Б.Спіноза (1632-1677 рр).свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені основні його ідеї.
Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними увтореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.
Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.
Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність.
Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: «Воля і розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. Втакому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марко витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.
Г.Лейбніц (1646-1716 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір — «Монадологія».
Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.
Монади" не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози:
вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.
Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. Їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони вкладаються.
З основними ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми.математики, закон тотожності і суперечності. Навпаки, «істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факту» — тільки ймовірний.
Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливих світів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки -хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному -прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.

22. Морально-етична концепція І. Канта.Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання.Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять. В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

23. Діалектика і проблема свободи у філософії Г.Гегеля.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність мислення і буття. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Регель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є «інобуттям» цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї. При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистого мислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям» абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї - це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). У Гегеля ідея їх співіснування переходить в ідею генезиса. Свобода встановлюється в розвитку світу. Світ є історія духу, і в цій історії свободі потрібно отримати перемогу над необхідністю. Свобода і необхідність - це сторони дійсності, а скоріше ступені її розвитку. Детермінізм вже зм'якшується. Якщо у стоїків справжнім героєм процесу життя була не свобода, а необхідність, то у Гегеля, навпаки, справжній герой історії - свобода.

24. Антропологічний матеріалізм Л.Фойєрбаха.

Уцентрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії.

25. Сутність матеріалістичного розуміння історії. К Маркс про відчуження людини та шляхи його подолання

Матеріалістичне розуміння історії — філософське вчення про історичний процес, що Грунтується на визнанні вирішальної ролі суспільного матеріального виробництва у формуванні, поступі та функціонуванні соціуму і розглядає історію як прогресивний природноісторичний процес зміни конкретноісторичних типів суспільства. Вперше у свідомо продуманій, послідовній і системній формі матеріалістичне розуміння історії було розроблене К. Марксом і Ф. Енгельсом. На епізодичні і непослідовні спроби тлумачення історії з матеріалістичних світоглядних завдань натрапляємо й раніше.Від різноманітних галузей спеціальних соціальних і гуманітарних наук це вчення відрізняється тим, що досліджує не якийсь елемент, етап чи зріз, а суспільство загалом як системну цілісність. Маркс, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічногої філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізовуватися лише заумов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадського суспільства. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і захищають його.Концепція відчуження суперечлива і методологічна. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної інтерпретації людини, інтерпретації, подібної до феєрбахівської, коли людина мислиться як істота з певними усталеними рисами. До такого розуміння людини Маркс і схилявся в "Рукописах 1844". Однак майже одночасно в "Тезах про Фейєрбаха" він проголошує, що така родова сутність людини не існує, що сутність людини - це сукупність суспільних відносин, тобто, яке суспільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття "відчуження": людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. Характерно, що цієї суперечності антропологічного і соціального підходів до людини сам марксизм так і не помітив. Це породило спробу поєднати концепцію відчуження і заперечення антропологічного підходу до людини.

26. Антираціоналістична установка “Філософії життя”.

Виникають форми своєрідного "ірраціоналістичного гуманізму ", які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному -- в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: "філософію мислення" замінює "філософія життя ".“Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття "життя" в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844--1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859-- 1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833--1911; Георг Зіммель, 1858--1918; Освальд Шпенглер, 1880--1936) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції.Основа життя, за концепцією Ніцше, -- це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі -- волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також Прагне на цій основі філософськи обґрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається °на з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими морально-правовими нормами. Свій ідеал надлюдини Ніцше втілив у книзі "Так говорив Заратустра".