Виникнення філософії та основні історичні етапи розвитку.

Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, вмирати. Тому й діяли, щоб вижити. Вироблялися програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія.Міфічний тип світогляду грунтувався на уособленні та оду-шевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвідлюдей первісного суспільства. В міфології не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було невіддиференційоване, цілісне світорозуміння Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в особі як свій власний елемент. Основою міфології і релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи а релігія визнає панування бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування над людьми природи і соціальних процесів, переломлюючись в їх колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і надлюдиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим більше про єдиного Бога, відносно пізнього. З їх появою у формі натурфілософії з’явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиблювалась у сутність. З’явилось теоретичне мислення. З появою філософії виникають “зацікавлені”, “небайдужі” знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об’єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне відношення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб’єкта й об’єкта та з’ясування взаємовідношення між ними.

4 Основні філософські школи стародавньої Індії і їх проблематика. Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є «Веди», записані на листі пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р.X. До «Вед» входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і та ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою «Упанішади» (від слова “сидіти поруч”; мається на увазі – поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах «Вед» – самхітах) Упанішади містять найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали:

• виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого); виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження первинного духу; виникнення світу внаслідок жертвопринесення;

• трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман);

• певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми);

• думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану “мокші” – повного блаженства. До таких рухів належали йога та буддизм. Йога ставила перед людиною мету впорядкування життя, і шляхом його досягнення вважала впорядкування, гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Значним досягненням йоги (засновник – Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему, що складається з чотирьох підсистем: “мінерало-людини”, “рослино-людини”, “тварино-людини” і “людино-людини”, ідея про синтез їх у вищій підсистемі – “людино-людині”. Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи. Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхартха з роду Шак’їв (563-483 рр. до Р. X.). Він пройшовши через сповідування різних етичних учень, і врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні (“діамантові”) істини.