Гносеологічні ідеї в Античній філософії.

В античній були сформульовані глибокі ідеї про співвіднесення знання і думки, істини й омани, про збіг знання і предмета, про діалектику як метод пізнання та ін. Так, Геракліт висловив ідею про те, що усе тече, усе змінюється й усе переходить у свою протилежність. Але усе тече не як потрапило, а корячись законам “єдиного мудрого”, що властиві і буттю і пізнанню.Щоб осягнути природу кожного окремого предмета, потрібно вміти прикласти загальний закон. Тому багато вченості, що “розуму не навчає”, Геракліт надає перевагу “єдиному знанню усього”. Виходячи з того, що мислення властиве всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, він вважає, що людський, суб’єктивний логос (тобто пізнання) має всі можливості бути в згоді з об’єктивним логосом. Зенон Елейський намагався виразити реальний рух в логіці понять, в зв’язку з чим піддав скрупульозному аналізу протиріччя (апорії), що виникли при спробі мислити рух. Відомі апорії Зенона (“Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла” і “Стадій”) не втратили свого значення і для сучасної науки, розвиток якої пов’язане з розв’язком багатьох протиріч, що виникли при відображені в пізнанні об’єктивного процесу рухів.Помітними фігурами в історії гносеологічної і діалектичної думки були античні софісти – Протагор, Горгій. Вони надали бурхливого руху людській думці з її вічними протиріччями, без втомним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при усій своїй неоднозначності, суб’єктивізмі і “грі слів” мала цілий ряд раціональних моментів. До їхнього числа можна віднести: свідоме дослідження мислення самого по собі; розуміння його сили, протиріч і типових помилок; прагнення розвити гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер; спроба за допомогою такого мислення “роз’їсти як луг” усе стійке, розхитати кінцеве; підкреслення активної ролі суб’єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова, мови в пізнавальному процесі. Сократ висунув на передній план діалектичну природу пізнання як сумісного здобуття істини в процесі співставлення різних уявлень, понять, їх порівнянь, поділ, визначення і т.д. при цьому він підкреслив тілесний зв’язок пізнання і етики, методу і моральності.

 

8. У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. +

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина - соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.

Отже, відповідно до поглядів Протагора (5 ст. до н.е.), людина від природи роздягнена і беззбройна. Вона може підтримати себе тільки завдяки прометеївському вогню, митецькій мудрості, дарованою Афіною, і переданому Зевсом суспільному устрою, заснованому на соромливості і справедливості.

Його насамперед цікавив внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Сократові належить висновок про тім що «чеснота є знання», тому людині потрібно пізнати сутність добра і справедливості і тоді він не буде робити дурних учинків. Навчання про людську душу і розум займає центральне місце в сократівській філософії, а самопізнання людини виступає в ній головною метою філософії.

Великому учню Сократа Платонові належить ідея про те, що людина їсти не проста єдність душі і тіла, але що саме душу — та субстанція, що робить людину людиною. Від якості душі залежить загальна характеристика людини. На його думку, існує «ієрархія душ», на першому місці в який коштує душу філософа, на останньому — душу тирана. У чому причина такого дивного розташування душ? Справа в тім, що душу філософа ближче усіх наближена до мудрості і сприйнятлива до знань. А це саме і є головні, сутнісні риси людини, що відрізняють його від тварини. Наступний крок у філософському збагненні людини зробив Аристотель. У нього етика і політика утворять єдиний комплекс «філософії про людський», що займається вивченням практичної діяльності і поводження людини. Найважливіше досягнення Аристотеля у філософському розумінні людини зв'язано з обґрунтуванням його соціальних характеристик. Людина — така жива істота, що призначена для життя в державі.

 

9. Соціологічна думка зародилася значно раніше того періоду, коли О. Конт запровадив до наукового вжитку поняття «соціологія». Та й сам він стверджував, що його вчення нерозривно пов'язане з попередніми дослідженнями суспільства і його елементів.

У розвитку соціологічних знань окреслюється кілька етапів з яскраво вираженими особливостями.

Протосоціологічні погляди античних мислителів

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. є. — IV ст. н. є. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тоді вже панували патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна політична і соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади, будучи прикладною за своєю суттю. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя. Міфологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втіленим в усну творчість — міф (грец. Mythos — сказання, слово). Але'вже на цьому етапі нагромаджується знання про суспільне життя, формуються теорії права, моралі, держави, суспільства.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім'я — Арістокл (427— 347 до н. є.), соціальну філософію якого можна вважати як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може.

Поняття «суспільство» ототожнюється спочатку у Платона з поняттям держави, потім суспільство, на його думку, розпадається, зовнішнім проявом чого є поляризація справедливості й несправедливості. Внаслідок своєрідного заперечення ця протилежність усувається, і суспільство повертається до вихідного стану. Тобто Платон намагається позбавити ідеальну державу можливості розвитку, залишаючи їй право лише функціонувати. На його думку, будь-які суспільні зміни є не прогресом, а регресом. Кругообіг державних форм і складає філософію історії Платона, яка є критикою неприйнятних для нього форм державного ^ладу.

Держава Платона — це ідеократія. Його підхід до цієї побудови можна назвати етичним раціоналізмом, що насправді ототожнюється з утопізмом і впроваджуватися без насильства над людиною не може. Виховання і просвіта займають важливе місце у системі соціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо. Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі. Він вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає — члени ідеальної держави щасливі гуртом.

Отже, Платон був одним з перших, хто спробував пояснити причини соціальної нерівності, тобто створив власну теорію соціальної стратифікації. На його думку, соціальна структура суспільства створювалась внаслідок дії надлюдського розуму. Він вважав, що теорія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість.

Керівник держави, повинен маніпулювати суспільною свідомістю за допомогою софістики, демагогії, політичного акторства. Сенс життя людини — досягнення вищого блага діяльністю, творчою, продуктивною працею, яка робить людину красивою. Роздумуючи над тим, що важливіше — влада законів чи влада людей, Арістотель доходить висновку, що кориснішою для розвитку суспільства є влада законів. Ці його думки знайшли подальший розвиток у середньовічній соціально-політичній думці, а його вчення про «середній клас» стало джерелом «теорії середнього класу» у XX ст.

 

10. Середньовічна філософія - це філософія феодального суспільства з пануванням релігії і церкви у всіх сферах соціального буття. Звідси і основна особливість філософії цього періоду - теоцентризм (від грецького υέός, - бог); головними об'єктами філософського пізнання стають не космос і природа (як в античній філософії), а бог і людська душа.

Філософія цього періоду або підпорядкована теології, або ототожнюється з нею. Теологія (богослов'я, вчення про бога) визначається як сукупність релігійних доктрин про сутність і дію бога, побудованих у формі ідеалістичного умогляду на основі текстів, прийнятих як божественне одкровення.

У середні віки на зміну язичеським, політеїстичним (політеїзм - багатобожжя) релігіям приходять монотеїстичні (монотеїзм - єдинобожжя) релігії (буддизм, християнство, іслам). Європейська, візантійська і слов'янська філософії розвивалися в християнській традиції. Християнство (від грецької υέός - помазаник, месія) монотеїстична релігія, яка виникла в першому столітті нашої ери в Палестині в рамках іудаїзму і поширилася по всьому світу завдяки космополітизму (проголошується рівність всіх перед Богом, незалежно від соціальної і національної приналежності) і універсалізму християнського світогляду - ідея всемогутності єдиного Бога - творця і два основних догмати: догмат триєдності: Трійця - Бог - Батько - (безпочаткова першооснова), Бог - Син або Логос (смисловий або принцип, що оформляє), Бог - Святий Дух (животворящий принцип), догмат Боговтілення - Ісус Христос - боголюдина, який прийняв страждання і смерть заради спокути людських гріхів і воскрес після смерті. Ці і інші особливості християнської доктрини вплинули на філософські ідеї середньовіччя, а філософія того часу багато зробила для обґрунтування і систематизації релігійних догматів.

В історії середньовічної філософії виділяються два періоди: патристика і схоластика.

 

11. Логіка середньовіччя (схоластична логіка).

Щодо логіки середньовіччя (як і всієї тогочасної культури) існують протилежні точки зору. Одні вчені розглядають цю епоху як час занепаду культури, інші, відзначаючи прояви прогресу, — як необхідний етап розвитку людства.

Середньовічна логіка, як і філософія загалом, була поставлена на службу релігії. Головне її завдання полягало в обґрунтуванні догматів релігії, доведенні існування Бога, поясненні питань створення світу та безсмертя людської душі тощо. З цією метою зверталися до арістотелівського вчення. Панівним напрямом логіки середньовіччя була «схоластична логіка», яка, популяризуючи логіку Арістотеля, водночас зумовила негативне ставлення до неї. «Перетворивши логіку Арістотеля на мертву, безплідну науку, середньовічні схоласти піддали її вчення витонченій обробці...».

Петро Іспанський відіграв велику роль у розробці логіки Арістотеля і стоїків. Його праця «Суммули» (яка перевидавалася майже 50 разів) була основним підручником1 Західної Європи в епоху середньовіччя.

З метою кращого запам'ятовування логічних знань учені середньовіччя нерідко вдавалися до мнемонічних (грец. тпетопікоп — мистецтво запам'ятовування) засобів: штучно створених схем, умовних знаків, символів тощо.

Михайло Псьол, логіку якого називали «мистецтвом мистецтв» і «наукою наук», у своєму «Синопсисі» вводить для різних видів суджень символічні позначення (А, І, Е, О) а для різних модусів силогізму — спеціальні слова, голосні яких позначали кількість і якість суджень, що входили до складу відповідного різновиду силогізму.

Раймонд Луллій побудував «логічну машину», за допомогою якої одержував різні поєднання понять. Ця ідея була сприйнята його сучасниками з недовірою. Проте вже у XVII ст. ідея Р. Луллія про машинізацію умовиводів, мислених процесів мала великий вплив на засновника математичної логіки німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца.

 

12.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.,По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

 

13. Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») — розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього. Есхатологічні уявлення присутні в багатьох релігійно-філософських і світоглядних системах Землі. Іудаїзм, християнство та іслам мають власну есхатологічну концепцію: «страшний суд».

Теодіце́я (з лат. theodicea) — Релігійно-філософське вчення, що пояснює існування Бога як творця і правителя світу поряд з існуванням темних сторін буття та узгоджує наявність зла й несправедливості з ідеєю мудрості, благості та всемогутності Бога. Термин введений В. Ляйбніцем 1710 року.

Назва теодіцеї запропонована Ляйбніцем у 1710 р. з публікацією "Розвідок про Теодіцею на Благо Боже, свободу людини і походження зла". Цим твором, Ляйбніц прагнув оборонити, чи оправдати Бога проти випадів П’єра Бейля (Bayle) (1647-1706) у статті Rorarius свого “Історичного і критичного словника”, показуючи, що існування зла у світі не протиставляється справедливості, мудрості і Божому благу. Назва теодіцея потім перейшла до означення філософського пошуку довкола Бога, і не лише стосовно вказаних божествених атрибутів. Назва мала успіх, може особливо через той острах, що інший вираз “природна теологія” ототожнювався би з теологією, назвою, що вживалася у означенні надприродної богословії. Все ж забувається, що слово теологія мало своє чисто філософське походження з грецькими філософами, (які насправді не знали надприродної богословії). Але, кращою назвою є природна теологія, стосовно до «теодіцеї», оскільки краще роз`яснює властивий предмет та зміст.

 

14. Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.