Економічна рента та її види.

Ринкові відносини суб’єктів з приводу купівлі –продажу та використання землі називаються рентними відносинами, в яких приймають участь три суб’єкта – землеволодарь, підприємець-орендатор землі та найманий робітник с/г виробництва. Земельна рента виражає відношення привласнення додаткового продукту власником землі у формі арендної плати за право користування землею. Форми земельної ренти: диференціальна земельна рента – разність між суспільною ціною виробництва с/г продукції на гірших участках землі та індивідуальною ціною її виробництва на кращих та середніх участках; диференціальна рента по плодючості; диференціальна рента по місцезнаходженню; диференціальна рента по ефективності на додаткові вкладення факторів виробництва.Абсолютна земельна рента – це надлишок вартості с/г продукції над ціною її виробництва.У формуванні ціни землі головну роль відіграє рента та банківський відсоток. Ціна землі рівна такій сумі грошей, яка будучи покладена в банк, принесе доход рівний ренті. Такий доход є капіталізованою рентою. Отже, ціна землі – це капіталізована рента. Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне користування землею, що необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендна плата за землю містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу.

43.Регулювання підприємницької діяльності. Державна політика підтримки підприємництва – це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання. Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно. Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об’єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Державне регулювання підприємництва має відповідні функції, інструменти (методи) та органи. Питання регулювання підприємництва нерозривно пов’язане з питанням формування сприятливих умов для його розвитку. Останнє пояснюється тим, що підприємництво є сектором економіки, найбільш вразливим до таких несприятливих чинників, як циклічні коливання, фінансові обмеження, інфляційний тиск, непомірні податки, невизначеність результатів багатьох нововведень за умов конкуренції великих державних структур. В світовій практиці існують два підходи до регуляторної реформи: революційний (шляхом швидкої адміністративної реформи, реформування цілими блокам через заміну законів, кодексів та ін.) і поступове регулювання шляхом заміни адміністративних процедур, збільшенням контролю за виконанням рішень, запровадження критерію ефективності у перегляді регулювань тощо. В Україні на етапі трансформаційного розвитку було обрано саме другій підхід. Податкове регулювання підприємницької діяльності здійснюється шляхом надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки та технології, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, при освоєнні відсталих регіонів, а також з метою стимулювання дрібного підприємництва та ін. Фінансово-кредитна підтримка – надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій тощо. Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів (які відкривають доступ до різних видів інформації (комерційної, законодавчої, науково-довідкової тощо), створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу (як різновиду центрів малого бізнесу). Підтримка державою інноваційної діяльності здійснюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології, надання необхідних консультацій при їх впровадженні, стимулюванні регіональних програм, всебічної підтримки венчурних підприємств тощо. Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців. Проаналізувавши потреби та реалії державної політики підтримки підприємництва можна зробити висновок, що вона має поєднувати заходи регуляторної політики, фінансово-кредитної підтримки, розвитку умов для приватного фінансування, реформування податкової системи, розвитку ринкової інфраструктури та вдосконалення інституційного середовища.