Лекція 9. Психологічна корекція та психотерапія як напрямки психолого-педагогічного забезпечення

 

Психологічна корекція та терапія - як види психологічної допомоги. Співвідношення термінів “психологічна корекція” та “психотерапія. Завдання психологічної корекції. Основні етапи психокорекційної роботи. Психічні прояви особистості які підлягають психокорекції. Психокорекційна програма її зміст та характеристика..

Психологічна корекція і психотерапія (поряд із психологічним консультуванням) з видами психологічної до­помоги. На відміну від психологічного консультування вони передбачають більш активний цілеспрямований вплив на особистісний, поведінковий та інтелектуальний рівні функціону­вання людини і, як правило, потребують більшого часу для здійснення. Психологічна корекція являє собою тактовне втру­чання у процеси психічного і особистісного розвитку людини з метою виправлення відхилень у цих процесах і часто справляє вплив не лише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності. Психотерапія спрямована на глибинне про­никнення в особистість і здійснення прогресивних зрушень в її взаємодії зі світом через зміну само- і світосприймання. У зв'язку з цим говорять про зміни радикалу чи екзистенціалу, що визначає особистість, про інтеграцію (3. Фрейд), інди-відуалізацію (К.Г.Юнг), компенсацію (А.Адлер), персоналізацію, особистісне зростання (К.Роджерс), самоактуалізацією (А.Маслоу), посилення "Я" (біхевіоральна орієнтація) і ін.

Розглядаючи терміни „психотерапія” і „психологічна ко­рекція”, варто пам'ятати, що у психологічній та психо­логічно-педагогічній теорії і практиці вони часто вживаються як синоніми. Це пов'язане з тим, що поняття психотерапії у вітчизняній психології з'явилося порівняно недавно. Довгий час психотерапія розвивалась як галузь суто медичної допо­моги. Щодо корекції, то, вийшовши з надр дефектології, зго­дом перейшовши у вікову й педагогічну психологію і активно використовуючись у роботі з дітьми (набувши оформлення як "психологічна корекція"), цей термін вийшов за рамки дитя­чої психології і став застосовуватись щодо дорослих при на­данні їм психологічної допомоги.

Проникнення досягнень зарубіжної психології та її понять у контекст нашої науки внесло певне непорозуміння в існую­чу термінологію. Так, стосовно психологічної допомоги в по-замедичному аспекті у вітчизняній психології частіше вживав­ся термін "корекція", тоді як у зарубіжній — "психотерапія". Отож, оскільки існують два терміни, спробуємо дослідити специфіку кожного з них і те спільне, що є між ними.

Там, де психолог працює не з аномальними особами, а з тими, чий онтогенетичний розвиток перебуває в межах норми і котрі потребують допомоги не в інтелектуальному, а в особистісному розвитку, розділення психотерапії та корекції значно ускладнюється. Розглянемо два принципових момен­ти: цілі та методи цих видів психологічної допомоги. Мета психотерапії — створення умов для повноцінного становлення особистості, мета психологічної корекції — усунення недоліків у розвитку особистості. Як видно, завдання психологічної ко­рекції мають певну смислову відмінність, хоча можуть підпо­рядковуватися психотерапевтичній меті як більш загальній. Що ж до методів, то психологічна корекція на відміну від психо­терапії не має своїх спеціальних методик, а користується за­лежно від потреб методами психотерапії, педагогіки, медицини.

Таким чином, психологічна корекція наближається до психотерапії і навіть збігається з нею, коли здійснення ко-рекційного впливу допомагає реалізації психотерапевтичної мети, а також коли вона використовує виключно (або пере­важно) психотерапевтичні методи допомоги людині.

Важливими ознаками психологічної корекції є дис­кретність і орієнтація на вікові норми. Дискретність означає вплив психолога на відносно незалежні конкретні складові внутрішнього світу людини. Вплив здійснюється на основі теоретичних уявлень про норми перебігу пізнавальних та емоційних процесів, про норми цілеутворення в тому чи іншому віковому періоді. Орієнтація на вікові норми визначає контингент корекційного впливу (переважно діти, підлітки, юнацтво) та використання психодіагностичних методик. Завдання психологічної корекції формулюються залежно від свого адресату — дитини з аномальним розвитком чи особис­тості, яка має певні відхилення і труднощі в межах психологічної норми. Вони також визначаються змістом корекційної роботи: корекція розумового розвитку; корекція емоційного розвитку; корекція та профілактика невротичних станів, неврозів.

Існують різні недоліки характеру, які підлягають психоко­рекції. Вони привертають увагу оточуючих але перебувають у межах психологічної норми. Це підвищена збудливість, гнівливість; лякливість і хворобливі острахи; песимізм або перебільшена веселість; нестійкість, підвищена імпульсивність; конфліктність; упертість; бай­дужість; неохайність; брехливість; постійна жадоба насолод; надмірна активність чи пасивність; замкненість; хвороблива сором'язливість; схильність до крадіжки; негативізм; схиль­ність до блукання; неуважність; деспотизм; надмірна безпо­радність; жорстокість щодо тварин; зловтішність, знущання над оточуючими та ін. Названі вади можуть бути відносно дискретними і стосуватися лише певних аспектів емоційно-вольової сфери чи мати більш тотальний характер і бути пов'язаними зі становленням акцентуації, провідних пережи­вань, системи ставлень і ціннісних орієнтацій. Цей момент є важливим для діагностики і вибору видів психологічної допо­моги особистості — корекції чи психотерапії, або корекції у межах психотерапії.

Основними етапами психокорекційної роботи є діагноз, створення психологічно-педагогічної корекційної програми, її виконання, аналіз ефективності. У діагнозі (на основі пси­хологічної діагностики з використанням тестів) фіксуються показники психічного розвитку, їхня відповідність нормам, формулюється гіпотеза щодо причин відхилень. Психологічний діагноз включає також формування про­гнозу. Прогноз є передбаченням подальшого розвитку осо­бистості за умови своєчасної корекції та за відсутності такої. Особливостями програми корекції є наявність суто психо­логічної та педагогічної частин. Психолог розробляє і здійснює психологічну частину. Педагогічну частину психолог може розробляти як самостійно, так і разом з батьками, со­ціальними працівниками, педагогами, родичами (залежно від того, хто буде працювати з дитиною). Оскільки коригуючий вплив спрямований на певні конкретні характеристики, то показником ефективності ви­ступають виміри цієї характеристики до і після корекції.

Поряд з психологічною корекцією важливе місце відводиться психотерапії, яка в свою чергу поділяється на індивідуальну і групову.

Індивідуальна психотерапія – це діалог між психоте­рапевтом і клієнтом з метою психологічної допомоги ос­танньому. Мета психотерапії — сприяння у становленні пов­ноцінної особистості, здатної займати активну і творчу пози­цію відносно себе та своєї життєдіяльності, справлятися із травматичними ситуаціями та переживаннями, приймати рішення і продуктивно, нешаблонно діяти у відповідних соціаль­но-культурних умовах, із баченням перспективи і почуттям людської гідності. Психотерапія покликана допомогти особис­тості вижити у різноманітних життєвих і соціальних ситуа­ціях, знайти своє місце серед людей і якнайповніше реалізу­вати свої потенції. Як зазначалося, психотерапія орієнтована на роботу з гли­бинними особистісними проблемами, що лежать в основі різноманітних життєвих труднощів і конфліктів людини. Тому й термін здійснення психотерапевтичної допомога є досить тривалим — від десяти до сотні зустрічей протягом років.

До психотерапевта (порівняно із психологом-консультантом) висуваються відповідно й вищі кваліфікаційні вимо­ги. Бажано, щоб фахівець, був професійним психологом чи медиком (пси­хіатром) і, звичайно, мав спеціальну психотерапевтичну під­готовку. Необхідними для психотерапевта є власний досвід перебування в ролі клієнта і тривалої роботи під супервізор-ством. Підготовка в галузі психотерапії передбачає знайом­ство із загальною і конкретною Клінічною теорією. Психотерапевт може займати відносно клієнта різні по­зиції та відповідно виконувати різні ролі: експерта, "дзеркала", методолога здорового глузду, взірця поведінки, фрустратора - залежно від методологічних принципів, за якими він працює.

До клієнта у психотерапії також висуваються певні вимога. Це повинна бути людина досить умотивована і матеріально спроможна для тривалої роботи з психотерапевтом. Як пра­вило, це людина, що в#е здійснила певну самостійну психо­терапію, бачить і розуміє, наявність особистісних проблем і готова їх розв'язувати. Певне значення має й інтелектуальний рівень клієнта. Вважається, що ідеальний клієнт — це нор­мальний невротик із високим рівнем розвитку рефлексії (Ю.Альошина). Оскільки єдиної психотерапевтичної теорії не існує, зав­дання психотерапії конкретизуються у декількох психо­логічних парадигмах (моделях). Це встано­влення особливого контакту між психологом і клієнтом; по­слаблення напруги у клієнта на першій стадії роботи; розши­рення когнітивних схем за рахунок інформації від психолога; зміна поведінки під впливом емоційного досвіду в терапев­тичних взаєминах і позитивно-негативного підкріплення від психолога; набуття соціальних навичок завдяки ідентифікації з психологом; переконання й навіювання — явні чи прихо­вані; засвоєння та закріплення адаптивних форм поведінки за емоційної підтримки психолога.

Виділяють також три основні фази психотерапії. На першій фазі в емоційному плані відбувається встановлення контакту між психологом і клієнтом, у когнітивному — визначення психологічної проблеми, психотерапевтична діагностика. Друга фаза передбачає в когнітивному аспекті роботу над ви­рішенням проблеми, в емоційному — формування особливих психотерапевтичних взаємин. На третій фазі клієнт "визріває" для виходу з особливих емоційних взаємин із пси­хологом і готується втілювати знайдеш рішення у життя.

Конкретне психотерапевтичне наповнення кожної фази психотерапії визначається методологічними позиціями та індивідуальними особливостями психолога. На сучасному етапі оформилися декілька провідних напрямів у світовій теорії та практиці консультування і психотерапії. Серед них — психодинамічний напрям, що включає психоаналіз 3. Фрейда, індивідуальну психологію А. Адлера, аналітичну психологію К. Г. Юнга, транзактний аналіз Е. Берна та ін.; гуманістичний напрям (роджеріанська психотерапія, гештальт-терапія, екзистенціальна терапія); біхевіоральний напрям (соціальне навчання, когнітивна терапія тощо).

Важливе місце у психотерапії відводиться груповим формам. Історичний екскурс. Термін "групова психотерапія" запроваджений у 1932 р. Дж. Морено. Він використовувався для позначення методу об'єднання людей за соціометричними оцінками. Перед тим Морено заснував перший фаховий журнал із групової психотерапії, а в 1942 р. створив про­фесійну організацію групових психотерапевтів. Першим ме­тодом групової психотерапії була психодрама, тобто драма­тична імпровізація, яка використовувалася для вивчення внутрішнього світу кожного учасника групи, його особистісних проблем, мрій та страхів. Основним прийомом психо-драми була рольова гра, яка й донині досить інтенсивно застосовується і в інших терапевтичних підходах для навчання бажаної та адаптивної поведінки.

Паралельно з Морено в середині 40-х років відомий аме­риканський психолог К. Левін дійшов висновку, що більшість ефективних змін особистості здійснюється у груповому, а не в індивідуальному контексті. Праці Левіна в галузі групової ди­наміки стали класичними, а його ідея створення груп і вив­чення їхньої діяльності на базі науково обгрунтованих фактів стала наріжним каменем у русі так званих Т-груп. Метою цих груп були формування міжособистісних стосунків і вивчення процесів, що існують у малих групах, а також орієнтація на розвиток умінь для ефективної організаційної діяльності. Од­ним із різновидів Т-груп, де акцент робився на загальному розвитку індивіда, а групове функціонування та набуття особистісних умінь були вторинними, виступали групи сензитивності. Але навіть тоді, коли Т-група була спрямована на роз­виток індивідуальності, в ній завжди існував і другий кон­текст: розуміння групового процесу, тобто зміст взаємодій ставав засобом розуміння процесу взаємодій.

Найхарактернішою рисою Т-груп було те, цю вони являли собою навчальну лабораторію, де опрацьовувалися нові фор­ми поведінки учасників. В. Бенніс визначив такі чотири "метацілі" Т-груп: учасники навчаються знаходити альтернативні види по­ведінки при зустрічі з життєвими проблемами; учасники заохочуються до дослідницького ставлення до дійсності. Питання, що постійно стоїть перед членами групи, таке: "Що зараз відбувається і чому?"; Т-групи підкреслюють значення автентичності (спон­танності та "сравжньості") в комунікації; Т-грутї-привчають до цінностей демократичного стилю
оскільки завдання тренера полягає в залученні учасників до
співпраці у дослідженні їхніх взаємин і поведінки, а згодом —
у самоусуненні від керівництва. Т-групи допомагали учасникам розвивати такі специфічні комунікативні вміння, як опис поведінки іншої людини без приписування їй якихось намірів, оцінок чи особистісних якостей; уміння передавати свої почуття та внутрішній стан; активне слухання людини з проясненням її думок та почуттів; емпатійне розуміння іншого, а також уміння протиставити себе іншим з повним усвідомленням своїх мотивів та кон­структивних цілей цієї конфронтації. Нині Т-групи у "чистому" вигляді трапляються досить рідко. Вони трансформувались якнайменше по двох лініях: по-перше, в групи, де розвиваються специфічні вміння (групи тренінгу вчителів та адміністраторів, групи сімейних взає­мовідносин і т. ін.); по-друге, в групи, що почали включати техніки інших напрямів.

Одночасно з розвитком Т-груп з'являлися групи, що мали більш виражену терапевтичну орієнтацію — так звані групи зустрічей, або групи особистісного зростання, їх виникнення пов'язане з іменами двох видатних американських психологів К. Роджерса та В. Шутца.

Роджерівський підхід заснований на теорії консультування, що сконцентроване на клієнті та на меті досягнення особистістю автентичності Роджерс вважав, що групи зустрічей можуть про­тистояти відчуженню людей одне від одного. Він писав:"Є всі можливості для швидкого розвитку близькості між людьми, не штучної близькості, а справжньої та глибокої, яка пристосовується до зростаючої мобільності нашого життя. І тимчасові взаємовідносини зможуть досягти такої глибини та значущості, яка раніше асоціювалася лише зі справжньою дружбою".

Підхід Шутца зорієнтований на інтеграцію свідомості та тіла. Йому належить сучасне визначення поняття зустрічі: "Зустріч є засіб встановлення стосунків між людьми, що заснований на відкритості та чесності, усвідомленні самого себе та фізичного "Я", на відповідальності, увазі до почуттів, орієнтації на принцип "тут і зараз".В. Шутц розробив концепцію так званої відкритої зустрічі, де поєднано психоаналітичну теорію з груповою динамікою. Його основним теоретичним положенням було те, що емо­ційні конфлікти блокують ті чи інші області тіла, І тому в групах багаго уваги приділялося тілесним вправам.

Поступово всі описані напрями групового руху лягли в основу сучасного розмаїття групових форм психокорекції та психотерапії. Серед них можна назвати, по-перше, тілесна орієнтовані групи, такі як групи первинної терапії, біоенерге­тики та структурної інтеграції, і, по-друге, групи, націлені на усвідомлення інтра- та інтерособистісних проблем (групи зустрічей, групи психодрами та гештальтгрупи).

Процедурні аспекте груп. Якщо давати загальне визначення груп, то можна сказати, що це невеликі тимчасові об'єднання людей під керівництвом психолога або соціального працівника, що мають загальну мету міжособистісного дослідження, особистіс-ного зростання та саморозкриття.

Слід розрізняти психотерапевтичні та психокорекційні групи — залежно від того, на що вони націлені. Психотерапевтичні групи — це групи, в яких здійснюються цілісний глибинний особистісний розвиток та самоактуалізація так званої нормальної, здорової людини, прискорюється процес її психічного визрівання. Психокорекційні групи пов'язані з ви­правленням тієї чи іншої якості, з формуванням бажаної чи адаптивної поведінки, з набуттям таких умінь та навичок, які б відповідали віковим та ситуативним нормам.

Хто ж може бути учасниками груп?

Ними можуть бути як люди відносно добре пристосовані, емоційно стабільні, що прагнуть особистісного зростання, так І люди, що потребують психокорекції — зміни емоційних та поведінкових стереотипів. Попередній відбір кандидатів до групи за допомогою діагностичних методик мало що дає, поскільки результативність групи залежить від її цілей, а та­кож особистості керівника. Загальновизнаним є підхід, коли до групи включаються усі бажаючі, за винятком надто три­вожних, надто агресивних, а також людей з дуже низькою са­мооцінкою.

Що ж до складу групи, то вважається за необхідне, щоб вона була гетерогенною за віком і статтю, життєвим досвідом,особистісшши стилями та конфліктами. Разом із цим деякі автори доводять переваги гомогенних груп, які забезпечують більшу взаємопідгримку та меншу конфліктність. Стосовно загальної кількості учасників, то вона може бути різною: від 4—10 у психоаналітичних групах до 8—16 у групах особистісного зростання. Цікавим є питання про режим роботи групи, але це зале­жить від цілей та можливостей учасників. Це можуть бути за­няття раз на тиждень по три—чотири години протягом кількох місяців, можуть бути щоденні заняття протягом тиж­ня по 6—8 годин, а може бути марафон, де заняття проходять упродовж декількох діб і тривають не менше 12 годин на до­бу. Це дає змогу заглибитися у групову ситуацію.

У кожній групі виробляються певні загальні норми. Це прийняті правила поведінки, які регулюють дії учасників і дозволяють використовувати санкції при пору­шенні норм. Питання про норми звичайно обговорюється в ході першої зустрічі групи, але лише згодом ці норми стають правилами життєдіяльності. Наприклад, така норма, як відкритість (високий рівень саморозкриття), пов'язана з ри­зиком бути самим собою. Спочатку учасники бояться "прорвати оболонку" своєї захисної поведінки, вважаючи, що їхні істинні почуття нікого не цікавлять. Лише з розвитком групи відкритість стає нормою поведінки, оскільки учасники врешті-решт переймаються думкою: якщо вони не будуть за­микатися в собі, то набагато більше пізнають для себе нового та корисного.

Однією із норм спілкування в групі є принцип "тут і за­раз", тобто дискутуються події, що виникають у даній групі та переважно в даний момент. Це дає змогу учасникам перейти від загальних міркувань до конкретних фактів.

Важливою нормою групового життя є заохочення емоційної виразності, тобто акцентування уваги на емоційних станах і використання слів, які описують ці стани (наприклад: "Твоя міміка на цей момент викликала в мене роздратування"). Розкриттю емоційного стану учасників групи сприяють об­разні асоціації та метафори, що виникають при цьому ("Я зараз мов та торбинка з відірваними ручками").

Однією з корисних групових норм виступає принцип кон­фіденційності, який сприяє реалізації такої норми, як само­розкриття. Учасники більше довіряють одне одному, якщо знають, що нічого не перетне меж їхньої групи. До того ж принцип конфіденційності допомагає зберегти необхідну напругу в обговоренні тих чи інших питань (якщо учасники за­чіпають ці питання поза групою, то потреба в їх дискутуванні в групі зменшується).

Зміст групових норм засвоюється учасниками поступово в ході роботи групи після нагадувань і демонстрації конкретних помилок чи, навпаки, прикладів їх успішного використання.

Важливе місце у психокорекційній роботі належить осообистості керівника Т- групи. Як правило, групою керує психолог, принаймні на перших етапах. Його професійний обов'язок — гарантувати благополуччя кожного члена групи (хоча існують й інші думки).

Поступово з-поміж учасників групи виособлюються ліде­ри, що намагаються виявляти більшу активність, ніж інші Специфічними лідерськими рисами виступають ентузіазм, домінантність, упевненість, розум, рівновага, розміркованість, зрілість, сильне "Я", низька тривожність, сприйнятливість, інтуїція, багата фантазія, емпатія, бажання допомогти іншим, терпимість до фрустрації та невизначеності.

Слід також зауважити, що з розвитком групи стиль керів­ництва може змінюватися. Наприклад, авторитарний стиль більш адекватний на перших етапах, коли динаміка груди настільки незрозуміла для учасників, що вони не можуть усвідомити, що відбувається. Використання структурованих вправ прискорює подолання групою початкової нерішучості. Узагалі керівник групи виконує чотири ролі: експерта, ка­талізатора, диригента та зразкового учасника.

Як експерт, керівник коментує групові процеси, допомагає учасникам об'єктивно оцінити свою поведінку та її вплив на ситуацію та образ "Я". Але якщо керівник стає тотальним коментатором, то трупа перетворюється на шкільний клас. Як каталізатор, керівник сприяє розвиткові подій. Він ви­користовує своє вміння діяти в міжособистісному спілкуванні у теплій емпатичній манері, що спонукає учасників до пози­тивного зворотного зв'язку.

Як диригент, керівник групи вирівнює внески кожного до групової взаємодії. Керівник групи виступає і як зразковий учасник, якого на­слідують інші у відкритості та автентичності, у високому рівні міжособистісного функціонування.

Таким чином, психокорекція та психотерапія є важливими складовими психологічної роботи з персоналом.

 

Література

1. Абрамова Г, С. Введение в практическую психологию. Брест, І993.

2. Бондаренко А. Ф. Лнчность: аномалии й их коррекция // Вопр. психологии. 1989. № 4.

3. Диагностнческая й коррекпионная работа школьного пси­холога / Под ред. Й. В. Дубровиной. Москва, 1987.

4. Захаров А. Й. Детские неврози (Пснхологическая помощь родителей детям). Санкт-Петербург, 1995.

5. Захаров А. Й. НеврозьІ у детей й подростков. Ленинград, 1988.

6. Кащенко В. П. Педагогичсская коррекция. Москва, 1992.

7. Лзндрзт Л, Игровая психотерапия: нскуссгво отношений. Москва, 1993.

8. Личко А, Е. Психопатяи й акцентуации характера у под­ростков. Москва, І983.

9. Рабочая книга школьного психолога / Под ред. Й. В. Дуб­ровиной. Москва, 1991.

10. Раттер М. Помощь трудним детям. Москва, 1987.

11. Цзен Н. В., Пахомов Ю. В. Психотренинг: игрьі й упраж-нения. Москва, 1988.