Проблеми законодавства про інтелектуальну власність.

В останні роки зріс інтерес до інтелектуальної власності і інтелектуального потенціалу. Поняття “інтелектуальна власність” впродовж багатьох десятиліть у діловому лексиконі пересічного українського громадянина було малозрозумілою абстракцією. Таке словосполучення запозичене і проникло в спеціальну літературу (спочатку технічного, а потім і правового характеру) Радянського Союзу, а з відмовою від винахідницького права стало набувати реальних обрисів та змісту в праві суверенної України.

Зміст цього поняття почав в Україні, та не тільки в ній, розкриватися по справжньому лише тоді, коли в суспільстві зрозуміли необхідність максимально використовувати весь більш ніж столітній світовий досвід, нагромаджений Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ) в регулюванні відносин з приналежності інтелектуальної власності. Економічна потреба забезпечення розвитку суспільства за умови вичерпання природних ресурсів зумовила необхідність пошуку альтернативи. В якості останньої визначена інтелектуальна власність. Усвідомлення реального значення інтелектуальної власності в подальшому майбутті людства відображене і в тому, що XXI століття отримало назву “ери інтелектуальної власності”.

Досвід передових країн, особливо азіатських, які взагалі не мають ні власної сировини ні власних енергоносіїв але за рахунок спрямування коштів на розвиток науки, освіти, інформаційних систем, культури споживання, виробництва та бережливого ставлення до національного надбання, та виховання майже набожного ставлення щодо використання досягнень науки і техніки вивели ці країни в число передових, лише заслуговує наслідування.

Зі зміною пріоритетів у суспільстві й усвідомленням інтелектуальних цінностей як своєрідного енергетичного ресурсу суспільства який дає змогу рухатися вперед інтелектуальна власність стала в ряд чисто прагматичних цінностей і правовою дійсністю на яку можна мати суб’єктивні права і по відношенню до якої виникають юридичні обов’язки. Тому й постає необхідність ще раз звернутися до визначення поняття інтелектуальної власності та скрупульозного аналізу позицій попередників і виявлення слабких та сильних їх сторін.

Зразу слід зазначити, що це словосполучення має два аспекти: фукціональний (економічний) і уточняючий (видовий). Якщо власність є економічною категорією, що відображає права влодіння, користування і розпорядження майном, що належить одній або декільком особам, то слід виявити особливість того майна, яке й називається інтелектуальним. Це актуально тим більше, що інтелектуальним називається база даних, система машинного навчання, термінал тощо.

Інтелектуальна власність розуміється у широкому і вузькому сенсі. Перший охоплює закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій літературній та інших сферах, що відносяться до відображеної у носіях інформації. У вузькому сенсі інтелектуальна власність – певна цінність, яка має економічне (грошове) значення і відображена на балансах власника.

Але для того щоб зрозуміти сутність інтелектуальної власності, її особливість і специфіку правового регулювання необхідно прослідити гносеологію розвитку законодавства про інтелектуальну власність та становлення її теоретичних засад і практики закріплення в нормативних актах.

Батьківщиною інтелектуальної власності (не терміну “інтелектуальна власність”) загальновизнано вважається Англія, де вперше були прийняті авторський та патентний закони. Так в 1623 р. за короля Якова Стюарта був прийнятий “Статут про монополії” яким проголошено виключне і незалежне від волі короля право кожного, хто створить та застосує технічну новинку, монопольно користуватися на протязі 14 років вигодами та перевагами з нею. В 1710 р. там же з’явився і перший авторський закон, більше відомий за назвою “Статут королеви Анни”. Ним автору надавалось виключне право на опублікування твору на протязі 14 років з моменту його створення з можливістю пролонгації такого права за життя автора ще на 14 років.Отже в праві Великобританії робився наголос на виключне право монопольного використання тих переваг які надає новинка. В свою чергу це призводило до можливості отримувати за визначений законом термін прибуток.

Але поява самого терміну “інтелектуальна власність” (propriete intelligent) приходиться на кінець ХУШ ст. з позицій пропрієтарного підходу у французькому законодавстві до авторського і патентного права як прояву теорії природного права обґрунтованого на той час в роботах французьких філософів просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція, Руссо). Згідно з нею право творця твору є його невід’ємним природним правом, що виникає із сутності творчої діяльності і існує незалежно від визнання цього права державою.

В сучасній доктрині формального права термін “інтелектуальна власність” отримав новий виток із сторенням в 1967 р. ВОІВ.

Інтелектуальна власність нерозривно зв’язана з поняттям “ інтелектуальний капітал ”. Останній розглядається з позицій авансованої інтелектуальної власності, яка здатна в процесі свого руху приносити більшу вартість за рахунок додаткової вартості. Інтелектуальний капіл має свою структуру, ознаки, види.

Історія розвитку правового регулювання авторських прав пов’язана із безпрецедентним за своїм значенням кроком про відміну привілеїв, що традиційно надавались монархами за милостями та справедливостями видавцям та окремим авторам. В епоху французьких буржуазних революцій було прийнято два законодавчих акти, що закріпили принципи правового регулювання інтелектуальної власності. Декрет від 13-19 січня 1791 р. проголосив свободу театрів, що знаходяться під контролем муніципалітетів, визнав за авторами драматичних творів виключне право на театральну постановку на протязі всього життя автора та п’яти років після його смерті, а декрет від 19-24 липня 1793 р. одночасно надав авторам різного роду письмових творів, композиторам, художникам та графікам, що створюють картини або рисунки, виключне право продавати, передавати для продажу, поширювати свої твори на території Республіки, а також уступати повністю чи частково право власності на них.

Інтелектуальна власність отримала й нормативне закріплення на рівні закону. Відповідно до ст. 544 Французького ЦК власність визначається як право користуватися та розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином з тим, щоб користування не було таким, що заборонено законами чи регламентами. Хочеться ще раз відмітити ту обставину, що власність проявляється у належності прав тобто певних юридичних можливостей самому здійснювати вплив на об’єкт і у своєму інтересі. Це право проявляється саме у приналежності права і тим самим визначені статусу речі чи права на неї. Велику роль зіграв кодекс Наполеона 1804 р. у встановленні цивільного законодавства континентальної Європи, а у подальшому інших країн.

Пропрієтарна теорія права інтелектуальної власності послідовно проводиться на рівні міжнародних угод. Так із укладенням Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. на винаходи та інші результати визнавались права власності так як і на матеріальні об’єкти. В прийнятій 1886 р. Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів закладено такий же підхід. Він послідовно проводився спеціальними секретаріатами цих конвенцій, що називались “Міжнародним бюро” та створеному у 1893 р. на їх базі Об’єднаному міжнародному бюро з охорони інтелектуальної власності “БІРПІ”. Пізніше це отримало продовження зі створенням 14 липня 1967 р. Всесвітньої організації інтелектуальної власності що пізніше отримала статус спеціальної установи ООН.

Отже право інтелектуальної власності охоплює результати авторського права, суміжних прав, науково-технічної діяльності (винаходи, товарні знаки і промислові зразки), установлення об’єктивної реальності, індивідуалізацію учасників товарного ринку та засоби збереження на ньому конкуренції.

Пропрієтарний підхід, як уже відзначалося є генезисно традиційним і проводиться в законодавстві Великобританії, Іспанії, Португалії, Франції, США та інших де, нагадаємо, результати інтелектуальної діяльності вважаються об’єктами права власності. Але на наш погляд це данина консервативності систем континентального права. Практичний бік проблеми все більше стосується охорони та захисту прав, а не самих об’єктів. Не розумно охороняти об’єкти у відриві від прав на них суб’єктів. Об’єктам як ідеям, мало чим можна зашкодити особливо при можливості на основі сучасних підходів встановити першоджерело і особливість позиції автора. Все інше, що стосується викривлення цієї позиції – царина регулювання та захисту особистих немайнових прав. Між тим, ст. 41 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 р., де вперше вжито термін “інтелектуальна власність” до неї з огляду на теорію пропрієтарної власності до її об’єктів віднесено витвори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-пошукових робіт та інші результати інтелектуальної праці. Статею 13 цього закону результати творчої праці віднесені до об’єктів права приватної власності. Не зважаючи на розбіжності в переліку результатів інтелектуальної праці, можна погодитись з тим принципової різниці між ними не має.

Проблема підходу до визначення інтелектуальної власності проявила себе і в інших законодавчих актах України. Наприклад патентне законодавство в основному виходить з того, що об’єктами права власності визнаються результати науково-технічної діяльності: винаходи, корисні моделі, промислові зразки. Але в ст.4 Закону України “Про охорону прав на сорти рослин” визнається об’єктом виключне право на використання нового сорту рослин. Нагадаємо, що і в ст. 14 Закону України “Про авторське право та суміжні права” встановлено, що автору належать виключні права на використання твору у будь-якій формі і будь-яким способом. Враховуючи дати прийняття зазначених законів в 1993 р. 10 квітня Закон України “Про охорону прав на сорти рослин”, 15 грудня закони: “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, а 23 грудня “Про авторське право та суміжні права” непослідовність законодавця більш чим дивна. Можна зважати, що проекти готовили різні робочі групи але всі вони подавалися від імені КМ України, де проходили узгодження. Отже і в розробників законопроектів і в самих законодавців відсутня єдність розуміння інтелектуальної власності.

При розробці та прийнятті нового ЦК України виходили з того що “цивільно-правове регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної діяльності конструювалося з урахування положень Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, до якої ми приєдналися, Паризької конвенції про охорону промислової власності, Конвенції про створення всесвітньої організації інтелектуальної власності, інших міжнародних конвенцій і договорів. Я ще раз хочу підкреслити, що ми вперше закріпили право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності. І це дуже важливо”. З огляду на таку теоретичну позицію вказані вище непорозуміння вдалося зняти, але не всі. І в ст. 429 ЦК визначено, що володільцеві майнових прав на результати інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації належить виключне право правомірно використовувати цей об’єктінтелектуальної власності на свій розсуд у будь-якій формі та у будь- який спосіб. Ст. 448 ЦК встановлює, що авторові або іншій особі, яка має авторське право, належать виключні права на використання твору у будь якій формі і будь яким способом. Але вже у ст. 485 встановлено, що патент посвідчує виключне право на використання захищеного патентом винаходу, корисної моделі, промислового зразка на свій розсуд. Отже в ЦК основою підходу до інтелектуальної власності є пропрієтарна теорія.

Висновок: Таким чином, аналізуючи законодавство України про інтелектуальну власність слід враховувати, що поняття ”право інтелектуальної власності”, слід розуміти у суб’єктивному та об’єктивному значенні. В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності є сукупність правових норм, які регулюють відносини, що складаються в процесі створення, використання та охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності. В суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності є право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений як такий Цивільним Кодексом України.