Проблеми поняття сутності цивільних прав та обов'язків.

Кафедра цивільного права та процесу

 

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЦИВІЛЬНОГО ТА

СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

ТЕМА 8: Проблеми захисту цивільних прав та обов'язків.

Лекція обговорена і схвалена

На засіданні кафедри

Р.

протокол №

ОДЕСА - 2007

ТЕМА 8:Проблеми захисту цивільних прав та обов'язків.

 

Лекція – 2 години

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. Проблеми поняття сутності цивільних прав та обов'язків.

2. Проблеми встановлення меж здійснення цивільних прав та

обов’язків.

3. Проблематика щодо обмеження цивільних прав.

4. Проблеми охорони та захисту цивільних прав.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - ст.141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. №435-ІV // Офіційний вісник України. – 2003. - №11. – ст.461. – Глава ІІ, ІІІ; статті 11-23.

3. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002р. №2947-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - №21-22. – ст.135.

4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р. №436-ІV // Офіційний вісник України. – 2003. - №11 – ст..462.

5. Про власність. Закон України від 07 грудня 1991р. №697-ХІІ (із змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 20. - ст.249.

6. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992р. №6 (із змінами і доповненнями) // Юридичний вісник України. – 2002. – червень. - №26.

7. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. №4 (із змінами і доповненнями) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. - №3.

*

8. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003.– С.14-28.

9. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М.Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С.71-82, 220-227.

10. Цивільне право України: Підручник / Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина,2003. – С.176-199.

11. Цивільне право України: Підручник: У 2 т./ Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. Ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо – Фадєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. – С.254-268.

12. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник. Видання друге, перероблене та доповнене / За ред. Є.О.Харитонова, А.І.Дрішлюка. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003. – С.54-67.

13. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера (керівник авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – Кн. 1. – С.161-167, 206-218.

14. Гражданское право: Учебник. Часть 1 / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: Проспект, 1997. – С.282-284.

*

15. Бурзель Ю. Щодо встановлення верхньої межі відшкодування моральної шкоди // Право України. – 2003. - №3. – С.40-41.

16. Гулик А., Єфімов О. Захист цивільних прав // Бізнес - Бухгалтерія. Право. Податки. Консультації. – 2003. - №42. – С.60-63.

 

 

ВСТУП

Право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу. На сьогоднішній день, навіть із прийняттям нового Цивільного Кодексу існує багато проблем із межами здійсненням права на захист свого порушеного цивільного права. Дана тема пов’язана з курсом “Конституційне право України” тому, що саме в Конституції встановлено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а у випадку порушення прав особа може застосувати як передбачені законом, так і не передбачені законом, але що йому не суперечать, способи захисту свого порушеного чи оспорюваного права. Просліджується безпосередній зв’язок даної теми з темою № 3 курсу ”Цивільне та сімейне право” тому, що саме в ній визначаються межі здійснення цивільних прав та виконання обов’язків.

Таким чином в даній лекції ми поговоримо про проблеми які існують на сьогоднішній день в сфері здійснення цивільних пра та виконання цивільних обов’язків.

 

Проблеми поняття сутності цивільних прав та обов'язків.

Необхідною передумовою розгляду проблеми захисту цивільних прав та обов'язків є визначення їх сутності та видів. Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Оскільки легальне визначення поняття сутності цивільних прав та обов'язків законодавчо не закріплено, у цивілістиці останні мають неоднозначне тлумачення. Обґрунтувалася позиція розгляду цивільних прав та обов'язків у широкому (об'єктивному) і вузькому (суб'єктивному) контекстах.

У широкому контексті під цивільними правами та обов'язками розуміють усю сукупність прав і обов'язків, якими наділені громадяни. Це права, що визначають зміст суб'єктивної правоздатності особи. Наприклад, у такому розумінні до цивільних прав і обов'язків відносяться конституційні права й обов'язки: право на свободу розвитку своєї особистості (ст. 23), право на рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом (ст. 24), право на громадянство (ст. 25 Конституції України й інші).

У даному випадку, на нашу думку, доцільно говорити про загальний правовий статус громадян. Треба зазначити, що на сьогоднішній день існує безліч теоретичних позицій щодо елементів правового статусу громадян. Аналіз теоретичних джерел дає можливість зробити висновок про те, що більшість цивілістів розділяють точку зору, відносно того, що основними елементами правового статусу громадян є права, свободи й обов'язки носія даного статусу. Поряд з тим, що більшість дослідників даної проблеми основними елементами правового статусу особи, як правило, розглядають права, свободи та обов'язки. Ряд дослідників включають у зміст правового статусу відповідальність, громадянство, правоздатність, законні інтереси й інші елементи.

Як зазначалось, фізичні особи, як суб'єкти цивільного права мають правоздатність, що виникає в момент народження (ст.25 ЦК України). Під правоздатністю розуміють абстрактну можливість особи мати як передбачені так і не передбачені законом права і нести обов'язки. Таким чином, правоздатність варто розглядати як загальну передумову придбання суб'єктивного права, що не вичерпується за загальним правилом при її реалізації. І навпаки, суб'єктивне право розглядають як результат реалізації правоздатності. Виходячи з цього, право особи, як необхідний елемент цивільної правоздатності може залишатися нереалізованим, якщо його носій у результаті вираження у встановленої чинним законодавством формі волевиявлення не втілить його в суб'єктивне право.

У вузькому (суб'єктивному) контексті під цивільними правами й обов'язками розуміють сукупність прав і обов'язків, що виходять з норм цивільного права. Інакше кажучи, право укладається в можливостях, які передбачені законом та забезпеченні гарантіями їх непорушення. Права та обов'язки суб'єктів цивільних правовідносин обґрунтовано одержали назву суб'єктивних цивільних прав та обов'язків. Реалізація цивільних прав і обов'язків відбувається в цивільно-правових відносинах. Тому припустимо говорити про суб'єктивні права й обов'язки як про юридичний зміст цивільних правовідносин, оскільки в них закладена можливість такої взаємодії учасників правовідносини, що відображає його зміст. Варто підкреслити, що в юридичній літературі відсутня єдина точка зору щодо поняття суб'єктивного права. Наприклад, позиція розгляду суб'єктивного права як панування волі і влади викликає заперечення. Мотивацією заперечення викладеної позиції є формальність приведеного тлумачення (мова йде про волю, про владу, але не як не про самі блага) і навіть містить протиріччя фактам життя (суб'єктивні права мають люди позбавлені цілком або частково волі, діти). Відповідно до іншої точки зору, поняття про суб'єктивне право як про благо, точніше життєвий інтерес особи, захищений об'єктивним правом. У той же час, така позиція розриває зв'язок між правом і суб'єктом, допускаючи захист благ та інтересів особи поза залежністю від її волі, як суб'єкта права. Була зроблена спроба з'єднати обидва елементи (волю й інтерес) в єдине поняття, відповідно до якого суб'єктивне право пропонується розглядати як владу особи (у цьому сутність суб’єктивного права) спрямовану на задоволення визнаного інтересу (у цьому його зміст).

Суб'єктивні права та обов'язки в цивільному правовідношенні характеризуються неоднозначним, а точніше подвійним тлумаченням. Обґрунтовувалася думка про те, що з одного боку, вони органічно зв'язані з нормами права, що передбачають їх основний зміст, і поряд з цим надають суб'єктам можливість при їхньому недотриманні звернутися до компетентних державних органів за примусовою допомогою. З іншої сторони, суб'єктивні права та обов'язки нерозривно зв'язані з поводженням самих суб'єктів правовідносин, виступаючи, як уже було відзначено, у якості регулятора правовідносин.

Таким чином, під суб'єктивним правом розуміється юридично забезпечена міра можливої поведінки уповноваженої особи. Під суб'єктивним обов'язком міра належної поведінки зобов'язаної особи в цивільному правовідношенні, що виявляються в активних чи пасивних діях.

Л.І. Петражицький вввважав, що права, суб’єктивні права та право відношення є ідентичними, оскільки кожна із зазначених категорій являє собою емоційний контакт між тими хто претендує гна духовне та матеріальне благо і тими, хто таке посягання визнає. Французький юрист Дюгі виходив з того, що категорія суб’єктивних прав є чужою сучасному суспільству, яке не знає права, а лише соціальні функції. За ним всі індивіди повинні підкорятися соціальній нормі як соціальні істоти. Суб’єктивні права вносять непотрібну плутанину і повинні зникнути з теорії права взагалі. Посилання на суб’єктивне право є необґрунтованою апріорною конструкцією. За Кельзеном суб’єкт права – штучний мислячий засіб якому властиві в нормативному розумінні дія чи бездіяльність незалежно від намірів та волі та обов’язок поступати відповідно до приписів норми. За таких умов об’єктивне та суб’єктивне право є одним і тим самим бо перше є породженням техніки сучасного законодавства. Суб’єктивне право – конкретизована абстрактна норма, конкретне застосування суб’єктивного права, яке зводиться до права скарги управомоченої особи.

Становлення радянського цивільного права проходило із врахуванням позицій Л.І. Петражицького та Дюгі. Отримала розвитку терія інтуїтивного права народу що відображає класові інтереси мас та відповідає новому господарському укладу та формулюється внаслідок правової революційної творчості. З введенням в 1919р. А.Г. Гойбахом в науку поняття “соціальної функції” суб’єктивне право стало розглядатися як антисоціальна функція. За того держава має права, а всі інші члени суспільства – обов’язки. Власне це призвело до заперечення цивільного права та гіпертрофіровання командно-адміністративних методів регулювання суспільних відносин.

В 1948 р. С.М. Братусь пристав до поняття суб’єктивного цивільного права як міри можливої поведінки управоможеної особи. О.С.Йоффе визнавав його як право вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, М.М. Агарков – можливість приведення в дію апарату державного примусу для виконання обов’язку, М.С. Строгович – виду та міри можливої поведінки, забезпеченої державним захистом, а пізніше – можливість користування певним матеріальним благом. Встановилося два напрямки розуміння суб’єктивного цивільного права: позитивістський та соціальний..

Загальновизнаним є розгляд суб'єктивних цивільних прав як міри дозволеної поведінки, можливість діяти певним чином. І таку точку зору поділяють більшість вчених. Зміст суб'єктивного права складають можливості, передбачені відповідною правовою нормою. При цьому, коло можливостей, які включаються в “міру можливої поведінки” може бути різним. Варто підкреслити, що носій суб'єктивного права може, але не повинний поводитися певним чином, у той час, як носій юридичного обов'язку повинний її виконувати.

На думку Р.О. Халфіної, суб'єктивне цивільне право створює дві можливості: самостійно визначати власну поведінку і вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб. І в тому випадку, якщо дана вимога не задовольняється зобов'язаною особою добровільно, у уповноваженої особи виникає право на застосування відповідних способів захисту свого права. Виходячи з чого, потерпіла особа має можливість застосовувати сукупність способів впливу на порушника, вимагаючи визначеної поведінки від останнього, шляхом звернення до компетентних органів за захистом прав і інтересів.

Сивкова Л.А. визначила суб’єктивне права як таку міру свободи поведінки, яка є об’єктивно необхідною, соціально виправданою та офіційно закріпленою в загальних нормативних актах держави або судовій практиці як юридична можливість певної поведінки задля задоволення особистих та суспільних інтересів та потреб. Н.М.Матузов визначив суб’єктивне право як створену і гарантовану державою через норми об’єктивного права особливу юридичну можливість діяти, що дозволяє суб’єкту поводити себе певним чином, вимогати відповідної поведінки інших осіб, користуватися певними соціальними благами, звертатися у випадку необхідності до компетентних органів за захистом з метою задоволення свої власних інтересів та потреб, що не протистоять суспільним.

Сутність будь-якого суб'єктивного права полягає у тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність – матеріальну чи духовну. Це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним чи духовним. Це завжди конкретне право конкретного суб'єкта. На відміну від цього, правоздатність – це завжди абстрактна можливість бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки. Саме конкретність, визначеність є основною рисою, що характеризує природу суб'єктивного цивільного права.

Окремий інтерес представляє безпосередньо зміст суб'єктивного права, та його елементи. Своєчасним є розгляд комплексу елементів, який, складає зміст суб'єктивного цивільного права:

1) можливість моделювати свою поведінку як в межах диспозиції норми права, так і поза нею, якщо це не суперечить закону, самостійно формувати волю;

2) право визначення міри можливої поведінки, тобто діяти самостійно для задоволення свого правомірного інтересу;

3) право визначати засоби забезпечення свого суб'єктивного права як відповідними діями інших осіб, так і державою в особі її компетентних органів;

4) гарантовану кореспондованість зобов'язаннями інших осіб;

5) можливість застосування державного примусу в разі відмови зобов'язаних осіб від виконання покладеного (взятого ними самими) на них обов’язку;

6) можливість самостійно визначати доцільність звернення за допомогою до суду чи застосовувати інший порядок захисту своїх суб'єктивних прав.

Реалізація суб'єктивного права пов'язана з реалізацією можливостей уповноваженої особи. З цього випливає, що розходження між змістом суб'єктивного права і його здійсненням складається, насамперед, у тому, що зміст суб'єктивного права містить у собі тільки можливу поведінку уповноваженої особи, у той час, як реалізація права є здійснення реальних, конкретних дій, зв'язаних з перетворенням цієї можливості у дійсність. Оскільки суб'єктивні цивільні права не існують у відриві від суб'єктивних обов'язків, то здійснення права уповноваженою особою припускає і виконання зобов'язаними особами своїх обов'язків, тобто здійснення ними визначених дій, охоплюваних належною поведінкою.

Висновок: Таким чином, реалізація суб'єктами правовідношення свого права можлива тільки при наявності у інших суб'єктів даного правовідношення відповідного обов'язку. Суб'єктивним обов'язком є встановлена нормами права міра належної поведінки зобов'язаної особи в цивільному правовідношенні.