Закономірності формування і розвитку світового господарства

МЕГАЕКОНОМІЧНИЙ АНАЛІЗ

 

У попередніх розділах підручника з’ясовувались загальні основи теорії ринкової економіки, а також система економічних відносин, які виникають між суб’єктами економіки на різних рівнях абстракції. Саме тому виділено мікроекономічний рівень наукового аналізу, що передбачає обгрунтування поведінки окремих економічних суб’єктів (підприємства, фірми) за умов динамічних змін в економіці, мезоекономічний рівень, який репрезентує особливості функціонування ринків факторів виробництва, окремих підсистем національної економіки або її галузей, а також макроекономічний рівень – рівень усієї національної економіки безвідносно до специфіки її окремих елементів. Однак, розуміння суті та закономірностей розвитку економічних явищ і процесів не може бути цілісним без здійснення мегаекономічного аналізу, тобто дослідження глобального економічного простору (економічної природи світового господарства) та місця тієї чи іншої країни в системі світогосподарських зв’язків. У зв’язку з цим, предмет даного розділу полягає у з’ясуванні суті світового господарства через призму його еволюції, міжнародної торгівлі та світового ринку, як передумов виникнення світового господарства, а також виникнення та особливостей функціонування міжнародної валютної системи, як однієї із форм прояву міжнародних економічних відносин.

 

ЛЕКЦІЯ № 12. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ЙОГО ГЛОБАЛІЗАЦІЯ

•Економічна суть світового господарства та закономірності його становлення. Інтернаціоналізація економіки та міжнародний поділ праці. Міжнародна економічна інтеграція, її форми та етапи. •Оцінка результатів зовнішньоекономічної діяльності. Платіжний, торговельний баланси країни та їх структура. •Глобалізація світогосподарських зв’язків: поняття та форми прояву. Україна в системі глобалізованого світового господарства.

На початку ХХІ ст. світове співтовариство вийшло на новий історичний рубіж: економічний розвиток інтегрував економіки різних країн до глобальних масштабів. Складні потоки товарів, капіталів, технологій, підприємництва пов’язують їх життя і диктують спільні “правила гри”. У зв’язку з цим виникає питання: як і чому розвинулась така економічна взаємодія між країнами, яка все зближує їх і поглиблює залежність між ними?

 

Закономірності формування і розвитку світового господарства

Нині немає практично жодної країни, економіка якої б розвивалась відокремлено від інших. Національні економіки тісно пов’язані потоками товарів і послуг, капіталу, робочої сили, науково-технічними зв’язками, утворюючи складну систему світового господарства.

Світове господарство – це сукупність внутрішньосуперечливих національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, виробничими, торговельними, фінансовими та науково-технічними зв’язками.

 

Найважливіші риси світового господарства – взаємопов’язаність і взаємозумовленість процесу суспільного відтворення капіталу в межах єдиного світового простору, а також єдність національних господарств. Об’єктивний характер господарського зближення країн, подолання національної замкненості зумовлені тим, що в сучасних умовах остання вбачається нераціональною, оскільки позбавляє економіку відособленої країни переваг, які породжені міжнародним поділом праці та її кооперацією. Окрім цього, економічна замкненість вбачається практично неможливою.

Об’єктивними передумовами виникнення світового господарства є:

· міжнародний поділ праці;

· поява світового ринку;

· інтернаціоналізація господарського життя.

 

Міжнародний поділ праці –це розмежування певних видів діяльності між окремими країнами, що передбачає взаємовигідний обмін чинниками та результатами виробництва.

 

Найперша економічна мета міжнародного поділу праці в тому, щоб через встановлення стійких економічних зв’язків між різними країнами найсприятливіше вплинути на економічну структуру національного господарства. Такий вплив визначається тим, що участь у міжнародному поділі праці дозволяє країні сконцентрувати свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, для яких у неї є найкращі умови, розширити їх виробництво до обсягів, які можуть задовольнити потреби, як власного населення, так і населення країн-партнерів. Окрім цього така участь дозволяє країні відмовитись від виробництва товарів і послуг, для яких вона не володіє оптимальними умовами і забезпечити їх споживання за рахунок імпорту. Іншими словами, міжнародний поділ праці – це система або спосіб організації взаємозалежного виробництва, за якого підприємства різних країн спеціалізуються на виготовленні певних товарів чи послуг і згодом обмінюються ними.

Міжнародний поділ праці – це складна, багаторівнева система світогосподарських зв’язків між національними економіками, що перебуває під впливом багатьох факторів: природно-кліматичних умов, географічного положення країн, наявності природних ресурсів, кваліфікованої робочої сили, особливостей історичного розвитку, національних традицій тощо. Міжнародний поділ праці є динамічною системою, що постійно розвивається, наповнюючись новим змістом на кожному етапі історичного суспільного прогресу. Він виник ще в епоху зародження буржуазного ладу, але відносно зрілого рівня досягнув лише на стадії розвитку великої машинної індустрії, коли бурхливо розвивався світовий ринок, міжнародний обмін товарами, посилювались економічні зв’язки між країнами. Поглиблення міжнародного поділу праці створило основу розширення міжнародної торгівлі, слугувало об’єктивною базою формування і функціонування світового ринку. В кінцевому підсумку, все це сприяло зростанню масштабів виробництва, перетворенню його у масове, поглибленню його диференціації.

В систему міжнародного поділу праці включені майже всі країни світу. Кожна з них знайшла або намагається знайти своє місце в системі економічних взаємозв’язків, породжених міжнародним поділом праці. Останнє стосується передусім постсоціалістичних країн. Міжнародний поділ праці охоплює не лише матеріальне виробництво, а й такі сфери та види діяльності, як наука та інформація.

Значну роль у формуванні світового господарства відігравав і продовжує відігравати світовий ринок (детальніше його суть і закономірності формування з’ясовуватимуться у наступній главі підручника). У сучасних умовах світовий ринок суттєво змінюється, що знайшло відображення у розширенні його меж, асортименту товарів, які включені у торговельний оборот між країнами, складу виробників, які задовольняють основну частину світового попиту на товари та послуги. Характерною рисою сучасного світового ринку є високі темпи оновлення номенклатури продукції. Внаслідок цього кожна з країн або компанія, яка створила новий товар чи послугу, вирішила продати технологію чи має переваги у витратах виробництва, мають можливість включатися в систему світового ринку. Однак, окремі країни, які монопольно панують у сфері продажу певних товарів, технологій, надання послуг не можуть тривалий час утримувати свої позиції, оскільки під впливом науково-технічного прогресу виробництво таких товарів, надання послуг, технологій стає надбанням інших країн, які включені у систему зв’язків світового ринку.

Не менш важливою передумовою виникнення світового господарства є інтернаціоналізація господарського життя, яка проявляє себе як об’єктивний процес виникнення та розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення. Вона базується на інтернаціоналізації виробництва та капіталу.

 

Інтернаціоналізація виробництва – це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в окремій національній економіці стає складовою виробничого процесу у міжнародному (інтернаціональному) масштабі. Інтернаціоналізація виробництва передбачає поглиблення суспільного поділу праці, кооперування, комбінування і т.ін.

 

Інтернаціоналізація виробництва почалася наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. Її матеріальною основою був технологічний спосіб виробництва, що базувався на машинній праці і супроводжувався її спеціалізацією. На перших етапах розвитку машинного виробництва динамічно розвивалась внутрішньогалузева предметна спеціалізація між підприємствами різних країн, що означає посилення часткового поділу праці між ними. Згодом міжнародний поділ праці в загальній і частковій формах доповнюється одиничною формою, тобто подетальною та поопераційною спеціалізацією між підприємствами промислово розвинутих і слаборозвинутих країн. Поряд з цим, одинична форма міжнародного поділу праці посилюється і між промислово розвинутими країнами. Ця тенденція стала панівною після Другої світової війни і посилилась у процесі розгортання НТР. В умовах НТР зростає роль інтернаціональних наукових досліджень, мають місце випереджуючі темпи зростання зовнішньої торгівлі у порівнянні з темпами збільшення обсягів виробництва та змінюються форми функціонування міжнародного капіталу. Йдеться про інтернаціоналізацію промислового, банківського, фінансового капіталу, поєднання державних форм капіталу кількох країн світу.

 

Інтернаціоналізація капіталу – процес взаємопереплетення та об’єднання різних форм національного та інтернаціонального капіталу.

 

Інтернаціоналізація капіталу проявляється у взаємопереплетенні і об’єднанні основних форм капіталу в різних варіантах: це може бути приватний капітал двох і більше країн; колективні форми капіталу кількох країн; колективні форми капіталу однієї країни з державним капіталом іншої; поєднання національного капіталу з державним та інші комбінації. Матеріальною основою процесу інтернаціоналізації капіталу виступає інтернаціоналізація виробництва, розвиток міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація продуктивних сил.

Процес інтернаціоналізації господарського життя неоднозначно впливає на суспільне виробництво. З одного боку, він раціоналізує та оптимізує умови виробництва, дозволяє за рахунок спеціалізації та кооперації виробництва скоротити витрати на одиницю продукції, покращити задоволення потреб споживачів у різноманітних товарах і послугах, підвищити продуктивність праці та загальні обсяги виробництва. З іншого боку, посилюється залежність економіки окремої країни від світового господарства, оскільки умови збуту визначаються не лише внутрішніми умовами, але й станом попиту на товари та послуги в інших країнах, на інших ринках.

Таким чином, світове господарство проявляється як цілісна економічна система сучасного світу у вигляді взаємодіючих, взаємопов’язаних національних господарств технологічними, економічними та соціальними відносинами.

Світове господарство склалося наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. внаслідок тривалого історичного процесу та багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового включення національних економік у загальну систему світогосподарських зв’язків, що стало результатом розвитку суспільного виробництва.

Історично першими формами міжнародних економічних відносин були міжнародна торгівля, міграція робочої сили, валютно-кредитні відносини, які зародились ще в епоху рабовласництва. Саме тоді сформувались центри торгівлі у Середземномор’ї, Південній та Південно-Східній Азії. Тут обмінювались гроші різних країн, ставали об’єктом купівлі-продажу (існувала навіть професія – “міняйли”). Великі торговельні общини застосовували комерційний кредит, який надавався організаторам заморських експедицій. Трудова міграція існувала у примусовій формі торгівлі рабами. Ці процеси започаткували формування світового ринку.

Після переходу в середині ХІХ ст. найбільш розвинутих країн світу до великого машинного виробництва, яке було здатне продукувати значні обсяги товарів, що реалізовувались за кордонами країн-виробників, почали діяти нові стимули формування світового ринку. На становлення світової торгівлі позитивно вплинули новітні (на той час) засоби транспорту і зв’язку та утвердження ринкових відносин спочатку в Західній Європі, а потім в інших країнах світу. Внаслідок цього, наприкінці ХІХ ст., сформувався світовий ринок товарів і послуг як сукупність національних ринків.

В цей час також створюються об’єктивні можливості і виникає необхідність у посиленні руху між країнами світу капіталу, робочої сили, технологій. Це призвело до того, що національні економіки виявились втягнутими не лише в обмін товарами та послугами, а між ними починає відбуватися рух економічних ресурсів. За таких умов, на межі ХІХ–ХХ ст. остаточно сформувалось світове капіталістичне господарство, яке охоплювало рух товарів, послуг, а також факторів виробництва. Однак, у 20-х роках ХХ ст. світове капіталістичне господарство втратило всеохоплюючий характер, оскільки у низці країн на різних континентах світу утвердилась адміністративно-командна система господарювання. Наслідком цього стало відокремлення країн, де панувала адміністративно-командна система, від світового господарства, яке розвивалось на ринкових засадах.

У другій половині ХХ ст. розвиток світового господарства відбувався під впливом НТР та зростання ролі держави, що виявилось у:

Ø послабленні митних і адміністративних бар’єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів, робочої сили, технологій;

Ø посиленні тенденцій до інтеграції національних господарств у окремих регіонах;

Ø розширенні масштабів транснаціональних корпорацій та їх перетворенні у провідну ланку міжнародного обміну;

Ø підвищенні ролі і значенні національних, валютно-кредитних, фінансових і торговельних організацій;

Ø збільшенні взаємозалежності між країнами світу в цілому.

Отже, світове господарство у своєму розвитку пройшло кілька етапів, які доцільно класифікувати за функціональними та організаційною ознаками. Зокрема, за функціональними ознаками економічна наука виділяє:

· етап світової торгівлі, закономірності якого полягали у абсолютній перевазі зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв’язках, відсутності стійких зв’язків між країнами та пануванні нееквівлентності обміну товарами і при наданні послуг;

· етап іноземних інвестицій, коли активно розвивалось іноземне інвестування, промислова кооперація, виникали такі нові форми зовнішньоекномічних зв’язків, як торгівля інформацією, об’єктами інтелектуальної власності;

· етап економічної інтеграції з притаманним йому активним розвитком виробничої підприємницької діяльності за кордоном та створенням міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин.

За організаційною ознакою:

· етап формування світового господарства, який охоплює другу половину ХІХ та початок ХХ ст. з властивим йому експортом капіталу (як наслідок монополізації виробництва і обігу), наявністю світової колоніальної системи і експлуатації її складових економічно розвинутими країнами, гострими суперечностями між державами, що породжувало в той час нестійкість світового порядку і призводило до локальних і світових війн;

· етап поділу світового господарства на дві складові – світове капіталістичнета світове соціалістичне господарство (від 20-х до 80-х років ХХ ст.), між якими існувало протиборство і змагання. Ліквідація в 60-х роках ХХ ст. світової колоніальної системи спричинила входження до світового господарства великої групи країн, що розвиваються;

· етап набуття світовим господарством рис єдиного цілісного утворення (80-90-ті роки ХХ ст. і до нині), функціонування і розвиток якого грунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, що виявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств та інтенсифікації господарських зв’язків, у формуванні міжнародного виробництва, активізації діяльності, посиленні позицій транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі міжнародних економічних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва.

У розвитку світового господарства окреслились певні закономірності, які визначають теперішній стан світової економіки та її перспективи. До них належать розширення сфери дії принципів ринкової економіки, як ключового напрямку розвитку сучасного світового господарства; включення у сферу всесвітніх господарських зв’язків абсолютної більшості країн світу та посилення в розвитку кожної з них зовнішнього фактора; посилення координації дій суб’єктів світового господарства з метою формування єдиної економічної стратегії з урахуванням інтересів країн світового співтовариства; формування нової системи міжнародного поділу праці, характерною рисою якої є перетворення групи економічно розвинутих країн у центр науково-технічного прогресу, творців передових технологій, інновацій тощо; формування регіональних союзів групи країн світу.

Остання закономірність розвитку світового господарства почала проявлятись у 50-60-х роках ХХ ст. Формування в тій чи іншій формі регіональних союзів групи країн світу спрямовувалось на стимулювання економічного співробітництва між країнами-учасницями у галузі виробництва, торгівлі, валютних операцій та інших сферах. Економічні процеси, що мають місце на цій основі і зв’язують та об’єднують господарства цих країн отримали назву “міжнародна економічна інтеграція”.

 

Міжнародна економічна інтеграція – об’єктивний, відповідно спрямований процес зближення, взаємопристосування та зрощення національних господарських систем на основі саморегулювання та розвитку, в основі якого знаходиться економічний інтерес самостійних господарських суб’єктів та міжнародний поділ праці. Під міжнародною економічною інтеграцією також розуміють регіональні форми економічного співробітництва країн світу.

Найважливішими рисами міжнародної економічної інтеграції є:

1) міждержавне регулювання економічних процесів;

2) поступове формування єдиного регіонального (замість відособлених національних економік) господарського комплексу із спільними структурою та інфраструктурою відтворення;

3) розширення можливостей міждержавного переміщення товарів і послуг, робочої сили, фінансових ресурсів у межах інтеграційного угруповання;

4) зближення внутрішніх економічних умов суспільного відтворення в інтегрованих країнах, вирівнювання їх економічного розвитку.

Економічна інтеграція є якісно новим етапом інтернаціоналізації господарського життя, оскільки передбачає зближення і взаємопроникнення національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Це природний процес, який випливає із об’єктивних потреб розвитку міжнародного поділу праці і науково-технічної революції. Сьогодні чітко окреслились такі основні види інтеграційних об’єднань:

Ø зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці інтеграційного процесу обмежуються відміною митних перешкод у взаємній торгівлі з одночасним збереженням власної системи квот і тарифів на торгівлю з іншими країнами;

Ø митний союз передбачає не лише вільне переміщення товарів і послуг всередині зони вільної торгівлі, а й встановлення єдиного митного тарифу стосовно інших країн і створення системи пропорційного розподілу митних доходів;

Ø спільний ринок ліквідує будь-які бар’єри між країнами не лише щодо вільного руху товарів і послуг, а й факторів виробництва – робочої сили і капіталу, тобто інтеграційне об’єднання функціонує у формі спільного ринку праці, капіталів, товарів;

Ø економічний союз включає спільний ринок і проведення єдиної узгодженої економічної політики, створення системи міждержавного регулювання соціально-економічних процесів;

Ø валютний союз – економічний союз, який грунтується на єдиній кредитно-банківській системі і, зрештою, на спільній валюті (єдиній грошовій одиниці);

Ø політичний союз, який утворюють інтегровані країни як державне об’єднання конфедеративного типу.

Послідовне проходження інтегрованими країнами через усі зазначені види інтеграційних угруповань визначає етапи міжнародної економічної інтеграції із наростаючою зрілістю об’єднувальних процесів: на початковому етапі інтеграції (зона вільної торгівлі і митний союз) країни-учасниці утворюють торговельну спільноту; на другому етапі (спільний ринок і економічний союз) – загальноекономічне об’єднання; на третьому етапі (валютний ринок і політичний союз) – повну економічну інтеграцію.

Серед регіональних інтеграційних угруповань варто виділити Європейський Союз (ЄС), Європейську асоціацію вільної торгівлі (EFTA) у Західній Європі, Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (NAFTA), Спільний ринок країн Південної Америки (МЕРКОСУР), Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), Організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК), Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ALADI), Асоціацію держав Південно-Східної Азії (ASEAN), Спільний ринок арабських країн (CMAC), Західно-Африканський комітет розвитку, Західно-Африканський економічний і валютний союз та інші, що знаходяться на різних етапах інтеграції. Найбільші регіональні інтеграційні угруповання відображені на рис. 20.1.

Найпростішою формою інтеграційних об’єднань є асоціації вільної торгівлі. Спільна риса усіх їх членів – висока питома вага зовнішньої торівлі в економіці – звідси, і інтерес до ліквідації перешкод у розвитку зовнішньоторговельних відносин. Зокрема, зону вільної торгівлі створили 7 європейських країн Північної і Центральної Європи у 1960 році (у 1970 році до них приєдналось ще дві) у рамках EFTA. У цій асоціації сьогодні залишились лише Норвегія, Швейцарія та Ісландія (інші її учасники стали членами ЄС).

NAFTA (Північноамериканська асоціація вільної торгівлі) утворилась у 1994 році у складі США, Канади і Мексики. На відміну від EFTA з її повністю рівноправними відносинами партнерів, ця асоціація має певні особливості, у зв’язку з тим, що США і Канада, з одного боку, та Мексика – з іншого, відрізняються за рівнем економічного розвитку (зокрема, середньорічний дохід на душу населення у Мексиці всемеро менший, ніж у США, і вшестеро – у порівнянні з Канадою). Окрім цього, відстежується певна асиметричність їх економічної взаємодії: асоціація грунтується на двосторонніх угодах про режим вільної торгівлі США–Канада та США–Мексика, в той час, як між Мексикою і Канадою такої угоди не існує і вони швидше конкуренти, аніж партнери на американському ринку товарів і факторів виробництва, суперники у залученні капіталів і технологій американських корпорацій. NAFTA функціонує у формі зони вільної торгівлі, не маючи досконалої структури наднаціональних органів регулювання. До 2009 року в межах цього інтеграційного угруповання планується створити найбільший ринок у світі. Однак, напрями діяльності NAFTA не обмежуються лише угодами з лібералізації зовнішньоторговельних відносин, а торкаються інвестиційної, виробничої, невиробничої та фінансової сфер.

 

Рис. 20.1. Найбільші регіональні інтеграційні угруповання

 

Найпотужнішим серед численних угруповань Латинської Америки є Спільний ринок країн Південної Америки (МЕРКОСУР). Як і NAFTA, МЕРКОСУР – приклад успішної інтеграції країн, що відрізняються між собою за рівнем економічного розвитку. Угоду про створення цього інтеграційного угруповання підписали Бразилія, Аргентина, Парагвай та Уругвай у 1991 році. У межах цього об’єднання скасовані митні тарифи у взаємній торгівлі, а у перспективі передбачається ліквідувати обмеження щодо переміщення робочої сили, капіталу тощо.

У Азійсько-Тихоокеанському регіоні найбільшим і надпотужним інтеграційним угрупованням у світі є Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), створене у 1989 р. До його складу нині входить 21 країна тихоокеанського регіону: Японія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Сингапур, Бруней, Південна Корея; Гонконг, Тайвань і Китай (з 1991 р.); Мексика та Папуа-Нова Гвінея (з 1993 р.); Чилі (з 1994 р.); Росія, Перу та В’єтнам (з 1997 р.). АТЕС є найбільшим інтеграційним угрупованням не лише за територією та чисельністю населення (у країнах, що входять в АТЕС, проживає понад 40% населення Земної кулі), але й найбільшим економічним утворенням (на країни АТЕС припадає понад 70% світової торгівлі товарами і послугами, 57% світового ВНП, близько 65% світового експорту технологій). Зважаючи на це та враховуючи те, що до АТЕС входять такі могутні держави, як США та Японія, стає очевидним, що це інтеграційне угруповання боротиметься за провідне становище у світі. Спочатку АТЕС функціонувало лише як консультативне утворення, на конференціях якого обговорювались питання економічного співробітництва країн-учасниць. Згодом воно перетворилось на провідну структуру сприяння вільній торгівлі та інвестиціям. У межах цього інтеграційного угруповання планується створити економічний союз, до якого розвинуті країни повинні увійти до 2010 р., а країни, що розвиваються, – до 2020 р.

Серед регіональних економічних об’єднань, що відіграють значну роль у світовій економіці, зокрема, впливають на формування кон’юнктури ринків промислової сировини та палива, варто виділити Організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК), яка була створена у 1960 р. з метою координації нафтової політики виробників нафти.ОПЕК об’єднує 13 країн – Ірак, Іран, Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, ОАЕ, Лівію, Алжир, Індонезію, Нігерію, Габон, Венесуелу, Еквадор, яким належить близько 77% розвіданих світових запасів нафти та 40% її світового виробництва. ОПЕК є нині провідним міжнародним картелем, який контролює світові ціни на нафту та володіє значними фінансовими і сировинними запасами світу.

ALADI (Латиноамериканська асоціація інтеграції) – це також зона вільної торгівлі, яка має доволі складну структуру. Вона включає кілька тісних субрегіональних інтеграційних угруповань – Амазонський пакт (Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайяна, Еквадор, Колумбія, Перу, Сурінам), Андську групу (Болівія, Колумбія, Перу, Венесуела), Ла-Платську групу (Аргентина, Болівія, Бразилія, Парагвай, Уругвай), а також Мексику і Чилі.

ASEAN (Асоціація держав Південно-Східної Азії) у складі Індонезії, Малайзії, Сингапуру, Таїланду, Філіппін, Брунею і В’єтнаму та CMAC (Спільний ринок арабських країн), що об’єднує Єгипет, Йорданію, Ірак, Ємен, Кувейт, Лівію, Мавританію, ОАЕ, Сирію, Сомалі, Судан знаходяться на стадії митного союзу.

Прикладом найвищої форми інтеграційних процесів у світі та найбільшим інтеграційним угрупованням в Європі є Європейський Союз (ЄС), який пройшов тривалий і складний шлях розвитку від митного до економічного, а відтак і валютного союзу. Європейський Союз нині об’єднує 25 країн Західної Європи (Ірландію, Велику Британію, Францію, Німеччину, Італію, Іспанію, Португалію, Фінляндію, Швецію, Данію, Люксембург, Бельгію, Нідерланди, Австрію, Грецію, Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Литву, Латвію, Естонію, Мальту, Словенію, Кіпр) з населенням 379 млн. осіб. На його частку припадає 31% світового ВНП та 37,3% світової торгівлі. ЄС володіє 34% світових валютних резервів. В межах ЄС створено єдиний внутрішній ринок, повністю усунені обмеження у взаємній торгівлі, переміщеннях капіталу і робочої сили, а з 1 липня 2002 р. запроваджено єдину валюту – євро. Лише три країни, які є членами Європейського Союзу – Данія, Швеція, Велика Британія – з певних економічних та політичних міркувань поки що утрималися від переходу до єдиної валюти, залишивши за собою право згодом приєднатися до валютного союзу. Особливістю ЄС є делегування країнами-членами своїх повноважень у виборі та здійсненні економічної політики до наднаціональних органів управління. З поглибленням економічної інтеграції також відбувається і політичне зближення країн-членів Європейського Союзу. Нині ЄС проводить політику розширення, насамперед, за рахунок приєднання країн Центрально-Східної Європи.

Міжнародна економічна інтеграція позначається низкою переваг для країн-учасниць різноманітних регіональних об’єднань: ширшим доступом до фінансових, матеріальних ресурсів, новітніх технологій у масштабах всього регіону; можливістю виробляти обсяги продукції в розрахунку на значно ємніший ринок інтеграційного формування; сприянням структурній перебудові національної економіки; сприятливими умовами для фірм країн-учасниць щодо їх захисту від конкуренції з боку фірм третіх країн; можливістю спільного вирішення гострих соціальних проблема (розвиток економічно відсталих районів, пом’якшення ситуації на національному ринку праці, удосконалення системи охорони здоров’я і соціального захисту населення); створенням сприятливого зовнішньополітичного середовища. Однак, існують і негативні соціально-економічні наслідки, пов’язані з приєднанням до інтеграційних утворень, а саме: можливість відтоку ресурсів на користь сильніших в економічному сенсі членів союзу; погіршення умов для країн, які не входять у відповідні угруповання (зняття торговельних бар’єрів у межах інтеграційних угруповань означає їх відносне посилення у відносинах з третіми країнами); зростання витрат країн-учасниць на утримання спільних органів управління, реалізацію спільних програм.

Проведений аналіз дозволяє констатувати, що світове господарство має доволі складну структуру (рис. 20.2).

 

 

 

 

Рис. 20.2. Структура світового господарства

Таким чином, світове господарство пройшло складний шлях свого розвитку від поступового подолання економічної відособленості до утвердження різноманітних видів міжнародних інтеграційних об’єднань.