Кваліфікація співучасті в злочинах із спеціальним суб’єктом

Виконавцем злочинів зі спеціальним суб’єктом може бути лише особа, наділена відповідними ознаками, вказаними в диспозиції статті Особливої частини. Звідси випливає, що особа, яка не є спеціальним суб’єктом, в індивідуальному порядку не може нести відповідальності за відповідними нормами. Обговоренню підлягає лише питання про можливість вчинення таких злочинів в співучасті із спеціальним суб’єктом[126].

В теорії кримінального права питання про співучасть осіб, не наділених ознаками спеціального суб’єкта - загальних суб’єктів - в злочинах із спеціальним суб’єктом вирішується неоднозначно. Одна з позицій полягає в проголошенні недопустимості такої співучасті, виходячи з того, що це приведе до безмежного розширення коло осіб, які підлягають кримінальній відповідальності, підірве в самій основі ідею виділення самостійних складів злочинів з спеціальним суб’єктом[127].

Інша зводиться до того, що співучасть у злочинах із спеціальним суб’єктом може мати місце у випадках, прямо передбачених законом, й не допускається тоді, коли закон окремо не передбачає можливості відповідальності приватних осіб за нормами про злочини спеціальних суб’єктів[128]. Вона базується на тому, що в КК питання про співучасть осіб, які не наділені ознаками спеціального суб’єкта, вирішено лише щодо військових злочинів. В ч.2 ст.401 КК даний перелік суб’єктів військових злочинів, а в ч.3 цієї ж статті встановлено, що “особи, не зазначені у цій статті, за співучасть у військових злочинах підлягають відповідальності за відповідними статтями цього розділу”. Виходячи з цього стверджується, що стосовно всіх інших злочинів закон не допускає можливості кваліфікації посягань приватних осіб за нормами, які встановлюють відповідальність спеціальних суб’єктів. Обгрунтовану критику такого підходу дає В.В.Устименко, який відзначає, що закон не містить прямої заборони співучасті у злочинах з спеціальним суб’єктом, положення КК про співучасть поширюються на всі діяння, вказані в Особливій частині (в тому числі і вчинювані спеціальним суб’єктом), практика визнає можливість такої співучасті, а військовослужбовець як спеціальний суб’єкт злочинів за своєю юридичною природою нічим не відрізняється від інших спеціальних суб’єктів[129].

Тому слід погодитися з пануючим в даний час підходом згідно з яким співучасть у злочинах із спеціальним суб’єктом допускається, а, відповідно, посягання осіб, не наділених ознаками спеціального суб’єкта, можуть кваліфікуватися за нормами Особливої частини, які встановлюють відповідальність спеціальних суб’єктів[130]. Однак і криміналісти, які допускають співучасть у злочинах із спеціальним суб’єктом, не єдині в думках стосовно того, співучасником якого виду може виступати особа, не наділена ознаками такого суб’єкта.

В теорії кримінального права свого часу стверджувалося, що загальний суб’єкт не може виступати організатором ряду злочинів, зокрема службових. Аргументувалося це тим, що при сумісній злочинній діяльності приватна особа неодмінно потрапляє в залежність від службової особи[131], і, отже, керує злочинною діяльністю службова особа. В правозастосовній практиці, як відзначає В.В.Устименко, також поширений підхід, відповідно з яким дії приватних осіб, що фактично виконували організаторські функції при вчиненні розкрадання майна шляхом зловживання службовим становищем, кваліфікуються як пособництво чи співучасть без конкретизації виконуваної ролі[132].

Однак більш переконливою видається думка згідно з якою особа, яка не наділена ознаками спеціального суб’єкта, може виступати організатором відповідних злочинів - організовувати або керувати діями спеціальних суб’єктів. Вона не суперечить чинному кримінальному законодавству, оскільки з ч.3 ст.27 КК не випливає, що для того, щоб організувати будь-який злочин чи керувати його вчиненням, потрібна наявність спеціальних ознак в тих випадках, коли вони названі в диспозиції статті Особливої частини.

На сьогодні така позиція є загальноприйнятою в кримінально-правовій теорії, підтримується в керівних вказівках вищих судових органів, закріплена в новому зарубіжному законодавстві. Пленум Верховного Суду України в п.12 постанови від 7 жовтня 1994 р. (з наступними змінами) «Про судову практику в справах про хабарництво» вказав, що дії особи, яка організувала одержання хабара, кваліфікуються як співучасть у одержанні хабара. Хоча в цій постанові прямо й не сказано, на яку частину статті КК, яка визначає види співучасників слід посилатися при кваліфікації дій приватної особи, яка організувала одержання хабара, вказівка на роль організатора не викликає сумніву, що Верховний Суд України вважає за потрібне визнати таку особу саме організатором службового злочину. В ст.34.4 КК Російської Федерації прямо сказано, що особа, яка не є суб’єктом злочину, спеціально вказаного у відповідній статті Особливої частини цього кодексу, що приймала участь у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, несе кримінальну відповідальність за цей злочин як організатора (В.Н.), підбурювач або пособник.

Тому за загальним правилом, організатором злочинів із спеціальним суб’єктом може бути будь-яка особа. в тому числі й не наділена ознаками такого суб’єкта. Дії організатора злочину - особи, не наділеної ознаками спеціального суб’єкта, кваліфікуються за ч.3 ст.27 КК та нормою Особливої частини, яка передбачає злочин, виконавцем якого є спеціальний суб’єкт.

Це, однак не означає, що дії такої особи у всіх випадках кваліфікуються за нормою Особливої частини, яка передбачає відповідальність спеціального суб’єкта. На організацію злочину із спеціальним суб’єктом поширюються викладені вище положення про значення обставин, які відносяться лише до особи виконавця злочину, посилюють чи пом’якшують лише його відповідальність. Тому у випадках, коли закон диференціює відповідальність залежно від особи винного, дії організатора злочину кваліфікуються за загальними нормами Особливої частини, а не кваліфікованими чи привілейованими. Наприклад, дії організатора вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини кваліфікуються за ч.3 ст.27 - ч.1 або 2 ст.115 КК, а не за ч.3 ст.27 - ст.117 КК.